Літописи як історико-художні твори. “Повість минулих літ” — історична книга і збірка епічних творів.
Історія Русів
(Уривки)
Гетьман Хмельницький, чуючи свою близьку кончину, зібрав у себе в Чигирині урядників од війська і урядів і товариство з найзначнішими козаками. Він віддав належне їхній мужності і злагоді, які допомогли йому здолати всі напасті, перемогти у тяжких війнах.
На порозі смерті гетьман радив своїм соратникам триматися одностайної згоди і братерства. Висловивши подяку їм за послух до нього у війнах, за своє гетьманство та за довір'я, яким його вшанували, він повертав свої клейноди та інші знаки гетьманської влади і просив пробачити йому, якщо комусь завинив. Адже він завше мав щирі наміри і не жалів для вітчизни ні здоров'я свого, ні самого життя.
Наостанку Хмельницький звернувся до всіх з проханням «зробити йому останню приємність»: обрати собі ще за його життя гетьмана, якому б він міг передати всі свої справи і дати потрібні поради. Гетьман запропонував на вибір трьох чоловік: полковників переяславського Тетерю та полтавського Пушкаренка і генерального писаря Виговського.
Урядники й козаки гірко заридали, вражені словами Хмельницького про близьку смерть його та своє сирітство, і просили гетьмана: «Син твій Юрій нехай наслідує місце і гідність твою!..» Він же, подякувавши їм за таку до нього пошану, сказав, що син його надто молодий, щоб взяти на себе важку державну справу. Присутні всі запевнили недужогоу безпідставності його побоювань: адже Юрію допомагатимуть добрі радники, яких гетьман може вибрати сам.
Хмельницький, «з упертого наполягання присутніх, погодився на їх волю». Запросивши до себе Юрія, він вручив його під охорону Божу та їхню опіку. Батько заповідав синові «служити отчизні вірно й щиро, пильнувати її, яко зіниці ока». Разом з тим він заклинав своїх товаришів і однодумців «скріпляти його [Юрія]добрими порадами і постійною мужністю». Хмельницький передав Юрію клейноди, печать з усіма документами. 7 серпня 1657 року молодий Хмельниченко був урочисто проголошений гетьманом.
Старий гетьман мав ще нараду з урядниками й товариством, де було обрано радників і опікунів Юрія — Виговського та Пушкаренка. 15 серпня, пробувши кілька годин наодинці з сином та його радниками, він помер.
Вся Україна оплакувала Хмельницького, як батька рідного. Люди кричали: «Хто ж тепер пожене ворогів наших і захистить нас од них? Згасло сонце наше, і ми зосталися в темряві на поталу вовкам ненажерливим!..»
Похорон славетному гетьманові було влаштовано з усіма військовими та громадськими почестями. В супроводі великого війська і народу тіло його перевезли до власного гетьманського містечка Суботова і поховали в монастирській церкві з належними написами та епітафіями.
Літопис Руський
ЛІТОПИСИ XIII—XVI ст.
Повість временних літ
«З Богом починаємо, Отче, благослови. Повість минулих літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська Земля постала».
Після потопу три сини Ноєві — Сим, Хам і Яфет розділили землю і домовилися нікому не переступати в братній уділ, жити кожному у своїй частині.
І був тоді один народ. А коли намножилося людей багато, задумали вони звести башту до небес і місто Вавілон. Господь розділив народи, давши їм різні мови, і розсіяв їх по землі.
Від тих народів, від племені Яфетового постав народ слов'янський, який жив на Угорській землі та Болгарській. Від тих слов'ян розійшлися народи і стали називатися своїми іменами. Ті, що побіля Дніпра оселилися,— поляни, інші — деревляни, бо осіли в лісах; а ті, що осіли між Прип'яттю і Двіною, називалися дреговичами.
Дніпро впадає в Понтійське море, яке ще звуть Руським. Біля нього ж учив святий апостол Андрій, брат Петра. Прийшов він якось на Дніпрові гори й сказав своїм учням, що тут буде город великий з багатьма церквами і возсіяє Божа благодать.
