Деркач Богдан. Володимир Дідківський – оригінальна постать в українському байкарському мистецтві - Письменники-земляки - Літературне краєзнавство - Каталог статей - Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2
Середа, 07.12.2016, 11:40

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Учнівська творчість [16]
Методичні матеріали [14]
Сторінками книг [24]
Аматорська творчість [18]
Письменники-земляки [20]
Уроки літератури рідного краю [13]
Фольклор регіону [1]
Новорічні свята [5]
Свята літнього циклу [5]
Рослини-символи [12]
Вишивка [7]
Жанри фольклору [17]
Міфологічні персонажі [38]
Українська кухня [3]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:11:40


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1298
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 9
Гостей: 9
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Літературне краєзнавство » Письменники-земляки

Деркач Богдан. Володимир Дідківський – оригінальна постать в українському байкарському мистецтві

Розділ 2.5. „Розколовся світ на свободу й гніт”

Загалом В. Дідківський – митець спостережливий, вдумливий, він помічає те, на що інші не звертають уваги. Приміром, у байці „Сліпа зграйка” [1,24] автор змальовує світлу ліричну картину:

... Поспішає зграйка
Жовтих Каченят...

Всі такі пухнасті,
Всі такі смішні...
А довкола рясту!..
Сонця вдалині!..

Простий, звичайний буденний сільський пейзаж, який усім нам, певно, не раз доводилось спостерігати. Та ось одне каченя, мабуть, слабше, раптово падає в пісок. У загальному мажорному тоні байки трагічна доля губиться. Але вона таки є. Вона в тому, що братики його не підвели, ба, вони його навіть не помітили:

І по ньому скачуть
Братики – скік-скок!..

Цей трагічний епізод з життя тваринного світу викликав у поета гірку асоціацію:

Часто так між нами:
Слабший упаде,
Топчемо ногами,
Аж земля гуде!..

А хіба ж не так? Адже буває схибить людина, зіб’ється з правильного шляху. Хтось подасть їй руку допомоги, спробує зрозуміти її. А інші, навпаки, ще й осудять, зневажать, а то й просто зроблять вигляд, що не помітили. А ось оббрехати, звести наклеп на ближнього – це будь ласка!

Такого висновку доходимо, прочитавши байки „Рябко й Кожух” [1,44-45], „Сідало” та „Верблюжий авторитет”. Сюжет першої байки простий:

В погожий день з оселі винесли Кожуха
І на тину повісили – сушить...
Рябко його на відстані обнюхав,
Ошкірився і став сварить!..

Господар спробував втихомирити злого пса.

– Замовкни, – грима, – старцюгане!..
Яка тебе вкусила муха?..

Чи вперше бачиш ти Кожуха?..

Та Рябко не вгамувався:

Сховався в будку й крізь щілину
– Гав!-гав!-гав!-гав!..
... Брехав щось мало не з годину.
І мусив знять господар з тину
Рябку невгодну кожушину...

Автор робить висновок, що й у нашому житті таке буває:

Знічев’я хтось набреше на Людину –
І, дивишся, зняли її з посади!..

І це буває не просто так. Комусь є від того користь.

Подібна тема порушена і в байці „Сідало [1,55-56]. Навіщо півникам битись між собою, сидячи на щаблях? За „місце в кублі”.

У хліві багато птиці –
Звідсіля й розлад...
Кожен хоче примоститись,
Щоб не під, а над!..
Проворніші лізуть вище...
Вмостяться як слід,
І на нижчих зверху нишком
Ллють гіркий послід...

І нижчі вже не в силі злетіти догори. Сюжет байки викликає в читача сміх над комічною поведінкою героїв. Та дотепна, метафорична мораль гасить усмішку на наших устах. Адже, на жаль, між людьми це виглядає зовсім не смішно.

Хочеш місце мать під небом,
Сонечку радіть –
Гидь того, хто нижче тебе,
Щоб не зміг злетіть!..

