Історія сіл Володарського району Київської області - З історичних джерел - З історичних джерел - Каталог статей - Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2
П`ятниця, 09.12.2016, 10:49

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Духовні святині [3]
З історичних джерел [43]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:10:49


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1300
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 8
Гостей: 8
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » З історичних джерел » З історичних джерел

Історія сіл Володарського району Київської області

Село Березна Володарського району Київської області

     Село Березна – одне з великих сіл Володарського району Київської області, що розташоване за 36 км. від найближчої залізничної станції Біла Церква і за 7 км від селища Володарка при впадінні річки Березни в річку Рось. 
   Чисельність населення – 815 чоловік. 
   Площа - 552 га 
    Як адміністративно-територіальний центр село існує з 1923 року. На його території знаходиться Березнянська сільська рада, поштове відділення Березнянське. 
    Поштовий індекс села – 09320 
   Код АМТС - 804469 
   Тел. - 5-59-42 
   Адреса сільської ради – 09320, вул.Леніна, 7 
   с. Березна, 
    Київська область. 
    Назва села походить від лісу, який раніше з усіх боків оточував село. В лісах переважали берези, росли дуби та вільхи. З одного-двох дубів навіть можна було збудувати хатину. До цього часу збереглася хатина Личака Демида, яку збудовано з одного дуба. 
    В письмових джерелах перша згадка про село датується 1616 роком. Проте у шкільному краєзнавчому музеї та у Білоцерківському краєзнавчому музеї (м.Біла Церква, Київська область) зберігаються знаряддя праці, збруї більш давніх часів. 
    У 1985 році Інститутом археології НАНУ навколо населеного пункту Березна було виявлено курганну групу великих курганів епохи бронзи (Ш-П тис. до н.е.), досліджено кургани черняхівської культури (П-І тис.до н.е.), а також І, Ш, ІУ століття нової ери, Х-ХП століття н.е. (кочевницькі кургани), ХП-ХШ ст., ХІУ-ХУП ст.н.е. 
В часи монголо-татарської навали (1240 р.) хан Батий після взяття і пограбування Києва пішов на південь по р.Рось, грабуючи все на своєму шляху. Населення Березни чинило відчайдушний опір. Про це свідчать й поховання в могилах на полях Березни.
      Ще більшого лиха селяни зазнали при кримському хані Менглі-Гіреї в 1482 році. Після його вторгнення село зникло зі сторінок історії більш як на 100 років. 
    В 16 столітті село попало під владу литовських феодалів. В 1569 році після люблінської Унії сюда приходять польські магнати з метою розбудови цих земель. 
     Польський король Сигізмунд-Ш в 1593 році подарував землі по річці Рось своїм рицарям за військові заслуги, а також поміщикам Потоцьким, Тембіцьким, Збаржським. 
     Таким чином, Березна вдруге з”явилась на карті південно-західної частини Київщини в кінці 16 століття з архівних джерел відомо, що закладено село польським магнатом Янушем Збаржським. Ці землі йому подарував Варшавський сейм у 1593 році. 
    У 1616 році село Березна разом з селами Косівка, Логвин, Антонів, Гор-Пустоварівка було куплене Бальтазаром Підгорським. У 1841 році за родичів Бальтазара, село розширилося з 50 дворів до більш як 300 дворів. Сім”я поміщиків Підгорських володіла Березнянськими землями до 1917 року. Це була найбагатша у Сквирському повіті сім”я, резиденція якої знаходилася у селі Березна. Тут на красивому півостро 
ві, який утворює Рось та її притока Березнянка, за проектом іноземних архітекторів, був побудований палац із 96 кімнат, водонапірна башня. Навколо будинку на трьох десятинах землі розміщувався великий парк з різними декоративноми деревами, кущами-алеями, обсаджений різними квітами. Обслуговували резиденцію понад 300 людей, переважно селяни. У дворі палацу Підгорського утворили штучне озеро, в яке вода протікала з річки і була настільки прозорою, що в озері проглядалося дно. Тут плавали білі лебеді і рідкісні водоплавні птахи. Через річку Рось було прокладено міст, який зв”язував Березну з с.Михайлівкою. На другому березі (в лісі) було побудовано альтанки.
