Середа, 23.10.2019, 16:08

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Шевченківські дні [1]
Випускні вечори [22]
Новорічні свята [8]
Весняні свята [7]
Голодомор [4]
Чорнобиль [2]
Рідна мова [20]
Жіноче свято [10]
До Дня Перемоги [2]
1 квітня [4]
Державні свята [14]
Афганістан [3]
До Дня захисту дітей [3]
Природознавчі сценарії [10]
Козацькі свята [5]
Бібліотечні уроки [2]
Різне [14]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:16:08


Останні надходження
[23.11.2018]
Галина Литовченко «Через всесвіт путівцями» (0)
[23.11.2018]
Галина Литовченко "Дитячі розваги" (0)
[06.11.2018]
Галина Литовченко "Зібрані розсипи" (0)
[06.08.2018]
Оппоков Євген Володимирович. До 75-х роковин від дня страти (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1400
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Сценарії » Жіноче свято

Матусине ім'я святе
Літературно - музична композиція з елементами інсценування
1 ведучий. Матусю рідна, я портрет твій
У вишитий рушник вберу,
В вінок з розмаю заплету.
И навіки в серці заховаю
Твою безмежну доброту,
Твою любов гарячу й ніжну,
Правдиве слово, серця квіт
І усмішку твою привітну...
Живи нам, нене, ще сто літ!
Перше слово, яке промовила людина, - "мама". Воно звернене до тієї, хто подарував людині життя. Любов до матері закладена в нас самою природою. Це почуття живе в людині до кінця її днів.
Матір, Мама, Мамуня, Мамця, Мамочка, Мамонька, Матінка, Матуся, Неня, Ненька, Ненечка...
2ведучий. Слово "мама" росте разом з нами тихо,як ростутьдерева, сходить сонце, розцвітає квітка, як тихо світить веселка і гладить дитину по голівці рідна рука. І так тихо воно приходить на уста промінцем маминої усмішки і ласкавістю її очей, листочком вишні і світлинкою сонця, пелюсткою квітки і радістю веселки, теплою лагідністю руки і вечірньою молитвою. І з букви-краплинки і звука-сльозинки народиться одного дня на світі слово "м-а-м-о", мовлене устами янголятка. І осяє хатину, як Дар Божий, тільки не дано нам запам'ятати цю мить, як не згадати того дня, коли над нашою колискою вперше нахилилась мати. Це мить, і це - вічність, бо мама завжди з нами, вона живе в нас і благословляє на добро. А в найтяжчу нашу годину стогоном вирветься з грудей тільки одне слово - як остання надія на
порятунок: "Мамо!" То подає голос наша душа, та мати
захищає свою дитину, і, виколисане нею перше слово
немовляти постає із-за завіси літ ангелом -хоронителем в образі Матері.
(Звучить пісня "Мамина криниця ").
1 ведучий. Колискова пісня ... Лагідний мамин спів засіває дитячу душу любов'ю до людей, до природи, до рідного краю, мови, пісні. Під спів маминої колискової виростають майбутні поети і композитори, космонавти і вчені, просто мудрі і працьовиті люди.
І мати молода, і сонце юне,
І в неї на колінах немовля,
В прозорому повітрі, наче струни,
Гудіння оксамитного джмеля.
Прислухаюсь - співає колискову,
Не знаєш, чи дитині, чи собі...
І мати молода, і юне слово,
І яблуні у вранішній журбі.
Для мене багато не треба,
Щоб ласку і добрість пізнати;
Лиш просвіток рідного неба
Та затишок рідної хати.
Та житнього хліба шматок,
Та цвіту, що сяє калиною,
Та іскру краси твоїх дочок,
Чорнявих царівен, Украйно.
Лиш латочку рідного неба
Та матері лагідне слово...
2 ведучий. У мами добрі і ласкаві руки, вона вміє все. У мами вірне і чутливе серце - у ньому ніколи не згасає любов. Матері... Все життя дивляться нам услід, вирядивши в люди. Так і стоять на початку всіх наших доріг, навіть коли їх не стає. Стоять і дивляться. І бажають нам добра і щастя. Сподіваються від своїх дітей найвищих духовних злетів, бо й в останню хвилину думають про те, щоб їхні діти жили гідно серед людей і творили на своїй землі.
