Історія сіл Володарського району - З історичних джерел - З історичних джерел - Каталог статей - Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2
Четвер, 08.12.2016, 03:09

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Духовні святині [3]
З історичних джерел [43]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:03:09


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1299
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » З історичних джерел » З історичних джерел

Історія сіл Володарського району
Село Рубченки Володарського району Київської області 

    Село Рубченки Володарського району Київської області розташоване за 20 км від районного центру і за 27 км від найближчої залізничної платформи „Тетіїв”. 
    Чисельність населення – 640 чоловік. 
    Площа території - 428 га. 
    Поштове відділення Рубченківське 
    Поштовий індекс – 09313 
    Код АМТС - 8-04469 
    Телефон - 5-62-63 
    На території села знаходиться Рубченківська сільська рада за адресою: 
    09313, вул.Плугатаря, 
    с. Рубченки 
    Володарський р-н 
     Київська область 
    До сільської ради входить населений пункт Володимирівка, розташований в північно-західному напрямку від Володарки з чисельністю населення – 50 чоловік та площею 107,1 га. 
    Історія виникнення і його назва пов”язані з с.Антоновим Сквирського району, яке розташоване в 10 км на північ від Рубченок. В старовину Антонів мав назву Розволожжя. Це було велике містечко з багатьома церквами, фортецею, земляними валами. Утворилося воно в часи Київської Русі як опорний пункт від набігів з півдня кочових племен. В роки монголо-татарського наместя містечко було знищено. 
    В 14 ст., коли литовські князі витиснули з Південно-Захудної частини Київщини татар, почалася відбудова Розволожжя. На цій території поселилися рубщики лісу, які заготовляли деревину для відбудови сіл Горобіївки, Лаврики, Рубченок, Біліївки. Так з”явилося поселення, яке спочатку носила назву Антонівська слобода рубча. В кінці 16 століття це поселення вже згадувалося як село Рубченки. Частина села по річці Рогізні стало називатися Ключівкою (від джерельних ключів). Друга частина, в бік села Лаврик, стала називатися Селиськом. Інші частини села утворилися в роки столипенської реформи та в роки завершення землевпорядкування, яке проводилось в Україні 1924-1926 роках. 
    В період Люблінської унії 1569 року відбулося політичне об”єднання Литви і Польщі в єдину державу – Річ Посполиту. Польські королі з дозволу сейму почали роздавати родючі землі Поросся „заслуженим особам рицарського стану” за участь у війнах. Землі Володарщини, до складу яких входило і село Рубченки, були подаровані Янушу Збаразькому. Після його смерті землі перейшли до Януша Вишневецького, по смерті якого лишилося 2 малолітні сини Дмитро і Криштоф. Опікуном над ними стає відомий польський магнат Ярема Вишневецький, володар величезними земельними угіддями на території України. З метою освоєння земель пани на тимчасових пільгових умовах переселяли з Волині і навіть з Польщі селян, яких надідяли присадибними ділянками, звільняючи від податків і панщини. Тому в селах Володарського району, в тому числі й в Рубченках, мешкає багато жителів з прізвищами польського походження: куманські, Тушинські, Грущинські, Годинські, Вербіцькі, Бариловичі і т.і. 
     В кінці 16 ст.н.е. селяни Володарщини, в т.ч., й Рубченок, брали участь в селянсько-козацьких повстаннях проти гніту панів під проводом Криштофора Косинського та Северина Наливайко, а також у визвольній війні 1648-1654 роках під проводом Богдана Хмельницького. 
    За люстрацією (переписом) 1741 року село Рубченки було приписано до Лавриківської церкви, бо своєї церкви в селі на той час ще не було. 
    В кінці 18 століття в Рубченках було до 300 дворів. Вважалося, що кожен двір складався з 10 родових сімей. Того часу землі Рубченок знаходилися у власності поміщиків-братів Залєських, один з яких був володарем земель Рудого Села. 
    Віктор Залєський на території Рубченок (однієї з частин села – Селиська) збудував палац з господарчими будівлями 1828 року поміщиком було побудовано цегляне приміщення церкви на честь Покрови Богородиці, а його брат Станіслав Залєський в ті ж роки в Рудому Селі побудував костьол, в якому й він похоронений. 
Власністю Віктора Залєського в Рубченках розпоряджався його управитель, бо сам пан проживав у Польщі, лише за потребою відвідуючи Рубченки.