Між полян було троє братів — Кий, Щек і Хорив, і була в них сестра Либідь. Щек жив на горі, яка нині зветься Щекавицею, Хорив — на другій горі, яка стала зватися Хоревицею. І зробили вони городок, назвавши його на честь старшого брата Києвом. Були вони мужами мудрими й тямущими.
Інші говорили, що Кий був перевізником, тому ходили «На перевіз на Київ». Але це не так, адже Кий княжив у своєму роду і ходив до цесаря в Цареград.
А коли вертався назад, прийшов до Дунаю, поставив там невелике містечко і хотів зостатися, але ті, що там жили поблизу, не дали. Так що й донині називають дунайці городище те — Києвець. Кий повернувся до Києва і там закінчив своє життя, як і його брати та сестра.
З тих пір їх рід став княжити у полян. У 911 році з'явилася велика звізда на заході, подібна до списа.
У 912 році Олег послав мужів своїх налагодити мир і укласти договір з греками.
Жив Олег, маючи з усіма землями мир і князюючи в Києві. Прийшла осінь, і Олег згадав свого коня, на якого зарікався не сідати, бо волхви провіщали йому смерть від того. Від конюхів дізнався, що кінь помер, і вирішив подивитися хоч на його кості, посміятися над віщуванням. Зліз з коня, наступив на череп улюбленця, а звідти виповзла змія і вжалила князя, від чого той і помер, прокняживши тридцять три роки перед тим.
В літо 945 року сказала дружина (військо) Ігорева, що немає їй у що вдягтися, немає зброї. Треба йти по дань. Послухав їх Ігор, пішов до деревлян, збираючи податі й чинячи насильство. Коли назад вертався, то вирішив відіслати дружину додому, а самому ще повернутися, бо бажав більшого багатства.
Почули це деревляни, стали радитися із князем своїм Малом і сказали: «Якщо вовк унадиться по вівці, по одній все виносить він стадо, коли не уб'ють його. Так і цей: як не вб'ємо його, то нас усіх погубить». Послали до Ігоря сказати, щоб не йшов більше, а той не послухав. Вийшли деревляни з Іскоростеня і вбили Ігоря з його малою дружиною, і поховали там же.
В літо 946 року Ольга, жінка Ігоря, зібрала зі своїм сином велике й хоробре військо й пішла на деревлян. Зійшлися два війська докупи, метнув Святослав списа, але попав у ноги коня, бо був ще дитиною. Підтримали князя Свингельд і Асмуд, ударили по деревлянах і перемогли їх. Побігли ті й зачинилися у своїх городах. А Ольга кинулася до Іскоростеня і стала біля нього. Але ціле літо не могла його взяти, бо деревляни добре оборонялися, знаючи, що нема їм на що надіятися.
Тоді Ольга послала в місто і сказала, що всі городи деревлянські їй здалися і згодилися платити дань. Деревляни сказали, що вони б раді відбутися даниною, але ж вона хоче за мужа відомститися. Ольга відповіла, що
не прагне більше мститися, хоче лише дань помірну з них узяти — по три голуби і три горобці віддвору.
Деревляни дали княгині, що хотіла, а та звеліла прив'язати до птахів по віхтю й підпалити. Голуби й горобці полетіли до своїх гнізд і спалили місто. Ольга ж старійшин міста спалила, багатьох перебила або в рабство своїм воїнам віддала. Решту залишила й наклала на них дань тяжку.
У рік 968 прийшли вперше печеніги на Руську землю. А Святослав тоді був у Переяславці. Ольга з онуками своїми заперлася у Києві. Оступили печеніги місто великою силою — не можна ні вийти, ні звістки подати. Люди знемагали від голоду і спраги. Затужили й почали питати, чи немає кого, хто б на ту сторону Дніпра перейшов по допомогу. Зголосився один хлопець. Він вийшов з вуздечкою і по-печенізьки питав, чи не бачив хто його коня.
Коли дійшов до річки, кинувся в неї і поплив, а печеніги, хоч і стріляли, нічого не могли вдіяти. Хлопця підхопили з другого боку Дніпра в човен і привезли до дружини. Воєвода Претич вирішив уранці напасти на ворогів і врятувати княгиню. Зчинили великий крик, печеніги подумали, що то Святослав, і розбіглися. А Святославові послали гінця, говорячи: «Ти, княже, чужої землі шукаєш і дбаєш про неї, а свою полишив». Князь швидко примчав до Києва і прогнав печенігів у поле, і було мирно.