    Стефан Підгорський мав договір з французськими та італійськими фірмами. З Італії йому було доставлено двигун і генератор, який давав електроенергію для освітлення панського будинку і навколо нього. У 1830 році в селі за наказом поміщика Підгорського збудували невеличку церкву з дзвіницею. А у 1877 році на честь дочки Софії, яка постійно хворіла, побудували нову дерев”яну церкву з вома куполами висотою понад 40 м. Церкві дали назву „Різдва Пресвятої Богородиці”. Вона збереглася до наших часів і використовується церковною громадою є Березна УПЦ Київського патріархату. Будівля дерев”яна, дах покрито залізом. Церкву побудовано у традиційному національному стилі, характерному для Поросся 19 століття, художниками Києва Печерської Лаври разом із сільськими майстрами-умільцями Чемерисом Савкою, Онищуком Гордієм, Шумським Денисом, Гаврильченком Саватієм та йнш. Окрасою храму є ікона Сухо-Калігорської Божої матері, яка зцілює по вірі і надії. 
    Перша світова війна 1914 року революційні події 1917 року не обійшли і Березну. Солдати, які повернулися з фронтів, вчинили розгром панського маєтку і спалили його. 
Нелегко життя зазнали селяни і в період громадянської війни. У 1918 році австро-німецькі війська зайняли Березну. На території села діяв загін самооборони. Його командиром став Микола Загородній. Він організував повстання проти окупантів, яке завершилося перемогою повстанців. Згодом загін перейшов на бік більшовицької влади і вів боротьбу з німецько-австралійськими військами, формуваннями Тютюнника, Ворона, Клименка. Загін Загороднього брав участь і у запеклому бою між більшовицькими військами та підрозділами УНР на чолі з атаманами Соколом і Залізняком. У червні 1919 року загін було вигнано, а повстанців розбито в районі сіл Петрашівки-Гор-Пустоварівки.
      У 1920 році на території села діяв комітет незалежних селян і був створений комсомольський осередок, першим секретарем якого обрали Зарву Івана Васильовича, який згодом був обраний секретарем ЦК ВЛКСМ. 
В 1929 році на території села був організований колгосп „Вперед”, в якому нараховувалося 1150 дворів та було 5000 га землі. В 1930 році колгосп залишився без хліба і фуражу, а весною 1933 року в селі створилося безвихідне становище з продуктами харчування, що привело до голоду. Вже навесні 1933 року голодною смертю вимерла третина села. По неповним даним число померлих складає понад 380 чоловік, з яких 129 осіб установлено особи померлих в роки голодомору.
     В роки Великої Вітчизняної війни 280 березян захищали Батьківщину, 126 з яких не повернулося живими. Від окупантів село звільнили 31.12.1943 р. 
     Післявоєнні роки також були важкими для села. Війна забрала багато працездатних чоловіків. Техніки в селі майже не було. Обробка землі здійснювалася в ручну і лягла на руки жінок. Долаючи значні труднощі, селяни відновили роботу колгоспів, своєю нелегкою працею змінили соціальний облік села. В 90-ті роки минулого століття сталися зміни, які позитивно вплинули на подальший розвиток села. Поступово зростає в селі роль малого підприємства, що перетворюється на самостійний сектор економіки, нарорщуються обсяги залучення інвестицій за рахунок ефективного пошуку потенційних інвесторів, здійснюються заходи по захисту приватних та майнових інтересів інвесторів. Проте приміщення ковбасного цеху, дитячого садочку, бані, площа яких становить 200, 180, 150 м2 (власник ПОП „Вперед”) поки що залишаються вільними і очікують на інвесторів. Набирає обертів в селі розвиток молочного тваринництва, сектор переробки сільської продукції, розвиток інфраструктури туризму. На території села розташоване колективне ПОП „Вперед” (має сільськогосподарський зерново-буряковий напрям, сільський БК, бібліотека). Тут знаходяться присадибний будинок кінця 19 століття, водяний млин 19 століття, церква Різдва Пресвятої Богородиці (пам”ятка сакральної архітектури 19 ст.), Березнянська НВК ЗОШ І-П ст.- ДНЗ. В селі народилися: 
    - Антон Пантелеймонович Комар – фізик, академік АН України (1948), лауреат Державної премії (1951). Його наукові праці присвячено ядерній фізиці, методиці і техніці ядерних експериментів, фізичній електрониці, фізиці металів і ферритів. Він здійснив перший в СРСР запуск (1946 р.) бетатрона. Разом з В.І.Векслезом брав участь у створенні електронних прискорювачів, в результаті чого створено найбільший час сінхротрон на 250 МЭВ. 
    - Лариса Лісиченко (Паламаренко), поетеса. 
Після закінчення восьми класів вона навчалася у Білоцерківському сільськогосподарському технікумі. Згодом закінчила Українську сільськогосподарську академію. За направленням працювала зоотехніком, економістом у радгоспах Одеської області. Потім – у Київському облвиконкому. Була на різних посадах зоотехніка в Держагропромі (колишніх міністерств сільського господарства та радгоспів).
Лариса Іванівна – екзорцист. Поборник високої духовності, та до цього йшла важким і тернистим шляхом.
У 1998 році видала першу збірку віршів „Промінь золотий”. „Встань, Тарасе любий” – друга книжка поетеси.
    - Сенчик М.О., кандидат юридичних наук. 