    1831 року царський цряд позбавив Віктора залєського його маєткостей за участь у польському повстанні і вислав його в оренбурзькі степи. Там він познайомився й подружився з Т.Г.Шевченком, який на той час також перебував в засланні в оренбурзьких степах. 
    Після Віктора Залєського власницею Рубченок стає далека родичка братів Залєських – поміщиця Феліція Івановська, яка одночасно була володаркою земель Рудого Села. Їй належало 6005 десятин землі в 2-х селах. І лише невеличка частина земель (451 десятина) належала Станіславу Ліпоману, які він викупив у Івановської. 
В середині 19 століття с.Рубченки стає великим селом, в якому вже налічується 1358 жителів, з них 250 чоловік польських переселенців шляхти і 15 євреїв. Село зростало. З”явилися нові вулиці. Але за співчуття польським повстанням 1863 року поміщиця Івановська позбавляється маєтностей і висилається до м.Курська (Росія) землі з торгів купує поміщик Орловський.
    Земельна реформа 1863 року земельного питання на користь селян не розв”яала. В Рубченках селяни за великий викуп придбали лише третину поміщицької землі, решта лишилася власністю поміщика. 
Під кінець 19 століття поміщик став здавати землю частками в оренду євреям, які через управляючих обробляли землю наймаючи селян за мізерну працю. Вирощене зерно орендарів вигідно продавали державі.
Значна частина безземельних і малоземельних селян Рубченок шукати кращої долі не незалежних землях Російської імперії та виїздили за океан. На початку 20 століття багато місцевих жителів виїхали на Далекий Схід (Приморськ, Приамурськ), у США і Канаду.
   В 1900 році в Рубченках було 2045 жителів. З 3385 десятин земля поміщикові належало 1179 десятин. В цьому ж році в селі було відкрито ярмарок, який відбувався раз на 2 тижні по неділях. На ярмарок з”їзджалися купці і продавці з інших повітів губернії. Тут продавали зерно, худобу, продукти та ремісничі вироби. Приїджі купці привозили промислові товари. В село переселилися до 30 єврейських сімей, які займалися торгівлею, ремеслом. Вони утримували 2 корчми, олійню. Центр села забудували магазинами, рундуками, коморами. 
    Революційні події 1905-1907 років характерні для Рубченок виступами селян проти поміщицької сваволі, за економічні права. Поміщик вимушений був поступитися й задовольнити вимоги селян, піднявши заробітну плату. 
Звістку про події 1917 року в Петербурзі принесли в село демобілізовані фронтовики: матрос Усатюк Григор Прокопович, максильчук Ілько, Кривобезрук Микита, Загадерчук Йосип, Корбут Григорій. А Красніцький Степан Данилович, солдат 3-го Кенегольмського полку навіть брав участь у штурмі Зимового палацу. Ці фронтовики створили революційний комітет (ревком) в селі як тимчасовий орган радянської влади. Головою ревкому обрали Усатюка Кирила Прокоповича. Ревком розподіляв поміщицькі та церковні землі між селянами, реманент, худобу. Але довести до кінця земельне питання ревком не зміг, бо повітові органи Центральної Ради, яка утворилася 17 березня 1917 року заборонили розподіляти панську землю, ревком було розігнано.
    В роки громадянської війни в Рубченках класова боротьба між прихильниками радянської влади, сторонниками Центральної Ради і петлюрівцями набула гостроти. В лавах Червоної армії воювали Загоруйко Яким Тимофійович, курсант школи червоних старшин в Кремлі (Москва), Плугатар Григорій Купріянович, Красніцький Степан Данилович, Грущинський Пилип, Мусійчук Василь, Сивецький Степан. 
   Коли 1918 року австро-німецькі окупанти захопили село, колишні фронтовики організовували загін і вигнали окупантів. Вони брали участь і у повстанні Сквирського повіту проти німців, під Попельнею Житомирської області. 
    Пізніше в селі було створено комітет незалежних селян (КНС), організаторами якого стали Загадерчук Йосип та Крбут Давид. Разом з ревкомом члени КНС захищали інтереси бідноти, перерозподіляли землю, конфісковували лишки, організовували заготівлю продовольства для Червоної армії і робітничих центрів. 
Під час наступу Першої Кінної армії Будьонного проти білополяків в червні 1920 році штаб цієї армії деякий час знаходився на території села Рубченок. Старожили розповідають, що в Рубченках в той час перебував і Микола Островський, автор книги „Як гартувалася сталь”, який воював в армії Будьонного. Він грав на гармонії, а будьонівці під його музику танцювали з сільськими дівчатами.
