Вовк — символ хороброго воїна. Він є першопредком, охоронцем роду. У багатьох народів вождь-предок роду володіє потаємними знаннями, що дають йому змогу ставати вовком.
Українські легенди про створення світу і всього живого в ньому оповідають, що вовка створив чорт. Якось він прийшов до Бога й поскаржився, що люди зовсім не стережуть своєї худоби. Бог, аби люди боялися пускати корів та овець без нагляду, звелів чортові зліпити із глини вовка. Та спочатку вовк вийшов завеликим, і Бог наказав обстругати його. Чорт узявся обстругувати вовка, і з великих стружок стали шершні, з менших — мухи, а з найменших комарі. Обструганий же вовк страшенно розлютився з болю і сказав Богові, що їстиме не тільки худобу, а й людей. Чорт привів вовка до людей і нацькував його на першого ж чоловіка, який зрештою вовка перехитрив, випросившись перед смертю помитися та "витертися" вовчим хвостом. Побитий вовк зрештою кинувся на чорта. Тепер, коли вовк біжить із роззявленою пащею, люди не чіпають його, інакше чорт утече від вовка — й кинеться знову на людину. Українці також вірили, що вовки їдять чортів — і якби не вовки та грім, від якого часто гинуть чорти, то їх розвелось би стільки, що й "світу Божого не було б видно".
У те, що вовк належить до предків, зачинателів роду, вірили дуже давно, особливо на Поліссі. Вірування ці збереглися почасти й дотепер. Розповідали, що коли вовки оточать чоловіка, то слід назвати ім'я котрогось із померлих родичів. Це змусить сіроманців піти геть. Зустрівшись із вовком, ніколи не можна було кричати: "Вовк!", бо скаже: "Щоб ти вмовк!" — і тоді нікого не докличешся. Саме слово "вовк" у лісі вимовляти забороняли. Вовка лагідно називали "старим", "дєдьком", "хорошим паном". Подекуди на Гуцульщині в колядницьких обходах (що символізували прихід померлих родичів) разом із "ведмедем" брав участь ряджений "вовк", звіра кликали на Коляду за родинний стіл. У західних поліщуків серед колядницьких масок була й маска вовка. Як свідчить відомий етнолог В. Давидюк, одягання масок в українців було пов'язане із вшануванням родового божества. Водночас прізвища Вовк, Вовчик, Вовкун дуже поширені в Україні, так само, як і вуличні прізвиська, які часто пояснювали тим, що дід у цьому роду перекидався вовком.
Св. Юрій в українському фольклорі — розпорядник і охоронець вовків, він роздає їм здобич, наказує, кого й де можна з'їсти. Деякі дослідники вбачають у цьому образі наступника бога воїнів-вовків Одіна. Подекуди в Україні вовків називають Юрієвими собаками. Часто оповідають і про опікування св. Юрія вовкулаками. Так, один чоловік, якого відьма пустила вовком, довго бігав лісом і захотів їсти. Раптом він угледів св. Юрія на білому коні. Той теж помітив перевертня, зупинився і свиснув. На його свист вибіг із лісу вовк, якому святий сказав: "Візьми цього свого товариша і покеруй ним, тому що він ще недосвідчений і не може сам собі роздобути їжі".
Св. Юрій призначає на їжу вовкам не тільки тварин, а й людей. На Харківщині розповідають, що один чоловік захотів на власні очі побачити св. Юрія на коні, за яким біжить вовча зграя. Уночі він пішов до лісу й виліз на дерево. Справді невдовзі він побачив святого: Юрій зліз із коня, сів на траві, а його оточили вовки. Усім вовкам святий Юрій вказав на їхню вечерю, а одному старому кривому вовкові нічого було вже дати на поживу. Тоді Юрій сказав йому: "А тобі, старий вовче, отой чоловік, що сидить на дубі!". Та й поїхав собі. Усі вовки порозбігалися, а кривий сів під дубом чекати, коли той чоловік злізе. Довго вони так сиділи, аж чоловік пересидів вовка. Прибіг до пилярів, які поблизу пиляли колоди, і почав проситися, аби вони прийняли його до себе. Ті прийняли, нагодували, й він цілий день допомагав їм. А ввечері, вкладаючись спати, чоловік і почав благати всіх: "Люди добрі, бережіть мене від вовків! Вік на вас за те працюватиму!". Вони й поклали його поміж себе, вкрили свитами та й поснули. Вранці прокинулися — а його й місце вихололо. Вовк таки з'їв призначену здобич.
|
