Біль афганської війни - Портрет сучасника - Портрет сучасника - Каталог статей - Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2
П`ятниця, 09.12.2016, 06:54

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Наш Антон [1]
нарис
Іванова Р.П. [1]
Кожна зустріч - диво відкриття
Лариса Мокринська: «Іду до дітей з радістю» [1]
Уляна Остапчук: Математика і діти - це кредо, що вже не змінити [1]
Портрет сучасника [47]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:06:54


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1299
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Портрет сучасника » Портрет сучасника

Біль афганської війни
З афганською війною майор Любич зіткнувся в квітні 1985 року. Протистояння затягнулося і тривало вже більше п'яти років. Доти досвідчений офіцер мав вже великий послужний список в радянській армії. Закінчивши в 1971 році Київське вище танково-технічне училище, Володимир Сергійович направляється на своє перше місце служби в моторизованому полку Туркестанського військового округу. Після п'яти років служби в Середній Азії, потім Польщі, НДР, Одеському військовому окрузі його, заступника командира мотострілецького батальйону, направляють на таку ж посаду виконувати інтернаціональний обов'язок в Афганістані.
    - Якщо солдатів і сержантів строкової служби, а це переважно вихідців із сіл та робітників із міст, посилали на «невідому» війну з підтекстом героїзму, - розповідає Володимир Сергійович, - то офіцери йшли на «війну по прямій заміні на відповідні військові посади терміном на два роки. Так сталося, що я приїхав на посаду замість вбитого попередника. Прибувши на місце призначення в розташування батальйону, поклав свої речі на його порожнє ліжко. Я ж не знав тутешніх прикмет, що на ліжко вбитого товариша не можна лягати та класти свої речі. Зазвичай бійці міняли ліжка вбитих, а я цього не зробив. Але, як кажуть в народі, Бог милував, після двох років перебування на війні, правда, був важко поранений, повернувся в Союз живим. Саме у весняно-літній період 1985 року душмани активізували військові дії. Потрапив я в гірсько-стрілецький батальйон 108 дивізії, на який покладалися обов'язки супроводу радянських військ та військових вантажів, тех-ніки, пального. А вже через місяць довелося брати участь у великій військовій операції проти чисельного угруповання досвідченого місцевого військового командира Ахмет Шаха. Афганістан звалився на нас своїм, як нам здавалося, ще середньовічним феодальним ладом. Відчувалось, що цьому народові потрібно ще багато років, щоб побудувати сучасне суспільство. Країна релігійна, для нас незрозуміла. Мусульманська віра гальмувала їхній розвиток, впливала на стосунки з нами. Навіть ті, хто підтримував присутність наших військ, у глибині душі носили до нас недовіру. Міжусобиці племен роздирали країну. Душмани воювали і проти радянських військ, і проти афганських, які підтримували Радянський Союз. Вони політично настроювали населення, і саме це ми відчували на собі. 
     Наші операції не були стихійними, особливо восени. Жити доводилось у спальних мішках, харчуватися консервами. Афганці ще змалку призвичаюються до військових дій, з дитинства не розлучаються зі зброєю. А в партизанській війні, особливо в горах, вони неперевершені й досі. Це не та війна з фашистами, яку наше по-коління бачило з екрана сільського клубу чи телевізора, де був фронт і тил, видимий ворог. Тут звідусіль і будь-якої хвилини чатувала на радянського солдата небезпека та смерть. 
     Пізніше Володимира Сергійовича призначили командиром групи спецназу десантно-штурмового батальйону. Попередник загинув в одному з боїв, тож командуання бригади зупинило свій вибір на майорові Любичу, хоча він не був до цього десантником. Але досвід, зрілість офіцера, уміння знаходити правильні рішення в критичних ситуаціях та керувати підлеглими в бойових операціях взяли гору у прийнятті цього рішення. 
