Повернення

                                                         Пам’яті прабабусі Партиці (Колісник) Теклі 
                                                          Кирилівні присвячується

     Шибки геть затягло. Крізь товщу льоду ледь пробивалось місячне сяйво.
Біля вікна сиділа молода жінка. Вона сторожко прислухалась до того, що діється за стіною хати. Тиша глухо дзвеніла, озиваючись до неї пусткою і безвістю. Аж ось щось тріснуло. Невже… Та ні. То обломилась і впала на сніг суха гілка. Скільки пам’ятає себе, стільки й стоїть цей вишнево-сливовий садок біля хати.
Вона болісно вслухалась у зимову ніч, сподіваючись почути знайомий скрип під ногами і умовний сигнал .
Вже хліб давно спечений і схований . Залишати його вдома вкрай небезпечно. Кожної хвилини до хати можуть навідатися німці або поліцаї. Вона не так боялася німців, як своїх місцевих поліцаїв, які не мали жалю ні до старого, ні до малого. Он через дорогу блимає вогонь в хаті баби Густі. Мабуть, її Нелюд вже повернувся додому. Взагалі, у нього інше ім’я, а це до нього пристало після того, як він разом із фашистами брав участь у каральній операції . Кажуть, що фашисти спалили все село під Великим лісом за підтримку партизанів. До однієї хати зігнали всіх жителів села і підпалили. Якась молода жінка викинула з палаючої хати на сніг немовля, намагаючись врятувати, так цей виродок, вислуговуючись перед фашистами, вхопив сповиток і кинув у розбурхане вогнище.
Саме його вона і остерігалась. Гляди, пронюхає, що вони з матір’ю печуть хліб для партизанів, то не знести їм голови. Тому треба бути обережним.
Та де ж хлопці? Невже й сьогодні не прийдуть? Що ж тоді робити? Болісно шукала відповіді на свої запитання. Від напруження здавалось, що чути на всю хату, як бухає кров у скронях Вдома хліб не можна тримати. Гестапо й так никає по селу.
На печі в своєму кубельці запхикала маленька донечка. Мабуть, щось наснилося, та йти до неї не поспішала, бо бабуся вже воркотала біля внученьки.
- Що, не чути? –почулося з лежанки.
- Ні, сама вже як на голках. Де вони? Де? Сьогодні обіцяли бути.
- Сама знаєш, дорога в них небезпечна і неблизька. Ще зачекаємо. Як до ранку не буде, то винесемо хліб і заховаємо в лісі. Якщо знайдуть – то ми ні при чому. Чи мало людей по лісі вештається?
- Так воно так. Але ж…
- Ніяких але. А гляди хтось донесе, то висіти нам з тобою в садку під сливами і дитя не пошкодують.
Саме в цей час рипнула зрадлива дошка на перелазі. Мовчки переглянулись. Слідом у вікні пролунав умовний стук. Прислухалися. Стук повторився. Помилки бути не може, свої!
Швидко кинулася до дверей, впустивши гостей, сторожко озирнулася і прислухалась до того, що діється на вулиці. Тиша .
- Добрий вечір! Дочекались? На заячих ярах ледь на засаду не нарвались. На наше щастя якийсь німецький бовдур на гармошці грав.
- Це і врятувало. Скрізь кордони: і біля Великого лісу, і на дорозі біля Глухого хутора, і в Михайлівському. Ледь оце пробилися.
- А як же назад? - запитала вона
- Не переживайте. Назад самі ноги понесуть. Там хліб потрібний і новини. Ну що чути?
- Нічого не вдалося дізнатися. Тільки вчора німці великі машини закриті переганяли в бік Києва. А ще…
- Що ще? Ну, кажіть, - запитально глянув їй у вічі і не побачив там страху, а тільки біль і страждання.