     1920 року в селі з”явилися бандити, які вчинили криваву над радянськими активістами в період тимчасового відступу загонів Червоної Армії. Банду очолював петлюрівський офіцер Бех Петро та Галайдюк Григор. До складу банди входило 40 чоловік місцевих жителів, вороже налаштованих проти нової влади. 
В ніч на 20 березня 1920 року бандити схопили 18 сільських активістів, а другого дня силою зброї зібрали сход села і примусили присутніх винести вирок про страту арештованих як злодіїв і розбійників. Всі 13 арештованих були по звірячому закатовані: Петрашук Степан, Трохимчук Дмитро, Трохимчук Гнат, Мусійчук Митрофан, Козячина Олександр, Онисюк Федось, три брати Стасюки (Мифодій, Іван, Василь), Момотюк Іван, Климнюк Петро, Сірчук Трохим, Борисюк Сергій.
    Цим самосуд не закінчився. Бандити залучили 4 червоноармійців з Богунського полку, які залишилися в селі для підпільної роботи. Вони убивали продзагоновців, які заготовляли хліб. 
Боротьбу з бандою вели окрежні і районні органи міліції, а також місцеві жителі. В 2 половині 20-х років банда припинила своє існування.
    1924-1926 роки в селі проводилося землеупорядкування. На кожний двір відповідно до кількості членів сім”ї нарізувалася відповідна кількість польової землі в 3-х сівозмінах. Щоб розділити скрученість дворів, за ставком і на Селиську було нарізано нові присадибні ділянки розміром в 1 га. 
    1924 року в селі організували бурякове товариство, яке за пайові внески і державну позику закупило машини, реманент, насіння. Товариство надавало допомогу біднішим селянам обробляти землю. Згодом було утворено й кредитоване товариство, яке відпускало в кредит селянам машини, посівний матеріал сільськогосподарських культур. Хто мав гроші, міг придбати малотарку, нафтовий двигун, жатку, снопов”язалку, трієр. 
    В ці ж роки в селі заснували споживче товариство, мета якого була в поступовому приведенні селян до колективних форм господарювання. 
    В 2 половині 20-х років великою популярністю в селі користувався хор під керівництвом П.П.Кольодочки. Він же керував і драматичною студією, яка давала вистави в перебудованні колишній панській цегляній корівні. В приміщенні театру – корівні вперше було показано селянами німі кінофільми. 
Колективізація в селі проводилась в умовах гострої класової боротьби з осени 1929 року та протягом всього 1930 року. Рух селян за об”єднання в колективне господарство очолила партійна організація, секретарем якої був Лисак Семен.
    Весною 1930 року відбулися установи збори, на яких затвердили статут сільськогосподарської артілі (колгоспу). Артілі дали назву „Червоний хлібороб”. Проте усуспільнення землі, коней, волів відбувалося з великими труднощами. Багато селян, які віками господарювали одноособно, не могли розстатися з землею і тяглом. До всього цього, з боку керівних органів держави і місцевих органів влади було припущено грубих помилок до селян, які не бажали і не поспішали вступити до колгоспу. Весною 1930 року було усуспільнено 840 коней, 650 возів, 520 плугів та іншого реманенту, а також посівний матеріал для весняної сівби. Приміщень для утримання худоби не було. Коні і воли утримувалися в селянських хлівах. 
    Помилки при проведенні колективізації зумовили те, що тієї ж весни 1930 року багато селян вийшли з колгоспів, забравши тягло та інвентар. До цієї категорії селян місцеві органи почали ставитися вороже, доводили їм непосильні плани хлібозаготівлі, обкладали податками. За невиконання завдань забирали худобу, коні, а нерідко – продавали їхнє майно та житло з „молотка” 
   Відсутність машин, низька агротехніка призвели до того, що колгоспи одержували низькі врожаї зернових культур. Восени 1932 року господарства лишилися без фуражу і посівного матеріалу. Почався падіж коней, зимою 1933 року через відсутність продуктів харчування почали масово вмирати люди, голод вступив у повні свої права. Люди збирали гнилу картоплю і мерзлі буряки на полях. З мертвих коней вони обрізали м”ясо і споживали. З настанням весни копали коріння різних трав, варили листя з дерев. Померлих і ледь живих, а також непритомних, збирали на підводи і скидали у велику яму. 
   Під час голодомору померло понад 468 чоловік. За спогадами очевидців ця цифра є значно більшою. 
