Моє село - краплиночка на карті - З історичних джерел - З історичних джерел - Каталог статей - Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2
Четвер, 08.12.2016, 03:13

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Духовні святині [3]
З історичних джерел [43]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:03:13


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1299
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » З історичних джерел » З історичних джерел

Моє село - краплиночка на карті
ЗАВАДІВКА

У кожного із нас є маленька батьківщина. Це те місце, де ми народились, де слухали колискову люблячої матусі, де зробили свої перші кроки, де промовили свої перші слова. У кожного вона своя, та кожен її любить і пам’ятає, куди б не закинуло нас життя. Наші села Завадівка, Дружба для багатьох — маленька батьківщина.

Село Завадівка розташувалося вздовж правої притоки річки Рось, яка має назву Рогозянка. Південно-східна частина села, яка має історичну назву Зелюньки, виходить на узбережжя самої Росі. Село Дружба, інша самоназва СОЗ, яке належить до Завадівської сільської ради, розташоване на лiвому березі р. Рогозянка, що навпроти лісового масиву Дубина.

Територія села заселялась ще з III – IV століття н. е. Тут селились землеробські племена черняхівської культури.

Назва Завадівка, ймовірно, походить від польського «завадзіць» — перешкода. З цього місцеві краєзнавці роблять висновок, що «Завада» в минулому мала сторожове призначення для Володарського замку, залога якого певний час складалась із надвірних козаків. А можливо, це була назва водної перешкоди, якою була Рогозянка на дорозі до Володарщини.

Завадівські землі заселялися нерівномірно, переважно це були хутори, на яких оселялися поселенці-шляхтичі, а тому Завадівка відома з середини XVIII століття під назвою Володарських хуторів і належала до Володарського ключа. У 1785 році Володарські хутори були в орендному утриманні Войцеха Діяківського, керуючого графа Мединського. Згодом Діяківський з братами викупив у власність все поселення, яке було перейменоване на Завадівку. Його нащадки на середину XIX ст. зберегли за собою тільки незначну частину земель.

Активно завадівські землі заселяються після третього поділу Польщі у 1795 році. Вільні шляхтичі поселялися на праву сторону від Рогозянки. На хуторі за лісовим масивом Дубина жила родина Бухонських, яка охороняла його з давніх-давен. Крайній від Дубини оселився Ковальський, а далі по вулиці — Барицькі, Вербицькі, Чопівські. На вигоні оселилися родини Білецьких, Годинських, Ганецьких, Завадських, Патківських, Бариловичів, Барганівських, Ільніцьких, Шоломіцьких, Годлевських, Бачинських тощо. Лінгвістичний аналіз дає змогу стверджувати, що це були родини польських переселенців.

1840 року володарський поміщик Леопольд Абрамович придбав землі у Завадівці. Він переселив Бухонських, Ковальських, Барицьких, Тульвінських, Юхимовичів до центру села, а на місці їхніх поселень наказав будувати будинок для управителя маєтком і господарські будівлі. Орні землі поблизу села поміщик забрав собі, а шляхтичам земельні наділи були нарізані за Березовим Яром і біля могили Орлиха. За наказом нового власника селяни збудували на переїзді через Рогозянку високу греблю, поряд був збудований ставок, до якого від будинку вели паркові алеї. На греблі згодом було збудовано водяний млин.

Поміщик Абрамович почав заселяти Завадівку кріпаками, яких переводив із інших своїх маєтків. Село розбудовувалося у дві лінії: у верхній лінії були помешкання шляхтичів, а у нижній, до протоки, – оселі кріпаків.

Урочище Зелюньки поміщик у 1846 році наказав обкопати канавою й організував тут вирощування посівного матеріалу цукрових буряків. Тут поселився агроном-управитель, було зведено приміщення для прислуги та робітників.

Після інвентарної реформи 1847 — 1848 рр. селянам Зава-дівки належало 561 га землі, тоді як поміщикові належало 1239 гектарів. Поміщицьке господарство спеціалізувалось в основному на вирощуванні коноплі, зернових, а згодом — на вирощуванні цукрових буряків.

На 1860 рік у Завадівці проживало православних – 581 особа. Значною була греко-католицька громада — 102 особи. Ще в 1791 році в селі була збудована церква Воздвиження Хреста Чесного Господнього. Вона належала уніатській громаді села аж до 1839 року, коли УГКЦ була заборонена російським царизмом після польського національно-визвольного повстання 1830 — 1831 рр. В тому ж році вона була перебудована, поставлений новий іконостас, і її було підпорядковано Білоцерківській єпархії РПЦ. Церкві належало 60 десятин землі.

Згодом на кошти сільської громади та поміщика у 1906 році було збудовано кам’яну церкву. За радянської епохи приміщення церкви, що збереглося і нині, сильно постраждало під час переобладнання під сільський клуб.

Саме при церкві 1860 року священиком Іваном Прокоповичем Бутовським була відкрита перша в Завадівці церковнопарафіяльна школа. Розміщувалася вона в будинку священика, і в ній навчалося 18 учнів. У подальшому до завадівської школи стали запрошувати і світських вчителів, серед яких відомими є Данило Якубович Зарубенко та Тимофій Самійлович Корнилюк. Останнім дореволюційним наставником місцевої приходської школи був священик Макарій Іванович Нечаєвський, призначений до Завадівської парафії та школи в 1909 році. На 1915 рік у школі вже навчалося 40 хлопчиків і 8 дівчаток.