    - Важкими були походи та марш-кидки в горах, - згадує Володимир Сергійович. - Траплялося, пішки або вер-тольотами діставалися високо в гори, щоб перекривати гірські стежки, проходи в скелях, якими рухались ка-равани бойовиків та переправляли зброю, наркотики, гроші з сусіднього Пакистану на територію Афганістану. Саме в Пакистані розміщувалися бази і центри підготовки душманів, яких готували американські військові інструктори. 
    - Головним завданням перед собою як керівник вбачав, щоб при виконанні завдань було найменше безглуздих втрат серед солдатів та офіцерів. Хоча молодих хлопців-солдатів строкової служби намагалися добре готувати до військових дій перед відправкою на тери¬торію Афганістану, вже на місці ми ще вимогливіше вішліфовували цю підготовку з пристосуванням до тутешнх умов. Ми жили за неписаним законом великої поваги до тих, хто мав більше військового досвіду. Офіцери та досвідченіші бійці добре ставилися до молодих, по-братськи. Взаємоповага відчувалась і у переходах, коли новачкам від незвички важко було, й у нехитрому обіді, за яким ніхто не вибирав краще, і у звичайних взаєминах ніхто нікого не ображав, бо на війні ціна життя вимірювалася однією міркою. 
    Найважче на війні втрачати своїх товаришів, підлеглих. Усі молоді, здорові, жартують, сміються, а після бою когось вже немає в живих, несуть тіло на плащ-палатці. За мого керівництва групою, - згадує Володимир Сер-гійович, - ми втратили лише двох бійців: один загинув, коли бронетранспортер підірвався на міні, а вінничанина В. Зайцева важко поранило, рана не була смертельною, але поблизу не виявилося вертольота, а поки знесли з гори на руках та довезли на бронетранспортері до госпіталю, від втрати крові настала безглузда смерть. А ще в цих краях небезпечними були такі хвороби, як малярія, дифтерія, лихоманка, якими перехворіла більшість наших військових. 
   - Мені довелося супроводжувати на Вінниччину свого вбитого товариша в цинковій труні. Як важко стрічатися з рідними, односельцями загиблого солдата, пояснювати події безглуздої війни, виправдовуватися перед земляками В. Зайцева, - й сьогодні болить В. Любичу. - Напевне, легше було б в цей час воювати з душманами в горах. 
    Більше двох років довелося майору Любичу виконувати свій інтернаціональний обов'язок в Афганістані. Лише влітку 1987 року прибув із Союзу офіцер йому на заміну. Бо перед цим, ще в квітні, новоприбулий майор, котрий мав замінити Володимира Сергійовича, навідріз відмовився прийняти групу спецназу. Після Афганістану коротка відпустка і продов¬ження служби в Криму, в центрі перепідготовки іноземних військових спеціалістів, що навчалися в тодішньому Союзі, на посаді керівника групи. Самому також довелося навчатися, закінчив військову академію бронетанкових військ імені маршала Р. Малиновського. Але починає розвалюватися Радянський Союз, армія скорочується на просторах СНД. Далися взнаки старі рани й підірване здоров'я, та й центр перепідготовки почав втрачати своє значення. Тож старший викладач підполковник В. Любич вирішив звільнитися в запас. 
    Проте неспокійна вдача й селянське коріння не сприяли спокійному, розміреному міському життю Володимира Сергійовича та його дружини Надії Григорівни. Маючи квартиру в Сімферополі, пенсію, роботу для дружини, навчання для двох дочок, вони вирішили повернутися на малу батьківщину в Руде Село, де виросли, в місцевій школі навчалися, покохали одне одного і побралися. 
Володимир Сергійович, посміхаючись, розповідає:
    - Я одразу після військового училища запропонував молодій, красивій, чорнявій дівчині Наді, котра закінчувала десять класів, руку й серце, нашвидкуруч справили весілля. І на перше своє призначення військової служби як дісталися разом, так разом весь час їздили по всіх військових гарнізонах. Лише коли був в Афганістані, Надя з двома маленькими дочками пережила найважчі два роки, та не втрачала надію, що повернуся додому живий та здоровий. 

А. Бевзюк.- Голос Володарщини, 14 лютого 2009 року

Категорія: Портрет сучасника | Додав: genamir (28.07.2010)
Переглядів: 788 | Рейтинг: 1.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2016