Люблю село 
Люблю село! Як любить мати сина.
Воно для мене найпрекрасніша перлина.
Де тато ріс, і я де виростав,
Де радість свята пізнавав.
Люблю село! Люблю річки, поля, діброви.
Люблю дивитись, як женуть в селі корови.
Люблю садок вишневий коло хати,
Люблю із татом прибивати лати.
Люблю село! Люблю ставки розлиті.
Муку люблю просіяну у ситі.
Люблю дивитись уночі на зорі.
Люблю поля: вони такі просторі.
Моє село! Для мене ти - єдине!
Люблю тебе, як любить мати сина!


Орест Смілянець

Як виросту, мрію письменником стати.
Писатиму вірші, казки для дітей ...
А ще хочу фільми цікаві знімати
Про світ наш чудовий, про гарних людей.
Володарку рідну у мріях я бачу
Найкращим містечком з усіх на землі .
І маму щасливу, бо з нею -
Удача, здоров'я, і радість, і гарні пісні.
Хай буде усе якнайкраще у світі!
Хай люди всміхаються кожній весні!
Такі ось найліпші мої побажання
І світлі та радісні мрії мої.

* * *

Мій травень

Травень на мене схожий,
Ми з ним - неначе брати.
У сонячний день погожий
Для мене відкрились світи.
Я народився у травні.
Це - особлива пора,
Коли розцвітають тюльпани,
І світить яскрава зоря.
Травень, як я, - хлопчисько.
Йому усе до снаги.
Він може умить розіслати
Розкішні зелені луги,
Дерева у цвіт вбирає,
Людям дарує тепло ...
Що краще за травень?
Не знаю.
Хочу, щоб так і було.

* * *
Хочу, щоб мама моя не хворіла,
Щоб більше вона посміхалась мені,
Щоб більше було у очах її мрії,
І щастям світилися всі наші дні.
Для мами зроблю я усе, що зумію,
Бо мама найкраща з усіх на землі.
Її добрим словом я завжди зігрію,
І знову скажу: "Посміхнися мені!"

* * *
Українська мова -
Музика чудова,
Різнокольорове
Наше красне слово.
Українська мова
Не підвладна часу.
Наше влучне слово -
Вічності окраса.

* * *
Люблю я змалку рідну мову.
Вона прекрасна і чудова.
Її нам треба берегти -
Не забувай про це і ти.

* * *
Слова - таємниці,
Слова - відкриття,
Слова - наче хвилі
У морі життя.
Від слів сміємося,
Сумуєм від слів,
Словами висловлюєм
Радість і гнів...
І більшої сили
У світі нема,
Як щирі, правдиві
І мудрі слова.

* * *
Щастя не там, де бідність і кров,
Де війна страждань наробила.
Щастя - це мир і любов,
Це злагода наша і віра. * * *
Моєму народу ще доля і щастя всміхнеться.
Тривоги і біди - все зле уже скоро минеться.
Зоря незгасима Вкраїні освітлює шлях.
Із Космосу сила веде по завітних стежках.


* * *

Народивсь Тарас Шевченко
На невольницькій землі,
Був четвертим в тата й неньки,
У кріпацькій жив сім'ї.
Бідно жив хлопчина дуже,
Та на пана працював.
Мама вмерла, тато занедужав,
І Тарас невдовзі сиротою став.
Книжечки робив ще змалку,
Як у дяка підробляв.
Вірші списував спочатку,
Потім сам уже складав.
Змальовував живу природу,
Прекрасні вірші він писав.
Хотів у маляри податись -
Та згодом все ж поетом став.
Шевченко - гордість нашої країни.
Сміливим патріотом був Тарас.
Боровсь за незалежність України -
Він має бути прикладом для нас.
* * *
Найбільш у світі я люблю природу,
Її красу у рідній стороні,
Блакитне небо, сонце, чисту воду -
Усе, що світ подарував мені.

* * *
Цвітуть бузок, калина і шипшина,
Ось-ось півонія розквітне запашна.
Свою красу дарує нам з тобою
Мрійлива чародійниця Весна.


Моя собака 
Умка - найкраща у світі собака!
Вона білосніжна, весела, завзята.
З нею награюся я досхочу,
А може, колись і у космос злечу.
Собачка моя вірно дім стереже
І все, що в подвір'ї, вона береже.
А ще моя Умка уміє співати,
Як тільки почну на гармошці я грати.
Чемно вітається, лапу дає.
Часто кажу їй: "Ти - диво моє!"
Де таке диво іще віднайдеш?
Дружба між нами щира, без меж.

* * *

Школа. Клас. Дзвінок. Урок.
Я ще позіхаю ...
Не запитуйте мене:
Теми я не знаю.

Я у школі фантазую,
Не по темі пишу.
Фантазуючи, малюю
Якусь сіру мишу.

* * *
Не хотілось геть писати
Конспект з укрмови.
Думав піти погуляти
У саду в Миколи.
Я пішов гуляти в сад,
У квача ганяти.
Раптом вибігли з засад
Мої мама й тато.
Більш не йду гуляти в сад.
Знаю, що робити,
Бо як вискочать з засад,
Будуть знову бити.

