Свідчення про голодомор жителів Володарського району - З історичних джерел - З історичних джерел - Каталог статей - Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2
П`ятниця, 09.12.2016, 16:37

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Духовні святині [3]
З історичних джерел [43]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:16:37


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1300
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 9
Гостей: 9
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » З історичних джерел » З історичних джерел

Свідчення про голодомор жителів Володарського району

      Простіть, бабусю!

       У Чепіжинцях так само шумить трава, так само хитається над ставком очерет, так само пливуть хмари і небо такого ж кольору. Це колір очей моєї бабусі Марії.  Коли я згадую бабусю, то завжди уявляю її очі: великі, блакитні, і чомусь вони дивпяться на мене з докором. Я відчуваю свою вину. Чому так рідко приїжджала, коли живою була бабуся? Чому так мало знаю про неї? Відчувала ж, як благали її очі, як їй хотілось тепла моєї душі. 
Мені не потрібно дивитись на фотографію, аби зринуло в пам'яті її обличчя. Для цього досить підійти до дзеркала, бо я маленька краплинка від її великої краплини - Марії.
    Тепер я часто замислююсь: Бог посилає у світ людей, обираючи певний день. Марія народилась на Пречисту. І може від того вона була схожа і на Матір Божу. Таке ж вистраждане обличчя, у зморшках, але зі слідами колишньої вроди, такі ж ясні зболені очі. Була маленькою, батько не міг нахвалитися - на всі руки майстриня. Коли подруги ; йшлина вулицю бавитися, Марічка сиділа за верстатом і і мережила узори на рушничках. А рушники її були найкращими у селі. І до всякої роботи була вдатна, все горіло в її руках. Росла, і не один вже хлопець позирав на її гнучку та швидку постать. А зустріла Левка на вулиці - і запалили душу вогники його очей. Побралися, і хоч було навколо горя і сліз - не помічали того. Жили ласкою, гріли одне одного теплом, надіялись на діток. Левко теж був до роботи беручкий, збудував невелику хатку. А Марія все і зробила, щоб було у ній, як у квітнику. Народився син: білоголовий, як мама, та кароокий, як тато. А за ним ще трійко міцних, окатих дітлахів побачили світ. Усіх колихала і в співанках своїх прохала долю бути ласкавою до її дітей. 
    Йшов 33-й рік. Хатина все пустішала й пустішала, а діти замість того, щоб рости, ставали все меншими й меншими. Боліла душа... 
    У селі почастішали похорони, і кожного разу від жаху здригалося серце: «Боже, віджени смерть від мого дому. Забери мене, але хай живуть оці крихітки». Вдень ходила на роботу в колгосп, а вночі пряла і ткала, щоб хоч щось можна було продати і купити дітям якийсь харч. А людей вже не хоронили поодинці, збирали цілі вози мертвих, а інколи й живих. У сусідній хаті батьки повмирали, лишилось двоє дівчаток, але не вставали і схожі були на покійників, їх теж забрали, щоб вкинути у спільну могилу. Та вночі старша отямилась від холоду, виповзла поверх мертвих тіл, витягши меншу Катрусю. Благала її повзти до сусіднього села, до тітки. Гризли дорогою корінці, злизували росу і повзли - хотілося жити. Звідки взялись сили у таких тендітних фігурках, де не було тіла, а лише душа? 
     «...Боже, збережи дітей...» 
    Була неділя. Ще тільки сіріти починало. Марія лагодила останні речі, зв'язувала їх у вузол і чекала на Левка. А він чомусь не виходив. Нарешті з'явився, був білий і йшов дуже повільно. 
- Що тобі, Левку?
- Марічко! Нікого мені не жаль, як тебе молоду.
- Чому це ти кажеш?
- Мені жаль, що залишишся ти сама, така молода, з чотирма дітьми.
- Ой, не кажи так!
- Марієчко... Прости... та я зараз помру...
   Не встигла слова мовити, не встигла зрозуміти сенсу сказаного, а він поволі хилився по хатній стінці та й зовсім упав. Кинулася, обхопила голову, цілувала очі: «Левку, Левку, живи, що ж я сама з дітьми робитиму?! Людоньки! Поможіть!..» Лежав мовчазний і холодний. Зірвалася, побігла до сусідів - поможіть, порятуйте! 
    Як пройшли ті три страшні роки краще не згадувати. 
Борис вижив. Як побачив матір, обхопив своїми тонкими рученятами і так довго тримав, наче боявся, що, від-пустивши, втратить.
    Син виріс. Здобув вищу освіту. Гордістю сповнювалося серце матері. Одружився, народилася донечка. Та не змогла смерть простити йому того, що вирвався з її пазурів у 33-му році. Виріс правдивим, бо так вчила матуся. Працював у райкомі інструктором. З одного колгоспу надійшла скарга, що голова наживається за рахунок селян, спекулюючи худобою. Розібрався - так воно й виявилося. Коли повідомив про це шахрайство першого секретаря, той порадив мовчати і не сунути носа в чужі справи. Від того часу і почалися неприємності. З посади звільнили, а партквиток не віддали, виїзд заборонили. Аж зчорнів від безсилля. Два місяці нервової напруги - і смерть таки добилася свого. 
    Бабусю Маріє! Я лише тепер, коли маю своїх діточок, починаю розуміти, яким світлим промінчиком була у ва-шому житті, як потребували Ви мого тепла і любові. І караю себе за те, що так мало залишалося часу для Вас. 
Мені і зараз болить, коли згадую Ваші мозолясті руки, котрі так тремтіли, що навіть їсти було важко. Я любила розчісувати Ваше довге сиве волосся. Так тепер хочеться обняти Вас і поцілувати Ваші натруджені руки.
Простіть, бабусю...
...В Чепіжинцях так само шумить трава, так само пливуть над селом хмари і небо такого ж кольору. Це колір очей моєї бабусі Марії...