           Село Гайворон Володарського району Київської області 

    Село Гайворон Володарського району Київської розкинулося в широкій угловині та на горбах по обидві сторони річки Березянки (притоки Росі). До райцентру від Гайворона – 10 км. До найближчої залізничної станції Сквира відстань становить 25 км. 
    Село зв”язане асфальтною дорогою з районним центром Володарка, м.Біла Церква, Києвом. 
   Чисельність населення – 452 чоловіки. 
     Площа території - 15621 тис.кв.м. 
   На території села знаходиться поштове відділення Гайворонське та Гайворонська сільська рада, до якої входить ще й село Петрашівка (прижднане постановою Київського облвиконкому від 5.02.1959 р.). Села розташовані поруч, за 5 км до р. Рось. Внаслідок близького розташування сіл, їх спільної історичної долі, економічного і політичного життя історія обох сіл подається разом. 
     Поштовий індекс – 09312 
     Код АМТС - 8-044-69 
     Телефон - 5-74-77 
     Адреса ради - вул.Шкільна, 5 
     с. Гайворон 
     Володарського району 
      Київської області 
    На території сіл знаходиться курганна група Ш тис. до н.е. – І тис. н.е. (черняхівська культура: замчище 17 ст.) Байди Вишневецького (ліворуч від крутого схилу р.Березанки), що свідчить про поселення людей на цій території, які можна вважати найдавнішими. 
     В І тис. н.е. на цих землях мешкало слов’янське племя полян. За часів Київської Русі київські князі Володимир Святославович та його син Ярослав Мудрий будували тут укріплення своїх південних кордонів. Про будівництво перших поселень на цій території можна дізнатися з „Літопису самовидця”. 
     Як говорить переказ, село Гайворон до початку монголо-татарського вторгнення знаходилося на північний захід від сучасного розташування села, в районі шевського яру і урочище Пустоха, про що свідчать численні знахідки побитого глиняного посуду, деякі металекві речі, які знаходять на площі теперішнього полгоспного саду і поле, розміщеного неподалік саду над ставком за селом. В цьому місці, як видно, жили гончари, а в яру – шевці. Звідси і пішла назва яру – шевський. (Див. „Літопис самовидця”, с.503-504). 
    Села Петрашівка на той час не існувало. Після монголо-татарської навали (1240 р.) на Київську землю, поселення було спалене повністю, а населення винищення. Один з уцілених шевців Петро Шевка поселився на території сучасної Петрашівки. І як гадають старожили, від його прізвища та імені пішла назва села Петрашівка. 
Розорене ж поселення закріпило за собою назву „Пустоха”. Його населення перебралося на південний схід і на березі річки Березянки, між густими лісами і болотами утворило нове поселення „Селисько”.
    1482, 1559, 1616 роках поблизу „Селиська” проходили „чорні шляхи”, якими кримські татари йшли на пограбування Волині і Польщі. Тому жителі „Селиська” знову постраждали. Часто уцілілого населення переселилася на захід в район сучасного центру с.Гайворон, де був густий ліс і болота. В цьому місці водилося багато ворон (ворін) – гайворіння. І назва села, як вважають сторожили, пішла від „гайворіння”. 
В 14 ст. н.е. землі України були захоплені литовськими феодалами, і землі Київщини ввійшли до складу Литовської держави. На Півдні України, на землях, завойованих монголо-татарами, після розпаду Золотої Орди, утворилося кримське ханство, яке спочатку стало васалом Литовського князівства, а в кінці 15 ст. стає васалом Туреччини. Кримські татари разом з турками починають все частіше нападати на землі України і грабувати населення, забираючи його у полон, продаючи в рабство. Таким чином, у 16 ст.наш край був спустошеним.Литва остаточно об”єдналася з Польщею і на землі рідного краю поступово проникають польські феодали.
В кінці 16 ст.- початку 17 ст. землі Білоцерківщини-Володарщини Вишневецькі, Браницькі та інші.
      Перші архівні відомості про с.Гайворон ми знаходимо в „Архіві Південно-Західної Русі” (перепис від 3.05.1631 р.), де вказується, що село належало магнату Збаразькому, а в селі було лише 4 хати, які платили податки з „дима” по 3 злотих на 1 двір, а огородники 1 злотому 6 грошей (3 двори). 
      Архівних даних за 18 ст. про село збереглося мало. Дещо можна знайти в „Сказании о населенных местностях Киевской губернии за 1864 год” Похилевича. Село Петрашівка у 18 ст. було розташоване на лівій стороні річки Березянки, в 3 верстах нижче Антонова. Жителей православних – 701, до католиків належала лише сім”я поміщика. 1785 р. Михайло Вишневецький продає Петрашівку графу Вислоуцкому, а той – перепродає у 1792 році Адаму Єзерському. З 1834 року Петрашівка належала Іосифу Адамовичу Страшинському, одруженому на дочці Єзерського. 
     Село Гайворон у 1799 році належало М.Єзерському. В селі мешкало 231 чоловік і 219 жінок, а також 59 чоловік шляхти. В селі була церква, млин. 1842 року село належало поміщиці Марії Люціанівні Ячевській. По ревізії того ж року в селі числилося 312 чоловіків і 296 жінок. Селяни були обкладені панщиною 156 днів на рік. Крім панщини, запроваджувалися загальні селянські повинності, до яких відносилися: оранка поля з повною уборкою з нього хліба і обмолотом, ремонт гребель, мостів, поштових і комерційних шляхів, дача підвід для проходячого війська, провожання арештантів. Крім цього, селяни зобов”язані були давати ще й оброн натурою. Поміщиця мала право судити селян за найменші провини, піддавати жорстоким покаранням на свій розсуд. 