* * *
Миколка -халамидник,
Бруднуля й вітрогон,
Відразу на перерві
Побіг на стадіон.
Він не робив уроки,
Не думав, не читав,
Тому з усіх предметів
Миколка двійки мав.
Він підкида портфеля:
Ним грає у футбол ...

Уроків він не знає,

Зате в воротях - гол!

Світлана Гурська

МІЙ ПЕРШИЙ СОНЕТ

Ну що, здавалося б, слова?

 Вони бентежать нашу душу,

 Я дослухатись до них мушу,

Із ними думка ожива.

 З них пісня твориться нова,

 Яку давно я в серці ношу,

 В душі лунати її прошу,

Відкрить незвідані слова.

Скажи мені, о слово рідне;

Де ти подінешся в наш час?

 На яку ниву ти впадеш?

Чи своє місце ти знайдеш?

Чи зможеш вибачити нас,

 В такий скрутний, жорстокий час?

 

 СОНЕТИ

  ЛІТНІЙ

Червневий вітер дихає привітно,

 Бентежно ліс увесь співає,

А навкруги життя буяє.

Надходить ранок непомітно.

Душа лиш молиться невпинно

І серце трепетом стискає.

Краса зорі, що в небі грає,

І промінь пада тихоплинно.

Світанок легкістю проймає.

Ромашка в росах сріблом грає.

 Все навкруги відпочиває.

 Вже сонце посланців пускає,

 Безмежність неба ніби крає.

 Вже день новий!

 Світає…

 

ОСІННІЙ

Як потемніли барви лісу!

Додолу тихо пада листя

І тихо крутиться в танку,

Ляга на хвилі на ставку.

 Навіяв вітер пісню смутку,

Що тихо котиться здаля,

Художник фарби пензлів жмутком

 Дощами-слізьми розбавля.

Все причаїлося в тривозі,

В очікуванні холодних днів,

За осінню зима в дорозі

Пригонить холод своїх снів.

А поки осінь ще гуляє,

Бенкет яскравий свій справляє.

 

ЗИМОВИЙ

Сіре небо над лісом висне,

Ніде не чути птахів спів,

Стих дзвін веселих голосів,

І тільки сніг холодний блисне.

Сонце заходить, неначе горить,

 Морозом ліс похмурий дише,

Ніхто не займа його тиші.

Усе мовчить, ніщо не гомонить.

Все сон глибокий підкоряє,

Шепоче стиха: "Спи, дрімай,

Забудь про справи і про втому,

Дбай про тепло лиш свого дому,

Про все забудь, відпочивай…

В дрімоту тиша сповиває.

 

ВЕСНЯНИЙ

Люблю весну, коли усе буяє,

Коли з річок товстезний лід скреса,

Легкоблакитними звисають небеса,

Коли найперша пташка у саду співає.

Вже журавлиний ключ із вирію вертає,

 І до водиці тягнеться вербовая коса.

Земля із сну шепоче:”О, яка краса!”

Весна ж її чарівним зелом прикрашає.

Ось-ось садки повиє цвітом,

І, ранньою росою вмиті,

Вони до сонця простягнуть віти,

Як до матусі рідні діти,

І будуть сонечку радіти.

Весна мандрує білим світом!

 

ЛІТНІ НОЧІ УКРАЇНИ

Яка небесна широчінь!..

Зірок довкола - не злічити.

Сад… Вітер віти ледь колише.

Усе на повні груди дише,

 Від спеки денної спочине,

Ось ранок… Перший промінь лине.

 Роса умиє усе сріблом,

 А сонце лагідним теплом,

 Попестить землю, трави, квіти,

Неначе все це його діти.

 Чарує барвами краса.

Червнева ніченька згаса.

 

***

 З-за обрію виднокругом

 Мчить Зима притихшим лугом,

Своїх коней підганяє,

 До Віхоли промовляє:

"Ой Віхола, ти Віхола,

Чого в цей край приїхала?

 Ти ж роботу свою знаєш,

То чому ще не справляєш?

 Чом земля ще чорна в полі?

Чом дерева стоять голі?”

Віхола тут стрепенулась,

Фартушиною підіпнулась

І пішла господарювати

 По лісах, полях, по хатах…

В поміч їй пішла сама Повелителька-Зима.

Льодом ріки всі скувала.

Шибки геть замалювала.

Дітлахам же для забави

Ґринджолята змайструвала.

Порядкує, поспішає,

 Гарну пісню ще й співає.

Сонце блисне, й Зима зна:

На зміну їй прийде Весна.

 

ВИШИВАНКА

Моя ти рідна вишиванко,

Мені тебе матуся вишивала

Із тихого вечора і аж до ранку.

А вишиваючи, співала,

Вплітала в хрестики чудові

Мою майбутню чисту долю.

І щедро зорі розсипала,

Дніпро-Славуту в стрічку клала,

І виноградом завивала,

В промінні сонячнім купала!

 Несу я крізь роки матусин оберіг.

 Крізь Всесвіту простори й безмежності доріг,

Як найдорожчий скарб несу,

Вишиванкову красу!