1878 року Завадівка, як посаг за дочкою Абрамовича Аделею, перейшла у володіння поміщика Руліковського. За нього у Завадівці над ставком було зведено поміщицький будинок, побудовано читальню, поряд розташувався будинок для челяді
«Офіцини». Останнім власником завадівських земель був поміщик Кобилянський.

Неоднозначно завадівчани зустріли революційні події 1917 року: частина з них залишалися прибічниками Центральної Ради, частина орієнтувалася на більшовиків. Сільський ревком очолив Іщук Михайло.

Ситуація змінилася в роки НЕПу, коли селяни добровільно почали об’єднуватися у кооперативи. У 1922 році в Завадівці виник сільськогосподарський кооператив «Рось», а на землях Дружби – СОЗ.

У 1929 – 1933 роках у селі було проведено насильницьку колективізацію, і створено два колгоспи. Після 1939 року вони носили назви ім. XVIII партійного з’їзду (до 1938 року ім. Балицького) в с. Завадівка, а на землях СОЗу – ім. Леніна.

Жахливий Голодомор, що охопив обидва завадівські господарства, забрав, за неповними даними, життя 285 осіб. У часи колективізації були розкуркулені господарства, а їх мешканці позбавлені навіть житла, яке відійшло до колгоспного майна. Архівні матеріали називають прізвища Добрянського Пилипа, Демченка Наума, Кременчука Івана, Дідича Данила, Коваленка Івана, Стадника Павла, Бояника Тараса, Годлевського Тихона, Савчука Юхрема, Смульської Юлини, Снитка Карпа.

Прозор Нестор Архипович, селянин-одноосібник, у 1931 році був виселений на три роки за межі України. Секретар сільської ради Ковальчук Хома Данилович був також виселений за межі України, йому було заборонено проживати у 12 найбільших населених пунктах СРСР як неблагонадійному.

У 1937 — 1938 рр. були заарештовані й засуджені до розстрілу трійкою при УНКВС у Київській області колгоспники Діяківський Франц Йосипович, Козуленко Іван Михайлович, Вербицький Роман Іванович, до речі, поляк. Колгоспник Годинський Павло Михайлович був засуджений до 10-ти років сталінських таборів. Всі ці «вороги народу» були посмертно реабілітовані у 1989 р. за відсутністю складу будь-якого злочину.

У роки гітлерівської окупації господарству села було завдано значної шкоди. 128 юнаків і дівчат були вивезені на примусові роботи до Німеччини. У перші дні окупації були розстріляні член ВКП(б) Буднік Григор та співробітник НКВС Юрченко Д. А., який намагався підірвати автомобіль з ворожими солдатами. Були заарештовані за підозрою в нелояльності до окупаційних властей і не повернулися в рідне село колгоспники Снитко Михайло, Стадник Григор, Коцюк Степан. У роки окупації діяла місцева церква, в якій службу правив священик Ломаков Олександр Степанович, згодом він виїхав з району. 217 завадівчан героїчно билися на фронтах Другої світової війни, 103 воїни не повернулися до рідної домівки.

На момент визволення від окупантів у самій Завадівці було 232 двори, проживали 913 жителів. Було створено 4 рільничих бригади й одна городня. В них працювали 340 осіб. Головою колгоспу ім. ХVІІІ партз’їзду працював Смітюх Прокіп Микитович, головою сільської ради — Годлєвський Іван Ананійович. 992 га колгоспної землі було засіяно зерновими, врожай склав 5,8 цнт/га, цукрові буряки були засіяні на площі 45 га, врожайність склала 47 цнт/га. В колгоспі на той час нараховувалося 23 корови, 4 воли, 71 теля, 34 свиней, 32 овець, 94 коней, 43 бджолосім’ї, 118 голів птиці. Із сільськогосподарської техніки колгосп мав 24 кінні плуги, 25 борін, 2 сівалки, 2 жатки, 7 культиваторів, 13 возів на залізному ходу та 21 сани.

У колгоспі ім. Леніна (СОЗ) на цей час було створено одну бригаду та 5 ланок. Із живності було 2 воли, 28 голів ВРХ, 4 свиней, 8 овець, 44 голови птиці та 43 коней. Господарство очолював Пасічник Яків Ананійович.

На 31 грудня 1945 року на території Завадівської сільської ради проживало 1185 осіб: чоловіків – 430, жінок — 755. У місцевій школі, яку очолювала Ільніцька Ольга Михайлівна навчалося 285 учнів: хлопців — 133, дівчат – 152.

22 червня 1946 року головою колгоспу ім. ХVІІІ партз’їзду було обрано Бариловича Павла Тимофійовича. 50 років він пропрацював у Завадівці, із них: 28 – головою колгоспу і 22 роки – завгоспом.

11 серпня 1950 року на загальних зборах колгоспників було прийнято рішення про об’єднання двох колгоспів в один – колгосп ім. ХVІІІ партз’їзду, головою колгоспу залишився Барилович П. Т. Саме з його діяльністю колгосп досяг високих показників у виробництві сільськогосподарської продукції, розбудовується сільська інфраструктура.