У роки Великої Вітчизняної війни в селі почалися чорні дні окупаційного режиму. До приходу ворожих військ, за розпорядженням органів влади, почалась евакуація худоби на схід та мобілізація військовозобов”язаних в армію. 17 липня 1941 року село було окуповано німцями. Колгоспи розпустили, замість них створили громадські господарства підпільним наглядом німецьких гебіткомісарів.
    Для дорослого населення була встановлена примусова праця на польових роботах, безоплатно. Селянські двори обклали непосильними податкаминатурою (м”ясо, молоко, яйця). За невиконання податків забиралася худоба, свині. І лише 1 січня 1944 року, коли Володарський район був звільнений від німецько-фашистських окупантів, звільнили і села. Люди з великим піднесенням взялася за відбудову села, відновили колгоспи, створили конеферму, придбали реманент. 
    Військові частини залишили 3-х трофейних коней, з Башкірської АРС прибули корови. Одначе в 1945 році землі колгоспів повністю засіяною не була. З війни не повернулося 133 воїнів, які загинули на фронтах, захищаючи Батьківщину. 
    1946, особливо 1947 року внаслідок засухи та інших суб”єктивних чинників, було зібрано малий врожай, що привело до складного матеріального становища людей. 
   1954 року відбулося укрупнення колгоспів. Об”єднане госопдарство очолив Бабанюк М.Г., який був незмінним до 1963 року. По виробничих показниках його госопдарство вважалося одним з кращих в районі. За ці роки в колгоспі було збудовано 2 свинарники, конюшні, гараж, млин, електростанцію, птахоферму, колодязь, Будинок культури, один з перших в районі. Врожайність полів різко зросла, підвищилася продуктивність громадського тваринництва, що стало наслідком матеріального і культурного зростання трудівників села. 
    У ці роки багато спеціалістів сільського господарства було удостоєно вищих нагород держави. Орден Трудового Червоного прапора отримала свинарка Денисюк Параска, тракторист Момотюк В.Й., Момотюк С.І.- орден „Знак Пошани”; Максимчук Д. – орден Трудової Слави Ш ступеня та інші. Дояр Бабанюк Петро Миколайович був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці з врученням йому орденом Леніна і Золотої зірки „Серп і молот”. 
   В 70-ті роки господарство переживало великі труднощі: не було достатньої кількості грунтообробної та збиральної техніки, мало робилося для створення нормальних виробничо-побутових умов, на фермах переважала важка фізична праця, не вистачало людей для сільськогосподарських робіт, механізаторів. Після виходу на пенсію Бабанюка М.Г. у 1963 році, керівники господарства стали часто змінюватися. Поступово господарство здало свої позиції кращого колгоспу в районі. Лише за період головуванням колгоспом Блощинського І.П. становище стало змінюватися на краще. 
    У 80-ті роки господарство очолив Крюків В.З., а з червня 1986 року – Лінчак М.С. за порівняно короткий час йому вдалося розв”язати кадрову проблему, зміцнити трудову дисципліну, збільшити продуктивність праці. Вже 1987 року в колгоспі зібрано рекордний врожай всіх сільськосподарських культур. Пшениці зібрано по 55 цнт з га, жита по 35,5 цнт, ячменю 45,5 цнт, проса 38,6 цнт, гречки 27 цнт, кукурудзи на зерно 36,5 цнт, кукурудзи на силос – 255, цукрового буряка 353 цнт, овочів 206. це дало можливість повністю розрахуватися з державою по зерну, цукровій сировині, овочах. 
    В 90-ті роки минулого століття сталися значні зрушення в організації сільськогосподарського виробництва, у розвитку малого, середнього бізнесу. На території села створено ПП „Аграрне” на чолі з генеральним директором В.С.Любомським. Це багатогалузеве господарство, де переважає вирощування зернових культур, цукрових буряків, кукурудзи, розвинуте тваринництво, працює цегельний завод та ПП „Діар”, ЕНАФ „Мрія”. 
    В селі є неповна середня школа, дитсадок, Будинок культури, бібліотека, магазини, медамбулаторія. Тут народився і закінчив початкову школу прославлений танкіст, гвардії старший лейтенант, Герой Радянського Союзу Олексій Петрович Плугатар, чиє ім”я носить місцева школа. В селі більше півстоліття працював доярем Герой Соціалістичної Праці Петро Миколайович Бабанюк. Дуже талановитою людиною був односельчанин, художник-скульптор Іван Петрович Сіренко. Свої роботи він присвячував природі рідного краю, його людям праці. Іван Петрович займався також і різбленням по дереву, був членом об”єднання художників-аматорів м.Києва, брав участь під час організації виставок на Андріївському узвозі. Є автором пам”ятника жертв голодомору 1932-1933 років в с.Рубченки. На жаль, він передчасно пішов із життя, трагічно загинувши. 