Після реформи 1861 року в селі починається будівництво промислових підприємств: цукроварні, пивоварні, млина 1868 року, було побудовано винокурний завод, який проіснував недовго. 8.10.1873 року винокурний завод згорів разом із зерном орендатора Петра Бондаренка. Було нанесено збитків 10000 крб. Причина пожежі залишилася невідомою. Після реформи 1961 року в селі нараховувалося 1285 десятин землі; з них поміщицької – 542 десятини, селянської – 742 десятини. Головним заняттям населення стає хліборобство за трипільною системою. В селі будується православна церква, діє школа грамоти, відкривається казенна винна лавка, працює 2 кузні, один водяний млин.
    Наприкінці 19 століття село Петрашівка переходить у власність барону Віктору Вікторовичу Унгерн-Штернбергу. Тут нараховувалося 170 дворів і 978 жителів. Головним заняттям населення також стає хліборобство. Із 1400 десятин землі поміщикам належало 693 десятини, церкві – 43 десятини, селянам – 662 десятини. Господарство в селі вели орендарі. В селі була православна церква, школа грамоти, 2 кузні і водяний млин. Навчання в школі починалося пізньої осені (після Покрови) і закінчувалося ранньої весни, коли учні ставали пастухами худоби, птиці. Навчали в школі дітей читати і закону Божого. Тому не дивно, що в селі майже не було письменних людей. 
     Під час революції 1905-1907 років селяни Гайворона та Петрашівки вимагали розподілу всієї поміщицької землі. Проте їх мрії не здійснилися. Саме тому селяни змушені були шукати кращої долі в далеких краях Сибіру, Далекого Сходу. Після революції 1905-1907 років в інші краї переселилося понад 20 сімей. Деякі з селян взагалі покинули рідну землю і поїхали шукати щастя за Атлантичним океаном (Канада, США, країни Латинської Америки). 
     Громадяни села Гайворон Підгорний Никон Михтодьович і Свинаренко Андрій навіть брали участь у штурмі Зимового палацу та розгромі юнкерів в Жовтневу революцію 1917 року, що відбулася в Петрограді. 
Свинаренко Андрія було делеговано на декілька з”їздів робітничих і солдатських депутатів. Повернувшись в село, Свинаренко А., Підгорний Н. Разом з бувшими солдатами, які демобілізувалися – Поліщуком І., Шевчуком Д., Байбарзою Г. Розпочали боротьбу за розподіл поміщицького майна і землі.
Граф Ржевуський і Унгерн-Штерберг утекли за кордон.
     Для боротьби з революційним рухом в селі 1918 року було створено війська, поліцію (державну варту). Андрій Свинаренко був схоплений гайдамаками і після довгих катувань розстріляний. 
Першими органами нової влади на місцях стали революційні комітети. Уже на початку 1919 року такий ревком було створено в с.Гайворон. Головою ревкому призначено Гонтарука Федора Каленековича, а секретарем – Фурманенка Сергія Арсеновича.
       В с.Петрашівці головою ревкому призначили Дячука Івана Григоровича, секретарем – Тимченка Анатолія Мироновича. 
     Ревкоми в селах керували розподілом поміщицьких земель між селянами, організовували збір податків, налагоджували роботу шкіл і лікарень, роз”яснювали політику нової влади серед населення, вели боротьбу з бандитами. 
     В квітні 1920 року в с.Гайворон вступили війська Польщі. На початку квітня 1920 року на захід від села, в шевському яру, відбувся запеклий бій з білополяками Першої кінної Армії під командуванням С.М.Будьоного. Гайворон і Петрашівку було визволено і відновлено діяльність ревкомів. 
      1921 року було проведено вибори сільських Рад робітничих, червоноармійських, селянських депутатів. Першим головою сільської Ради в селі Гайворон обрали Гука Миколу Андрійовича. 
З ініціативи бідноти села восени 1921 року в Гайвороні організували сільськогосподарську комуну „Спільна праця”. Першими комунарами стали Поліщук Семен, Поліщук Купріян, Корнієнко Михайло та інші. Пізніше комуну було переіменовано у „Веселку”. В травні 1925 року комуну ліквідували.
    1927 року в селі Петрашівці було створено з бідняцьких господарств товариство спільного обробітку землі. Спочатку не було ні коней, ні реманенту. На другий рік існування товариства придбали 4 коней, 2 плуги, 2 культиватори, 2 комплекти борін і 1 воза. 
    Влітку 1929 року в селі Гайвороні утворився ТСОЗ, а восени – розгорнулась масова колективізація. Бідняцько-селянські господарства об”єдналися і замість ТСОЗів утворилися сільськогосподарські артілі (колгоспу). У с.Петрашівці утворили колгосп ім.Т.Г.Шевченка, а у с.Гайвороні – колгосп „Прямий шлях”. Організаторами колгоспів стали Микола Гук, Танас Токаренко, Федось Голотребчук, Максим Шкрата, Матвій Крижанівський та інші. 
     В 30-ті роки 20 століття в колгоспах не було техніки. Велику частину робіт в землеробстві доводилося виконувати тягловою силою – кіньми, які гинули від нестачі кормів. 
