Четвер, 24.10.2019, 07:23

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Наш Антон [1]
нарис
Іванова Р.П. [1]
Кожна зустріч - диво відкриття
Лариса Мокринська: «Іду до дітей з радістю» [1]
Уляна Остапчук: Математика і діти - це кредо, що вже не змінити [1]
Портрет сучасника [47]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:07:23


Останні надходження
[23.11.2018]
Галина Литовченко «Через всесвіт путівцями» (0)
[23.11.2018]
Галина Литовченко "Дитячі розваги" (0)
[06.11.2018]
Галина Литовченко "Зібрані розсипи" (0)
[06.08.2018]
Оппоков Євген Володимирович. До 75-х роковин від дня страти (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1400
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Портрет сучасника » Портрет сучасника

Коли атом вийшов із покори..
   По телевізору саме йшла передача про найжахливішу техногенну катастрофу - аварію на Чорнобильській атомній станції. Вогнем дихав напівзруйнований реактор, малинового кольору тривожне небо над ним, і люди у захисному спецодязі, котрі гасять пожежу, будують могильники, ховають враз знищений рудий ліс, який першим прийняв на себе несподівану біду. Як і ті, хто прийшов зупинити атом, що вирвався із покори. 
     - Дідусю, ти ж теж там був? - в очах любих онучок - 9-річної Аліни й 5-річної Надійки - недитяча тривога й навіть острах. - Страшно було, дідусю, розкажи? 
    Важко повірити, але спочатку, коли їх, водіїв автотранспортного підприємства 09037 селища Володарка, відправляли у Чорнобиль, занепокоєння у них в душі не було. Адже всі водії підприємства звикли часто бувати у відрядженнях. Й Олексій Андрійович Бондаренко возив екскурсантів і у Білорусію, і у Молдавію, й у Карпати, інші красиві, чудові місця. Й коли напередодні Дня Перемоги на підприємстві відбулися збори, назвали тих, хто через пару днів поїде у Чорнобиль, Олексій Бондаренко і його товариші сприйняли це як належне: кому ж там возити людей, як не їм, молодим, але вже досвідченим водіям? 0. Бондаренко доти вже 18 років працював водієм автобуса АТП-09037. 
    9 Травня, одразу після святкової демонстрації, Олексій Бондаренко і ще 8 його колег сіли в автобус і відправи-лись у Поліське. Там їх зустрів начальник збірної колони, запитав: 
- Хто їздив на автобусах такої марки?
    Олексій Бондаренко разом з колегою Іваном Антонюком пішли працювати позмінно на автобусі «Турист», на такому й у Володарці працювали. Вивозили людей з селища Поліське у Київ. Раніше у Володарці вони ніколи не брали стільки пасажирів одразу. Та люди благали: 
  - Тільки візьміть! Не залишайте нас. 
     Набивалися в автобус як оселедці. Та поводилися напрочуд спокійно: ніхто нікому на ногу не стане, жодної найменшої суперечки. Напевно, коли приходить справжня біда, все несуттєве, дріб'язкове не має ніякого значення. Автобуси йшли один за одним прямою трасою, без перепон. І так з 9-го по 14-е травня. 
   Невдовзі було друге відрядження в зону - з 24-го по 30 червня того ж таки 1986 року. 
   Цього тижня Олексій Андрійович, інші водії автобусів жили у селі з мирною назвою Вишенька разом з водіями, які доставляли бетон на атомну станцію у місто Прип’ять. Автобусники возили цих хлопців на бетонні заводи у Чорнобиль. 
   0лексій Андрійович і його товариші не усвідомлювали, наскільки усе небезпечно. Адже знали, що 1 травня у Чорнобилі, Києві були святкові демонстрації. Хіба ж могли вчинити так при величезній небезпеці? Виявляєть- 
ся, могли. Скільки людей постраждало через те, що хтось з тих, хто «угорі» сидить, вирішив приховати правду. Й тих, хто брав участь у демонстраціях, і тих, хто завдяки такій показусі повірив, що все не так погано.
   - Ми навіть черешні у садках їли. Вони саме доспіли, такі смачні, соковиті, - сам дивується із своєї тодішньої безпечності Олексій Бондаренко. 
    У їдальнях харчування було таким, що жодна володарська родина навряд чи могла собі дозволити. Цитрусові будь-які, на вибір, ковбаси різноманітні, які тільки душа бажає. Страви смачні, калорійні. А ще ж оплачувалася робота добре: зарплата суттєво більшого розміру, плюс виплати за відрядження. 
- Ніхто з нас не знав тоді, якими можуть бути наслідки того лиха, - згадує Олексій Андрійович той час.
    І про своє третє відрядження в зону, фактично, у справжнє пекло, розповідає. Тоді, з 13 квітня по 13 травня 1987 року, Олексій Андрійович місяць був прикомандирований до організації, що займалася будівництвом могильників, бетонуванням території у зоні, рудий ліс ховала. Возив людей могильники будувати, той ліс ховати. По змінах вони працювали - у захисних білих костюмах. І він, водій автобуса, поруч з ними, щоб по закінченні зміни відвезти усіх назад, туди, де всі вони жили. Дозиметрист тоді все нагадував: 