     Л. БОНДАРЧУК. 
    с. Володимирівка


    З усієї сім’ї вижила я одна

      Я народилася в с. Тарган 1927 року й весь цей час жила в селі, працювала в місцевому колгоспі. І голодні роки пам'я таю добре. 
    В сім'ї нас було п'ятеро: батько з матір'ю і троє дітей, я найстарша. Були в нас корова й кобила, перед голодовкою забрали їх у колгосп. Залишилися ми без нічого, ще й хліба в колгоспі не дали за роботу. 
   Батько захворів, а мати вночі ходила до скирти, смикала потай солому, щоб вибрати з неї якусь зернину. А ми вдома переживаємо, чи повернеться вона живою зі жменькою зерна. Принесе ж ці зернята, у піч на сковорідку, підсмажить, пляшкою на столі розітре й зготує супчик, де вода лише пахне смаженим. А маленький дворічний братик сидить на лежанці коло печі й кричить до матері: «Дай булаву!» Це він так гарбуза називав. І батько хворий з печі благає: «Секлето, дай мені хоч трохи їсти». 
    Аж ось зварився той горе-суп, розділила мама його на всіх нас, й поночі знову йти за соломою й зернятами в ній. 
   Батько піддужав і вирішив відвідати своїх батьків в селі з надією, що принесе щось їстівне дітям. Та батьки його вже померли, в їхній холодній хаті побув він два дні, й сам відійшов у вічність. Завезли його мати з сестрою у спільну яму. 
    Невдовзі й братика не стало. Мене ж зі сестричкою Анею забрали в ясла. Та за тиждень Аня так спухла в тих яслах, що мати забрала її додому. Я ж несу з ясел горнятко з линдою і шматочок хліба, розміром із сірникову коробку. Коли вилицею назустріч підвода, мати веде коней, а на возі мертва сестричка. И одразу ж думаю: добре, що Аня померла, тепер цю линду ми з мамою з 'їмо разом зі шматочком хліба. Та хліб додому не донесла, хоч по дорозі не кусала його, а лизала. Линду ж сховала подалі з очей до повернення матері. 