Письменник нетерпимий до фальші й брехні, а найбільше в людських стосунках не терпить зверхності й погорди. Тут пригадується Шевченкове: „Ато залізете на небо – і ми не ми, і я – не я...”

Подібних типів розвінчує і В. Дідківський у байці „Вівця і наголос” [1,36-37]. Баран зайшов до однієї контори з ревізією. А тут Зав осмілився назвати його прізвище з правильним, до речі, наголосом – „Барáн”. Та „ревізор” так обурився, що змусив зібрати колектив і довести до відома всіх, що він Бáран. І тут Зав почав виправдовуватися, мовляв,

... у Вас, пробачте, роги...
А в нас Вівця на службі... Не кумека...
Що бачить, те, дурна, і бека!..

Мораль байки в тому, що

... дурень правду скаже,
Де мудрий часом хитро важить!..

Поки незрозуміла тут позиція автора: на чиєму він боці? Хоча, безумовно, образи тупого і зарозумілого Барана і підлабузника Зава викликають у нас відразу. З цього приводу згадуються декотрі знайомі нам земляки, на прізвище Ковáль, Козáк, Мовчáн, Кисíль, які просто вимагають, аби їх називали з наголосом на першому складі. Певно, їм необхідно добре вивчити українські наголоси. Але спробуй-но сказати про це Баранові... та ще коли він має вищу освіту і ще вищу посаду.

Дуже цікава й актуальна у цьому сенсі байка „Козел-поліглот” [4,53].

Козел до вузу поступав...    Хоча ні „бе” ні „ме” не знав...

(Скільки їх, подібних „козлів-товстосумів” сьогодні сунуться до вищих навчальних закладів і, як не дивно, проходять!) Щоправда в названій байці відображений випадок не зовсім типовий. Комісія тут виявилась принциповою і непідкупною, на що Козел брехливо обурюється:

– Нікчемні товстошкурі!..
Я стільки з’їв журналів і газет!..
Я стільки проковтнув макулатури!..
Це ж ні для кого не секрет...
Забув смак сіна і трави...
Жував папір на повен рот!..
Я справжній поліглот!..

Та, на жаль, не кожен, хто „жує макулатуру”, може вважатися начитаною, освіченою людиною.  Що ж до комісій, то вони бувають таки дуже необ’єктивні, як-от журі у байці „Пісенний вернісаж” [4,17]. У пісенному конкурсі Зозуль, Шпаків, Синиць і навіть Солов’я обійшла Зозуляста. Чи не диво? Та, виявляється, судді мали інші критерії:

Як вийшла Зозуляста на поміст,
Наледве з сідала не впали,
Яке для них під дубом збудували...
Рожевий гребінь, шийка, хвіст!..
Яка хода, яка фігура!..
А що вже стегна – хай їм біс!..
Не те, що в Перепілки – кістка й шкура...
Звабливі ніжки, довгі, рівні!..
Аж дзьоб одвис у Півня,
Надувсь Індик,
І витягнусь Гусак, неначе смик...
Не встигла Зозуляста й заспівати –
Зачислили в лауреати!

„Не завжди голос треба мати!” – іронічно й розчаровано додає автор.

На жаль, описане явище досить типове в нашому суспільстві. Скільки нездар ходять в лауреатах, а справжні таланти не мають змоги пробити собі дорогу до визнання. Проте ще гірше, коли здібна від природи людина занедбала свій хист і навіть не шкодує про це.

Індик з однойменної байки [1,22] сперечається „з тендітною Синичкою”:

– Така маленька ти, як той сірник,
А там літаєш угорі!..
Хоча ні пуху, ані тіла...
Ось я – це зовсім інше діло!..
Самого пір’я лантух буде!..
Та й м’яса... більше, ніж півпуда!..
А як надмусь, та ще й розправлю крила!..
Яка краса!.. яка могутня сила!..
Біда лиш – не літаю, мила...
– Ото дивак! – на те йому Синиця. –
Хіба ж ти птах?.. Домашня птиця!..

