П`ятниця, 24.11.2017, 17:48

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Таланчук П.М. [1]
Кіндзельський Л.П. [1]
Драчук В.С. [1]
Шпак О.Т. [1]
Віртуозний піаніст і композитор Віталій Купрій [1]
Уславлені земляки [10]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:17:48


Останні надходження
[03.01.2017]
Чому ми так говоримо (0)
[03.01.2017]
Від піктограми до української абетки (0)
[03.01.2017]
Вправи з ключем (0)
[03.01.2017]
Календарне планування на 2015-2016 н.р (Журнал "Бібліотечка "Дивослова"") (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1355
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 10
Гостей: 10
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Уславлені земляки » Уславлені земляки

Петро Ємець. Заради життя

          Дороги мого життя пе­ретнулися з батьковими в 1986 році.

Аварія на Чорнобильській атомній станції. Чутки чор­ним крилом тривоги дійшли і до Володарки, що на краю Київщини. А потім — сила-силенна біженців... Почали­ся масові призови воїнів за­пасу для участі в ліквідації аварії.

            Багатьом моїм ровесникам довелося пройти чорно­бильськими шляхами. Цікавість побачити той край страхіть на власні очі взяла наді мною гору. Зібрався поспіхом, прихопив етюдник, подався і я в Чорнобиль.

Мені уже за сорок, а я дивлюся на світ здивовано і замилувано, помічаю кожну  його найдрібнішу часточ­ку: жовту зорю кульбаби, об­ціловану рудим безсоромним джмелем, безкраї лани з буй­но порослою озиминою, дбайливо, по-господарськи, ніби причесані руками полі­щуків. Лелека своїми дов­гими ногами чалапає, ніби сажень відміряє, чийсь загі­нок сінокосу. Угледівши мене, бузько нерішуче роз­водить крила, та так і зав­мирає розпростерто: злітати чи не варто?

            Страшенний гуркіт з неба порушив наші думки. Бузь­ко, уздрівши більшого пта­ха за себе, з переляку, якось неприродно крутнувся на місці, гиньки пробіг - то вліво, то вправо з розпрос­тертими крилами, шугонув десь у тільки йому відому схованку. Я з острахом і ціка­вістю провів поглядом ста­леву машину аж за обрій, мимохідь подумав: «Як же я, художник-мандрівник, звиклий до спокою з при­родою, ось так візьму і ще до схід сонця стрімголов кинусь в обійми засніжено­го, з незжатим житом поля, чи у вранішній туманець, що під шелест очерету вистеляв сон-дрімоту вічноплинної річки Прип'ять? І річка, і луки, і поля рясніли грізни­ми застереженнями: «Осторожно! Радиоактивность!».

            Евакуація, гіркі сльози по­сивілих, повні смутку очі юних, грізні, по-військовому чіткі команди якихось людей-химер, по-чудернацько­му зодягнених в хімзахисне вбрання. Лиш через скель­ця протигаза вгледівши очі, переконуєшся - люди...

            Так, це люди. Люди, які прийшли виконувати свій обов'язок.

            Щось до щему в серці, до болю в грудях змушує зупинитись: «Зажди! Адже це вже було!»..

            Колись, у минулому: ди­тинство, тато, військові ко­манди, джмелі і довгоногий бузько-лелека... Внутрішній голос по-зрадницьки шепо­че: «Що, злякавсь? По що прийшов?  Шукати спокою чи чарівних місць для своїх етюдів?».

            І щоби не покривити ду­шею, зізнаюсь: отам серед луків лелечих довелося ви­рішувати, куди покаже вістря терезів, чи скоріш назад до рідної домівки, чи стрімго­лов в обійми туманцю, що на Прип'яті...

            Ось так і став я людиною, яка виконує свій «обов'язок» і у вільний час, ховаючись від «політичних наглядачів», отримує задоволення від малювання.