У рік 993—й пішов Володимир на хорватів. А коли повернувся, прийшли потій стороні Дніпра печеніги. Володимир вийшов напроти них і став на Трубежі коло броду, де нині Переяславль. Ніхто не наважувався перейти на бік противника. Тоді приїхав князь печенізький і запропонував поборотися кращим мужам. Якщо київський воїн переможе — не будуть воювати три роки, а якщо печенізький — воюватимуть три роки.
Володимир став питати у таборі, чи є в них такий воїн, щоб переміг печеніжина. Але не знайшлося такого. Затужив князь. Аж ось прийшов старий чоловік і сказав, що є у нього вдома менший син, якого з дитинства ніхто не переміг. А коли одного разу розгнівався він, то подер шкіру, яку м'яв. Князь зрадів і послав гінця по того отрока. Прийшов той і попросив випробувати його силу великим роздражненим биком. Так і зробили. Коли бик пробігав, кожум'яка вирвав у нього бік із шкірою та м'ясом.
Прибули печеніги, виставили свого воїна, великого і страшного. А муж Володимирів був середній тілом. Печеніжин посміявся, а коли стали битися, русич швидко удавив його руками. Печенігів прогнали, а на броду заклали місто Переяслав, бо тут перейняв славу отрок той. Володимир зробив і його, і батька великими мужами.
У рік 997—й Володимир пішов до Новгорода, а печеніги довідалися про це і стали навколо Білгорода. Стався у місті великий голод. А князь не мігїм допомогти. Тоді зібралося віче. Вирішили здатися. Аодин старець, що не був на раді, послав гінця до старійшин і попросив не здаватися ще три дні, а зробити те, що він звелить.
І сказав зібрати по жмені вівса, або пшениці, або висівок, зробити з них бовтанку, з якої варять кисіль. Потім наказав викопати колодязь, опустити туди кадіб (бочку) з бовтанкою, а в інший колодязь — медз водою. А наступного дня звелів послати по печенігів.
Городяни сказали, щоб печеніги взяли кількох заручників, а кілька з них самих хай прийдуть до міста й подивляться, що тут робиться. Печеніги зраділи, думаючи, що білгородці здаються, пішли. А люди їм і сказали: «Навіщо губите себе, коли не можете перестояти нас? Стійте хоч десять літ, нічого не зробите, адже нас годує сама земля!» І показали їм колодязі з бовтанкою та ситою (вода з медом). Дістали з першого колодязя, зварили кисіль на очах у печенігів і їли, потім запили ситою з другого колодязя. Здивувалися посли печенізькі, пішли, розказали своїм князям, і ті відступили від міста.
У рік 1201 -й. По смерті ж великого князя Романа, великого самодержця Русі, який подолавусі поганські народи, мудро дотримуючись заповідей Божих. Він кинувся на поганих, як той лев, сердитий був, як рись, і губив їх, як крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих половців, вигнав хана їхнього Отрока за Залізні ворота (ущелина на півночі Грузії), а хан Сирчан зостався коло Дону, рибою живлячись.
Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом з Дону, забравши землю їхусю і загнавши окаянних агарян (тут: араби, половці і татари). Після смерті Володимирової залишився у Сирчана лише один музика Ор, і послав він його в Обези, щоб той сказав братові: «Володимир уже вмер. То ж вернися, брате, піди в землю свою». І хай Ор мовитиме слова йому, співатиме половецьких пісень, а якщо не схоче той вертатися, дати понюхати зілля, що зветься євшан.
Той не схотів ні вернутися, ні послухати, поки не понюхав євшан-зілля. Заплакав і сказав: «Краще на своїй землі кістьми лягти, ніж на чужій славному бути». І пішов у землю свою, і народився від нього Кончак.
Князь Роман ревно наслідував Володимира і старався погубити іно-племінників. Велика смута постала в землі Руській. Зосталися ж два сини його — Данило, чотирьох років, а другий, Василько, двох літ.