- По селу облава за облавою. Все щось чи когось шукають. Нещодавно староста проговорився на п’яну голову, що мають дівчат і хлопців до Німеччини відправити. Пройшлися поліцаї по хатах, а дівчат з хлопцями - немає. Німці озвіріли. Схопили з кожної хати по заручнику. Сказали, якщо за 3 дні молодь сама не прийде до управи, то розстріляють родичів.
- За три дні ще багато чого може статись, - мовив і сховав очі під густі вії, коли зустрівся з німим запитанням.
Вона не сміла спитати, добре засвоївши, що чим менше знаєш, тим безпечніше. Прийде час, він сам все розповість.
- А ще, кажуть, що при німцях у містечку перекладач працює.
- Скрізь працюють перекладачі.
- Та цей особливий, бо до війни часто його бачила в комсомольському осередку. Він же наших і по прізвищах, і в обличчя знає.
Гість задумався, але промовчав.
- Ну, вже час, а то скоро розвидниться.
- Так, вже пора. До побачення. Чекайте вістей. І того…
- Що? – здивовано глянула на нього.
- Бережіть себе, - і з цими словами розтанув у темряві
Тільки зрадливий сніг поскрипував під ногами…
Помацки пробралась від сінешніх до хатніх дверей. Ніби камінь скинула з плечей, але тривога ще їла душу.
Мати, яка весь цей час трималась мовчки в далекому кутку хати, вийшла на осяяний місяцем квадрат.
- Мати Божа, допоможи їм! Закрий своїм омоформом від ворожих очей, від всякої напасті!
- Все буде добре, мамо, лягаймо, завтра багато роботи.
Час повз повільно. Незважаючи на втому, довго не могла заснути. Подумки проводжала чоловіків з нелегкою ношею темним зимовим лісом. Тяжко їм, але хіба їй тут легше? Згадались теплі щасливі дні, коли вони
вдвох із Андрієм йшли понад Россю, ділились останніми новинами, планами. Мріяли про гучне весілля на все село. Та їхнім мріям не судилося збутися, їх зруйнувала війна. Вже не стало Андрія… Загинув обороняючи переправу через Дніпро. На згадку про їхнє таке палке кохання залишилося Галя. Отак і не зчулася, як потонула й розтанула у сні.
Її розбудив веселий сміх донечки, що прокинулась раніше від мами і гралася з кошеням. З ніжністю і сумом подивилася на неї: волосся світле і неслухняне, як у татка, обрамляло кругле личко на якому, як два чистих блакитних озерця, блищали оченята.
Раптом чиїсь кроки загупали під вікном: важкі, пронизливі. Мати та дочка не встигли й опам’ятатися, як до хати влетіли поліцаї в супроводі двох гестапівців, а коли із-за їхніх плечей виглянув син баби Густі, враз зрозуміла: вистежив і доніс. На печі заплакала Галинка, і вона кинулась до дитини. Намагаючись приховати переляк, гнівно кинула поліцаям:
- Тихіше, дитину злякали.
- А нам що до неї. А от ти поїдеш з нами.
Мати, як почула, так і впала на коліна.
- Батеньки-голубчики, та куди ж ви її. У неї ж дитя малесеньке, змилуйтесь.
- Нічого, Німеччині обидві будуть потрібні, – обізвався поліцай і відіпхнув матір з дороги.
- Беріть її.
Двоє німців ухопили її за плечі і виштовхали в сіни. Вона з розгубленості лише Галю пригорнула до себе. З хати почулося:
- Хоч дитя залиште. Вас же теж мати народила. Звірі, звірі. Вдягнуться дайте. О Боже мій, Боже!
Грубо її штовхнули на сани. Що було далі вже не чула. Думки плутались в голові і обганяли одна одну. Вони не знають про зв’язок із партизанами, а то б розстріляли прямо в хаті всіх. То чого ж єхидно всміхався сусід-запродавець? А може, вона себе тільки втішає. Від тривоги не відчувала ні болю від удару прикладом, ні сильного морозу, не бачила і великих переляканих очей доньки. Отямилась тільки тоді, коли сани вкотили в двір перед міською управою. Двір був заповнений машинами і саньми. Скрізь снували люди. Та для неї все змішалось в одну сіро-чорну масу. Вона не чула й не бачила нічого.
