Жило село прадавнє, вічне. 

І мешкали у тім селі

 Невтомні й добрі трударі. 

На пагорбі, в самому центрі

 Біліла між садами церква.

 І кожен знав туди дорогу,

 Аби віддати шану Богу. 

Там в мирі люди поживали,

 На совість ниву обробляли. 

З часів від прадіда до діда 

Був у них хліб, булой до хліба.

 Жили не бідно, й не багато:

 Корову мали в кожній хаті, 

Дітей по п'ятеро і більше,
Воли і коні, і все інше.  
Дощик тим ранком накрапав, 

Гонець з повіту прискакав, 

І чутка вздовж селом повзла, 

Що влади царської нема! 

Дзвонили сумно в церкві дзвони, 

Дивились холодно ікони.

 Смеркалось – світла не світили, 

Не спали, нишком, гомоніли. 

Пливли під час тривожні дні. 

Ось знову вершник на коні, 

В шинелі сірій, при нагані,

 З'явивсь примарою в тумані.

 На сходку вранці на зорі 

Зібрав той хлопеиь хазяїв.
Врожай в той рік вродив на славу .

 Село свою робило справу: 

Зібрали збіжжя, зберегли, 

Державі долю віддали. 

Та через тиждень всім на диво 

З району нову директиву

 Не забарились, надіслали

 І до зернини все забрали. 

Зима тоді була холодна, 

 У вікна стукали голодні. 

Та запирали люди хати, 

Бо нічого було подати. 

Померлих у готові ями 

Щоранку звозили возами. 

Кого й живого на той час,

 Аби не їхать зайвий раз.

 Чи знав хто більш часи недобрі, 

Щоб зникла так людська подоба?

 У казанах дітей варили, 

 Той гріїїінйй харч, як звірі, їли. 

Село неначе оніміло, 

Мов після граду поріділо. 

Рядами вікон серед ночі, 

Нічиїх хат чорніли очі.
Вітри із півдня повертали, 

Зима ще злилась, вирувала, 

Кружляли, в танцях заметілі.

 Та йшла весна, - несла надії. 

Відклекотіла буйна повінь.

 Прийшла пора виходить в поле 

Дарунком був для малюків 

Узвар солодкий з тих плодів. 

Село підводилось на ноги -

 Гранітом мощена дорога, 

Мов велетенський змій, звивалась,

 Аж до райцентру простягалась. 

Вже по осіннім бездоріжжі 

З села в район y справах різних: 

Чи щось купить, чи лікуватись - 

Проблеми зникли, як дістатись.

Для дітвори ще рік потому

 Звели у строк , красуню-шкопу.

 Ті, хто навчивсь парубкувати, 

Ходили в новий клуб гуляти. 

Про господарство теж подбали:

Добротну ферму збудували, 

В будинку панської конюшні 

Крутився млин й  куріла кузня. 

Покрівлю церкви підлатали

 Й зерно в засіки засипали. 

Щоб похрестить дитину нишком, 

Ледь не в мішку везли до міста. 

Одвічна гордість селянина: 

Гарячий хліб та мокра спина.

 А в ті часи були за розкіш 

Нові фуфайка і галоші. 

Поволі гоїлось колишнє...

 І що не день - ставало ліпше. 

Прикмету добру де подіти?

 Немов гриби, родились діти. 

Тим літнім ранком правив спокій. 

Роса з сокирок синьооких, 

Як свіжа кров з живої рани,

 Додолу падала сльозами. 

Як цвіт бузку перед грозою, 

Так пахло житом і війною. 

Але село про те не знало: 

Хтось вже косив, а інші  спали. 

Горів вогнями сонця обрій: 

Родився день, погожий, добрий. 

 Ще сон осель не покинув, 

А вже палали Брест і Київ.