Колядування на Україні - Новорічні свята - Літературне краєзнавство - Каталог статей - Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2
Четвер, 08.12.2016, 12:51

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Учнівська творчість [16]
Методичні матеріали [14]
Сторінками книг [24]
Аматорська творчість [18]
Письменники-земляки [20]
Уроки літератури рідного краю [13]
Фольклор регіону [1]
Новорічні свята [5]
Свята літнього циклу [5]
Рослини-символи [12]
Вишивка [7]
Жанри фольклору [17]
Міфологічні персонажі [38]
Українська кухня [3]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:12:51


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1299
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 10
Гостей: 10
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Літературне краєзнавство » Новорічні свята

Колядування на Україні
Обладнання: атрибути колядників (зірка, маска «Кози», місяць, «Вертеп» або «Церква»), дитячі малюнки, обрядове печи

Учитель. Діти, коли розпочинається зима, то разом з нею приходить до нас прадавнє чудове свято — Коляда. Ви, певно, чули про нього. Коли святкують коляду?
— 7 січня.
- 7—9 січня або 25 грудня, за старим стилем. Цей день ще зветьмо Різдвом. А хто з вас знає, що це за свято, як готуються до нього люди?
— До Коляди готується кожна родина. Люди печуть великий хліб, пироги, варять кутю, різні страви, готують святу вечерю.
— Про ці звичаї ми дізнаємося пізніше, коли будемо детальніше вчати новорічні обряди українців
А сьогодні скажіть, чим ще цікаве й прекрасне для нас свято Різдва або Коляди?
— Тим, що люди ходять колядувати.
— А хто ж такі колядники, що ви знаєте про колядування?
— Колядники — це хлопці або дівчата, малі і дорослі, які ходять від хати до хати, поздоровляють господарів зі святом, бажають щастя, зров'я в піснях. І ті пісні називаються колядками. Господарі обдаровують колядників.
— А як ви думаєте, для чого ходять колядувати? Чи тільки для того, щоб випрохати грошей, пирога чи цукерку? Адже у нас з вами зараз усе є, ніхто не ласий до шматка хліба, то, може й не треба колядувати?
— Треба колядувати — це гарно. Це ти приносиш людям радість, даруєш пісню, господарі дуже дякують. " — Але чи так було завжди? Колядування — звичай дуже давній, відомий в усіх слов'янських народів. У давнину воно мало магічний зміст., А щоб зрозуміти це, я розкажу вам казку, прекрасну і страшну, яку придумали люди, і вірили їй.
Колись давно люди поклонялися Білобогу і Сонцю. Але не міг терпіти цього злий Чорнобог і пішов на брата війною. Стали вони битися. Коли перемагав Білобог, то наступала весна. Все розвивалося, цвіло, птахи щебетали, люди співали і веселились.
А коли перемагав Чорнобог, то наставала зима, вмирали дерева й квіти, люди ховалися по хатах, і все покривала темна холодна ніч... Тоді втрачало свою силу навіть Сонце. І саме в найдовшу ніч року, коли воно знемагало зовсім і безсиле опускалося в Дніпрові води, Чорнобог посилав на землю підступного й хитрого Корочуна і наказував йому впіймати і вкрасти Сонце, заховати од людей в підземному царстві... Тоді запанує вічний морок і смерть.
Але Сонце не могло вмерти! Люди, які стояли на берегах ріки, бачили, як, скупавшись у Дніпрових водах, воно оживало, підіймалося знову, нове, всесильне, і сила його прибуватиме тепер з кожним днем, і розбіжаться тепер злі Чорнобожичі, і знову настане весна.
Щоб підтримати своє світило, люди хором співали пісні величапьні Сонцю, всім небесним богам, місяцю, зіркам, дрібному дощику. Ті пісні люди звали колядками, бо сонце в них мало ім'я Коляда. Всі раділи поздоровляли одне одного, ходили від хати до хати, сповіщаючи всіх немічних, хворих, старих і дітей про відродження сонця, що звалося Колядою, про перемогу над темними силами. І в знак того носили священний вогонь - знак Сонця, і запалювали той вогонь у кожному домі...
Пройшли уже тисячі років, давно люди забули цю давню легенду, але зберегли ще прекрасний звичай колядування. А тепер подивіться на картини й на малюнки і скажіть, що спільного мІж тією давньою казкою і теперішніми ватагами калядників?