(Звучить "Пісня про рушник").
1 ведучий. Мати навчає нас змалку і тоді, коли ми
дорослішаємо. Ми повинні слухати наших мам, бо
вони завжди вчать нас тільки добру.
Бо, хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того люди цураються,
В хату не пускають.
Мати - початок всьому.
2 ведучий. Мати - берегиня роду, домашнього
вогнища. Саме вона є тим центром, який єднає всю
родину. Коли її не стає, все в хаті розладнується.
Недаремно один поет сказав: "Вмерла мати - погас
вогонь, що грів усю хату".
1 ведучий. Безперечно - мати - це щось непомірно більше, аніж поняття. Та, що дала життя. Мабуть точніше буде інше: та, що привела на світ. Бо мати - це цілий Всесвіт, подарований дитині, вимріяний і виплеканий нею ще задовго до появи її кровиночки поміж людей.
(Звучить пісня "Чорнобривці").
1 ведучий. Важко окреслити все те, що вміщує в себе це таке звичне й водночас доросле наймення - Мати, бо мати Матір - це означає мати все. Втративши неньку, ти втрачаєш не лише близьку і люблячу людину, дорогого порадника і вічного оборонця, але і якусь надзвичайно вагому частку самого себе.
Я до рідної хати натомлено йду.
3 полустанку мій потяг у далеч полинув.
Бачу: мамина хустка біліє в саду.
Придивився - не хустка, а квітне калина.
2 ведучий. Наче мамині очі - у хаті вікно.
Сад матусиним словом мені промовляє.
Я не звикну ніколи, що мама давно
Край села у високій траві спочиває.
Я не звикну ніяк, що вона до воріт
Не біжить із городу мене зустрічати.
Спорожнів без матусі мені білий світ,
І чужою стає наша затишна хата.
1 ведучий. Не мені вже зозуля майбутнє кує
За рікою судьби в голубій Оболоні.
Кожний з нас безпритульним душею стає,
Коли мамине серце навік захолоне.
Я стаю у дворі.
Небокрай відгорів, Теплий вечір в мовчання закутав калину.
Люди добрі мої!
Бережіть матерів,
Як себе бережіть, як свою Україну!
2 ведучий. З далекої тривалої дороги,
Через печалі й гіркоту розлук
Спішу вклонитися отчому порогу
І доторкнутися материнських рук.
Ти вміла ждать.
За це тобі спасибі.
За білі короваї на столі.
Ти в путь мене благословляла хлібом,
Щоб не цурався рідної землі.
1 ведучий. Ділив з людьми і радощі, й печалі, і тривоги,
Не спотикався і не відступав,
Щоб рідного батьківського порога
Ніколи ужитті не забував.
Чому мене так вабить рідна хата,
Збадьорює, мов подихом весни?
Бо в хаті тій чекає мати
У світлому серпанку сивини.
2 ведучий. Вертаючись з віддалених країв,
Після тривожних мандрів і розлуки,
Цілуймо руки матерів,
Напружені й ласкаві рідні руки!
Ніщо не вічне - вічні матері!
Уже й тоді, як нікому стрічати,
Допоки сонце сяє нам вгорі,
У кожного живе у серці мати.
(Звучить пісня "Мамина сивина ").
1ведучий. Подивимось у мамині очі. Які вони щирі! У них не побачиш ні лукавості, не хитрування. Це погляд щирості, добра й любові. І хоч горе не обходило маминої хати, але особливим блиском світилися очі у мами тоді, коли приїжджають до неї діти й онуки. У кожної мами своє життя, своя доля.
2 ведучий. Мамина доля -
Як ота тополя,
Що посеред степу
В небо порина.
Вітер гне тополі,
Заметілі в полі
Так біліє в мами сивина.
Наткало їй горя
Як два Чорних моря, -
То роки голодні,
То шляхи війни...
Тільки і світало,
Як пшеницю жала
Та як повертались
Доньки і сини.
А іще світало,
Як защебетали
У дворі онуки,
Наче ластівки.
Матусина доля,
Як в степу тополя,
А над нею небо,
Як віки.
(Звучить пісня "Мама").