«Літопис руський» — літописне зведення, створене на початку XIV ст. Його складові частини — Повість временних літ. Київський літопис і Галицько-Волинський літопис.
Галицько — Волинський літопис
(уривок)
Данило вийшов з військом із Холма і на третій день став у Галичі. А його любили городяни. Під'їхав князь під город і спитав у галичан, чи довго вони хочуть терпіти владу чужинців. А ті закричали, що князь їхній володар, Богом даний, і пустилися до нього, як бджоли до матки, як спрагнені води до джерела. Єпископ Артемій і двірський Григорій противилися тому, але як побачили, що не втримають городян, покорилися.
Данило ввійшов у свій город, прибув до храму Пречистої Богородиці і прийняв престол, проголосивши перемогу. А ранком прийшла звістка, що Ростислав вирушив у Галич, але, довідавшись про прийом городян, повернув в Угорщину.
Бояри, прийшовши до князя Данила, просили помилування, що згрішили, тримаючи іншого князя. Данило відповів, що помилував їх, але щоб не робили так удруге, бо попадуть у гірший стан.
У 1252 р. угорський король прислав послів до Данила з проханням допомогти у бою з німцями. Князь прийшов на поміч, і німці здивувалися, побачивши спорядження русичів. Коні мали налобники й шкіряні покривала, а люди були в шатах, від яких ішов блиск. Данило їхав поруч короля на коні, гідному подиву. Сідло горіло від золота. І стріли, і шабля були прикрашені золотом та іншими оздобами, а кожух обшитий грецькими златоглавами та кружевами, а чоботи із зеленого саф'яну та золота...
Літопис Самовидця
(Уривки)
Року 1663. У місті Ніжині вдарили в бубни, сповіщаючи про скликання ради [Чорної ради]. Привів піше військо Брюховецький [Іван Мартино-вич Брюховецький, отаман запорозького козацтва]. З'явився і Сомко[Яким Семенович Сомко, 1662 року обраний у м. Козельці старшинською радою наказним гетьманом Лівобережної України]. Сомко прийшов зі своїми козаками — усі вони, як люди заможні, були на добрих конях, вбрані та при зброї, «як до війни». Чимало було в Сомковому таборі і гармат. Але все це не допомогло гетьману, бо запорожці спиралися на підтримку «царського величества» [царя московського].
Почалася рада, вийшов з намету боярин [посол царя] і став читати царську грамоту. Але ніхто його не слухав, бо з обох боків зчинився крик. Одні кричали: «Брюховецького гетьманом!», а другі: «Сомка гетьманом!» Тут між прихильниками обох почалась бійка за те, кого з них на столець [стіл] посадити. Підчас сутички бунчук Сомків було зламано, асам він ледве вирвався через намет посольський і вскочив на коня. Разом з ним поїхала й кінна старшина, а декількох повбивали.
Так сторона Сомка мусила відступити до свого табору, а запорожці, відіпхнувши князя [московського посла], посадили Брюховецького на столець і проголосили гетьманом. Прийнявши від них булаву і бунчук, новообраний гетьман пройшов з цими знаками влади до свого табору.
Сомко ж повернувся до своїх, вже не маючи бунчука, ані булави.
Року 1667. Зима була сніжною та вельми морозною, з майже щоденним вітром. Так тривало аж близько до святого Георгія.
Того ж року, в травні, в обідню годину, зайнялися церква Рождества Христова, що стояла в ринку, біля кошар крамних у Стародубі. Невідомо від чого сталася пожежа,— можливо, з необачності паламаря, а особливо, через «гнів Божий за беззаконія наша». Втім чотири церкви Божиї в самому місті з усією оздобою їх, що славилися на всю Україну своїми мальованими образами та великими дзвонами, згоріли дощенту, так само як чимало будинків, дворів з усім майном. Вигоріло все місто, не залишилось жодної хати, ані башти; погоріли навіть вали. Вогонь знищив кілька сотень будівель і за межами міста.
«Так страшний пожар був за скаранням Бозьким». Бо втому місті зародилась ненависть. Полковник йшов проти гетьмана, священики сварилися між собою, козаки — з посполитими. Майже в кожному дворі були корчми і шинки, при яких траплялися всілякі неподобства, часті вбивства, за котрі «жадної [жодної] карності не чинено».