     Весну 1932 року селяни зустріли в розпачу, а зимою 1933-го – голод вступив в повні свої права. Тільки за пів року 1933 року на цвинтар вивезли понад 470 душ померлих. Крименецьку Ярину (прізьвисько Паслунка) в 1933 році вивезли на цвинтар живою. Пелех (чоловік, що звозив трупи), сказав жінці: „А що я за тобою ще раз буду їхати? Все одно завтра вмреш”. Проте вона вижила, як і Добридник Марія, яку також вивезли на цвинтар живою (Див.: Спогади-свідчення Поліщука Василя Силовича – В кн.: Український голокост 1932-1933 років. Свідчення тих, хто вижив // Т 1.- Вид.2, -Упорядники: Ю.Мизик // К., Києво-Могилянська академія, - 2005, - с.5-6) 
В період Великої Вітчизняної війни багато громадян с.Гайворон і Петрашівки були мобілізовані в Червону Армію. Вони брали участь у визволенні Вітчизни від німецько-фашистських загарбників. 35 хлопців і дівчат було вивезено на каторжні роботи в Німеччину, 3-оє з яких загинули в концтаборах. Це Іван Тихонович Оксак, Катерина Шинкарук, Іван Петрович Кременецький.
     17 липня 1941 року німецькі окупанти увійшли в село. Вони грабували майно, забирали худобу і птицю. З Наказу комендантів Генріха і Гензеля у збудованому двоповерховому будинку школи було зірвано підлогу, вийнято вікна з рамами і перевезено до с.Рубченки, де обладнувалася резиденція для фашистських комендантів. Нанесені німцями збитки жителям села, державним і громадським організаціям становили декілька сот тисяч карбованців. 
      2,5 роки окупанти хазяйнували в селі Гайвороні. Вони примушували людей працювати від зорі до зорі. Увачері, коли ледь починало темніти, на вулицю ніхто не виходив. Але люди вірили, що цьому лихоліттю скоро прийде кінець. Селяни допомогли партизанам продуктами і навіть переховували у себе тих, кого було потрібно сховати. 
      Визволення села відбулося 31.12.1943 року. З перших місяців визволення розпочалася його відбудова. 
Велику допомогу у відбудові колгоспного господарства надали союзні республіки. В село Гайворон було прислано з Чувашської АРСР 36 телиць, 1 бугай.
     1947 року Гайворонський колгосп „Комінтерн” стає насіннєвим господарством по вирощуванню сортового насіння хлібів та багаторічних трав для господарств Володарського та інших районів Київщини. В цьому ж році за високі врожаї колгосп „Комінтерн” одержує вантажну автомашину „ЗИС-5”, на якій першим шофером було довірено працювати Макусі Федору. 
      П”ятирічний план в обох колгоспах було виконано на кінець 1949 року. Значно зросла врожайність зернових культур і цукрових буряків, збільшилося поголів”я худоби, зросла кількість одиниць техніки, закінчено будівництво нової школи. 
      З 1954 року значно зросла культура селян, почалося масове будівництво нових хат колгоспників, а життя стало заможнішим. 
      1959 року відбулося об’єднання колгоспів сіл Гайворона і Петрашівки в єдиний колгосп „Маяк”, що зміцнило фінонсово-економічну спроможність господарства. В 60-ті роки найважчі роботи, такі як посіб, збирання хліба, були повністю механізовані. В ці роки села підключили до державної електроенергії, що дало змогу розпочати механізацію ферм, кузні, інших підсобних господарств. 
     1973 року до колгоспу „Маяк” було приєднано господарство Біліївського колгоспу ім.Фрунзе. Так колгосп стає одним з найбільших господарств району, на долю якого припадає 10% виробництва молока, 15: виробництва зерна, 10% врожаїв цукрових буряків. 
     Проте бажаних результатів таке об’єднання не дало і господарство поступово перетворилося на боржника держбюджету. 
     Характерним для 80-х років 20 століття стало те, що з села почала масово виїздити молодь, а кількість працездатного населення зменшилась, як зменшилась і народжуваність. 
    Зміни, що сталися у 90-ті роки 20 століття, позитивно вплинули на соціально-економічний розвиток села. Поступово зростає роль малого підприємства, яке перетворюється на самостійний сектор сільської економіки: плануються зрушення й в організації промислового виробництва. На території села Гайворона є запаси цегельної сировини, поклади піску та глини. Вільними приміщеннями сьогодні залишаються матеріальний склад, банк, свинарних, телятних, ангар для техніки, майстерня тракторного парку, що знаходяться у власності Спілки співвласників і очікують свого інвестора. На території села функціонує ПП „Агрофірма „Розволожжя” має зерново-буряковий напрям. Розвинуте тваринництво. У селі працює Гайворонська НВК „ЗОШ І-Ш ступенів-ДНЗ”. 
    Тут народилися: 
    Шинкарук Володимир Ілларіонович народився 22 квітня 1928 року. В 1950 році закінчив Київський Університет і залишився працювати в ньому. В 1965 році одержує вчене звання професора і стає деканом філософського факультету Київського університету. 
В 1968 році стає директором інституту філософії АН УРСР. В 1969 році обирається членом-кореспондентом АН УРСР. В 1978 році стає академіком АН УРСР. В 1964 році пише монографію „Логіка, діалектики і теорія пізнання Гегеля”, „Теорія пізнання, логіка і діалектика К.Канта”. В 1974 році „Єдність діалектики, логіки і теорії пізнання” в 1977 році.
Віце президент філософського товариства СРСР помер 29.11.2004 року.

