Навіщо дорога, якщо вона не веде до храму, навіщо слово мовлене, якщо воно не відкриває істини... Це до того, що в селі Зрайки є певний феномен - філологічний, мовленнєво-словесний. Вихідці з села працюють журналістами, редакторами і заступниками редакторів солідних видань, навчаються в гуманітарних вузах. Творчість Володимира Дідківського знають і в Україні. А в селі, здебільшого жінки, так відчувають слово, як у тій приказці: «Як скаже, то як зав'яже». Колись біля місцевої церкви зачудувалась мовленими, як доладно сплетеним вінком, словами однієї, вже не юної жінки. Висловила їй своє захоплення, вона ж зі сміхом сказала: «Та я двадцять хвилин буду говорити, і жодного разу не повторюся». Слухаючи її багату мову, зрозуміла - так і буде.
Моя двоюрідна сестра Ніна на кожен день народження родичів готує неперевершений виступ. Коли її чоловік картає, що вона не роботу робить, а казна-що пише, каже: «Роботу можна завтра зробити, а день народження не перенесеш. А так, як я, ти не скажеш!». І вже якось так професійно стає в позу і читає імениннику свій опус. Задоволені всі, а надто сестра, бо вже хвалять не іменинника, а її.
Хист до слова виявився вже в зрілі роки і ще в одної жінки - Олени Ярошенко. Дивні діла твої, Господе! Чи їй роботи в тому селі мало коло «коси, лопати і худоби», як вона каже. Але дав Бог іскринку свою, і забриніла в безпросвітному післяперебудовному селі струночка поезії несміливо, бо ще й сама не вірила в дарунок Божий. Які там вірші, коли життя - не поезія. Але, як джерельце долає каміння, завали, так і слова в'яжуться струмочком, і проступає з них не образ сьогоднішньої спрацьованої жінки, а нестаріюча душа зеленоокої юнки. «Отак пасу корови, а слова в рядочки так і нанизуються, -каже Олена. - Або йду лісом після дощику, а він такий красивий, що слова складаються самі собою». її вірші, як картини відомих художників Марії Приймаченко, Параски Хоми, Єлизавети Миронової, можна віднести до інтуїтивно-наївного стилю: коли їх читаєш, ловиш себе на думці, що багато з них схожі на народні пісні - і ритмомелодикою, і римами, і образами. Деякі явно талановиті, і з них не вилучиш і не додаси жодного іншого слова. А ще до деяких своїх поезій вона придумує і мелодію. Чула, як вона їх співає. Вражає цілісність і органічність мелодії, змісту і слів. Вірші різноманітні: ліричні, про жіночу долю, про рідний край, і такі, що дивують громадянським звучанням. Єдине, чого немає в них, - це фальші. А, значить, вони відкривають істину. А істина, як відомо, від Бога. Так що слово, мовлене Оленою Ярошенко, не повинно загубитися. До речі, її старша, дочка Оксана - філолог за освітою, викладає в школі українську мову і літературу. Прочитайте кілька віршів, і складіть про них свою думку самі. 3. ПІВТОРАК. с. Зрайки.
Літа весняні
Повівав вітерець, пестив коси мої,
А вони до лиця доторкались.
У ранковій росі, у ранковій росі,
У ранковій росі я купалась.
То літа молоді, то літа весняні,
Із садами вони розквітають,
І умиті в росі, і омиті в красі,
Сходу сонця вони вже чекають.
Щебетали пташки і співала земля,
В дивний цвіт вся вона повивалась.
Я стояла одна, біля річки одна -
І красу оту в себе вбирала.
Вже ранкову зорю промінь сонця прогнав,
Заблищала роса, як намисто.
Всі ті чари весни, всі ті барви весни
Забуяли на росянім листі.
Те намисто несу я на грудях своїх,
Хоч вже сонце на полудні стало.
Бо весна молода наказала мені
Все життя пронести її чари. Кобзарик
Повіває вітер з поля,
Явір шумить листям.
Сидить кобзар край дороги
До кобзи схилився.
Сидить кобзар, думу дума
Про долю Вкраїни.
Невеселі його думи,
Сумні його співи.
Вільна наша Україна,
Та нема в ній ладу,
Бо грошима заплювали
Нашу правду й славу.
Крісла ділять та гризуться
Народні обранці.
Люди про все оте чують,
Сміються і плачуть.
Одні тягнуть до Європи,
Інші - до Росії.
Заплутались, та й не знаєм,
Що ми вже й хотіли.
Поки влада мордується,
Ділки не сиділи:
Наживались, багатіли,
Як тільки хотіли.
В кого гроші - в того й влада,
У того і правда.
Не такої волі й правди
Ми, люди, шукали.
Затоптали у болото
Україну-неньку,
Закували Україну
Судами й брехнею.
Устав кобзар, та й поплентав
Шукати джерельце,
Що умиє Україну -
Чує його серце.
Омиємо наші душі
Живою водою,
І серця свої наповним
Добром, теплотою.
І заграють знову в селах
Весільні музики,
У віночку молодої
Буде Україна.
Защебечуть дітворою
Білесенькі хати,
На спориші, у подвір'ях
Буде їх багато.
То ж іди, наш кобзарику,
Й швидше повертайся,
Бо в джерельній, у водиці
Усе наше щастя. Ріка життя
Тече ріка мого ЖИТТЯ
Через діброви й луки,
Несе вода моє ЖИТТЯ -
І щастя, і розлуки.
Повіє звідкись вітровій -
Хвиля об камінь б'ється,
А вийде сонечко з-за хмар,
Тоді вода сміється.
Стоїть задумано верба,
Купає в річці коси,
І прислухається вона,
Що серце моє просить.
А недалечко верболіз
Із хвилями хлюпоче,
І про моє гірке життя
Усе він знати хоче.
Шепоче тихо очерет,
У вітерця питає:
- Чи висохла моя сльоза?
Чи щастя повертає?
А біла лілія в воді
Латаття розкидає.
"Дивуйся ти моїй красі!» -
Вона мені гукає.
Тече ріка мого життя
Через діброви й луки,
Несе вода моє життя -
І щастя, і розлуки. Олена ЯРОШЕНКО. с. Зрайки. Голос Володарщини, 7 листопада 2009 року
|