Поучення Володимира Мономаха
Будучи вже старою людиною і «сидячи на санях», тобто готуючись до смерті, великий князь київський Володимир Мономах написав поучення своїм дітям, бажаючи їм домогтись успіхів у доброчесності, а також «іншим християнським людям», яких прагнув оберегти від «усяких бід».
Батько просить дітей не сміятися з його «грамотки», а якщо комусь вона буде люба, то хай він «прийме її в серце своє».
«Поучення» за змістом складається з двох частин. Перша містить батьківські поради великого князя його синам і спадкоємцям, пройняті благочестям і витримані в дусі християнських заповідей. Володимир Мономах розпочинає свій твір—заповіт роздумливими і сумними словами, звертаючись ніби до самого себе: «Чого печальна єси, душе моя? Чого непокоїш мене? Уповай на Бога, тому що я буду славити його!»
Він заповідає дітям не наслідувати лиходіїв, не заздрити тим, що «творять беззаконня», бо покарає нечестивих Господь. Лише Божою волею діється все на світі. Тому треба ухилятися од зла, чинити добро, шукати миру.
Великий князь наводить своєрідний кодекс поведінки і норми життя, яких необхідно додержувати юнакові: мати чисту душу і худе тіло, лагідну бесіду і в миру слово Господнє; їсти і пити треба, не зчиняючи при цьому галасу великого, при старих — мовчати, премудрих — слухати, старшим — коритися, з рівними і меншими — «приязнь мати»; багато розуміти і не лукавити, надміру не сміятися, уникати людей легковажних; сприймати владу як честь від усіх.
Не слід піддаватися грішним поривам душі, яка прагне помститися кривдникам. Знов і знов нагадує автор «Поучення», що тільки трьома добрими ділами можна перемогти врага (диявола): покаянням, сльозами і милостинею. Він проголошує хвалу всемогутньому Богу, волею якого створено все довкола: небо і сонце, місяць і зорі, тьма і світ, земля і води. І ще — найрізноманітніші живі істоти. А яке розмаїття людських образів, облич! «Благословен же ти єси, Господи, і прославлений вельми!»
Цей урочистий гімн Творцю змінюється гнівними словами—прокльоном: «Тож хто не восхваляє тебе, Господи, і не вірує всім серцем і всею душею... — нехай буде прокляті»
Мономах вмовляє своїх синів щиро молитися Богу — і в церкві, і навіть їздячи верхи, а особливо, лягаючи спати: «...не лінуйтеся, бо тим нічним поклоном і співом [молитвою] чоловік побіждає диявола — і що за день людина согрішить, то сим ізбавляється [од гріха]».
Далі великий князь продовжує морально-етичні напучення синам: не забувати убогих, годувати сиріт, вступатися за вдовицю, не погубляти жодної душі християнської. Не слід без потреби клястися Богом чи хреститися. А цілувати Хрест на вірність братам чи комусь іншому припустимо тільки тоді, коли певен, що додержиш клятви.
Треба всіляко поважати духівництво і дбати про нього, щоб через молитви священиків дістати милість од Бога. Мономах наказує старих шанувати, як батька, а молодих — як братів. Ні в домі свойому, ні на війні не можна лінуватися, покладаючись на челядь, посадників та воєвод,— за всім слід дивитися самому. «Поучення» застерігає від неправди, пияцтва і розпусти, бо «в сьому душа погибає і тіло».
Збираючи данину по своїх землях, неприпустимо дозволяти отрокам [дружинникам] чинити людям шкоду. Кожен гість заслуговує на повагу і гідний прийом, хто б він не був — простий чоловік, знатний чи посол. Володимир Мономах пояснює, що від цього залежить добра чи лиха слава господаря.
Автор «Поучення» дає й інші поради: хворого треба відвідати, покійника проводити в останню путь (бо «всі смертні єсмо»). Всяку людину він радить привітати, добре слово подати. «Жінку свою — наказує Мономах,— любіть, але не давайте їм [жінкам] над собою влади». А ще треба вчитися, багато чого знати.
Найголовніше ж від усього — страх Божий мати в серці, не лінуватися ні до чого доброго: «Лінощі ж бо — усьому лихому мати».