- Вони йдуть пізно увечері або опівночі від хати до хати, співають, ніч місячна і зоряна, вони несуть із собою саморобну семикутну зірку, в якій запалена свічка. Це нагадує сонце. Ще несуть місяць. ' Бони в дивовижних масках. Ось «Коза», «Ведмідь», «Кінь», «Смерть», «Чорт».
А ще, діти, збереглися давні-давні пісні, в яких хоч і не оспівують сонце, місяць, але такими іменами називають у цих піснях господаря і господиню, їх діток. Може, хтось знає такі пісні. А як ні—давайте послухаємо (звучить фрагмент пісні).
Ой ясна-красна на небі зоря,
А ще найкраща в Івана жона.
По двору ходить
Ї як місяць сходить.
В правій рученьці ключики носить,
— З чим порівнюється господиня дому?
— Із зорею, з місяцем.
— Цю колядку могли співати дорослі. Але є багато колядок дитячих. Ці можете співати і, певно, не раз співали ви. Ану, хто з вас знає такі колядки?
Діти підіймають руки, проказують або співають:
Бігла теличка,
Із березничка
Та й на дядьків двір,
Дай, дядю пиріг,
Як не даси пирога,
Візьму вола за рога,
Та виведу на поріг,
Та викричи правий ріг,
А в ріг буду трубити,
А воликом робити,
А пушкою поганять,
А вам, дядю, хліб пахать
Вечір добрий!
— Дайте пиріг довгий,
З руками, з ногами,
Щоб бігав за нами.
— А хто навчив вас таких колядок, примовок?
— Бабуся, мама, дідусь.
— А, можливо, комусь бабуся ще й розказала, як треба, за звичаєм заходити в хату, як просити дозволу колядувати, де спочатку треба співати?
Діти підіймають руки:
— Спочатку, як заходиш у двір, то треба колядувати під вікном, голосно, щоб почули.
— Як хто вигляне з хати, попросити: "Блогословіть колядувати". А як господар дозволить, запросить у хату, тоді заходити і співати в хаті.
— А як зразу винесе коляду, то можна іти з двору.
— Мені ще бабуся розповідала, що колядували і щедрували тільки добрим людям, а поганим - ні. Недобрий той двір, який обминають колядники. В селі мало було таких хат, але були.
— От ми зайшли з вами в хату до господарів. Там якраз вечеряють, сидить вся сім'я — і батько, і мати, і сини, і дочки, і дід з бабою. Що ви будете робити?
— Ми заколядуємо «Добрий вечір тобі, пане господарю», а тоді спитаємо, кому ще поколядувати — чи господині, чи господарській дитині? І кому він скаже, тому й заспіваємо
— Є колядки і господареві, і господині, і дівчині, і парубкові. Є навіть дідові іі бабі.
— А кому ж тоді співали найкращі колядки?
- Дівчині й парубкові.
— Може, і ми заспіваємо разом?
(Якщо діти знають таку колядку, то співають, а як ні, то звучить запис, і всі підспівують).
Ой вгору з долу стежечка здавна,
Попри стежечку червона ружа.
Ой ішла туди ґречная панна
Та й урвала си червону ружу.
Ой урвала си, прикладала си,
Прикладала си до свого личка
— Ой дай ми, боже, таке личенько,
Таке личенько — червона ружа.
Ой вгору з долу стежечка здавна,
Попри стежечку чорненький терен,
Ой ішла туди ґречная панна,
Ой урвала си чорненький терен,
Ой урвала си, прикладала си,
Прикладала си до своїх очей.
— Ой дай ми, боже, такі очоньки,
Такі очоньки — чорненький терен.
Ой вгору з долу стежечка здавна,
Попри стежечку шовкова трава.
Ой ішла ж туди ґречная панна.
Та й урвала си шовкову траву.
Ой урвала си, прикладала си,
Прикладала си дп своїх косей.
— Дай же ми, боже, такі косонькн,
Такі косонькн — шовкова трава,
А за цим словом бувай здорова,
Бувай здорова, ґречная панна.
Ґречная панна, панна Марія.
Записала В. І. Бєник у с. Берлоги Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл.
- Бачите, як гарно оспівали колядники дівочу вроду. А парубок у колядках не тільки красивий — він справжній герой. Ось парубоцька колядка.
(Слухають запис і підспівують «Ой у Києві та й на торгові»).
Ой у Києві та й на торгові
В неділю, в неділю рано
Синє море заграло.
Там Петрусь ходить, коники водить.
— Ой коню. коню, продам я
Продам я тебе
За 100 червоних!
— Ой пане, пане, не продай
Не продай мене, спогадай про те,
Як я тебе ніс через чорний ліс,
А за нами гнались турки і татари.
Ой як я скочив — Дунай перескочив!
Дунай перескочив, копитня не вмочив.
(З репертуару хору «Гомін» БК «Київметробуд», керівник Л. Т. Ященко).
— Та на Різдво, діти, не лише співали колядки. В різних куточках України була своя Різдвяна драма- чи то водіння Кози, чи водіння Ведмедя, чи то вертеп. "Коза"- дуже весело дійство. Хлопець, переодягнутий у вивернутий кожух, у масці кози з рогами, із дзвіночками, квітками і стрічками на рогах. Водять козу переодягнуті Дід і Баба. Вони просять:" Господарю, дозвольте козу завести». Якщо господар дозволить — заводять у хату, коза стрибає, всіх коле рогами, всі веселяться, а колядники співають. Потім козу обдаровують господарі.