У травні 1955 року загальні збори колгоспників серед багатьох рішень затвердили договір про проведення електролінії на суму 500 крб. та придбання легкового автомобіля. 1960 року загальна площа орних земель у колгоспі складала 1948,8 га, (1236 га займала цариця полів – кукурудза). Крім вирощування зернових та зернобобових, у господарстві розводили овець, птицю, займалися виробництвом меду та розведенням товарної риби. Особливу гордість складало розведення породистих коней, навіть існував свій іподром. У селі працювали цегельний завод, млин, пилорама, кіноустановка. В цьому ж році було розпочато будівництво нової конюшні, а стару — переобладнано під корівник, розпочато буді-вництво нового приміщення для утримання птиці, будівництво овочесховища в садку, приміщення кухні для дитячого садка. У центрі села було знесено хату Дідич Лукії, вирівняно дорогу від магазину до колгоспу.

На 1965 рік у двох селах проживало 1267 жителів. Кількість дворів нараховувала 390 одиниць. У цьому ж році було відкрито нове відділення зв’язку, діяли три заклади торгівлі, побудовано нове приміщення телятника, склад мінеральних добрив, продовжувалося будівництво шосейної дороги по селу. В 1966 році були механізовані процеси з видалення гною із ферм, роздачі кормів, доїння. У 1966 році розпочато будівництво нового приміщення середньої школи.

В цілому план семирічки колгосп ім. ХVІІІ партз’їду виконав на 149%, валовий збір цукрових буряків склав 175% до плану. Високих врожаїв на вирощуванні цукрових буряків досягали ланки, які очолювали ланкові Мушинська Таїса, Гуля Ольга, Курманчук Ніна, Бачинська Марія, Захарова Ольга, Крушельницька Олена, Савчук Славіна, Ільніцька Онорка. За високі врожаї цукрових буряків ланковій Курманчук Ніні Андріївні було присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці.

На 1 січня 1972 року в колгоспі утримувалося 1602 голови ВРХ.

У своєму звіті за 1975 рік голова правління колгоспу Панасюк П. П. називає прізвища трудівників, які досягали найвищих результатів у праці. Так, серед доярок 3-тисячний рубіж долали Лапутько Г. У., Некраш М. С., Яремчук Г. С. Високих показників у вирощуванні свиней досягали Михальченко О. П., Манаков А. К., Кулінська Л. М., Курманчук Г. С. Кращими водіями були названі Стадник П. Я., Головко В. П., Панасюк М. І., Коренюк І. М. Серед механізаторів найвищих результатів досягали Меньківський М. П., Ковальчук В. І., Хмельницький С. П., Шкуренко М. Ф., Петровський Б. А., Бухонський В. Ф., Семенюк П. С., Рінсевич П. П., Швалюк П. Ф., Мартинюк Л. Ф.

У 1980 році до цієї когорти додалися доярки, які подолали трьохтисячний рубіж надоїв, це: Нескорода Т. С., Годинська О. О., Діденко Г. В., Меньківська О. М. Найбільшу кількість умовних еталоногектарів виробили механізатори Пасічник А. І., Іщук П. М., Панасюк П. П., Казьмірський В. М., водій Білецький В. П. виробив 89 тис. тонно/км, при плані 62 тис. тонно/км, а Головко П. В. виробив 162 тис. тонно/км, при плані 105 тис. тонно/км. Стабільно колгоспний бюджет поповнювало рибне господарство, де головним рибоводом працював Гребенюк П. С.

У 70 — 80 рр. потужно працював місцевий цегельний завод, який очолював Крушельницький Л. С. Нарощує темпи випуску продукції колгоспний консервний завод, який очолював Вовчок О. П., значний прибуток до сільського бюджету приносив місцевий свиновідгодівельний комплекс, роботу якого організовував директор Казмірський С. С.

Високих врожаїв колгосп досягав завдяки талановитому агрономові Мартинюку Л. О. За трудову звитягу 43 колгоспники були нагороджені орденами та медалями.

В кінці 70-х на початку 80-их років яскраво грає у першості району сільська команда футболістів, провідним гравцем якої був уродженець села Сліпчук В. П., колишній гравець першолігової «Буковини». У сезонах 1978 — 1979 — 1980 років команда захищала честь району в обласному чемпіонаті.

Популярним і знаним у районі став аматорський хор завадівського сільського клубу, який очолював Зайчук П. М. Завадівчани гастролювали селами району, їх запрошували й у сусідні райони.

З 1968 року у Завадівській школі працювала учнівська виробнича бригада під керівництвом вчителя біології Сіяниці Є. П. У 1978 році за високі показники бригадир учнівської бригади, учень 10 класу Швалюк В. П. був нагороджений медаллю «За трудову доблесть». У 1979 році учні Завадівської школи представляли Україну на Всесоюзному зльоті учнівських виробничих бригад у м. Ставрополі.

У різний час у Завадівці проживали та навчалися у місцевій школі доктор історичних наук Бачинський П. П., доктор медичних наук Годинська М. П., доктор педагогічних наук Прозор
Г. Н., генерал-майор СБУ Кулінський М. Й.

У 1991 році за головування Міняйла І. В. колгосп ім. XVIII партійного з’їзду був перейменований у колгосп «Рось», у 1994 році колгосп «Рось» реорганізований у КАП «Рось». 1996 року було проведено розпаювання земель і 643 жителі Завадівки отримали земельні паї. 2000 році КАП «Рось» було реорганізовано в ПОП «Рось», а в 2002 році на його базі було створено ПСП «ДІАР». Крім цього сільськогосподарського підприємства, частину земельних паїв орендує ТОВ «Володарка-Комбікорм» та ФГ «Рось».

