Середа, 23.10.2019, 15:33

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Рідна мова [1]
Перебирає струни тихо осінь... [1]
Поезії Ліни Костенко [1]
Рідна мати моя [1]
Поетична скарбничка [11]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:15:33


Останні надходження
[23.11.2018]
Галина Литовченко «Через всесвіт путівцями» (0)
[23.11.2018]
Галина Литовченко "Дитячі розваги" (0)
[06.11.2018]
Галина Литовченко "Зібрані розсипи" (0)
[06.08.2018]
Оппоков Євген Володимирович. До 75-х роковин від дня страти (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1400
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Поетична скарбничка » Поетична скарбничка

Україно моя, мій вишневий заквітчаний краю
Україно моя, мій вишневий заквітчаний краю,
Де усмішка твоя, чому сум у тернових очах?
Чом надія твоя у сирітських у наймах блукає?
Манівцями ідеш...Не для тебе хіба битий шлях?

Ти ж багата, як осінь в моєму подільському краї,
Чом же чорне, як смуток, на плахті твоїй вишиття?
За родючість, красу чи покірність тебе Бог карає?
І не збудить твій плач у захланних панів каяття.

Рідні діти тв (та чи справді вони тобі рідні?)
Наче бранку безправну, тебе на коліна кладуть,
Орють плугом нещадним і сіють і розбрат, і злидні,
І знесилену матір на торжище ,кляті, ведуть.

Україно моя, ти повік ворогам не корилась,
То чужинці були, що топтали калиновий цвіт.
З попелища, як Фенікс,не раз і не два відродилась.
Ти ж крилата вродилась,а ницим не світить політ.

Піднімайся з колін,Україно моя - ти ж бо сильна!
І нарешті повір безоглядно в безсмертя своє.
Скинь із пліч недолуге сміття - ти ж бо вільна,-
І калиновим дзвоном для всіх твоє щастя проб"є.

Українці мої,чи не досить нам бути хохлами?
Діставаймо заховану гордість із кованих скринь.
Бо ж на світі недарма колись ми були козаками,
І в польоті відчуємо міць підростаючих крил.
Віра ПОДІЛЬСЬКА

Мені наснились білі роси,
Птахи й співучі небеса,
Зеленої трави покоси,
Волошки сині у житах.
Там, за хмарами, за білими,
За піснями лебединими,
Там моє дитинство росяне
Зорепадом промайне!
Зорі з неба усміхаються,
Мрії всі мої збуваються,
Свято казки починається,
Зачаровує мене!
Співає батькова криниця
І вишня мамина цвіте,
І знов мені щоночі сниться
Моє дитинство золоте.

Верба - Україна
На убогому місці, розкинувши листя,
Верба росла стара і дуплиста.
Безжальні вітри і дощі її рвали –
І зморшки на тілі її осідали.
Невдячно пташина на вітах сурмила
За те, що в дуплі зросла, відігрілась.
Стоїть добродушна верба, серед поля,
Байдужа до кривди, чутлива до горя.
Весна ще далеко, ледве подихом дише,
А верба бруньки вже пухнасті колише.
І бджілка у першім веснянім обльоті
Сідає на гілку – знай, буде робота.
Спирається сонце об вербу раненько,
І світ посміхається нені старенькій.
Розквітає верба, зеленіє в долині,
Це символ священний неньки-Вкраїни.
В. Ярмусь

Є тисячі доріг, мільйони вузьких стежинок,
Є тисячі ланів, але один лиш мій.
І що мені робить, коли малий зажинок
Судилося почать на ниві нерясній?

Чи викинути серп і йти байдикувати,
Чи долю проклясти за лютий недорід
І до сусід пристать наймитувати
За пару постолів і шкварку на обід?

Коли б я міг забуть убоге рідне поле,
За шмат ції землі мені б усе дали...
До того ж і стерня ніколи ніг не коле
Тим, хто взува холуйські постоли.

Та мушу я іти на ріде поле босим,
І мучити себе й ледачого серпа,
І падати з утоми на покоси,
І спать, обнявши власного снопа.