Це кінець, звідси вирватись неможливо. Якби сама – кинулась би, не розбираючи дороги, геть. Хай куля навздогін чи прямо в серце, аби не моторошне катування. Та вона була не сама: Галя – ось що її зупинило.
Штовхаючи, її завели до коридору управи. Гестапівці зайшли до якогось кабінету, а біля неї залишився лише поліцай. Галя почала тихо плакати, і це вивело її з оціпеніння:
- Тихіше, донечко, а то прийде Бабай і з’їсть нас.
Галя переляканими і мокрими очима лупала то на маму, то на поліцая. Раптом той виструнчився і віддав честь. Оглянулась і побачила знайоме обличчя. Та це ж..
Її глибокі очі враз потемніли. У людині, що йшла коридором, вона впізнала колишнього шофера комсомольської спілки. Промайнула думка:
- От і все, це кінець. Зараз він впізнає її, адже не може не впізнати, не раз підвозив до села, коли збори в районі закінчувалися пізно.
- А це ще хто у вас? – гнівно глянув на поліцая і, не даючи йому сказати слова, накинувся з лайкою.
- Ви що, з глузду з’їхали? Чому вона тут?
- Та план же, у Німеччину, - намагався виправдатися поліцай.
- У Німеччину роздягнуту ти її далеко довезеш? А дитина навіщо?
- Так план же…
- Який толк з неї? Хто нам її зарахує таку малу? А довідка є?
- Яка?
- Може, вони туберкульозні чи заразні. Он подивись які сині? Ти головою думав? Ще і інших заразить. Геть їх звідси. Швидко!
І сам ухопив за плечі і став виштовхувати до дверей:
- Геть звідси. Швидко!
Вийшовши на ганок гукнув:
- Їздовий!
Якийсь чолов’яга по-вуха замотаний у кожух обізвався:
- Я!
- Візьми цих двох і доправ, куди вони скажуть, та в кожух їх загорни. Чув?
- Зрозумів, - похмуро буркнув їздовий.
Мовчки виїхали з двору, позаду лишилася споруда управи. Вона перебирала події, що так швидко розгорнулися, і не йняла віри: "Це був він, той, про кого вона розповідала "гостям". То він не зрадник! Він свій! Як би ще по - іншому можна пояснити його вчинок?"
- Куди тобі, молодице?
Це питання вивело її із задуми.
- Та тут недалеко, на краю селища тітка моя живе. – збрехала навмисне, що перше на думку спливло, бо, правду кажучи, їхати лісом наодинці з цим їздовим боялася (ще пристрелить по дорозі). Від цієї думки мороз пробіг по шкірі.
Доїхали до краю селища.
- Стійте! Це тут, - гукнула, і, не чекаючи, щоб спинились коні, скочила із саней.
- То, може, зачекати, он і у вікнах не блисне, і з димаря не курить? –запитально глянув на неї.
- Та ні, світло вони бояться світити, а хату вже протопили до цієї пори, їдьте, ось кожух, - сказала, а сама несміливо пішла до дверей.
А що, як не впустять, і їздовий не спішить від’їжджати. Знала, що господиню звати Оксаною. Не раз, повертаючись із селища, заходили до криниці в її дворі воду пити.
- Їдь же, їдь, - мовчки підгонила Їздового.
Потім рішуче постукала спочатку в двері, а потім у вікно.
- Тітко Оксано, відчиніть, будь-ласка, це я, - впевнено гукала, щоб почув чоловік на санях.
За дверима чулися чиїсь кроки:
- А хто тут?
- Це я, не впізнали, відчиніть, ради Бога!
Від холоду на руках заплакала донька. Дивно, весь цей час вона мовчала, чи то відчувала небезпеку, чи від великого ляку.
Зачувши плач дитини, двері швидко відчинилися, на порозі з’явилась жінка:
- Господи, та як це, роздягнена, а дитина… Швидко в хату!
Мовчки зайшли у світлицю. Крізь вікно, що виходило на дорогу, було видно, як від’їхали сани.