Підготував Ю. БУХОНСЬКИЙ,

заступник директора з науково-методичної роботи, вчитель історії Володарського ліцею, уродженець с. Завадівка.



Сьогодення

Звичайно, більшість із обраних сільських голів — це досвідчені керівники, але є й молоді, яким необхідно допомогти, і вони стануть справжніми господарями сіл.

Село Завадівка справжнього господаря останні роки не мало. Тому у спадок новообраному сільському голові Сергію Леонідовичу Шкуренку перейшло село з усіма, образно кажучи, «хвостами», словом, з букетом упущень та недопрацювань.

Смітники, бур’яни й чагарники прикрашали село.

Отож, закачавши рукави, відразу взявся Сергій Леонідович до праці.

Проблем у сільського голови вистачає. Ця посада дуже відповідальна, і кого, як не його, повинна хвилювати доля територіальної громади в цілому, і кожного громадянина зокрема.

Як господарюється Сергію Леонідовичу? Про це наша розмова.

— Сергію Леонідовичу, Ви лише першу каденцію господарюєте у Завадівській сільській раді. Що вдалося вже зробити на користь громади?

— Звісно, в наш скрутний час сільські ради не забезпечені відповідними коштами. Але є такі види робіт, які не потребують великих коштів чи затрат. Головне — мати бажання. У першу чергу розпочав роботи щодо наведення порядку в селі.

Залучив усіх жителів села до цієї роботи. Разом навели лад на вулицях, по селу провели обрізку та побілку дерев та повирубували чагарники. Навесні провели чотири суботники.

Хочеться подякувати людям за допомогу у вирішенні питань благоустрою. Саме завдяки їм село трішки причепурили.

З першого лютого організовано централізований вивіз сміття. Щосуботи в селі транспортним засобом збирається сміття. За цю послугу люди сплачують 15 гривень щомісяця. У селі створена спеціальна бригада, яка надає послуги з вирізки дерев, щодо ремонту побутової техніки та взуття, виконує будівельні та господарські роботи.

Також з першого лютого в приміщенні сільської ради обладнано кабінет-перукарню, який працює два дні на тиждень: у середу та п’ятницю. Ці послуги надає перукар Тамара Вікторівна Роєнко (на фото).

— Над розв’язанням яких проблем працюєте нині?

— Намагаюсь якось розв’язати проблему ремонту наших доріг. Дуже болюче питання, яке потребує значних коштів.

У критичному стані дороги по вулицях Радянській та Садовій. Частково проводиться ремонт водогону, вже за-мінено 16 люків. Ці роботи ще тривають.

Плануємо до осені повністю завершити роботи щодо освітлення села, яке на даний час на 2/3 вже є освітленим.

— На території сільської ради функціонують два потужних агроформування: ПСП «ДІАР» і ТОВ «Володарка-Комбікорм». Чи допомагають їх керівники Вам у роботі?

— Так, я тішуся, що у нашому селі ще функціонують такі потужні сільськогосподарські агроформування. Обидва керівники: і Сурен Георгійович Арушанян, і Станіслав Іванович Павлюк, як мають можливість, завжди долучаються до справ громади. Вони виділяють кошти на ремонт школи, забезпечують школярів гарячим харчуванням, допомогли коштами провести ремонт приміщення сільської ради. За кошти ПСП «ДІАР» біля школи в минулому році було встановлено дитячий майданчик. Власне, Сурен Георгійович Арушанян є депутатом районної ради від Завадівського виборчого округу, де представляє інтереси нашої громади. До речі, депутатом районної ради є і жителька нашого села Алла Олегі-вна Некраш.

На території села працює підприємство «Колос-Євросвинка» (директор Михайло Тимофійович Вербицький). Підприємство займається відгодівлею свиней. Досить таки потужне господарство, оснащене найсучаснішим обладнанням.

Розпочав роботу цегельний завод ТОВ «Термобудкерам» (директор Микола Ковтун з міста Біла Церква). Працює столярний цех (керуючий Олександр Григорович Семененко). Овочівництвом займається Іван Іванович Панасюк.

Маємо в селі свою пекарню та вісім торгівельних магазинів, господарями яких є Сергій Скрипченко, Геннадій Бондаренко, Олег Балан, Оксана Пасічник, Лариса Мартинюк, Віталій Панасюк. Усі наші керівники сільськогосподарських підприємств та приватні підприємці є меценатами різноманітних урочистостей.

Але найголовніше, що завдяки життєдіяльності цих господарств, місцеві мешканці мають роботу та стабільну заробітну плату, а це нині немало значить.

За сприяння підприємця Валерія Івановича Валенкевича, який орендує ставки, зробили водопій для худоби. В нас люди в селі роботящі, 120 корів утримують.

— А чи часто до Вас приходять селяни з особистими питаннями?

— В основному люди йдуть до сільради за послугами: то довідку отримати, то якийсь документ, то питання землекористування вирішити. Селяни звичні до проблем (їх у селі вистачає), звикли й долати їх самотужки. Та коли людина приходить з якоюсь важливою проблемою, намагаємось допомогти, шукаємо шляхи вирішення, не залишаємо громадян наодинці зі своїми проблемами, бо люди мають до нас довіру. Головне — її не втратити, і не розчарувати сільську громаду.

— Як Вам працюється з депутатським корпусом?