— А от на Чернігівщині був цілий театр. Козу ніби вбивали, вона падала серед хати мертва, тоді з'являвся лікар, який лікував козу і надував їй жили, вона оживала і знову вставала. Це дуже смішна сцена.
— Така ж смішна і пісня, яку співають до кози.
— Діти, сьогодні ми з вами послухали чудові колядки, величальні пісні, які прийшли до нас з глибини віків, що й досі хвилюють і радують. Не можна, щоб вони вмерли. Збирайте ватагу, ідіть по селу від хати до хати, несіть людям радість.
Бо пройдуть роки, і чарівною казкою дитинства залишиться у ваших душах неповторний і далекий Святий Вечір.
— Пустіть колядувати! — чую голос дівочий знадвору, я — зирк у вікно: то неповний місяць із зоряного неба освітив хату перед Новим роком. В маленькім віконці, якраз проти печі, рожевіє на морозі дівоче лице.
— Пустіть колядувати! — питається ще раз.
— Співайте! — голосно одказує мати.
— Кому?
— Сашкові!
— «Молодець Сашечко та по торгу ходив, святий вечір..,» — заспівало зразу аж чотири дівки, і вже хтозна, чи то від морозу чи такі дівчата і слова колядки в зимовий вечір, тільки спів лунає так дзвінко і гучно, і світ став одразу такий урочистий, що в малого аж дух захопило. Притулившись на лавці край вікна, під рушником, щоб не помітили дівки, я весь перетворююся на слух. І вони тоді довго і повільно, ніби линули в безмежну далечінь часу, на сімсот, може, літ, виспівують мені талан, і ось, вслухаючись в чарівні слова, я починаю видіти: великий молодець, ходжу я по торгу з конем серед крамарів і купців. І мушу я ніби продати коня, бо слова мої співали так: «Ой коню, коню, ти порадо моя, Ой порадь ти мене, та продам я тебе за малу ціну, за сто червінців». А кінь у яблуках, шия крута, червона стрічка в гриві одспівує мені на вухо не продавати його: спогадати про себе. Я почуваю біля вуха його ніжні м'які, губи, а слова коневі у дівчат такі, що повік пам'ятатиму: «Ой чи не забув як у війську був, а ми з тобою бились з Ордою, да як же за нами турки влягали, ой да не самі турки, пополам з татарами. Да догнали ж бо нас аж на тихий Дунай, до крутого берега — Святий вечір,,,».
Що ж мені робити? Вже коні ворожі іржуть на Дунай, і ворожі стріли піють недолю мені. Тоді, розкривши широко очі, я почуваю, ніби якась сила піднімає мене з лави і виносить з хати прямо на коня, і тут кінь мій скочив, «Дунай перескочив, да Дунай перескочив, копита не вмочив, ні шаблі, кінця, ні мене молодця, — Святий вечір.».
Я вертаюся з Дунаю до хати, оглядаюсь: аж і мати співає, гойдаючи колиску, в неї зовсім не хатня мрія, щось зовсім небуденне, ніби сама вона теж лине по просторах свого серця, і дівки за вікном на морозі під зоряним небом. Ой, як гарно! А Дунай широкий та глибокий. Вода холодна, аж сичить. А по тім боці турки і татарва лютують, так багато я їх потоптав конем,
Потім співала другі й треті дівки. Чого тільки не чуй я про себе. Там я уже і збирав війська, аж землі важко, і відбивав ворота у чужі городи, і орав поле сизими орлами, і засівав поле дрібним жемчугом, і мости мостив все тесовії, і постилав килими все шовковії, і сватав паняночку з-за Дунаєчку, з-за Дунаєчку королеву дочку. І лісами їхав — ліси шуміли. Мостами їхав — мости дзвеніли, Городами їхав — люди стрічали, поздоровляли, — Святий вечір...
Потік мене перенесли вже зовсім сонного на піч. Там я і засинав на житі серед пісень, міцно обнімаючи за шию свого яблуковатого коня. Там я дав собі слово ніколи не продавати його ні за які скарби. Так і не продав я його і по сей день. Ой коню, не продам я тебе. Як би часом не було мені трудно, як турки й татарва не обступили мене, не розлучуся З тобою ні за яку ціну.
О. Довженко. «Зачарована Десна» (К., 1969, с. 65—66).
— Так і ви, діти, бережіть свою Україну, її звичаї, не проміняйте їі ні на які скарби, бо вона в нас єдина й свята.

Категорія: Новорічні свята | Додав: genamir (22.08.2010)
Переглядів: 5113 | Рейтинг: 3.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2016