    Я ходила до бабусі, котра в Білорусіїі , за одежу „виміняла борошна, картоплі, сушини. Йдемо до бабусі з двоюрідною сестричкою й гадаємо, якою вона  линдою нас пригостить. А в неї вона була завжди густішою. І так я вижила, а мама померла. Саму мене забрали на  майдан, це ніби інтернат нинішній.      

                                                                                                                   Оляна УМАНЕЦЬ.

     Не бери миню, дядю! 
 

      Голодомор 1932 — 1933 років — жахлива трагедія в житті українського народу. Ми маємо пам'ятати про це, аби такого більше ніколи не повторилося. 
Учні школи № 2 селища збирають свідчення очевидців того страшного лиха. Ось що записав учень 4-А класу школи №> 2 селища Богдан Білоцерківський.
    «Я- ще зовсім маленький, мені добре живеться з мамою і татом. Я маю вдосталь іграшок, безтурботно граюся з друзями і навіть уявити не можу, що можливе життя інше. Страшне, незрозуміле. Це коли нічного їсти, зовсім нічого. А таке було навіть і в нашій родині. Моя прабабуся Марія Іванівна Славінська із с. Рубченки Володарського району розповідала про цей страшний Голодомор. Сім'я її складалася з 6 осіб: батько Іван Митрофанович і мати .Килина Дмитрівна Майданські, вона Марія, її брати Степан і Григорій, сестра Ганна. Сім'я була як і всі інші в селі. У господар­стві мали корову, телятко, коня, лошицю. 
    - Взимку 1932 року, - розповідає прабабуся Марія Іванівна, - мама пекла млинці, а ми, дітки, гралися в хаті з телятком. Тоді теляток взимку брали в хату: їм тепло, а нам весело. До хати зайшов комсомолець Карпо і став забирати телятко. Братик Гриша дуже просив: «Дядю, не бери миню!» Але ніхто не слухав дитину. Пізніше прийшли і стали забирати всю худобу. Дуже шкода було корову, адже вона - годувальниця в сім'ї. 
Селяни ходили в колгосп і забирали своїх корів. У наших родичів Майданських дядько привів корову з колгоспу, і вся сім'я вижила, ніхто не помер. І мій батько пішов. Але його арештували, бо він нібито вибив двері і вкрав корову. Тато цього не робив, але когось треба було крайнім зробити. Тата арештували й посадили в тюрму, а ми залишилися з мамою. Було дуже важко, їсти не було чого.
    Найважче було мамі, адже дітки просили їсти. І мама пішла на той світ. Нас усіх чотирьох забрала тітка Федора, ма­мина рідна сестра, і доглядала. Вони з чоловіком були бездітними. Через рік після арешту навесні прийшов тато. Га­рний, ситий і в подарунок приніс цілий мішок хліба. Ми зраділи гостинцям, але хліб дуже швидко з'їли. Невдовзі помер маленький Гриша. Не плакав, не кричав, а сидів на печі і просив: «Гаму хочу, гаму хочу», - і тихенько помер. За ним помер тато, а потім Ганна і Степан. Дорослих відвозили на кладовище в спільну яму, а своїх братиків і сестричку ми ховали в трунах. Прийшли дядьки, познімали в хаті двері і зробили діткам труни. А мене як сироту відправили в майдан, де жили діти-сироти. Нам варили куліш раз у день. Мені тітка Федора заборонила там ночувати, щоб не принесла рі­зних хвороб. А керівництво не дозволяло харчуватися тим, хто не ночує в майдані. Тому далі я жила в сім'ї своєї тітки, що і врятувало мене від неминучої смерті».

Голос Володарщини, 22 листопада 2008 року

Категорія: З історичних джерел | Додав: genamir (19.07.2010)
Переглядів: 596 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2016