- Хлопці, де зелена сосна, там відпочивайте. Де руда - тікайте.
    А ліс, свого часу великий, красивий, щедрий-прещедрий на усілякі лісові дари, тоді, навесні 1987-го, стояв пожовклий, рудий. Так і в історії залишився рудим лісом. Своє земне існування цей ліс-казка завершив тоді ж - навесні 1987-го. Закопали, засипали піском. Лише одну сосну - голу, геть позбавлену своїх колись пухнастих гілок, залишили. Як пересторогу. На цій сосні, розповідали місцеві старожили, фашисти в роки Великої Вітчизняної війни партизанів вішали. Ні в кого не піднялась рука спиляти ту сосну. Обгородили її металевою огорожею, залишили як нагадування про дві біди, щобули на нашій землі, - фашистське варварство й аварія на ЧАЕС через чиєсь головотяпство чи злочинну безпечність. 
    А наслідки тієї безпечності довелося ліквідовувати багатьом ні в чому не винним людям. Таким, як водій автобуса Олексій Бондаренко, котрий у зоні був у відрядженні 4 рази. Востаннє з 29 вересня по 13 жовтня 1987 року. Ці два тижні він також возив працівників на будівництво могильників, роботи по захороненню. Перед зміною всім їм щоразу видавали дозиметри, схожі на звичайну чорну авторучку. Після зміни їх забирали. Тільки показників на них ніяких не було помітно. Ще кров з пальця регулярно брали на аналіз. А що, як у них зі здоров'ям, не повідомляли. 
    Повернувся у Володарку, продовжував працювати в автопідприємстві водієм. А на початку 90-х раптом «полетіли» зуби. Десь у 1993-ому почав відчувати, що сили йому, міцної статури чоловіку, котрий не скаржився на здоров'я, почали зраджувати. 
- На третій поверх піднімуся, треба відпочити, - дивувався тоді молодий ще чоловік.
    З 1996-го року він вже на групі, не працює. А багатьох його товаришів, з котрими разом працювали в зоні в той пекельний час, вже немає в живих. Віктор Стахов'як, Микола Гулеватий, Анатолій Чорний, інші вже за межею життя. І у спогадах тих, хто їх знав, працював разом з ними. Усім було лише трохи більше за 40 років. 
Усіх їх, своїх колишніх колег, Олексій Андрійович по-доброму згадує. І хоч не працює, намагається жити так, щоб на землі й нині була від нього користь. Біля їхньої чепурної оселі з весни до осені доглянутий город, садок гарний, який самі посадили з дружиною Ольгою Василівною. У ньому не тільки гарно родять звичні для нашого регіону яблука-вишні, а й теплолюбиві персики. Господар прищепив їх на абрикосині, вже другий рік дарують смачні, ароматні плоди онукам - Аліні з Надійкою, котрі живуть у Володарці, донькам синів-близнят Руслана й Ігоря, а також Софійці й Ганнусі - дітям старшого сина Костянтина, виконавчого директора приватної фірми у м. Рівне. Руслан працює у місцевій пожежній частині. Ігор же нині опинився на обліку у центрі зайнятості, як і багато хто з молоді зараз. Ігор - водій КАМАЗа, молодий, тільки б працювати. Й ніяк не хочеться й не можна миритися з тим, що молоді, дужі руки залишаються без роботи в Україні, де стільки необхідно змінити на краще. На ліпші зміни сподівається й учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Олексій Бондаренко:
- Хотілося б, щоб краще життя було в Україні. І діти щоб не знали ніяких стихій.
Він і зараз постійно у клопотах. Домашнє господарство. Пасіку має. Не зрадив і своєму ще з дитинства захопленню - голубами. Є в нього ці птахи різні: голуб-павич з красивим хвостом, й інші. Та найбільше йому подобаються все ж поштові.
- Звідки не випустиш їх - все одно додому повернуться, - й справді як не дивуватися разом з Олексієм Андрі-йовичем.
    Одного разу навіть з Кременчука його голуба випустили о 3-ій годині дня. Наступного, об 11-ій ранку, вже був удома, красивий лимонний підопічний Олексія Бондаренка. 
    Багато в Україні працьовитих, відповідальних, сміливих людей, котрі по-справжньому люблять свою землю, працею збагачують її, у хвилини біди рятують, а своїми захопленнями роблять її ще прекраснішою. Хто ж посмів, хто мав право позбавити цих людей дуже важливого - віри?! Щоб вони сьогодні, як Олексій Андрійович Бондаренко, зізнавалися: 
- Вірю тільки сам у себе. Тільки на себе треба сподіватися.

С. ЗІНОВ'ЄВА
Голос Володарщини, 12 грудня, 2009 року
Категорія: Портрет сучасника | Додав: genamir (23.07.2010)
Переглядів: 831 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2019