— Більшість депутатів добре знають свої обов’язки, володіють інформацією тієї дільниці, де їх обрали депутатом. На сесії піднімають питання, з якими звертаються до них виборці.

Якщо виникають якісь проблеми, то їх вирішуємо на місці. Практикуємо сходки села в цілому та окремо по вулицях. На одній зі сходок села вирішили створити громадське об’єднання з метою захисту інтересів жителів села. Готуються документи до реєстрації об’єднання.

Переконаний, що ділові, конструктивні стосунки, які склалися між головою райдержадміністрації Русланом Микола-йовичем Поліщуком та головою районної ради Петром Федоровичем Мусієнком лише сприяють результативній роботі у місцевих радах.

— Говорять: кадри вирішують все. Якими є Ваші підходи в кадровій політиці?

— В першу чергу, це повинні бути висококваліфіковані люди, які б своєю працею підтверджували свою фаховість. Хочу зазначити, що всі працівники сільської ради старанні, захоплені своєю роботою. Можу гордо сказати, що у нас сформувалась команда професіоналів, на яких можна покластися. Це і секретар сільської ради Людмила Іва-нівна Надрудна, бухгалтер Юлія Семенівна Годинська, землевпорядник Ярослав Вікторович Кудренко. Всі ми дотримуємось основного кредо: служити громаді. Варто сьогодні відзначити сумлінну багаторічну працю нашого сільського бібліотекаря Валентини Павлівни Ковальчук. До речі, в нашій бібліотеці діє Інтернет-центр (підключено два комп’ютери).

Хочу назвати прізвища наших славних майстринь села, які були активними учасницями свята — Дня села. А це: вишивальниці Любов Бруцька та Тетяна Кучер, Оксана Машовець; художниця Юлія Копиця (вона ж є депутатом сільської ради).

Справжньою окрасою та гордістю нашого села є школа. Просторі класи, казково розфарбовані коридори створюють атмосферу затишку та дитячої країни мрій, творчості і фантазії. Педагогічний колектив проймається думкою, щоб школа залишилась повною середньою, адже мають надію, що все ж таки її відвідуватиме більша кількість учнів, та це питання часу.

У планах — для молоді створити невеличкий центр дозвілля. Вже перші кроки в цьому напрямку маємо.

На зібранні жителів села було вирішено: колишній магазин, який нині пустує, передати під приміщення сільського будинку культури; спільними зусиллями розпочати ремонт.

— Сергію Леонідовичу, що Ви побажаєте громаді села?

В першу чергу хочу подякувати виборцям, які довірили мені очолити село. Переді мною стоїть одне завдання: виправдати високий кредит довіри та їхні спо-дівання, а як це буде — покаже час. Але своєю працею робитиму все, щоб не підвести жителів Завадівки. Адже наше село є особливим. Тут живуть прекрасні працелюбні люди. Тож побажаю їм міцного здоров’я, щастя, в усьому успіхів і процвітання.

Сергій Леонідович упевнений, що в майбутньому спільними зусиллями зроблять чимало справ. Переконаний, що Завадівська сільська рада працюватиме конструктивно, з повною віддачею.

Головне, що завадівчани люблять своє село, обов’язково згодом відродять все те добре, мудре і вічне.

Підготувала А. КИРИЧЕНКО.

ЗРАЙКИ

Село Зрайки розташоване на берегах двох річок: на правому березі річки Рось і на обох берегах її притоки — річки Молочної, у місці, де річка Молочна впадає в річку Рось. Місцевість, захищена річками та лісами, багата рибою та звіром, з давніх-давен приваблювала до себе людей.

Вченими встановлено факти існування в цій місцевості людських поселень черняхівської культури (ІІІ — ІV ст.). Саме з цією культурою пов’язаний початок становлення праукраїнців (антів, склавинів, слов’ян). Археологами також були знайдені рештки поселень ХІІ — ХІІІ ст. та ХІV — ХV століть. Поселення нашаровувались одне на одне, тобто були розташовані в одному, напевно, дуже зручному місці.

За народними переказами, село Зрайки (назва, можливо , походить від слова рай) утворилося ще в ХV столітті, але разом із сусіднім селом Кульбачів (Лобачів) було вирізане татарами. Очевидно, ідеться про спустошливий набіг кримського хана Менглі-Гірея в 1482 році.

Походження назви села в деяких переказах пояснюється тим, що в селі був базар, який називався «Райок».

У 1569 році, як наслідок Люблінської унії, утворилася Річ Посполита. Влада Польщі поширилася на землі Київщини. Польський король роздає шляхті землі разом із людьми. Села Брідок і Зрайки належали графам Островським, згодом були куплені Войцехом Цибульським, потім ними володів син Цибульського Іосиф, а від нього села перейшли до поміщика Цезаря Добрянського. В той час дуже вигідно було вирощувати хліб і продавати його в Європу. Оскільки місцевих жителів для обробітку земель не вистачало, польські пани заселяють щойно отримані землі селянами польського походження. Таким чином у Зрайках з’явилися польські сім’ї. Французький військовий інженер Боплан у 1650 році видав книгу «Опис України». На доданих до цієї книги картах позначено і село Зрайки. Це підтверджує той факт, що село Зрайки існувало ще в першій половині ХVІІ ст.*

У середині ХІХ ст. в селі проживало 1015 жителів. Землі на той час налічувалось до 2020 десятин. Недалеко від села було побудовано цукровий завод, паливом для якого слугували дрова. З цієї причини на околицях села було вирубано багато лісу. Рештки заводу збереглися до наших часів у вигляді цегляних стін, засипаних землею.