 

РІДНИЙ САД

Який чарівний рідний сад!..

 Зелені яблуні буяють.

Поплівся тином виноград

І грона сонцем вигравають.

А край городу, до ставка,

Крислата груша розрослася.

 Черешня молода й струнка

До хати віттям потяглася.

Дивлюсь, як розкошує сад,

 Залитий сонячним промінням.

Цвіти й буяй, моя краса,

Бо все це - рідна Україна!

 

* * *

Пташиний спів, що ллється так барвисто,

 І струменить в гаях в весняний час.

Так весело луна, прозоро, чисто,

До глибини душі тривожить нас.

У пам”яті відтвориш ніжний образ літа,

 З вишневого садочка солов’я,

Як заглядає сонце під повіки

І майоріє барвами земля.

 

 * * *

 Як чорний біль Чорнобиль вдарив,

Над Україною злетів Вогненний птах.

 Над ріками й морями,

Над селами й містами,

Над мріями і долями,

І по людських життях.

І впала чорна зірка

У споконвічні трави,

На річкові заплави,

На Прип’ять, на Десну…

Гіркими полинами

Навіки забуяли

У душах тих,

Хто пережив, страшенну ту весну.

 

 РІДНА МОВА

Рідна мово українська!

 Мово барвінкова!

Ти - як сад рясний,

Як річка, материнське слово!

Мова в хліба і в криниці,

Мова в сонці і в водиці,

Мова в квітки, в журавля,

Але в кожного своя.

Все життя ти поруч з нами,

Милозвучна мово!

В щасті, в мирі і в печалі,

Будь завжди чудова!

 

ВЕСНА

Знов прийшла весна,

 Вже в ліс прийшла до нас вона.

Заблищали струнами струмочки.

Перше листя викинуть дубочки.

Засіяють перлами річки,

Зацвітуть найперші квіточки,

І травиця зеленіше буде.

Знов радітимуть весною люди.

 

 КОЛИСКОВА

Вечір надходить, Зіронька сходить,

 Сонце сідає, спочити бажає.

Соловей співає, серце завмирає.

 Сон гулять виходить, дрімоту виводить.

Дрімота вбирається, в вишиванку вдягається.

Сон її гукає, мовить, що не знає,

А вона виходить, пісеньку виводить:

- Не забула я хустину,

Як війну я - в ту хвилину

Всі: й дорослі, і малі – вмить

Заснуть на всій землі.

 

* * *

Прийде весна, все знову оживає,

Що спало цілу зиму – знов живе.

 Все зеленіє, все цвіте, співає.

На небо сходить сонце золоте.

Те сонце, ті птахи і та природа-

 Буяє все, і квіти за вікном.

Прийде матуся стомлена з городу,

 А сонце вже сідає за селом.

Хоч і убога біднякова хата,

Та чорнобривці садять під вікном.

До матері біжать її малята,

А зіронька вечірня сходить над Дніпром.

 

 Іде весна!

 В зелені шати землю уквітчала,

Розкувала ріки з льоду,

Трави з сну підняла.

І струмків різноголоссям

В полях заспівала.

Розпустила свої коси,

 Луки звеселила,

А до неба доторкнулась –

 Сонечко умила.

Й павутинить над землею

 Проміння ласкаве.

На ланах широкополих

 Пора гаряча стала.

Чорноземи люди орють,

 Зерна висівають

Тепло-тепло кругом стало,

Зело забуяло.

І все живе оживає –

 Це весна настала!

 

За обрій сонечко сідає,

Червоні поли розпинає.

Вже вечір місяць надсилає.

Вечірня зіронька сіяє,

Лелека до гнізда вертає.

На крилах зорі колихає,

Веселий гомін затихає.

 Все навкруги відпочиває.

 

Довго наша Україна

 З болю гомоніла,

І за свою незалежність

Кров синівську лила.

Україно – щире серце,

Батько – Дніпр ласкавий…

Хоч знедолена, окрадена

Та на ноги стала.

Вся громада українська –

Це несхитна сила,

Процвітай же, Україно,

В злагоді і мирі!

В європейському суцвітті

 Найкращою квітни!

До найвищої висоти

Тебе піднімуть діти!

 

* * *

Мені колись казали мати:

„Яке то щастя, „Кобзар” в руках тримати!”

І я признатися вам мушу:

Слова оті запали в душу.

Коли цю книгу відкриваю,

Красу землі всю відчуваю,

І біль, і стогін в ту хвилину,

 Й історію своєї України.

Тож бережімо цей безцінний дар,

 Цю книгу, що Шевченко

 Сам назвав „Кобзар”.

 

Матусю, нене,

Голубко сизокрила!

Які слова мені ще підібрати,

 Щоб любов свою всю передати?

 Ви мене, рідненька,

Змалечку ростили,

І всіляко помагали

Розправити крила.

Шили вишиванку,

Пісню колисали,

Всім премудростям життєвим

Ви мене навчали.

Я для Вас „сплітаю”

 Цей вінок маленький,

 Прийміть його в дарунок,

Ластівко рідненька!