І між людьми таке буває:
Хоч крила є, а не літає!..

Мудра мораль байки натякає і на людей, які мають „крила”, та не „літають”. Адже прагнення мати матеріальні блага, сито жити не залишають можливості для духовного росту.

Відтак і смаки в людей бувають часто різко протилежними. Саме це доводить В. Дідківський у байці „На колір і смак” [4,15].

Косуля, як видно, тонкий знавець мистецтва, зачарована веселим співом Зозулі.

– Ох, як я люблю пташиний спів! –
Зітхнула Кізка рада. –
Щомиті б слухала дроздів,
Зозуленьку і солов’їв...
Ось для душі відрада!..

У практичної і обмеженої Лисички ж смаки зовсім інші:

Хіба ти, сестронько, не чула,
Як співає
Під ранок Зозуляста в курнику?!
Серденько спів той крає,
Нічого кращого й не чула на віку!..

Що ж, як кажуть у народі, на колір і смак – товариш не всяк. Та все-таки хотілось би мені (відчуваю тут і авторську підтримку), щоб на світі було більше людей, закоханих у справжню красу, бо лиш краса врятує світ.

Розділ 2.6. „Нема держави без митця”

Проте, на жаль, у сучасному світі митцю нелегко „пробитись до народу”, ой як нелегко. Відомо, як непросто, скажімо, поетові видати книжку – треба іти на поклін до спонсорів. Не всім вдається зібрати відповідну суму. Отож і тиражі україномовних книжок такі мізерні. А вже про меценатів годі й говорити. Таких сьогодні не густо. Та поміж них трапляються часом такі, як Кіт-меценат із однойменної байки [2,10-11].

Накравши сиру й ковбаси,
Васько наситився від пуза
І в пошуках духовної краси
Вклонився посланцеві музи...

Кіт запропонував Солов’ю поклювати „сиру” і заспівати.

Защебетав наш Соловей,
Небесно-сонячний Орфей,
Висвистував, співав,
А Котик під любистком спочивав...

Та в обідню пору пан Муркіт, як завше, зголоднів.

... Останню ноту взяв митець
З надривним писком –
І стихло все, лиш вітерець
Куйовдив пір’ячко в любистку...

Таке трапляється із багатьма митцями:

Бува, затреться „меценат” в довір’я,
Дивись – з митця лишилося лиш пір’я!

Автор тут доречно ввів фразеологізм „лишилося лиш пір’я”, бо такі горе-меценати за свою „любов” до мистецтва, по суті, обдирають його до нитки. Володимир Дідківський у цьому творі продемонстрував своє майстерне володіння словом, байка пересипана тропами-епітетами „блаженний спів”, „надривним писком”, метафоричним порівнянням „Защебетав наш Соловей, Небесно-сонячний Орфей”, перифразом „посланець музи”, фразеологізмами „затреться... в довір’я”, „лишилось пір’я” тощо.

Митцям ніколи не жилось легко, та були часи просто трагічні, коли на них влаштовували цькування, гоніння, саджали за ґрати – знищували фізично й морально. Про ті страшні часи нагадує читачеві В. Дідківський у байці „Трагедія” [3,8-9].

Розлючений щебетанням солов’їв, цар Лев звелів прогнати всіх птахів, і ліс перетворився в „живу могилу”. Коли вже й самому правителю набридло „рохкання свиняче”, він звелів піймати хоч „малого Цвіркунця”. Адже „нема держави без митця”. Пора б це усвідомити і нашій владі та гідно подбати про мистецькі таланти!