У 1878 році в Зрайках було побудовано водяний млин (будівля млина збереглася до цього часу). Для створення необхідного для роботи млина запасу води на річці Молочній спорудили греблю. Так посеред села виник мальовничий став, що й нині є улюбленим місцем відпочинку зрайківчан.

Визначною пам’яткою архітектури ІІ половини ХІХ століття є Свято-Миколаївська церква. Будівля церкви дерев’яна. Дах покрито залізом. До 1930 року на дзвіниці було 6 дзвонів. Навесні 1930 року дзвони скинули й здали на металобрухт. Церква реставрована в 1981 році. У 2005 році на її освячення приїжджав сам єписком Макарій, вікарій Київської єпархії. Церква діюча, використовуєтсья церковною громадою села Зрайки. За всю історію свого існування церква була закрита лише упродовж трьох місяців (перед початком Великої Вітчизняної війни). Найвідомішими священиками храму були Кедреновський Сергій Павлович та Кузьминський Лука Прокопович, нагороджений урядовою грамотою за матеріальну допомогу фронту в роки війни 1941 — 1945 років. Л. П. Кузьминський працював священиком понад 27 років, помер у 1980 році.

До початку ХХ століття в Зрайках існувала церковно-приходська школа. В ній було 2 великих зали, де навчались 4 групи дітей. У кожній групі було біля 40 осіб. Заняття проводив один учитель, а священик навчав дітей Закону Божого. У літній період навчання в школі не проводилося, бо батьки використовували працю дітей на сільськогосподарських роботах. Навчалися в школі, в основному, хлопчики. У 1920 році школу перевели в хату священика, а в старому приміщенні розмістили майстерню та пожежну службу.

У 1929 — 1930 роках було утворено 3 колгоспи: в селі Шевченкове — колгосп імені Сталіна; в Брідку — колгосп імені Шевченка; в селі Зрайки — колгосп «Червона зірка». У 1932 році утворився ще й колгосп «Більшовик». Ці чотири колгоспи проіснували до 1951 року.

Селяни йшли в колгоспи неохоче. Спочатку в колгоспи записувались ті селяни, яким усуспільнювати фактично не було чого. Проте не поспішали вступати в колгосп ті, хто своєю працею щось здобув, кому шкода було розлучатись із нажитим.

З часом колективізація в селі перетворилася на примусову. Як і скрізь, у Зрайках колективізація супроводжувалась порушенням законності й призвела до важких наслідків. Усуспільнена худоба, яку зігнали в непідготовлені приміщення, а то й просто під відкрите небо, стала масово гинути. У 1932 році з села вивезли все зерно. На один трудодень людям, що ходили на роботу, видавали 100 грамів хліба і ніяких грошей. Люди стали помирати з голоду. Особливо масовою була смертність, спричинена голодом, навесні 1933 року. За свідченнями селян, упродовж 1932 — 1933 років у Зрайках від голоду померло понад 220 осіб. Проте в ім’я істини слід констатувати, що смертність у Зрайках все ж таки була значно меншою, ніж в інших селах. Пояснити цей факт можна тим, що Зрайки знаходяться на берегах двох річок. Люди ловили рибу та черепашок, що врятувало їх від загибелі.

Перед початком Великої Вітчизняної війни колгоспи поступово стали міцніші. В селі з’явилися трактори. На перших тракторах працювали О. Б. Ковальчук, Д. К. Бойко, Т. Я. Марчук, Ф. П. Дмитрук, Н. П. Засадюк.

Багато горя та страждань принесла жителям Зрайок Велика Вітчизняна війна.

В кінці літа 1941 року в небі над селом почулося страшне ревіння. Із-за горизонту випірнув палаючий літак, за ним — ще один. Той, що горів, був радянським бомбардувальником, а інший — німецьким винищувачем. Бомбардувальник упав за горою Хвощаною на межі Черепинських полів. На місці падіння знайдено останки трьох льотчиків і документи. Прізвища льотчиків на сьогоднішній день у селі нікому не відомі. Територія, де впав літак, довго зберігалася недоторканою, був навіть дерев’яний обеліск. Але з часом місце розібрали, а подія залишилася лише в пам’яті людей.

Ще один повітряний бій відбувся в середині літа 1941 року в небі над полями сусіднього села Городище-Косівське. Три німецькі винищувачі атакували радянський літак і збили його. Згодом хлопчаки знайшли на полі закривавлений шмат гімнастерки, в кишені якої був комсомольський квиток на ім’я Цвєткова Андрія Яковича. Молодший лейтенант А. Я. Цвєтков був льотчиком 231 авіаполку.

В середині липня 1941 року село Зрайки було окуповане фашистами. Окупаційна влада залишила колгоспи, оскільки кращого інструменту для пограбування й експлуатації селян у той час не було. Колгоспи стали називатися громгоспами (громадськими господарствами). За неякісне виконання робіт чи запізнення в громадських господарствах була встановлена сувора відповідальність, аж до розстрілу. Окрім того, селяни повинні були здавати по 600 літрів молока та по 40 кг м’яса. Із села до Німеччини вивозилися матеріальні цінності, зерно, продовольство, худоба. Це викликало супротив з боку людей, на що фашисти відповідали каральними акціями.