Вона безсило опустилася на лаву. Господарі, видно зрозуміли звідки їхала ця жінка, тому не дошкуляли лишніми запитаннями. Нехай спочине, а вважатиме за потрібне – сама розповість.
Господиня взяла малу Галинку і посадила на лежанку між свої діти. Мовчки підійшла до мисника, налляла в металеву кварту молока і подала малій. Та з жадібністю припала до живильного літепла. Тільки тепер вона згадала, що з самого ранку дитина не їла. Сама, крім втоми, не відчувала нічого. Треба було якось добиратися додому. Господарі, помітивши сум’яття на її обличчі, стали відмовляти:
- Це куди надумала?
- Додому, там мати вже, певно, й голову втратила.
- Надворі ніч, холод, кругом ліс, - забідкалась тітка Оксана
- Про себе не думаєш, то дитя пошкодуй.
З болем подивилась на Галю, яка мирно спала на лежанці, відігрівшись і заспокоївшись. Уявила, як ітиме темним засніженим лісом, бо дороги слід остерігатися, і погодилася зостатись. До ранку не зімкнула очей. А як тільки на світ зайнялося, то так і кинулася. Господарі вже не спали: чоловік вийшов у сіни і вніс старий кожух, господиня дістала із скрині дві хустки і подала їй.
- На, зодягни, в одну дитя закутай, а іншу собі напни.
- Як же це, люди добрі, не можу, це ж цілий скарб!
- Нічого-нічого, - обізвався господар, - жива будеш, то повернеш, а зараз бери, ми ж люди - таки, а не ці бузувіри, які тобі в такий мороз і вдягнутися не дали.
Ковтаючи сльози, подякувала господарям та з тим і вирушила.
Дорога була недалека. Кілометрів зо три до села та ще селом небагато. До села йшла лісовою стежкою, яку хтось невідомий протоптав. Йти лісом не боялася. А кого тут боятися? Звіра? Гірших звірів, як людей
в чорних та сірих формах, не знала. А лісова звірина або спить, або забилась подалі від людей. Додому не йшла, а летіла. "Швидше, швидше," – підгонила саму себе. Галя з цікавість оглядалася довкола. І що вони з мамою тут роблять? І чого так спішать?
Ось і крайня хата діда Миколи, далекого материного родича. На подвір’ї порожньо. Хто в такий мороз вийде?: А вона мусить поспішати. Вдома мати побивається, мабуть, ламає від розпачі руки, голосить на весь куток. Ось уже і греблю через став пробігла, ось уже й центральне перехрестя, яке веде в різні частини села. Звернула ліворуч, минаючи центральну вулицю. Боялась зустрітися з сільським старостою та поліцаями. Пішла дорогою над болотом, а потім вуличкою над річкою і опинилась аж на своїй вулиці. Не пам’ятає, як пробігла решту шляху, не бачила нічого і не чула нікого, аби скоріше до хати. Ось уже й перелаз. Перелетіла, як птиця, через нього і прожогом до дверей. Шарпнула. Зачинено. Біля серця похололо. Знову стала стукати, а вимовити нічого не могла, слова застрягли в горлі. Щось прочовгало від сінешніх до вхідних дверей. Впала клямка - і на порозі з’явилася мати, мама Василина. Та чи вона це? Повіки підпухли, навколо очей темні круги, самі очі аж позападали… А волосся, воно геть стало біле-біле.
- Мамо, це ми, ми повернулися!
- Слава Богу, діти мої, думала, що вже ніколи вас не побачу.
Вони стояли на порозі, міцно обнявшись. Страшно й подумати, що ця ніч могла назавжди розірвати їхні долі.
Дочку й онуку могли розстріляти чи відправити в Німеччину. Мати не пережила б цього горя, її серце не витримало б ще цього удару долі (двох синів і доньку вона вже схоронила).
Ось скоро пройде зима. Зацвітуть сади. А там, може, і наші повернуться.
Тільки б дочекатися…
Вони повинні дочекатися…
Ні, вони неодмінно їх дочекаються!