Розділ 2.7. „Чоловік без плем’я й роду – що гарбуз той без городу”

Як нема держави без митця, так і немає її й без державної мови. Із проголошенням незалежності наш народ нарешті отримав і свою державну мову. Свідчення цього – стаття 10 Конституції України. Більше того, 1998 року був прийнятий Закон „Про мови”, де ще раз наголошується, що в Україні державною мовою є українська. Та, на жаль, усе це так і лишається тільки на папері. Діловодство, щоправда таки ведеться державною мовою, але ж багато службовців у різноманітних державних установах і навіть депутати (законодавці!) досі не навчились української мови. Не кажучи вже про те, що всі вони не тільки громадяни України, а й за походженням переважно українці.  Байка В. Дідківського „Утопія” [3,10] і розкриває марність намагань запровадити в лісі єдину державну мову – солов’їну (як наймилозвучнішу).

Та громадяни в тому царстві й досі –
Різноголосі!
Той бекає, той мекає,
Той виє, той ричить...

Ну хто ж тварин по-солов’їному навчить?!

Автор свій дошкульно-іронічний акцент ставить саме на слові „тварин”. Так, тварин годі навчити солов’їної мови. Але ж ми не тварини!

Чому українці так зневажають рідну мову? Де корінь зла? На нашу думку, все почалось із відречення від свого роду, своїх звичаїв, традицій. Цю болючу проблему порушив В.Дідківський у байках „Коріння” [2,4] та „Неслухняне яблучко[3,67]. Для Яблучка, що висіло на гілці на рідній яблуні, були створені всі найкращі умови:

Вітрисько люлю колихав,
І грав щоночі на сопілці
Йому цвіркун у царстві трав.

Але неслухняне дитя вередувало, йому вже обридло висіти, захотілось „волі”. От Яблучко відірвалось і впало додолу, а потім ще й сміялося з братів, що так і залишилися висіти „донизу головою”. Та недовго довелось йому сміятись, бо

... Аж до морозів свіжою красою
Життя в саду буяло і цвіло.
А Яблучко, що впало, зогнило...

Така ж доля чекає і людину, яка відірветься від свого роду, відречеться від своїх традицій.

У байці „Коріння” автор виступає тонким майстром словесного живопису. Він персоніфікує образи Гарбузів, які ”розрослись”, „розповзлись”, „поплелися просто на дорогу”, „полягали, мов тузи, на спориш кудлатий”. Гарними, дорідними виросли вони. Та ось Коні, що тягнули шляхом підводи, закликали їх не бути „рабами городів”, а гайнути в місто разом з Кавунами і Динями. Послухались Гарбузи, „одірвали животи” і „подались узвозом”.

Розгубили корінці,
Вклякли при долині...
Над струмочком в осоці
Схрумкали їх свині!

Сумна історія з Гарбузами служить засторогою людям, яку В. Дідківський передає в чітко висловленій моралі:

Чоловік без плем’я й роду –
Що гарбуз той без городу!..

Адже це вже стало звичним, що молодь, вирісши в селі, прагне пливти за течією і будь-що пробитися до міста, щоб бути, „як усі”, а відтак не приживається на чужому ґрунті, губить з часом своє коріння, свій зв’язок із батьківщиною і духовно гине.

Загалом, як вважає В. Дідківський, кожна людина мусить знайти себе, знайти своє призначення, обирати місце в житті відповідно до своїх природних здібностей і не чванитися, як дощовий Черв’як із байки „Черв’як на яблуні[4,14]. Черв’як виліз із „кавалка гною” на „свіжий моріжок” і далі поповз стовбуром угору,

Назад у нору аж ніяк
Повзти не згоджувавсь Черв’як...

Діставшись до гілля, прокрався в яблучко спіле.

А в серцевині побратим...
Лиш зовсім білий!..
(Не ті сиділи в ньому гени).
Куди не повз, аборигени
Гонили швидко геть заброду,
Щоб не паскудив „благородій”,
Щоб не смердів його і слід!..

Черв’як довго вовтузився, але зрештою впав у перегній, і його „роздерли кури на шматки”.