Літом 1943 року в Зрайках була заарештована й доправлена разом з грудною дитиною до с. Трушки в місцеве відділення гестапо дружина партизана Бершадська С. Д., де була закатована. Восени 1943 року за підозрою в підривній діяльності був заарештований і закатований у гестапо міста Біла Церква житель села Зрайки С. В. Король.*

Восени 1943 року, коли річка Рось по краях вже покрилася кригою, в село на двох автомобілях приїхали німці та поліцаї. Фашисти почали облаву на місцеву молодь для примусового вивезення на роботи до Німеччини. Молоді люди, не бажаючи покидати рідні домівки, стали втікати. Гоменюк Марія (1921 р.н.), Гоменюк Трохим (1923 р. н.), Ящук Марія (1925 р.н.), які жили біля млина, кинулися до човна, щоб переправитись через Рось. Вони вже були біля протилежного берега, коли два карателі, що йшли берегом з боку Зрайок, відкрили вогонь по втікачах. Юнак і дві дівчини загинули від фашистських куль. Очевидці тієї трагічної історії стверджують, що стріляли не німці, а власовці, бо розмовляли вони не німецькою мовою.

Важких людських втрат завдала війна. 159 жителів Зрайок не повернулися в рідне село з фронтів Великої Вітчизняної.

Після війни господарства Зрайок довелося відбудовувати в небачено тяжких умовах. Землю доводилося обробляти коровами, не вистачало робочих рук, не було техніки, насіння, добрив. Проте селяни, сповнені надій на краще, невтомно перемагали труднощі. Поступово село відбудовувалось.

У 1954 — 1955 роках відбулася реорганізація колгоспів, їх укрупнення: із чотирьох колгоспів утворилося два — «Зоря» та «Червона Україна». В цих колгоспах було встановлено електростанції, які стали подавати в хати колгоспників електрострум. Вони діяли до тієї пори, поки село не було підключено до державної енергосистеми.

У 1973 році знову сталося об’єднання колгоспів: із двох утворився один — колгосп «Дружба». Низька якість грунтів стояла на заваді отриманню високих врожаїв. На фоні ра-йонних показників урожайність в колгоспі «Дружба» була невисокою, і як наслідок, низькою була й рентабельність. У 80-х роках відчувалося певне економічне піднесення: рентабельність рослинництва складала 25%, тваринництва — 22%.

У 1986 році в Зрайках збудовано 120 благоустроєних житлових будинків для переселенців із Чорнобильського району, а в 1987 — нову школу.

За самовіддану працю багато колгоспників були відзначені високими урядовими нагородами. Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджені Берегова Віра Макарівна, Дідківська Галина Федорівна, Шпіг Мотря Павлівна, Бойко Марія Степанівна, Ящук Василь Іванович. Орденом «Знак Пошани» відзначений Шушкета Андрій Онисимович, орденом Трудової Слави ІІІ ступеня — Могилко Іван Степанович. Медалі «За трудову відзнаку» удостоєні Артемюк Надія Трохимівна, Дідківська Галина Федорівна, Кравчук Іван Олександрович. Медаллю «За доблесну працю» нагороджені Берегова Марія Василівна та Берегова Текля Кузьмівна.

В кінці 90-х років колгосп у Зрайках занепав і припинив своє існування, як і тисячі колгоспів по всій Україні.

Занепад і розвал колгоспів з іронією та сарказмом описує Володимир Дідківський:

СЕЛЯНСЬКА РЕФОРМА

Розікрали, розтаскали, все занапастили!..

Залишились в господарстві дві сліпі кобили...

Як село запасів давніх випило горілку,

Об’єдналися селяни у новітню спілку!

...На згарищі, як примари, мовчки посідали,

Насмерділи перегаром та й думати стали.

Чухав тіло нижче спини голова правління:

— Продамо одну шкапину — купимо насіння...

В «бізнесменів» безліч планів...

— А кобилу другу

Поміняємо в циганів на борону й плуга!

Десь волики роздобудем, щоб ниву зорати,

По-новому тепер будем господарювати!

У результаті такої «реформи» багато гектарів землі навкруг Зрайок не оброблялися, заростали бур’янами, а люди — власники паїв — не мали з того ніякої користі. Останнім часом картина змінилася на краще: землі обробляються, селяни отримують орендну плату.

Сьогодні Зрайківські землі орендує ТОВ «Володарка-Комбікорм», керівником якого є С. І. Павлюк. Жителі с. Зрайки обрали Станіслава Івановича Павлюка депутатом Володарської районної ради.

Сьогодення

Село Зрайки Володарського району Київської області. Відстань до райцентру — 14 км. Відстань до Києва — 130 км. Чисельність населення — 554 особи. Площа — 577,1 га. Корисні копалини: граніт, пісок, глина.

Першочергове завдання органів місцевого самоврядування — створення комфортних умов для життя громадян. Саме про це наша розмова із Зрайківським сільським головою О. САЧУКОМ:

— Які заклади сфери соцкультпобуту забезпечують потреби місцевих жителів?

— На цей час на території села працює Зрайківське НВО «ЗОШ І — ІІ ступенів-дитячий садок» (директор О. І. Адаменко), приміщення школи побудовано в 1987 році. Зараз тут навчається 44 учні та 8 вихованців дитячого садка. Після закінчення школи учні мають змогу продовжити навчання в освітніх закладах Володарки, а згодом — у вищих навчальних закладах України.