     - Гук Василь Васильович народився 1 січня 1921 року. В 1936 році в рідному селі закінчив неповну середню школу. В 1939 році – Білоцерківський педагогічний технікум і в 1939 році вступає до Київського педагогічного інституту, але в 1939 році всіх студентів мобілізували в Армію і з тих пір він військовий. Приймає участь у 2-й Світовій війні. Наприкінці 1948 року закінчив Ленінградську Військову академію зв”язку і почав в Центральному науково-дослідному інституті зв’язку Збройних сил СРСР свою роботу. В інституті виконав цілий ряд дослідників і випробувальних робіт, які реалізоввні в нових об’єктах військової техніки зв’язку. Написав сам чи з колегами багато книг і брошур і дуже багато наукових публікацій. Помер в 2007 році. 

      - Марія Авакумівна Познанська – видатна дитяча письменниця радянського періоду, народилася 15 липня 1917 року в с. Петрашівка Володарського району, що на Київщині. 
Закінчивши школу колгоспного учнівства, дівчинка зосталася працювати в рідному селі, праця в якому лишила добрий слід в майбутній поезії.
     У 1937 році Марія Познанська успішно склала вступні іспити до Білоцерківського педагогічного училища. Тоді ж у Білоцерківській газеті був уміщений її перший вірш. Потім нові вірші для дітей. 
В роки війни вона працювала в тилу, вносячи свою скромну допомогу в загальну перемогу над ворогом.
Після війни стала студенткою мовно-літературного факультету Київського педагогічного інституту. В цей час вона багато пише віршів для дітей і стає активним учасником літературної студії при редакції журналу „Дніпро”.
    У 1946 році виходить збірка дитячих віршів Марії Познанської „Мій квітник”. 
Упродовж наступних років з’являються нові збірки віршів „На рідній землі”, „Тьотя Паша”, „Асканія-Нова”, „Маленьким друзям”, „Кольори”, „Дуровська залізниця”, „У нашому садочку” та багато інших.
Марія Познанська володіла особливим і рідкісним талантом – талантом дитячого письменника, який вводив у світ, навчав добра та розуму, прищеплював любов до рідного слова, природи, до всього в світі сущого.
За віршовану розповідь „Фортеця над Дніпром” та книжку „Щоб ти був щасливим” поетеса удостоєна Літературної премії ім.Лесі Українки.
     Одна з кращих поетес в Україні, що писала виключно для дітей, людина щедрого душевного обдарування й талановитий вихователь Марія Авакумівна Познанська померла 18 травня 1995 року на 78 році життя.