1 ведучий. Метушились, натомилися, матусю
Спочиньте трохи. В холодок ідуть.
З пошаною, як сядемо, дивлюся
На ваші руки, стомлені в труді.
Які вони мозолисті та почорнілі,
Сплелися жили у тугі вузли.
їм не було ні свята, ні неділі,
Поки дітей на ноги ви звели.
Я й досі чую дотик їх гарячий
1 тануть всі тривоги, наче сніг.
Матусю мила, горлице терпляча,
Спішу завжди на Ваш святий поріг.
2 ведучий. Не вічні наші рідні. Приходить час, і мипрощаємося з ними. Але як часто не вистачає дітям ніжної, теплої матусиної руки, як не вистачає мудрої поради... І не гоїться в серці рана. Лише притупляється біль.
В серці не гоїться рана,
Душу біда напекла.
Матусю, чого ти так рано
3 дому навіки пішла ?
З міста прийдемо в неділю,
Гляну - матусі нема.
Двір наш неначе спустілий,
Хата - наче німа.
Йду за село, де калина
В ноги вклонилась тобі
Спогад за спогадом лине
Я коло тебе в журбі.
Мене ти, матусю, любила,
Більш, ніж себе, берегла.
Словом, слізьми освятила
Шлях мій в життя край села.
Ласкою серце зігріла,
Гріла і душу мою.
І в узголов"ї сиділа
Тихо, поки не засну.
Все забувалось погане,
Кликали дні і діла.
Матусю, чого ти так рано
З дому навіки пішла.
(Звучить пісня "Росте черешня в мами на городі").
1 ведучий. Материнський образ світить через вічність ясних зір і свічада тихих вод і в усій земній красі та зболеній печалі відбивається на блакиті небес.
Материнський образ встає з полинових степів і глибинної чорноземної скиби, як брова, зоріє із зажури поліських озер, що чистими очима дивляться на світ, виростає небосяжно на повен зріст із карпатських верховин.
2 ведучий. Стоїть на землі мати, вища і святіша від усіх богинь...
Стоїть справіку босоніж на розпуттях великолюдських Мати. І не падає від громів, блискавиць і буреломів, бо рідна земля дає їй силу, а небо посилає благословення.
Інсценування новели М Коцюбинського "Що записано в книгу бутя"
Автор: Мусила баба злазити з печі: онука заслабла потребувала тепла. А що не було місця на лаві у тісній хаті, послалась баба долі. І син, і невістка наче не бачили того. Там вона і лишилась.
З кутка, між дверима і мисником, де на долівці вона лежала - стара, забута смертю мати, - все видавалось чудним. Досі вона роками валялась на печі і звикла дивитись згори в долину. Тоді синові діти здавались дрібними, сліпнуче око все спочивало на білявих головках або ловило сердиті, прибиті нуждою обличчя невістки і сина, коли пропливали повз неї од дверей до печі. І вже з-за комина чулось, як бубоніли їх голоси.
Баба: Тепер все виросло зразу. Синові чоботи, старі, намерзлі, важкі, як гори, і босі ноги невістки, що ставали перед самим обличчям та закривали ввесь світ.
Автор: Тепер вона бачила в печі в'юнкий вогонь, що паливо жер, а все ж вмирав з голоду, чорні кутки попід лавками, що роззявляли беззубі роти і дихали зогнилою вогкістю. Часом, коли одчинялися двері, стовп білої пари, наче туман, стеливсь по долівці, закриваючи все, і здавалось, що така має бути смерть, каламутна, безока, з холодком по ногах.
Баба: Де ж вона? Чому не приходить? Бродить навколо, а про бабу забула. Чоловіка забрала, задушила семеро дітей, ось-ось не видко, як по онуку прийде. Скрізь покосила, поклала цілі покоси, а про бабу забула. І чудно, і страшно, що так трудно умерти.
Автор: Довгими днями і ще по довших ночах, коли миші товчуться по згнилій картоплі і по бабинім тілі, а таргани шарудять коло неї, як коло старої ганчірки, лежить тихенько баба і од часу до часу викидає з присохлих грудей тужливе зітхання, тонке, як скавуління сліпого щеняти:
Баба: Ох-ох!.. Де та смерть моя ділась!..