 

 

      Колись давно, в ті далекі роки, коли наша територія бала густо поросла лісами, коли зеленими пущами ходили могутні тури, зубри та інша звірина, жила на нашій землі вродлива дівчина, донька Землі та Неба. І була вона така вродлива, що слава про неї розходилася по всій землі.

   Якось, ходячи лісом, зустріла вона юнака – красеня: могутнього, як дуб, благородного і доброго. Звався той юнак Дніпром.

   Закохалася дівчина в нього всім серцем, і юнакові була небайдужа блакитноока красуня.

   Та на землю їхню рідну напали вороги: вбивали старих і малих, молодь у полон забирали, спалювали села і міста - тяжко стогнала Земля, Небо похмурніло, навіть Сонце не вигравало промінням, а зловісно сипало на голову ворогів свої пекучі стріли.

   Мужній Дніпро кинувся на захист рідного краю. А красуня все чекала - виглядала, щодня виходячи на високий пагорб.

    Одного дня прилетіла чайка, посланниця від Дніпра, сповістила дівчині сумну звістку, що красень її  суджений, щоб не потрапити в полон до ворогів, обернувся в могутню і нескорену ріку.

  Заплакала красуня, заголосила і полляли з блакитних очей сльози-струмочки, і сама вона розтанула у своїх сльозах-росах і стала рікою. Потекла до свого ясного Дніпра, збираючи ранкові роси - сльози таких самих, як і вона, щоб навіки злитися в єдиному потоці. І ймення цій ріці дали Рось.

 

 Ціною власного рятують іншим життя

Денну мирну тишу розірвав звук сирени. Червона машина мчала із шаленою швидкістю.

 - Десь щось знову горить, - мовила бабуся до сусідки , несучи відро з водою.

 - Не дивно, спека он яка стоїть.

 А в машині командир вже подумки розставляв бійців. Звичайно, кожен з них знав своє місце, але цього разу надзвичайна ситуація: горіло горище сараю з сіном, а там - дитина. - Швидше, швидше, - підгонив водія, але бачив, що той вижимає все, що може. Вихром влетіли на подвір’я, хтось заздалегідь відчинив ворота. Натренованим оком метнув на дах. Часу не було, за об’ємом диму було видно, що вогонь вже добирається до середини. Хлопці миттю розгорнули рукава і направивши стволи на двері гори, які були зачинені. Ось Максим піднімається по драбині до дверей.

- Стій, не чіпай, затихніть всі. Хлопці, розуміючи, затихли, намагаючись почути плач дитини і за цим встановити місце її знаходження. Знаючи психологію малят, можна з точністю сказати, що хлопчик забився в далекий куток. Але в який: в правий чи в лівий. А раптом він уже задихнувся?

- Мамо ,- почулось приглушене хлипання.

- Живий, - сказав про себе, але далеко від дверей.

 - Андрій, драбину на задній фронтон. Приготуйся знімати шиферину. Знав, як тільки до сіна піде повітря, пожежа розгориться ще більше і ніщо тоді не врятує життя дитини.

 - Тільки б не помилитись… Хлопці знали свою роботу, тому не перепитували, діяли чітко і вправно, адже на терезах - життя дитини. Як тільки від ударів розлетілась шиферина, хлопці направили стволи на отвір, а Максим кинувся у чорну безвість, майже навпомацки знайшов хлопчика, який уже навіть і не кричав. Спливали секунди, а всім здавалося, що пройшла вічність. Аж ось із клубків пару і диму виринула постать Максима, а на руках - хлопчик. Він передав його Андрієві. І тоді, коли ноги рятувальника з дорогоцінною ношею торкнулися землі, роздався вибух. Страшної сили хвиля перемішала і викинула все, що було на даху: шматки шиферу, палаюче сіно і … тіло Максима.

- Вибухнув газовий балон, - в на півсвідомості подумав командир. Відійшовши від шоку, він кинувся до Андрія, який своїм тілом прикрив хлопчика.

-Живі, - переконався, коли оглянув обох, а потім до Максима, який не подавав ознак життя.