Бо нива це - моя! Тут я почну зажинок,
Бо кращий урожай не жде мене ніде,
Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок
Мене на ниву батьківську веде...
В. Симоненко

Жменька рідної землі.

Вона пахне хлібом-сіллю,
Світлим гомоном лугів,
Полиновим євшан-зіллям,
Таїною давніх днів.

Вона пахне теплим літом,
Свіжим чистим молоком,
Юних весен білим цвітом,
Золотим п'янким зерном.

Землю цю не раз орали
В роки щастя і біди,
Засівали, обробляли
Наші прадіди й діди.

Жменька ця полита кров'ю,
Бо її у люті дні
З найпалкішою любов'ю
Захищали трударі.

В ній- духмяний цвіт акацій,
М'яти трепетні листки,
В ній- важка селянська праця,
Що вкладають земляки.

Їй віддам жагучу ласку,
Поцілую, мов святу.
Це- душі моєї частка,
Що дарує доброту.

Йдуть літа, зникають люди,
Затихають скрипалі,
Та у серці завжди буде
Жменька рідної землі.

Піду у луг
на вранішні
покоси.
Впаду
Як у дитинстві
Горілиць.
І хай гартують
Голос
Дзвоном коси
Й доносить пісню
До сільських світлиць.
Піду у луг,
Вчеплюсь
Туману
В гриву
І з ним
Зіллюся
В рідну
Синяву.
І стану просто
Вільним і щасливим
Від того,
Що на цій
Землі живу.
Віктор Геращенко

На чарівній землі в мальовничому краї
Мережково сплелись українські стежки.
Все знайоме й близьке від стеблинки й до гаю –
Вздовж і вшир я сходив босоніж навпрошки.
Де б не був я, теплом зігріва рідна хата
І, мов пісня, дзвенить голос неньки в душі.
Українські стежки, як же вас забувати?!
У дитинство сягать – не буває межі.
Українські стежки сріблом-росами вмиті,
Трунок-воду п’єте із джерельних криниць.
Українські стежки чебрецями повиті,
Тут усе дороге до найменших дрібниць.
Тут коріння моє з прадідівського роду,
Ним черпаю в житті і натхнення й снагу.
Щоб у нашім роду не було переводу,
Я онуками сню і тамую жагу.
Віктор Геращенко

РІДНА МАТИ.
Скільки сонце промені нестиме,
Стільки хлібній ниві колосить.
Так і сад життя повік цвістиме -
Сад братерства, щастя і краси.
Серце пісня сповнює крилата:
Україно, шлях твій - до зірок!
Ти - одна на світі наша мати,
Люба в будні нам і люба в свято,
Щедра серцем материнським на добро.
Наша доля й думи а нас - єдині.
У сузір'ї мов - слова одні:
Щоб цвіла у щасті Україна,
Сад братерства вічно зеленів.
У обійми брат приймає брата.
Гостям усміхається Дніпро.
Нас цьому навчала рідна мати:
Чи то в будні, чи в веселе свято
Бути щедрими на щирість і добро.
То й ніхто нас в світі не здолає:
Ми своєю вдачею міцні.
Сонце Незалежності нам сяє
І відродження звучать пісні.
Квітне сад. У ньому нам зростати.
Збережем його від бур і гроз!
Україно! Рідна наша мати,
Після буднів завжди буде свято.
Ти благословенна Богом на добро!
І.Левченко

1 сонет

Моя далека земле - Україно!
Шукаючи едемський сад в світах,
Зберіг у серці кетяги калини
І запах сіна на твоїх лугах.

Збиваючи до крові босі ноги,
Я обтоптав усі земні пороги,
Шукав спочинку у заморській млі.

Я світ обмацав голими руками,
В нову епоху закладав я камінь,
Та не на рідній - на чужій землі.

Прости мене, моя набожна мати,
За ті скитання. То - не зрада, ні!
Тобою марив, і жорстоку плату
Плачу літами туги в чужині.
Ігор Федчишин

2 сонет

Красива, рідна, щедра і багата,
Засмучена роздорищем незгод,
Синів чекаєш, що в батьківську хату
Злетяться із заморських дальніх вод.