Невістка: Нема на вас сконання! Не дають спати...
Баба: Не-ма! Кисленького хочеться капустки або розсолу з-під огірків.
Автор: Нащо вона? Кому потрібна? Життя виїло силу із неї і, як лушпиння з картоплі, кинуло в кут. А душа міцно вчепилась за ту шабатурку і не хоче її покинуть.
Небагато місця займає баба на світі, куток під мисником, а всім заважає. Небагато з'їсть хліба, а й те при нужді велике.
Баба: Ох!.. Моя смертонько ... де ти? Молочка! Не дають молочка... Молочка не дають. Бідні ми, того молочка слаба дитина не бачить.
Невістка: Ноги прийміть. Викину в сіни разом з сміттям!..
Автор: Вдень її обсідала дітвора, як п'ятеро горобців жовторотих. Цілий ряд очей дивився в рот бабі...
Дитина: Розкажіть казку.
Дитина: Бабо! Коли ви помрете?
Дитина: Бабо! Душа пташкою вилетить з вас?
Невістка: Помре, чим будеш ховати? Де тоді взяти на похорон грошей? Попові плати, дошки дорогі, а люди скільки з'їдять та вип'ють...
Автор: Міркувала щось баба. Днями й ночами, потай, сама. Плямкали губи, очі дивились углиб, уста складались до слова і нерішуче мліли. Часом шептала: "Сину!" - і зараз боязко мовкла та оглядалась, чи не почув. Тоді знесилені руки і ноги покривались каплями поту і до сорочки липли, а баба лежала, як нежива.
Нарешті перемоглася:
Баба: Сину!.. Потале!
Син: Чого?
Баба: Ходи сюди.
Син: Чого там?
Баба: Сядь коло мене. Пора вмирати.
Син: Знов кликать попа? Казали - вмру, вмру, а тільки гроші дурно оддав попові. Ех, бабо... мамо.
Баба: Не треба попа... Бог гріхам простить і так. А от не можу вмерти...
Син: Чув вже. Казали.
Баба: Забула за мене смерть... Нема сконання... Хоч би ти допоміг.
Син: Ну?
Автор: Але баба лежала вже тихо і спокійно щось говорила до себе, наче крізь сон:
Баба:.. .Взяв син лубки, поклав старого та й одвіз у провалля...
Син: Що ви сказали?
Баба: Я так... непотрібна вже стала, та й зайва. Куток займаю... ох, ох... хліб їм, а він дітям потрібний... Всім важко зо мною, і мені важко... Одвези мене в гай...
Поможи, сину... одвези в гай... Тепер зима, швидко застигну... Хіба бабі багато треба? Раз-два дихнула, та й вже...
Автор: Щось війнуло на нього од тих чудних слів, наче згадка про давній, забутий сон, що зачепив тільки мозок крилом і далі полинув.
Не хотів слухать, а слухав.
Баба: Гріха не буде... У гаю чисто і біло... дерева - як свічі у церкві... Засну, й прокинусь, та й скажу: "Матінко божа, не суди сина, суди нужду людську..." На те не зважай, що скажуть люди. Як біда прийде, де тоді люди?.. Нема... Загибай сам...
Автор: Мамине слово падало в нього, як зерно в зготовану ниву; він чув се, і се підіймало у ньому нещирий, чужий, роблений гнів.
Син: Не верзіть казна-чого... Дав бог жити - пошле і смерть... Спали б вже краще.
Автор: А коли світло згасили і обляглись, його думки забились по хаті, ліниві, спутані, темні, як клубок хмар, і лиш інколи щось ясне їх розривало.
Син: Бог?
Ти дивишся з неба? Дивись.
Злісні й холодні були ті проблиски думки. Гріх?
Вся земля в гріху. Хіба мій голод не гріхи ситих?
Автор: Він гнав од себе думки, особливо проте, що стара говорила. А разом з тим, наче наперекір, виринало з пам'яті напівзабуте, про що чув він від мами або від баби своєї, як колись, у давнину ще, діти вбивали батьків. Вивозили в ліс або в поле і там покидали, поки не прийде смерть. Нащо життя старому?