У двір влетіла машина "Швидкої допомоги" . Фельдшери кинулися до дитини і до Максима одночасно. А хлопці не припиняли боротьбу з вогнем . Командир також взявся до діла, слід підмінити двох бійців. За хвилину до нього приєднався Андрій, кивнувши на хлопчика, сказав:

- Буде жити, в сорочці родився, а от Максим…

- Не панікуй, він бувалий вояка і не з такого вигрібався, - перервав Андрія, ховаючи власне хвилювання і стурбованість. Глянувши на роботу хлопців, кинувся до "швидкої", куди грузили Максима.

- Ну як він? - спитав фельдшера

- Перелом кісток правої ноги, мабуть, струс мозку, сильний шок, детальніше скажемо після обстеження.

- Він без свідомості?

- Так, а малий трохи диму наковтався, за день-два буде вже здоровий.

Командир оглянувся довкола: хлопці вже закінчували роботу. Побачив дільничного інспектора, який сварив батьків, які на момент виникнення пожежі розпивали з кумами "могорич" і не звертали уваги на відсутність дитини. Дим з-під даху і плач дитини побачили і почули сусіди. Саме вони і викликали рятувальну службу. Командир із сумом в очах дивився на від’їжджаючу карету "швидкої допомоги", де лікарі вели боротьбу за життя Максима. Потім перевів погляд до сп'янілих батьків і пальці його  мимоволі зімкнулися в кулак.

 - Рятуючи Вашу дитину, цей боєць міг загинути, залишивши сиротами своїх власних дітей. Таких горе – батьків засуджувати треба і лишати батьківських прав. Відійшовши, згадав чомусь слова учнів підшефної школи, які виступали нещодавно на святі: " Працюючи до самозабуття, ціною власного, рятують іншим життя! "

 

 

  Мій шлях до мікрофона.

  Світло рампи кидало свої промені на сцену. Воно було таким яскравим, що не було видно ні залу, ні крісел, ні тих, хто на них сидів. Але я добре знала, що десь там, у темній глибині, сидів Він, мій щирий друг і порадник, і разом з тим найвимогливіший критик. Його світлі очі з-під густих брів у цей момент світилися з тривогою і очікуванням. " Що то воно вийде після багатотижневих днів підготовки до конкурсу? Чи не злякається? Чи вдасться їй донести до вимогливого журі і до глядача все те, чого намагався навчити ? "- мабуть, думає зараз він. Від цих думок мурашки по шкірі починають бігати ще швидше." Стоп , - кажу сама до себе, - все буде добре! " Я вся натягнута, мов струна, розуміючи, що слід зібратися, мобілізувати всі сили, випустити на волю всі свої почуття, переживання, емоції. Відкинути геть страх і зробити крок туди, в яскраве світло рампи і прожектора. Вирвати з грудей своє серце і подарувати його разом з музикою людям. Що це? Оголошують мій вихід? Ой, ні, я ще не готова, здається слова забула… Переляк сковує мою волю і не дає не те, що крок зробити, навіть вдихнути. Та ось вловлюю звуки музики і - весь світ перестає для мене існувати, віднині є тільки я, мікрофон, музика, а ще – Він, мій учитель. А музика лунає, переповнює зал, загортає мене в павутину звуків і я вже не відчуваю нічого: ані тремтіння тіла, ані ниючого болю в спині від багаточасових занять біля мікрофона, ані запитальних поглядів журі. Я літаю у казковому царстві звуків. Тихенько відчиняються вхідні двері, відчуваю, що це вчитель не витримав напруги і вискочив із залу, щоб запалити цигарку для заспокоєння. Якщо він вийшов під кінець пісні, значить він задоволений виступом .

  P.S. Життя коротке – музика вічна. Пересвідчуся в цьому знову і знову. Три роки тому швидкий автомобіль обірвав життя мого вчителя Іващенка Олександра Андрійовича. Мені його не вистачає. Та кожного разу, коли виходжу на сцену, відчуваю його добрий погляд та підтримку з небес. Я дякую Богові за те, що така людина зустрілася на моєму життєвому шляху!