            Опісля поховання «рудого лісу», що займав велику те­риторію побіля атомної станції, чи то, щоб не була атомна споруда самотньою, а чи, може, на спомин на­щадкам про Велику Вітчиз­няну війну, воїни-ліквідатори залишили триверху со­сну як німого свідка про ті звірства фашистів. Не один десяток радянських воїнів повісили і розстріляли німецькі загарбники. І бовва­ніла вона самотньо на ста­ранно загладженім важкими танками піску. Ось так і сто­яла, простягаючи, розпрос­терши напівсухі руки-гілля до атомної...

            Нерідко, ніби з іронією, при нагоді ліквідатори го­ворили: «Де був сьогодні?» - «Та там, біля «вішальниці». Ніби образливі, але влучні слова. А щоби ця «влучність» не прижилась назовсім, те святе місце я відобразив у картині «Спаси і сохрани» - не дозволь нащадкам нази­вати «вішальницею»...

            За три роки в Чорно­бильській зоні у мене нако­пичилась велика кількість легких, нашвидкуруч зроб­лених замальовок, безліч етюдів, пейзажів, картин, які за важливістю і цінністю були різними. Я вже не ми­лувався, коли знаходив у «Царстві трав», у звичайній кульбабі не на трубочці-корінчику золотаво-жовту квіточку, а прямо на її лис­точку, коли бачив, що на всім нам милих трояндах поросли аж на  пелюстках шипи-колючки, а звичайний дуб вистрелив гірляндоподібним листом, при­крившись, ніби простирад­лом, шістдесятисантиметровим листям сусідки-липи...

            Хіба ж це дрібнички, зміта­ти сніг із чобіт молодим па­гоном сосни, що мав голки до двадцяти сантиметрів завдовжки. Я вже не «замилувано» дивився на той фе­номен природи... Зрозумів, що це не та кульбаба-зоря, обцілована безсоромним ру­дим джмелем. Тут поцілун­ки іншого «Рудого»...

            Випадково забрів аж до річки Уж, що в'юнко зама­нювала своєю щедрою про­холодою, споконвічно повер­таючи людям втрачені сили. Як і той бузько-лелека з роз­простертими руками... Сто­ропіло блимав я очима, чи­таючи: «Купатись, ловити рибу, пити воду суворо за­боронено! Радіоактивність!».

            Та що ж це за напасть така?! Для чого ж і річка, і луки, і оце все-всеньке?! З оцією «Мертвою водою». Ось так і зроста­ло число-рахунок моєї, лише мені знаної галереї етюдів, пейзажів - свідчень «Рудого» з поцілунками...

            Як нитки диво­вижного полотна переплітались етю­ди і картини свої­ми темами: грізні застережливі «Дзвони Чорноби­ля» з лоскітливим сонячним зайчиком «Теплого дзвону літа», «Сполох ма­теринських надій» з «Лелечим краєм», а оті квіти - «Останні волошки», з яки­ми так ласкаво ще за сивої давнини порівнювали очі ко­ханої, з «Червоними мака­ми» і теж «останніми», які хоч і бур'ян нібито, та в на­роді говорять: де пшениця і жито, тільки там маки про­ростають. Та в дійсності це так, бо їхнє зникнення з 30-кіпометрової зони - тому свідчення.

            А як же болісно дивитись у квіти-очі отих мальв, що мов сирітки виглядають з-за похилих тинів та буйно порослих бур'янів залише­них на довіччя осель.

            Інколи у вільний час я розставляв свої «трофеї»-замальовки, розглядав ще тільки мені відому «галерею», полинав думкою ген-ген да­леко за обрій, за ліси-переліски, аж до Києва...

            Думки точили мозок: «Як сприймуть це у світі, а чи зумію я пояснити своє мис­тецтво людям не з Зони? Людям з іншими почуттями та захопленнями?».