    У селі мешкають й народні майстрині, берегині українського мистецтва. Надбання попередніх поколінь талановитих односельчанок сьогодні вкладає у вишивки Г.Т.Присяжнюк. На вишитих нею рушниках, скатерках, наволочках гармонійне розмаїття барв рідного краю. Вишивання є покликанням і колишньої уславленої трактористки, кавалера ордена Трудового Червоного Прапора Катерини Леонтіївни Борисюк. Талановита в Рубченках і сучасне молоде покоління, серед якого Наталія Матвієнко, випускниця Богуславського художнього коледжу, художниця. Багато в селі і вмілих механізаторів, тваринників. Тут народився український композитор Уманець В.А. 

 Село Руде село Володарського району Київської області 

     Руде Село одне з найбільших мальовничих сіл Володарського району Київської області, розташоване в зоні центрального лісостепу серед гаїв, левад „старовинного парку”. В межах села протікають річки Рудька, Коса і Рось. Відстань від районного центру селища Володарка становить 23 км. Відстань від столиці України м.Києва – 150 км. Найближча залізнича платформа знаходиться в селі Кашперівка тетіївського району на відстані 8 км від Рудого Села. Неподалік проходить автомагістраль „Київ-Вінниця”. 
    Чисельність населення – 1103 осіб 
    Площа населення - 562,9 га. 
    За адміністративно-територіальним поділом 19 століття село входило до Сквирського повіту. У 20 столітті відійшло до Володарського району. На території села знаходиться Рудосільська сільська рада і поштове відділення Рудосільське. 
   Поштовий індекс – 09342 
    Код АМТС – 8-044-69 
   Телефон – 5-66-44 
   Адреса ради – вул.Паркова,8 
   с.Руде Село 
   Володарський район, 
   Київська область. 
   На території села виявлено поселення (Ш-ІУ ст. До н.е.) черняхівської землеробської культури та курганну групу Ш тис. до н.е. – І ст. н.е., що свідчать про давність поселень людей на цій території. Проте датою утворення села, яка згадується в архівних джерелах, прийнято вважати 1622 рік, коли Януш Збарацький був додатково нагороджений землями польського короля на річках Рось, Березянка, Роставиця, Горовиця за участь у війні проти Росії. Його володіння простяглися від Торчиці до Немирова і Погребище і включали сучасну територію села. 
   Після смерті Я. Збаразького його землі перейшли до Яреми Вишневицького, який у 1640 році передав їх своєму родичеві Янушу Вишневецькому, в т.ч., і володіння під назвою „Руда Гребля” (Руде Село). 
Назва „Руда Гребля” пов”язана з тим, що в давні часи село спеціалізувалося на видобуванні болотяної руди та виплавленні з неї заліза. Як зазначено в етнографічному довіднику „Українська минувщина” у 16-18 століттях нової ери залізо виплавляли здебільшого на руднях, які будували на невеличких річках і у тих місцях, де знаходилися поклади болотяної руди відповідного кольору.
    Візитною карткою Рудого Села є залишки колишнього палацу рудосільського поміщика Станіслава Залєвського, Свято-Троїцький Храм 18 століття з цілющою іконою Рудосільської Божої матері та пам”ятка садово-паркового мистецтва 19 століття з колонами в”їздних воріт. 
   Палац поміщика Є.Залєського побудовано в кінці 19 століття у найкрасивішому місті – на пагорбі над річкою, схили якої засипано спеціально привезеним грунтом, і на них ярусом висаджено кущі, дерева. Навколо палацу розбили сад, який займав тригектарну площу і налічував 3000 кущів та дерев. Від будинку розходилося 8 алей, кожна з яких була обсаджена липами, кленами, каштанами, ясенами. 