         Село Лихачиха Володарського району Київської області 

      Село Лихачиха Володарського району Київської області розташоване на правобережжі річки Торчиці, яка відділяє Лихачиху від Матвіїхи. Відстань до районного центру, селища Володарки – 8км., до столиці України – 138км. На заході від села проходить автомагістраль «Володарка-Ставище».
        Чисельність населення – 178 чоловік 
        Територія – 92,1 га 
      Поштовий індекс – 09352 
        Код АМТС – 8-04469 
       Телефон – 5-65-41 
       На території села знаходиться поштове відділення Матвіїхівське та Матвіїхівська сільська рада. 
       Адреса с/ради 09352, вул.. Кооперативна, 36 
       с.Матвіїха, Володарський район 
     Київська область. 
      За адміністративним поділом 16 століття село Лихачиха відносилося до Брацлавського повіту. За адміністративним поділом 19 століття - до Таращанського повіту. За адміністративним поділом 20 століття с. Лихачиху віднесено до території Володарського району. 
      На території села виявлено: 

     - поселення ІІІ – ІV століття Черняхівської культури (на першій надзаплавній терасі правого берега р. Торч. Пн. від мосту Матвіїха – Лихачиха). 
     - Поселення ІІІ – ІV століття черняхівської культури ХV – ХVІІ ст.. (садиба, вул. Добровольського) 
    - Курган ІІІ тис. до н. е. – І тис. н. е. (2,3 км. На Сх. Від Пн околиці села, неподалік траси Володарка-Ставище, розкопаний у 19 ст.) 
      1875р. на полях Лихачихи – Матвіїхи досліджувалися декілька стародавніх могил. Одна з них під назвою «Царева могила» була розкопана. На дні знайдено вогнище з жертвопринесенням, що свідчить про поселення на цих територіях давніх предків. 
    Село Лихачиха в середині 13 століття було спустошено монголо-татарами і зникло зі сторінок історії. В 14 ст. н. е. землі знаходилися під пануванням Литовського князівства. Середина 17 ст. була найтяжчим періодом в житті населення, яке брало участь під час визвольної боротьби українського народу з-під гніту польських панів 1648-1654 рр. Населення Лихачихи надавало посильну допомогу визвольній армії продуктами харчування, одягом, грошима. Коли у 1654 році Україна була воз’єднана з Росією, правобережна Україна на деякий час залишалася під владою польських панів. Повністю населення Лихачихи визволено з-під гніту польських панів в кінці другої половини 18 століття. 
     В середині 19 ст. Лихачиха належала поміщикові Леонарду Улашину, село було невеликим. В ньому проживало 165 чоловік населення, а землі було 1365 десятин. На землях Лихачихи добували білу глину. Річка Торчиця на початку 19 ст. слугувала кордоном між Білоцерківщиною і Тетіївщиною. 
     До подій Жовтневої революції 1917 року становище селян Лихачихи було надзвичайно тяжким. Навіть за незначні провини селян жорстоко карали поміщики. І коли хвиля революційних подій в Петрограді (1917р.) докотилася до села, то населення піднялося на боротьбу за землю. Вони прийшли до поміщика, заарештували й розстріляли його разом з сином.
     У період громадської війни чимало селян Лихачихи брали участь у боях з денікінцями, петлюрівцями, німцями, білополяками. Декрет про землю впроваджувався в селі ревкомом, головою якого було обрано Федорчука Захара Яковича. 
   Після подій громадянської війни в селах Лихачисі – Матвіїсі створили виробниче товариство, членами якого стали Петрук Микола, Лавренюк Степан, Багатюк Панас. Головою виробничого товариства було обрано Петрука Миколу. Місто надавало допомогу селу в ті роки лише через виробниче товариство. 
    У 1925 році в селі створено товариство сільського обробітку землі, головою якого обрано Лавренюка Якова Архиповича. 
     Проведення колективізації розпочато 1930 року. Наступного року організовано колгосп, який незабаром розпався. В різні роки колгосп носив назву «Незаможних», ім. Демченка, ім. В.Сталіна. колективізація проходила в складних умовах. З вини місцевих органів влади порушувались принципи добровільності вступу селян у колгосп. До тих, хто не подавав заяви про вступ до колгоспу, застосовувались економічні і адміністративні санкції, доводились надмірні плани хліба, м’яса. Були випадки й арештів. 
    Перекручення політики колективізації викликали озлоблення селян. Коли з’явилася стаття В.Сталіна «Запаморочення від успіхів» (весна, 1931р.) значна частина селян вийшла з колгоспу і він розпався. У 1932 році колгосп створили знову. На той час в районі під тиском вже було колективізовано 85% селянських господарств, майно куркулів конфісковано, а їх з сім’ями вислано за межі України. 
    В перші роки існування колективне господарство відчувало великі труднощі. Не було приміщення для утримання коней і продуктивної худоби. Врожайність полів залишалася довгі роки низькою, плани сівби виконувалися на 25-30%, а середні врожаї по району не перевищували й 10 центнерів з га.
    Плани хлібоздачі як колгоспу, так і одноосібним господарствам доводилися такі високі, що вони вимушені були здавати весь хліб, нерідко й посівний матеріал. Праця колгоспників по суті, не оплачувалася. З причини відсутності фуражу в колгоспі уже 1932 року почався масовий падіж коней – основної тягової сили, зимою 1932-33 рр., і особливо весною, голодували люди. В цей час з голоду вимерли понад 170 людей, опустіло багато дворів та осиротіло багато дітей. 
    Проте поступово життя відродилося. Володарська МТС допомогла колгоспам Лихачихи – Матвіїхи тракторами на договірних умовах в обробітку земель. З часом з’явилися в селі і свої механізаторські кадри. Вже 1935 року по району було накопано по 160 цент. Цукрових буряків з га при зобов’язанні 130 цент. З га, а окремі ланки, в т. ч. і в с. Лихачиха збирали по 250-300 цент. З га.
   1936 року колгосп отримав державний акт на вічне користування землею. Колгоспи стали одержувати на трудодні по 3-4 кг. Хліба за свою працю. Проте врожайність інших сільськогосподарських культур в кінці 30-х років залишалася низькою, по 10-12 цент. З га. Давали про себе знати піщані грунти, відсутність потрібної кількості добрив, відсутність прогресивних технологій, низький рівень кваліфікації спеціалістів. 
    Мирна праця селян була перервана віроломним нападом німецько-фашистських загарбників. З перших днів Великої Вітчизняної війни майже все населення чоловічої статі (за виключенням старих, дітей та інвалідів) було призвано в діючу армію. Решта населення була задіяна у спорудженні укріплень, окопів, протитанкових ровів, зборі продуктів для армії. Німецькі окупанти ліквідували місцевий колгосп, а селян примушували працювати на фашистів. Вони відбирали у населення майно, вивозили до Німеччини худобу. В період окупації в селі було закрито клуб, який німці перетворили на конюшню; закрили й школу.
    В лісах навколо села діяли партизани. Місцеві жителі надавали їм допомогу, постачаючи продукти харчування. 