            І тут нараз себе заспоко­ював: звернусь до фахівців-митців,  до Спілки худож­ників, адже якоюсь мірою я й їхній обов'язок виконував? Та... промовчу... Скажу лише, що протягом майже десяти років доводилося пояснюва­ти значимість, важливість оцих, уже роками затертих замальовок - тільки мені святих шматочків полотна, на яких я так хотів запалити барви-кольори: чи то «Осінь у травні» чи «Жнива у засні­женому житі».

            Тож глядач нехай проба­чить, що врожай, зібраний мною, інколи з гіркотою лягає на душу. Душа. Складна це штука. А ще кажуть, що вона може стогнати, співати, плакати, лякатись вміє. У жодного ліквідатора я ні разу не ба­чив і не чув, щоби та штука-душа стогнала, плакала, навіть не писнула ні разу, хоч знали, що за кожну хвилинку-секундочку Всевидючий Господь, як і комбат, поставить «відміточку»: пер­ший зменшить віку в три чи чотири рази, другий відзначить похвальною гра­мотою, а то й медаллю... Третій - я - поспіхом силкувався у своїх замальовках зупинити ту мить, де душа без писку, лиш скрегіт зубів, долала тягар «обов'язку». У Бога вони були смертниками, а на моїх картинах ста­вали « Героями XXI століття».

             Добрі та щирі стосунки з товаришами по спільній роботі в  30-кілометровій зоні дали поштовх для народжен­ня картини «Люди, я про вас пам'ятаю».

            Пам'ятаю ті численні військові частини, пам'ятаю сивовусих літніх і вісімнад­цятирічних - зовсім ще юних дітлахів — воїнів. Як одна сім'я - росіяни, білоруси, вірмени, туркмени, ка­захи, узбеки, естонці, латиші стали поряд з українцями на захист своєї Землі - Батьківщини нашої.

            І знову ж, як у війну, став перетинатись вимір часу з людськими долями. То до болю ганебна зрада, то ге­роїзм справжніх синів нашої Батьківщини.

            Бо то ж хіба не зрада -забути святі імена екіпажу вертольота МІ-8 - капітана В. Воробйова, ст. лейтенантів 0. Юнгнінда та Л. Христича, прапорщика Л. Ганджука. Виконуючи бойове завдан­ня,  вони  «бомбардували» жерло, скидаючи свинець з піском, зупиняли виверження  тисячорентгенного пилу з оскаженілого чет­вертого блоку.

             То були дуже небез­печні польоти. Щоб пролетіти над ціллю - роз­ломом станції - на бриючому польоті, потрібно було здолати безліч видимих і невидимих пере­шкод. Так, цей політ був ос­таннім. Трапилась тра­гедія. Всі четве­ро разом з бо­йовою машиною згоріли її жерлі, у вогняній пащі дракона, який дихав смертюю на Київ, на Україну, на увесь Світ! Хіба це не под­виг заради нашого з вами життя? Вічна їм пам'ять!

            І повинні ми були цю «па­м'ять» берегти. Ох як рясні­ла преса проханням: «Допо­можіть! Врятуйте!» Я вирішив хоч чимось допомогти, зро­бивши картину «Сльози Предтечі». Розіп'яті разом Ісус і ліквідатор, бо нас ро­зіп'ято також за чужі гріхи і злодіяння. А внизу обличчя хлопчика, якого поглинули десятки документів різних фондів, союзів, спілок, котрі оголосили себе помічниками і захисниками тих, хто по­терпів від аварії. І пов'яз  Бог по коліна, а хлопчик - по самі вуха в тих фондах, союзах, спілках і так звано­му «милосерді». Боже, як гірко плаче хлопчик!