Ти наче світло у кінці тунелю,
Живу тобою, путь у мріях стелю,
Піднятись прагну, як веснянний птах.

Не можу дочекатися світання
І лиш одне до Господа прохання -
Післати силу, там, у небесах.

Та чом журба так огортає очі,
Чом серце так тривогою тремтить?
Немов би хижий звір в задвірках хоче
Нас із тобою, нене, розлучить.
Ігор Федчишин

Моїй Батьківщині.

Я іще не нажився
На цьому на білому світі,
Я напитись не встиг
Шуму сосен, беріз і ялин,
І мене звідусіль
Кличуть трави, і віти, і квіти
І з полів, і лісів, і долин.

Я ще землю свою
Не пройшов всю від краю до краю, –
Мене Бескид чека
І Дніпра, і Десни береги…
Україно моя!
До твоїх я грудей припадаю,
Щоб у тебе дістать
Ще хоч трохи і сили, й снаги…

На цім світі давно
Мені більше нічого не треба –
Тільки б бачить тебе
І любити тебе досхочу,
Й на просторах твоїх,
Під твоїм рідним зоряним небом
Тиху ласку твою,
Як незбагнене щастя, відчуть…

Я не вірю, щоб хтось
Ще ніжніше тебе міг кохати,
І ніжніше, ніж я,
Міг у серці тебе берегти!..
Та коли я помру,
Ти не плач наді мною, як мати,
А калиною лиш
На могилі моїй розцвіти…
Іван Коваленко.

Україна - то не звук і не просто слово,
Україна - серця гук, соловїна мова,
Україна - то земля, вкрита стиглим житом,
Що так сонячно сія під небесним німбом!
Україна - то сади, їх рясні щедроти,
То настояні меди у духмяних сотах!
Україна - то стіжки мов церковні зводи,
Україна - то стежки наших родоводів!
Україна - то Дніпро повен грай-водою,
Україна - то добро, творене тобою.
Україна - то отця мудрі настанови,
Україна - то серця, сповнені любовю!
Україна - то дитя на руках у мами,
То одвічні відкриття брам у світлі храми!
Україна - це і ти, це - і я, і всі ми
Осяванні з висоти Божими очима!

Україна - не тільки родина,
Де зросла й народилася я,
Це земної любові краплина,
І родюча прекрасна земля.
Річка, озеро, спів соловейка -
Все це рідне мені і живе.
Навіть човник з паперу легенький,
Що на хвилі тихенько пливе.
Тихі зорі і скрипочки звуки -
Все прекрасне душею ловлю.
Україна - моя Батьківщина, -
Та, яку я безмежно люблю!

Безталанна ненька – рідна Україна
Простягала руки до народу-Сина.
Терпеливо ждала, вірила – Дитина
Вже на ноги встала, що в муках родила!

Що відкрились очі - синії волошки,
Ще чуть-чуть і піде, зачекаю трошки...
Він збере в долоні срібні краплі-роси,
Окропить на щастя пшеничнії коси!

А свободи вітер, що вирвавсь на волю,
Не наробить лиха і зла не накоїть!
Лагідно торкнеться кожної травинки
Та розгорне крила моєї Дитинки.

І злетів Соколик, крила розправляє,
Сильні груди мужньо вітру підставляє,
Озирає оком безкрайні простори,
Засіває Мрію, щоб зростила Долю!

Розцвіте, як маки, в душі добре слово,
Защебече пісню соловей в діброві,
Задзюркоче щастям чистеє джерельце,
Я втамую спрагу, заспокою серце!

“Гей, наливайте повнії чари,
Щоб через вінця лилося,
Щоб наша Доля нас не цуралась,
Щоб краще в світі жилося!”

Давно вже не був я у батьківськім краї,
Де пахне дитинством усе навкруги,
Де кожна стежина в лице мене знає,
Де кожен куточок мені дорогий.