Син: Старе мусить вмирати, молоде жити. Так все на світі. Старе листя спадає, молоде наростає. Зима гине, як надходить весна, зерно гниє в землі, випускаючи парость. Так все ведеться, відколи світ.
Нажилась стара, вмерти не може. Прохає смерті - не дає бог. Хіба гріх помогти?
Тьху! Тьху! Господи боже! Живу матір виволік з хати...
Автор: Глибока ніч цілою вагою налягала на груди та не давала дихать, а думки несміло знов мацати мозок, ворушились і розгортались.
Син: Згинь! Пропади!.. Як буде, так буде... Що б люди сказали? Люди! Вони осудять. Коли з голоду гинеш з малими дітьми, коли од біди виєш, як пес, коли тебе пече і крає - людей нема Нема на світі страшнішої пустки, як та, що зветься людьми. Люди! Ха - ха!..
Автор: Потап не міг заснути. Крутився, здіймав голову з лави і посилав вуха в куток, під мисник. Там було тихо.
І раптом йому здалося, що вже по всьому. Мати в гаю, в хаті більше простору, нема того стогнання, зайвого рота, нема вічної думки, де взяти на похорон грошей. Йому аж легше стало.
Баба: Ой, моя смертонька... де ти?
Автор: Встав пізно. День був тихий, важкий. Сіре переповнене небо здушило землю, а по ній лазив туман, як неприкаяні душі.
Треба було возити гній. І він возив, важко ступаючи біля саней, сам сірий, як загуслий туман, і все дивився вглиб себе, де щось осіло за ніч і ствердло.
Чогось покинув роботу рано, завидна. Зайшов у хату, потупав мовчки і вийшов. Ще раз вернувся, став біля порога, але не дивися під ноги. Щось хтів сказати - і не знаходив слів.
Син: Опам'ятались вже?
Баба: Що кажеш? Га?
Син: Забули вчорашні дурниці?
Баба: Ох... поможи мені, сину...
Син: Знов за своє?
Баба: Одвези в гай...
Син: Кажіть, самі схотіли?
Баба: Сама.
Син: Добре зміркуйте: самі?
Баба: Сама.
Автор: Хотів одрізати хліба, але не одрізав і знов поклав на місце. Не дивився ні на кого, але чув добре, що всі вже знають.
Невістка: Треба літепло гріти.
Автор: Значить, зараз будуть обряджати бабу на смерть. Тоді він байдуже почав дивитись на метушню.
Бачив, як діловито засували у піч солому, як діти шептались в кутку, наче раділи, що "тато одвезуть бабу в гай".
Баба: Сорочку чисту дістаньте.
Невістка: А свічки, здається, нема в нас!
Автор: Йому не слід було дивитись, як обряджатимуть матір, і він вийшов надвір. А коли повернувся, вона вже лежала готова на лаві, суха, маленька, як справлена курка, з хрестом на грудях, - і чисті п'яти стирчали з-під чорної вовни запаски, як в неживої.
Син: "Скінчили?"
А може б ви, ви теє... Дай верету!
Невістка: Нащо тобі?
Син: Треба б накрити...
Невістка: Гляди ж, назад привези.
Син: Добре вам, бабо?
Автор: "Знов "бабо", - подумав, але не мав зваги поправить.
Невістка: Не забудь же верети... - знов пригадала жінка, коли сідав на сани.
Автор: Коняка рушила задом - і баба поплила . Їхати було зо три версти полем, що починалась зараз од хати. Ніч впала зразу і проковтнула обрій. Тільки близькі сніги біліли, і туман одягав іній на ніч дерева.
Син: Чого хочете? Га?
Баба: Їдемо Микитиним полем?
Син: Микитиним? Га-га! Микита давно помер. Вже й поле його продали сини.
Баба: Кому продали?
Син: Тут ціла історія була.
Автор: Він оживився, обертався назад, кричав, щоб мати чула, стукав пужалном в сани, махав руками, радий, що може криком прогнати те таємниче і полохливе, що стояло між ними.
Сани йшли у затоки, стукались копитами, а він одставляв ногу і упирався в тверді краї дороги, як звик се робити, коли вивозив гній.
Вони раді було обоє, що знову живуть спільним життям, як ще тоді, коли стара могла ходити по селі.