    Приміщення будинку було цегляним, 2-х поверховим, з одноповерховим прибудованим до бокового фасаду флігелем. Бокові частини споруди виконано у формі лоджій з відкритою частиною іонічного ордеру. У будинку нараховувалось 15 кімнат, бальна зала, їдальня для челяди. Цегельні стіни мали метрову товщину, підлога була вистелена паркетом. Від головної брами з колонами до входу приміщення вела дорога, якою взимку по трубі переганяли гарячу воду, тож доріжка ніколи не замерзала. Цією дорогою від криниці біля річки до палацу кінь без погонича (він сам знав шлях) возив воду. Перед парадним входом жебонів фонтан. 
    В палац завжди з”їджалася знать, на честь якої поміщиком села давалися бенкети та бали. Влітку вельможі полюбляли відпочивати на березі річки. Сама Браницька бувала тут, бо палац слугував їй літньою резиденцією. Коли траплялася нагода побувати у Рудому Селі, олександра проїджала центральною вулицею села, кидаючи сільським дітям цукерки та монети. Але кидала їх не за спину, як це зазвичай роблять, а попереду себе, пояснюючи: „Мій погляд повинен завжди спрямовувати тільки вперед”. 
     Історія Браницьких на Київщині розпочалася наприкінці 18 століття, коли коронний гетьман Франциск-Ксаверій Браницький отримав від польського короля Станіслава Помятовського у довічне володіння частину сучасної Південної Київщини. Після приєднання цих земель до Російської імперії у 1793 році Браницький свої землі зберіг і навіть розширив. Не останню роль у цій справі зіграло його одруження з Олександрою Василівною, яка при царському дворі Росії займала високе становище. Крім того, вона ще й була племінницею Григорія Потьомкіна. 
   Коли фаворит Катерини-П граф Потьомкін втратив прихильність імператриці, він унадився до своїх племінників. А коли з”ясувалося, що Олепксандра вагітна, її терміново й вигідно для обох сторін видали заміж за Браницького. Молодятам подарували землі на Київщині і 5 тис. золотих, які вони витратили на будівництво на цих землях маєтків та на їх утримання, в т.ч. і Рудосільського. На початку 20 ст. нащадки Браницьких вивезли з маєтку у Рудому Селі цінні речі. Усе, що залишилося – меблі, посуд, оздоблення – розграбували під час Жовтневої революції 1917 року. На місцевості, де знаходився маєток розмістили стадіон, сільську раду, будинок культури, лікарню, базу „Сільгосптехніки”. Така ж доля спіткала майже усі маєтки роду Браницьких. У 1991 році трапилася пожежа, винних не знайшли, да і особливо не шукали. Зберігся частково лише фасад та колони при в’їзді. З великого парку вціліли лише кілька каштанів та лип (для обігріву осель дерева вирубували самі селяни під час війни і в повоєнні роки. Інші дерева, а їх досить багато, насаджено для укріплення грунту вже за більш пізніх часів). 
    Спорудження Свято-Троїцького Храму в Рудому Селі також пов’язано з іменем поміщика С.Залєського. Храм закладено у 1825 році за його власним проектом на честь Святої Трійці. У 1841 році Храм освячено. Він цегляний, покритий штукатуркою, з одним нефом і траниптом, ризолітами. Фасад виконано у стилі класицизму. Автор іконостасу – епархіальний архітектор Спарро. 
   Храм являє собою пам’ятку архітектури 19 століття. До процесу його появи і будівництва причетні десятки відомих осіб, серед яких митрополит Євген Болповітінов, священний Синад Російської імперії, російський імператор Микола-І, архієпископ владика Філарет Амфітеатрьов та інші. Пастирами Храму були О.Захарій Оппоков – дід відомого українського історика Михайла Грушевського, який служив у Рудому Селі більше 5 років; О.Василій Забродський, за пастирства якого було добудовано Свято-Троїцький Храм: О.Володимир Оппоков, ще один родич М.Грушевського, який прослужив священником в Рудому Селі до подій Жовтневої революції 1917 року, прийнявши мученицьку смерть від рук безбожників. 
    У Храмі знаходиться ікона Божої Матері Пресвятої Богородиці роботи галицького майстра кінця 18 століття, яка має чудотворні властивості і зцілює хворих людей переважно з вадами зору та опорно-рухової системи. 
Ікона з”явилася в маєтку місцевого поміщика С.Залєського на початку 19 ст. Розповідають, що пан, шукаючи зцілення від астми, часто їздив лікуватися, в тому числі, й за кордон. В одній з таких подорожей він придбав ікону Божої Матері старовинного письма, перед якою молився про зцілення під час лікування. Вражений результатом і сповнений вдячності іконі, С.Залєський розпочав будівництво Православної Троїцької церкви у Рудому Селі, будучи католиком.