Злетіли літа, мов пушинки з кульбаби,
Як вітром обірваний з яблуні цвіт.
Лиш в снах недитячих все мариться зваба –
За милим дитинством чкурнути услід.

Спливають у пам’яті роки минулі,
Події далекі, а ніби живі.
Що вчора було – те сьогодні забулось,
А пам’ять дитинства у серці навік.

Давно вже не був я у батьківськім краї,
І ось повернувся на рідний поріг.
В дитинство ж своє лиш думками сягаю,
Бо інших не знаю до нього доріг.
Віктор Геращенко

Україно, тебе, ніби жінку з подільського краю,
Обнімаю крильми нерозбурханих весен своїх,
І веселих, й сумних крізь сльозу, крізь літа заспіваю,
І суцвіттям впаду на поріг біля вікон твоїх.

Вітер хвилі здійма в відгомінні Дніпрової кручі,
Безіменність струною торкнулась козацьких могил,
І підкова легенд прокотилася дзвоном під Збручем,
І вже впала зоря на обвуглений атомом схил…

Ти красива в задумі і в радощах росяних ранків,
В мозолях чорнозему іскриться єства глибина.
Віддаю кров і подих всім серцем тобі до останку,
Будь же вічно щаслива і мудрістю долі ясна.
Лідія Зарічанська

Рідна Україна - мова солов’їна,
Золоте колосся, маки у житах.
Край воріт - калина, верба, яворина,
Храми і світлиці в барвах-рушниках.

Рідна Україна - то душі краплина,
Пісня журавлина у ранковий час.
Рідна Україна - то земля єдина,
Що сходив ногами босими Тарас.

Рідна Україна - пара лебедина,
Озеро бездонне і стрімка ріка,
У саду хатина - біла сорочина,
Стежечка-стежина в зелен-споришах.

Рідна Україна - за столом родина,
Яром-долиною стелиться туман.
Батькова розмова - тиха, вечорова,
Мамина молитва - вічний талісман.

І лісами своїми і нивами

Ця земля наймиліша мені.

Біля батька-Житомира сивого

Пригорнулися села ясні.

Синій Тетерів грає-хлюпочеться,

Край стежини-густі спориші,

Сінгурі,Зарічани,Глубочиця

І славетні мої Дениші.

Житнім хлібом ,гранітом наповнений,

Торжества полуничного рай,

В гідній праці роками натомлений,

Цей мій рідний Житомирський край.

Вітре правди,повій над долиною,

Укажи до майбутнього шлях,

Наша доля навік з Україною

У любові і щирих піснях.
Олена МОСІЙЧУК

Україно, рідний краю,
Земле-матінко моя,
Про красу твою співаю,
Ти в душі моїй одна.
Ой ти, земле, цвіт розмаю,
Солов’їний спів і гай.
В світі кращого немає –
Мій Подільський рідний край.
Де не глянь – все доли й луки,
Гей, хвилюються жита,
Материнські вмілі руки,
Мова твоя золота.
Гей, злітай же, пісне, в небо,
Доля всіх єднає нас.
Україно, це ж про тебе
Слава лине у піснях.
Розквітай, моє Поділля,
Оновляється земля.
Україна-ненька рідна,
Всім нам мила й дорога.
Володимир МАЛАХОВЕЦЬКИЙ

Олесь Бердник
Україна моя, рідна мати моя.
Хто ти є, хто ти є?
Я питаю про те навесні солов`я,
Я запитую серце своє.
Хто ти є, хто ти є?
Я запитую серце своє.
Я питаю про те у блакитних садів,
Я питаю широкі лани,
Я звертаюсь у небо до вольних орлів,
І наслухую мову луни.
Я питаю в орлів –
І наслухую мову луни...
Мені каже Дніпро:
– Україна – то Я.
А Карпати високі здаля
Все шепочуть: – У горах Матуся твоя,
Невмируща Вкраїнська земля.
Шепчуть гори здаля:
– Невмируща Вкраїнська земля.
Вірю, знаю: – У горах Матуся живе,
У Дніпровськім потоці співа,
Її серце – то небо весни грозове,
Її дума – печаль Світова.
Її серце – живе,
Її дума – печаль Світова.
І зірки вдалині – то Вкраїни вогні.
То все ти, то все ти!
Струни кобзи дзвенять,
Україно, в мені,
Ніби райдужні в небі мости.
То все ти, то все ти,
Ніби райдужні в небі мости.