     Після перемоги у Великій Вітчизняній війні селяни приступили до відбудови, долаючи чимало труднощів. За період післявоєнного десятиріччя було побудовано нові приміщення, склади, свиноферми, птахоферму, реконструйовано машинно-тракторний парк. 
    1959р. сталося укрупнення господарства, коли Лихачихський і Матвіїхівський колгоспи об’єдналися. Проте економічного ефекту це не дало. Досить тривалий час в об’єднаному господарстві збирали низькі врожаї с/г культур, залишалася низькою продуктивність тваринництва, часто змінювалися керівники. Причому, майже всі вони були «привозними», бо жили в райцентрі. Тому керівництво господарством здійснювалося «наїздами». 
   І лише у 80-ті роки становище в господарстві значно поліпшилося, зміцніла матеріально-технічна база, зросла енергоозброєність. В господарстві працювало 30 автомашин різних марок, 36 тракторів різного призначення, 12 комбайнів. В ці роки було реконструйовано тваринницькі приміщення, благоустоєно машинно-тракторний парк, збудовано зерно тік, заасфальтовано колгоспний двір. В цей період господарство очолював Пігульський Георгій Володимирович, а з 1987 року – Бойко Олексій. 
    В колгоспі в ці роки працювала велика група передовиків-механізаторів, які за трудові досягнення були нагородженні урядовими нагородами: Кеба П.А., Петрук І.Т., Салій М.Я., Нефінський Г.С., Кеба І.П., та інші . серед тваринників передовиками виробництва були Бриска Л.О., Салій М.П., Музичу Л.А, Шах М.І., Самарчук П.А., Чорненька Г. та багато інших. 
     В кінці 80-х років в колгоспі було зібрано по 24,5 цент. з га зернових, в т. ч. 26,5 пшениці, 25,8 жита, 22,8 ячменю, 21,6 гороху, 12,4 гречки, 163,1 цукрових буряків. Ці показники були значно нижчими середніх по району, проте з тенденцією постійною від зростання. 
    Позитивні зрушення сталися в селі і в 90-ті роки 20 століття. 
     Було організовано колективне підприємство «Вікторія», (а в даний час в селі землі орендує іноземне підприємство «Дорф» Стефан Еберлі.), який має зерново-буряковий напрям з розвинутим м'ясо – молочним тваринництвом. Пріоритетним напрямом став розвиток малого і середнього бізнесу, відродження промисловості, освоєння таких природних багатств, як будівельний камінь, граніт, глина, пісок. 
    В селі розроблено Програму соціально-економічного і культурного розвитку, визначено цілі та пріоритети у роботі на перспективу, розроблено заходи щодо реалізації державної політики, спрямовані на підвищення якості та добробуту громадян. У перспективі планується серйозні зрушення в організації промислового виробництва в селі, розвитку малого і середнього бізнесу, впровадження інвестиційних проектів.

Категорія: З історичних джерел | Додав: genamir (02.08.2010)
Переглядів: 2436 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 1
1  
День добрый, Уважаемый genamir!
Скажите, как можно с Вами связаться?
Интересует с.Гайворон.

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2016