Медичні послуги населенню надає фельдшерсько-акушерський пункт (завідуючий Є. С. Смульський). Крім того, працюють поштое відділення (завідуюча Н. О. Дерев’янко), бібліотека (бібліотекар П. В. Кривка), клуб (завідуюча С. А. Іванченко).

Продукти та товари повсякденного вжитку люди можуть придбати в магазинах приватних підприємців Багатюк Т. М., Скрицького В. Ю., Саркісян Д. А., Корнійчук С. Г.

— Проте магазини є не на всіх вулицях, а деяким літнім та хворим людям важко добиратися до торгових точок. Як вирішується ця проблема?

— Жителів віддалених вулиць та мешканців села Шевченкове забезпечує товарами приватний підприємець А. А. Зубченко, який здійснює виїзну торгівлю.

— Які роботи плануєте провести найближчим часом?

— Вже зараз повним ходом ідуть ремонтні роботи в Зрайківському НВО: школа і дитсадок готуються до нового навчального року.

На днях приступаємо до ремонту клубу, оскільки є можливість виділити кошти на ремонт із бюджету розвитку.

До Дня ліквідаторів аварії на ЧАЕС (14 грудня) плануємо побудувати капличку. Ще одна справа, яка потребує завершення, — це газифікація села. На сьогодні село газифіковано майже повністю, залишилося прокласти 850 метрів газопроводу по вулиці Набережна.

— Які підприємства працюють на території Зрайок?

— На території села працює ПП «Прайм-М» (керівник

Д. А. Непеін). Підприємство здійснює фасування морської солі.

Завдяки діяльності підприємства 25 працівників забезпечені роботою, отримують офіційну зарплату. Підприємство регулярно сплачує податки та відрахування до бюджету.

Землі села Зрайки орендує ТОВ «Володарка-Комбікорм» (директор С. І. Павлюк).

Крім того, працюють приватні підприємці-фізичні особи.

Нинішні обставини складаються так, що без підтримки підприємств село не може повністю вирішити всі питання соціальної сфери. Це добре розуміють керівники підприємств і тому завжди намагаються допомогти сільській громаді.

— Хто представляє інтереси Зрайківської громади у Володарській районній раді?

— На чергових місцевих виборах наші громадяни виявили довіру Станіславу Івановичу Павлюку, обравши його депутатом Володарської районної ради. Як показує час, у виборі своєму ми не помилилися.

Станіслав Іванович, як директор підприємства, що орендує Зрайківські землі, в селі буває майже щодня, знає всі наші проблеми, допомагає утримувати заклади соціальної сфери, виділяє кошти на проведення культурно-масових заходів.

— Останнім часом все більшої популярності набуває «зелений туризм». Чи розвивається цей напрямок відпочинку на території Вашої громади?

— На річці Молочній є спеціально облаштована для «зеленого туризму» садиба. На території садиби є будиночок, баня, ставок, колиба. В будиночку дві кімнати на 8 осіб, камін, лежанка, телевізор із супутниковою антеною, електрична плита, мікрохвильова піч, електричний чайник і необхідний посуд. Також у будинку є гаряча вода, душ, туалет. Чудова колиба з мангалом, піччю та більярдом одночасно може вмістити до 50 осіб. За бажанням гостей можливе замовлення сніданку, обіду та вечері.

За домовленістю можлива організація святкового столу.

На березі ставка розташована «російська» баня. Разом із провідником гості можуть здійснити захоплюючу мандрівку навколишніми лісами, що славляться своїми щедрими
ягідними та грибними галявинами.

— Зараз чи не в кожному населеному пункті дуже актуальним є питання ліквідації стихійних сміттєзвалищ та організація вивезення побутових відходів. Що робиться в цьому напрямку?

— За селом спеціально відведено місце, куди жителі можуть вивозити побутові відходи. Ми намагалися організувати централізований вивіз сміття — хоча б один раз на місяць, але більшість жителів не підтримали цієї ініціативи й вивозять сміття самостійно, в міру його накопичення.

— Кожне село славиться своїми талантами й умільцями. Чи є такі люди у Вашому селі?

— Так, звичайно. Майстерно вишиває Ніна Семенівна Макаренко. Її роботи словами описати важко — краще побачити на власні очі.

Микола Іванович Дудука свій талант художника спрямовує на користь людям. У нашій школі багато його малюнків.

Роман Володимирович Мокринський — відомий у районі фотограф.

І взагалі, у Зрайках живуть працьовиті й талановиті люди, які знаходять своє щастя і в роботі, і в творчості.

* * *

У селі Зрайки народився і виріс український поет-гуморист Володимир Іванович Дідківський. Тут пройшло поетове дитинство, промайнула вигойдана хвилями Зрайківського ставу юність, сюди повернувся він молодим учителем. Посади директора школи, голови сільської ради вимагали щоденного спілкування з десятками, а то й сотнями людей, що давало багатющий матеріал для творчості. Багато гуморесок В. Дідківського написано саме в Зрайках. Чимало жителів Зрайок у героях творів упізнають себе, своїх родичів чи знайомих. Саме це є причиною популярності гумору та сатири Володимира Дідківського. Пропонуємо увазі читачів невеличку добірку із творів поета.

Підготував В. МИКОЛАЄНКО.
Категорія: З історичних джерел | Додав: genamir (02.07.2012)
Переглядів: 2026 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2016