В краю,де чути сонця сміх,
Де ніжно пахне рута -м"ята,
Намисто скрипок золотих
Вплітають в серце солов"ята.
Блукає літо у полях,
Духмяний колос вгору пнеться.
До мене стелить довгий шлях
Земля,що батьківською зветься.
Блищить в очах світанків синь,
Палають зорі,мов троянди.
Мій краю!Я- твій вірний син,
А ти- взірець добра і правди!
І світла юнь,мов щастя мить,
В душі барвінком чистим в"ється,
Завжди зігріє й захистить
Земля,що батьківською зветься.
Блищить вогнем джерел сльоза,
Летять тополі в синє небо.
А гнівом сповнена гроза,
Як хижий птах,кружляє степом
Мій рід- козацький бойовий,
Що перед бурями не гнеться.
Шумить мені крізь дух завій
Земля,що батьківською зветься.
Чи то весни зелений цвіт,
Чи думи осені багряні-
В моїй душі на много літ
Слова Вітчизни полум"яні.
Скрипить акація в саду-
Торкають віти струни серця,
Розвіє смуток і біду
Земля,що батьківською зветься.

ГРУДОЧКА ЗЕМЛІ

Ще в дитинстві я ходив у трави,
В гомінливі трепетні ліси,
Де дуби мовчали величаво
У краплинках ранньої роси.

Бігла стежка в далеч і губилась,
А мені у безтурботні дні
Назавжди, навіки полюбились
Ніжні і замріяні пісні.

В них дзвеніло щастя непочате,
Радість невимовна і жива,
Коли їх виводили дівчата,
Як ішли у поле на жнива.

Ті пісні мене найперше вчили
Поважати труд людський і піт.
Шанувать Вітчизну мою милу,
Бо вона одна на цілий світ.

Бо вона одна за всіх нас дбає,
Нам дає і мрії, і слова,
Силою своєю напуває,
Ласкою своєю зігріва.

З нею я ділити завжди буду
Радощі, турботи і жалі,
Бо у мене стукотить у грудях
Грудочка любимої землі.
В. СИМОНЕНКО

Ніде не краще, ніж в моїм краю -
Шумить природа в жовтні і в маю,
І клени уклоняються до ніг,
Блукає в полі марево доріг,

Тут синьоокі дзеркала ставків
Приваблюють дівчат і парубків,
І місяць златогривий уночі
Плете зірками хусточки з парчі.

Ніде не краще, ніж в моїм краю.
У ньому здоровішим я стаю,
У ньому світлом повниться душа
І ллється пісня, рідна, не чужа.

У ньому промінь маминих очей,
У ньому жар закоханих ночей,
Існує не у сні, а наяву
Цей край, що Україною зову.

Ніде не краще, ніж в моїм краю -
Тут вітер пестить голову мою,
Тут жайворонка співи у житах,
Тополі, що вкривають листом шлях.

Тут сонце в небі, мед і коровай,
Вишневий сад і черешневий гай,
Тут райдуги заквітчані мости
Нестримно кличуть в зоряні світи.

Ніде не краще, ніж в моїм краю -
Бентежно, тихо, наче у раю.
Тут ранку золотисті пелюстки
В полях цілують стиглі колоски.

А навесні все квітне і цвіте,
Берізка коси дощиком плете,
І солов'їв закохані серця
Співають ніжну пісню без кінця.
Ігор Калиниченко

Україні

Лебідкою мрійно прилину
Під небо твоє голубе,
Прегарна моя Україно,
Душі так бракує тебе!

Все сниться заквітчане поле
І наші пахучі сади.
На світі ніхто і ніколи
Не буде ріднішим,ніж ти.