Баба хтиво ловила ті новини. Вона нічого того нечула. Що можна почути, валяючись десь під мисником? а той Микита сватав її...
Не помітили навіть, як обступив їх гай.
Син: Не замерзли?
Баба: Ні.
Син: Приїхали вже.
Пождіть ще, полежте.
Тут добре буде. "Краще ніж в церкві".
Баба: Не треба... візьми додому, в хазяйстві здасться.
Син: "А здасться".
Автор: Теплий дух воску , що танув, стікаючи вниз, підняв у його грудях гірке щось і каламутне, яке не мало слів. Хотів розказати ціле життя, всі свої кривди, отут, серед тиші, де дерева стояли, як у свічі у церкві, на тих твердих руках, що скоро перед богом свідчити будуть про скою працю.
Син: Простіть мені, мамо...
Баба: Хай бог прощає...
Син: І вдруге ... і втретє...
Ньо! Стер-рво!..
Автор: Схвильовано на санях, мов п'яний, мов з ярмарку їхав, помогоричивши добре, все було байдуже, нічого не страшно, і по коліна море.
Коняка винесла в поле, втомилась і почвалала ступою.
Тоді йому раптом прийшов на пам'ять один дитячий день.
Була неділя. Вся хатина сповнена сонцем. Його кортіло швидше до хлопців і страх не хотілось зміняти чорного хустя. Але мати зловила, і хоч він плакав, наділа на нього чисту і білу холодну сорочку. Розчесала волосся і вже на порозі за пазуху вклала гарячий пиріг. Пиріжок пік йому груди, але він вийняв його на вулиці, тільки як був серед хлопців. Йому було приємно, що всі дивились, як він кусав пиріг і виколупував пальцем зсередини сливи.
Більше нічого не міг згадати.
Ще було гарно, як тато померли. Зібралось багато людей, їли капусту, пахло коливо медом, і чорніли на ньому, як мухи, родзинки.
Тоді він наївся.
Він їхав далі, все глибше в поле. Коняка так побіліла, що зливалася з снігом, зате небо чистим стало і чорним.
Син: Лежить в гаю самотня, на холоднім ложі, як підстрелений птах, дивиться в небо крізь сльози. Тільки свічка плаче над нею і Капа гарячий віск на сухі, до смерті зложені руки.
Треба ж було одвозить... Послухав, сама схотіла, а могло б бути інакше. Могло б бути...
Автор: Тут він застиг. Загубив поле, небо, коняку. Один образ вхопився його уяви, покриваючи все.
...Тільки що винесли маму на кладовище, з хоругвами з попами, по-християнськи. В хаті народ. Смачно парує страва. "Випийте, свате, за душу небіжки... Хай буде царство небесне..." Пече горшка в горлі і в животі... Гомін навколо... Теплом диха чесна громада, і диха з полумиска варене м'ясо... "Випиймо ще... Добра була небіжка.. ."Стукають ложки об миску, ласо плямкають губи, блискучі од сапа, сита душа наче парує, одкрита для інших, хочеться плакати або співати..."Та нема гі-ірш ніко-о-ому..." - "Випиймо, кумонько люба, за душі померлих..."
Йому зробилось душно.
Син: Половину города можна б заставить.
Автор: Коняка ледве переставляла ноги, туман знов десь узявся, стирав верхами небо, долами поле і сіяв нудне щось і безпросвітне.
Треба було прогнати лукавий образ, він намагався згадати щось з того, що піп казав у церкві, що говорилось між людьми отак, для годиться. Думав про гріх, про душу, про молитви церковні, християнські звичаї. "Шануй батька і матір твою..." Але все те було холодне і тануло враз у теплі принадних картин, які малювала уява.
Син: "Одна у нас мати і одна у нас смерть".
"Частуйтесь, кумо... пиймо за душі померлих..."
Автор: Хати вже виднілись.
Тоді він раптом піднявся на санях, подивився вперед, озирнувся назад себе і завернув круто коняку.
Син: Ньо-о, стер-рво!
Автор: І понісся в туман, серед клаптів збитого снігу, що викидала на нього коняка, назад, по бабу...
"Пісню про матір" Б. Олійника.
Категорія: Жіноче свято | Додав: genamir (13.06.2010)
Переглядів: 3538 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2019