            Не затихаючим смутком блищать очиці «Покинутих осель» поліщуків. Надлюдський «Крик міста Прип'яті». То цілий ліс свічок із «Реквієму святій Землі», то життя — «Як страшний сон». Ще й досі інколи колючими дротами пронизують моє тіло: а, може, це і насправді сон навіч? Коли вийшов із заціпеніння, озираюсь з острахом, - роз­мірковую, чи не плюнути про всяк випадок тричі через плече? Та врешті-решт хре­щуся... Хрестячись, малював. Ніби  виміщував на полотні своє зло, гріхи й провини перед своїм дитям та інши­ми. За те, що місто без звич­ного щебету дітей стало не­природним, здичавілим, пустим. За випадкових пере­хожих, що з докором шепоті­ли мені вслід: «Ох і дурень тато, що не вивіз своє дитя, як ми, з Києва...». З'явилась серія картин «Прийшла біда». Одна з них «Дорога з обіця­ного раю» (в Італії її назвали «Куди йдеш, людство?»).

Кажуть про наш народ, що він,  як кам'яна гора, коли бо­реться, а на весіллі - так веселиться і сміється, що в могилах мертві перевертаються.

            Та чорнобильська біда була безсила і не змогла своїм чорним крилом притупити людяність, почуття життя. Тому і з'явилось у мене багато друзів, які і по сьогодні не лишаються осторонь. Якщо щось не ладиться чи святкові веселощі, хто б де не був, але приходять, при­їжджають, та все разом, гурточком, як і тоді, в лихоліт­тя. Велика їм шана за це. Хіба ж можна забути началь­ника піонерського табору «Казковий», що очолював його до і після аварії, Ігоря Яковича Лернера, який з перших днів прихистив художника-мандрівника? Ох мав він неприємностей  від вищих чинів за мою надмірну цікавість... Адже я там працював простим ліквідатором, а не художни­ком.

            Мені ж було чітко ска­зано: «Нам здесь художни­ки не нужны, здесь фронт! Нам нужны солдаты! Ясно?». Та коли я спробував кілька разів забути це «ясно», то мені хутко нагадали: впійма­ли мене за відпрацюванням етюда на подвір'ї діда Мак­сима, завезли аж у село Зо­ряне в комендатуру. Прока­зали те ж саме, тільки вже «на вухо». Потім запитали, чи ясно. Відібрали етюдник з пензлями та фарбами, відпустили під три чорти. І почалапав я пішки вісімнад­цять кілометрів, що звались «трьома чортами». Адже в 30-кілометровій зоні ні таксі, ні трамваї не ходять. А коли від добрячого зголодніння почало бурчати в животі, то пригадав, що нема і кафе з ресторанами. Є лиш сол­датські їдальні, і щоби не бути голодним, до них по­трібно ходити вчасно.

            Ось так витончено - за поганий «слух» - мене покарали охо­ронці. Потім і у Лернера питали, чи йому «ясно». Він по-військовому відповідав «так точно» та, всупереч усьо­му, мені говорив: «Петре, малюй все і де хочеш, тільки не ходи бур'янами: боліти­муть ноги. Малюй. Його ко­лись народ побачить...». Ро­зумний  і славний чоловік.

            Пам'ятаю росіянина з міста Твер Валерія Павло­вича Буреніна, командира батальйону Галабурду, Бори­са Каратаєва, Юрія Ошеку з Львівської області, строко­вої служби медика Михайла та безліч Іванів з Василями, яких тільки ім'я та в лице знав.

            Усі вони гідні доброго сло­ва за свою чемність, добро­ту. Не зганьбились, а става­ли «до бою», на захист сво­го розтоптаного гніздечка...

            Та хіба можна обійти са­мого себе чи поминути свою долю?  Окрім  Чорнобильської  біди були і чисто людські почуття. Були і кохання  з гіркими прощаннями, скла­дались і розбивались людські долі. Бо життя про­довжувалось і брало своє.

            Отак я й закінчив свою довгу, у три роки, дорогу мандрівника-художника, за­рослими бур'янами пустками-селами, по ланах, що від туги за роботящими руками аж поруділи, та по тих лу­ках, де першим мене зустрів бузько з розпростертими крилами...

Повернувся   і  я  у  своє гніздечко, на свою Оболонь.

 

                                                           «Голос Володарщини», 25 квітня 2009

Категорія: Уславлені земляки | Додав: genamir (04.05.2010)
Переглядів: 998 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2017