Лебідкою мрійно прилину,
В обійми твої упаду,
На білому цвіті калини
Росинку сріблясту знайду.

Це слізка твоя,Україно,
Гірка,як розлука з дітьми,
Твою материнську провину
У долях спокутуєм ми.

Не плач над своєю виною,
Що цвіт твій цвіте в чужині,
Лиш вір:твої діти з любов"ю
Поклоняться низько тобі.

Ти тільки до рідного краю
Приклич нас й усіх пригорни,
Ми будем щасливі з тобою,
А ти-зі своїми дітьми.

ЗЕМЛЯ УКРАїНИ.
Червоноваті зерна із калини
Кудись несе у дзьобі сивий птах.
Так землю,чорну землю України,
Розносять по усіх материках.
Везуть,несуть її в маленьких вузликах;
А, там де не співають солов"ї,
Із грудочки йде солов"їна музика,
Сльозами люди скроплюють її.

І хлібом пахне,вишнями,соломою
І піснею,яку співав козак.
Та грудочка землі стає солоною,
Як сіль чумацька на важких возах.

Назавше попрощавшись з Україною,
Із грудкою Вкраїни - просто жах!-
Розкидані то голодом ,то війнами
Кохані сплять на всіх материках!

І навіть там, де не цвіте калина,
Де слово зневажається моє,
Всі знають - є на світі Україна,
Не грудка, а земля з народом є!
Степан Пушик.

Моя Україна.
Україна моя-це біленька хатина,
Де любисток і мальви цвітуть під вікном...
Україна-це та споришева стежина,
І верба, і дівчина з розкішним вінком.

Тут криниця дитинства мені дарувала
Воду чисту джерельну з далеких глибин...
Тут зелена дібровонька казку шептала
Як збирала я в літку чабрець і полин.

Тут смерека росте і верба понад ставом,
Тут матусина пісня у серці звучить...
І Шевченків портрет в рушничку вишиванім,
І журавлик, що в небі додому летить.

Тут пшеничне колосся, життя нам дарує,
Тут гаї і левади, сади і поля...
І бабусина казка нам душу чарує,
І дитинство махає рукою здаля...
Юля Гресь с. Степанівка Хмельницька обл.

УКРАЇНА
Україно! І хвилі дніпровські,
І полтавські вишневі сади,
І безмежні степи чорноморські,
І Донбас, і Карпати - це ти.
Всюди слово звучить українське,
Всюди чуються рідні пісні,
Небо синє - і львівське, і кримське,
Й розквітає земля навесні.
Завітайте у гості - і всюди
Хлібом-сіллю стрічатимуть вас.
Тут живуть найгостинніші люди,
Найщедріша держава у нас!
Рушники вишивані у хаті,
Під вікном чорнобривці горять.
І Полтаву, і Крим, і Карпати
Буде лагідне сонце вітать.
М.Гнатко

УКРАЇНІ
Люблю тебе таку, яка ти є:
З волошками, та чебрецем у полі....
Ділю з тобою все життя своє
І прикрощі, і радощі, і болі...
І де б не був я, у якім краю,
Твоїм повсюди називався сином...
Схиляю сиву голову свою
Перед Тобою в шані, Україно...
До тебе лину серцем з далини,
Як рідній неньці, простягаю руки...
Ти тільки, люба, прошу, не гони,
І не свари за довгі дні розлуки...
Хіба я винен в тому, що мені
Не захотіла доля послужити,
Що довелося в іншій стороні,
В краю чужому довго так прожити....
Та прийде час, настане та пора,
Я повернусь до батьківського дому,
Води в долоні зачерпну з Дніпра,
І постою на березі крутому....
Цвістимуть вишні в вечоровій млі,
Остудить ніч чоло моє гаряче,
І припаду грудьми я до землі,
Й від радості солодкої заплачу....
Кость Оверченко

Категорія: Поетична скарбничка | Додав: genamir (28.02.2011)
Переглядів: 4924 | Рейтинг: 2.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2019