    Звістка про чудо-ікону швидко розлетілася по Київщині. До ікони Божої Матері потягнулися віруючі, несучи їй свої нещастя, хвороби та скорботи, і отримуючи по своїй вірі й молитвах зцілення від недугів. 
Сьогодні Свято-Траїцький Храм відроджується, переважно на пожертвування віруючих, бо проведення реставраційних робіт районним коштом з дотаційного бюджету є неможливим. Жителі села сподіваються, що на нашій благодатній українській землі знайдуться щирі друзі, надійні партнери, які допоможуть у завершенні доброї справи на благо духовного відродження нашої країни та Київщини.
   Відроджується сьогодні й історія Рудого Села. На початку 20 ст.воно належало графу Підгорському, а управителем в його помісті був поміщик Рогодзінський. 1905 року в селі створили першу революційну групу, керівниками якої стали Грицюк Остап, Пенківський А., Бреденко Г., Лук П., Слободянюк П. Вони займалися пропагандою революційних ідей серед селян, розробляли план боротьби проти місцевого поміщика збирали таємні збори та розповсюджували заборонену літературу. 
   Коли почалися Жовтневі події 1917 року, під керівництвом Грицюка О. В селі створили революційний комітет, до складу якого увійшли Жавра Іван, Козюк Григорій. Під керівництвом ревкому селяни розгромили поміщицький маєток, забравши хліб, худобу та багато іншого його майна. Поміщик намагався чинити супротив, проте сили були нерівними. Рогодзінського заарештували, а після суду розстріляли. 
   У роки громадянської війни в селі перебували німці (1918), а у 1920 р. – сюди ввійшли білополяки. Місцевий ревком почав мобілізацію молодих хлопців і направляв їх на ст.Попельня. в червні 1920 року селом пройщла армія С.Будьоного, яка звільнила селян від білополяків. 
   1921 року в селі створили комітет незаможніх селян (КНС). Головою комітету обрали Куманського Клима, секретарем Ковальчук Івана. Комітетом націоналізували млин, яким після смерті поміщика РогодзІнського завідував його економ Маєвський. 
    Декрет про землю в селі впроваджували в 1921 році. Хто зовсім не має землі і садиби, тому її наділили за принципом від кількості членів сім”ї. 
    1926 р. в селі відкрили семирічну трудову школу у приміщенні, побудованому земством в 1941 р. До 1914 року в селі функціонувала двокласна церковно-приходська школа. У 1914 році земство побудувало школу на 4 класні кімнати і будинок для вчителів на земельній ділянці, яка належала Грушовій Ганні, заможної селянки. 
1929 р. в селі організовано ТСОЗ зусиллями Прищака Іларіона і Дарчука Івана. В цьому ж році створили 2 колгоспи: ”Колос” (голова Куманський Шимон) і „Серп” (голова Прищак І.В.). в кінці 1930 року колгоспи об”єднали в один колгосп ім.Леніна. Внаслідок грубих перекручень політики колективізації, які проявились у форсуванні її темпів, неправильному ставленні до заможних селян і середняків, весною 1930 році велике число селян вийшли з колгоспів і тривалий час господарювали одноособно. А новоствореному колгоспу стали доводити надмірні плани хлібозаготівель. З цієї причини колгосп лишився без хліба, фуражу для коней і навіть посівного матеріалу. Це стало причиною масового падіжу коней основної тяглової сили тих часів. Зимою 1932-весною 1933 років внаслідок голоду стали масово вимирати й люди. За цей час в селі з голоду вимерло понад 1000 чоловік, в т.ч., жінок і дітей.
    За нездачу хліба людей водили по селу з дошкою на шиї з надписом „Нездатчик хліба”. Страшні звірства тут чинили „активісти” на чолі з Білим (ніхто в селі не пам”ятає його справжнього ім”я). „Активісти” лякали людей, загрожували за непокору посадити всіх у яму з вапном, що знаходилась на території панського палацу Залєського С. 
   Якось „активісти” скликали людей на збори. Білий наказав покласти „нездатчиків хліба” на землю, а всім присутнім – мочитися їм в рот... Побої в селі ставали звичайною справою. Вдову Заболотню Я., яка не здала хліба (бо мала велику сім’ю), Білий взяв за груди, вдарив 3 рази об стіну головою. Кров у жінки хлинула ротом і носом, а невдовзі вона померла... 