Розділ 2.8. „Коли вогонь у серці, то дим у голові”

Значна частина байок В. Дідківського присвячена темі побутових стосунків між чоловіком і жінкою, окремих вад у їх характерах. Так, у байках „Баранове лихо [1,16] та „Кнурі на трасі [1,50-51] автор висміює недолугих чоловіків, які залицяються до чужих жінок, а згодом виявляються ошуканими. Проблему так званих „нерівних шлюбів”, які часто закінчуються подружньою зрадою, порушує письменник у байці „Бур’ян і квіти[4,19-20].

Із добродушним, але ущипливим гумором змальовує В. Дідківський підмічені ним жіночі вади. Щонайменше – улесливість. Про це йдеться в байці „Лисички[1,20]. Змальовуючи солодку дружбу двох Лисичок, автор не скупиться на пестливі слова: „сестрички”, „разом на мишок полювали”, „на двох одну ділили тушку”, „дружненько утікали” від мисливців, „жили в одній комірці”, „вмивали навіть одна одну, в струмку змочивши язички!..” Та треба, щоб перебіг їм дорогу вогнянохвостий красень Лис”, і дружба Лисичок одразу розвіялась. Спочатку „брехали” одна на одну, а згодом ще й скубтися почали, аж „шерсть руда летіла”.

Фабула цього твору скоріше нагадує притчу, ніж байку. Бо, хоч у притчах і немає традиційних для байки персонажів – тварин, проте фабула притчі більше, ніж у байці, підкорена моралізуванню. А в даному творі персоніфікуються загальнолюдські моральні принципи. Про це свідчить і повчальна частина байки:

Таке бува і в молодичок,
Як в тих лисичок:
”Ладусі” одна одній, „тосі”, „тосі”,
А тут , дивись, уже скубуть волосся!..

Байка „Будяк[4,45] також тяжіє до притчі. У ній автор порушує питання про сенс людського буття. Твір розпочинається яскравим ліричним малюнком – образком сонячного літа:

В гарячу пору медозбору
Квітує барвами довкілля!..
Бджолина музика й пташина,
Солодкі пахощі... Весілля
Сонячно-медове справляє літо!..

А далі – некваплива розповідь про Будяка, що „немов дужак”, буяє малиново. Авторська мова пересипана епітетами „бджілоньки співучі”, „крильця жваві”, метафорами „схололо сонце, згасли квіти”. Розквітлий Будяк вабить до себе бджілок, він щасливий і безтурботний. Та настає осінь, і ця „торба колючок” уже нікому не потрібна.  Притчевість властива і байкам „Любов і вуха[4,21] та „Закоханий Павук” [2,46]. У них звучить засторога довірливим дівчатам і жінкам.

Так Павук, залицяючись до Бджілки, улещував її словами:

– Яка трудяща ви,
Яка гарненька,
Ще й солоденька!..

Бджілка слухала, аж поки „не втрапила в тенета Павука”.

Всі соки висмоктав і кров!
Така у Павуків любов.

Розділ 2.9. Духовний занепад суспільства

Байка „Дзвін” [2,8-9] – програмний твір однойменної збірки В.Дідківського, і, нам здається, всієї його творчості. У стислій формі автор передає гірку історію заборони віри і церкви в Україні. „У час червоної чуми” (дуже вдала метафора для характеристики тоталітарного комуністичного режиму) зіштовхнули люди Дзвона з дзвіниці. Та коли „минулось лихоліття” та „оновилися ікони”, „перепросили люди Дзвона”.

Старався Дзвін, як молодий,
Витав орлом під небесами,
Та мало хто прийшов до Храму...

Дзвонар заспокоює розчарованого Дзвона:

– Ти славно дзвониш, та оглух
Давно вже люд на цій землі.
А щоб йому прочистить вуха,
Оглоблю треба чи й обуха!

Справді, як інакше розбудиш приспану

десятиліттями невір’я людську совість, яка, зрештою, є основною причиною аморальності і всіх побутових і соціальних негараздів у нашому суспільстві.

Категорія: Письменники-земляки | Додав: genamir (25.04.2010)
Переглядів: 1068 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2016