У другій частині твору йдеться про ратні подвиги і державні справи князя, про численні походи й лови, в яких він брав участь з тринадцяти років. Особливу увагу приділено війнам з половцями, на той час головними ворогами Київської Русі. Неабияке місце у спогадах посідають і міжусобні суперечки серед князів.
Кожного разу, говорячи про здобуту в бою перемогу, Мономах додає: «І Бог нам поміг». Дещо всупереч моральним засадам першої частини «Поучення» великий князь відверто розповідає про криваві розправи над переможеними, масові страти полонених (що цілком відповідало звичаям середньовіччя). Взяття Мінська, наприклад, описується так: «Захопили ми город зненацька і не оставили в ньому ні челядина, ні скотини».
Мономах наводить перелік своїх славних діянь: вісімдесят три великих походи (не враховуючи менших), дев'ятнадцять мирних угод з половцями. Князь був і вправним мисливцем, загонив безліч всякого звіра, власноруч ловив диких коней, не раз був покалічений, двічі розбив голову, падаючи з коня. Не похваляючись своєю відвагою, він дякує за неї Богу, який сотворив його «не лінивим, на всякі діла людські здатним».
Володимир Мономах закликає своїх синів, не боячись смерті «ні на раті, ні од звіра, діло мужеське робити», покладаючись на волю Божу, адже «Боже оберігання ліпше єсть од людського».
Літопис Самовидця
(Уривки)
Року 1663. У місті Ніжині вдарили в бубни, сповіщаючи про скликання ради [Чорної ради]. Привів піше військо Брюховецький [Іван Мартино-вич Брюховецький, отаман запорозького козацтва]. З'явився і Сомко[Яким Семенович Сомко, 1662 року обраний у м. Козельці старшинською радою наказним гетьманом Лівобережної України]. Сомко прийшов зі своїми козаками — усі вони, як люди заможні, були на добрих конях, вбрані та при зброї, «як до війни». Чимало було в Сомковому таборі і гармат. Але все це не допомогло гетьману, бо запорожці спиралися на підтримку «царського величества» [царя московського].
Почалася рада, вийшов з намету боярин [посол царя] і став читати царську грамоту. Але ніхто його не слухав, бо з обох боків зчинився крик. Одні кричали: «Брюховецького гетьманом!», а другі: «Сомка гетьманом!» Тут між прихильниками обох почалась бійка за те, кого з них на столець [стіл] посадити. Підчас сутички бунчук Сомків було зламано, асам він ледве вирвався через намет посольський і вскочив на коня. Разом з ним поїхала й кінна старшина, а декількох повбивали.
Так сторона Сомка мусила відступити до свого табору, а запорожці, відіпхнувши князя [московського посла], посадили Брюховецького на столець і проголосили гетьманом. Прийнявши від них булаву і бунчук, новообраний гетьман пройшов з цими знаками влади до свого табору.
Сомко ж повернувся до своїх, вже не маючи бунчука, ані булави.
Року 1667. Зима була сніжною та вельми морозною, з майже щоденним вітром. Так тривало аж близько до святого Георгія.
Того ж року, в травні, в обідню годину, зайнялися церква Рождества Христова, що стояла в ринку, біля кошар крамних у Стародубі. Невідомо від чого сталася пожежа,— можливо, з необачності паламаря, а особливо, через «гнів Божий за беззаконія наша». Втім чотири церкви Божиї в самому місті з усією оздобою їх, що славилися на всю Україну своїми мальованими образами та великими дзвонами, згоріли дощенту, так само як чимало будинків, дворів з усім майном. Вигоріло все місто, не залишилось жодної хати, ані башти; погоріли навіть вали. Вогонь знищив кілька сотень будівель і за межами міста.
«Так страшний пожар був за скаранням Бозьким». Бо втому місті зародилась ненависть. Полковник йшов проти гетьмана, священики сварилися між собою, козаки — з посполитими. Майже в кожному дворі були корчми і шинки, при яких траплялися всілякі неподобства, часті вбивства, за котрі «жадної [жодної] карності не чинено».
|
| Категорія: 9 клас | Додав: genamir (04.07.2012)
|
| Переглядів: 4283
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