    Цього ж 1933 року в Рудому Селі було організовано МТС, яка обслуговувала ще й Мармуліївку, Капустинці, Чепіженці, Володимирівку, Рубченки, Рогізну, Гайворон, Завадівку, Гор-Косівку (всього 16 колгоспів району). До початку Великої Вітчизняної війни в МТС нараховувалося трактори марок ХТЗ-78, У-2-30, ЧТЗ-5. Кращими трактористами були Буртан А.Н., Куманський М., Рублівський М.В., Антонюк І., Локайгун М. Максимець Я., Максимець О., Бреденко М. та багато інших. Першим директором МТС призначили Колосова М., направленою з заводу „Червоний пролетар” м.Києва. При МТС видавалась газета „Сталінець”, редактором якої був Блюс В. Після Колосова М. директорами МТС були Бова М., Поночевник М., Кучер М.Л. та інші. 
Нелегкі випробовування випали селянам і в роки Великої Вітчизняної війни. Німці окупували село 1941 року. Під час окупації в Німеччину було вивезено 59 чоловік молоді 225 селян брали участь у Великій Вітчизняній війні, з яких загинуло у боях 122 воїни.
   В концтаборах загинули жителі села Кукса В.В., Гудзь П.Г. 
   В січні 1944 року село було визволеним від німецьких загарбників. В другій половині 40-х років 20 століття почалася відбудова колгоспів, МТС, електростанції, школи. Особливо активну участь у відбудові народного господарства брали Рожківський Л.С. (бригадир тракторної бригади), Задерака К.Я., Максимець О.П., Білун Я.Є. (тракторист), Кукла О.Г., Симоненко Г.Д., Семенюк П. Та багато інших. За самовіддану працю велика група механізаторів і тваринників села була нагороджена урядовими нагородами. 
    1952 року сталося об’єднання колгоспів в єдиний – ім.Горького М. Колгосп мав 2979 га землі, в т.ч., орної – 2596 га, сіножатей – 104 га лісів і чагарників – 40 га, ставків і водойм – 39 га, інших сільськогосподарських угідь – 200 га. 
     Виробничим напрямом колгоспу стало рільництво і тваринництво. Допоміжними галузями: кам”яний кар”єр, млин. Сьогодні площа земель в межах сільської ради становить 3032,9 га. Загальна площа села складає 562,9 га. В селі діє колективне сільськогосподарське підприємство, яке спеціалізується на вирощуванні зернових культур, цукрових буряків, розвинуте тваринництво, зростає кількість селянських фермерських господарств. Суб”єктами підприємницької діяльності є ТОВ „Ресурс” (спеціалізується на видобуванні та розробці гірничих порід). 
ВАТ „Маредіан” (спеціалізується по ремонту сільськогосподарської техніки).
СФГ „Вікторія” (спеціалізується на вирощуванні товарної риби).
ТОВ ФК „ЛТД” (спеціалізується на вирощуванні сільськогосподарської продукції).
СТОВ „Едність” (спеціалізується на вирощуванні сільськогосподарської продукції).
ФГ „Надія”, ПП „Соляник” та інші.
    В селі функціонують НВК ЗОШ І-Ш ступенів-ДНЗ, Будинок культури на 400 місць, бібліотека з книжковим фондом понад 25000 примірників, дільнича амбулаторія сімейної медицини, лікарня для одиноких хворих, 3 їдальні, побудовано 382 будинки, будинок виконкому сільської ради, а також відбудовано футбольне поле, 3 волетбольні площадки, спортивний майданчик, спортивний зал. 
    В Рудому Селі народилися: 
- Є.В.Онопов (1869-1938 рр.) – академік АН УРСР, гідролог;
- М.Д.Демко – доктор медичних наук, професор;
- В.С.Драчук (11.11.1956-16.08.1989) – вчений археолог, доктор історичних наук, один з провідних спеціалістів в світі галузі тамгових зображень, автор багатьох науково-популярних книг;
- Брезицький В.А. – український письменник, член спілки письменників України;
- Держалюк М.С. – бувший науковий співробітник Інституту історії АН України;
Серед односельчан багато колишніх викладачів провідних вузів України:
Панасюк Я.Я. – викладач Вінницького сільськогосподарського інституту.
Вдовиченко А.С. – викладач Київського інституту харчової промисловості.
Іванюта П.І. – викладач Київського державного педагогічного інституту ім.Горького та інш.

Категорія: З історичних джерел | Додав: genamir (02.08.2010)
Переглядів: 3046 | Рейтинг: 4.0/3
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2016