Антон Михайлевський. П’ять яблук - Сторінками книг - Літературне краєзнавство - Каталог статей - Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2
П`ятниця, 09.12.2016, 10:44

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Учнівська творчість [16]
Методичні матеріали [14]
Сторінками книг [24]
Аматорська творчість [18]
Письменники-земляки [20]
Уроки літератури рідного краю [13]
Фольклор регіону [1]
Новорічні свята [5]
Свята літнього циклу [5]
Рослини-символи [12]
Вишивка [7]
Жанри фольклору [17]
Міфологічні персонажі [38]
Українська кухня [3]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:10:44


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1300
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 7
Гостей: 7
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Літературне краєзнавство » Сторінками книг

Антон Михайлевський. П’ять яблук


Яблука пахли осінню.

Під неозорим небом України господарювала пізня пора. На городніх купах досихав бур'ян, жужмом лежало картоплиння і гарбузове вудиння, потрощене кім'я соняхів і пахуче бадилля помідорів — як свідчення того, що одсвітило сонце і з далекої півночі уже насуваються холоди та біле безмір'я снігів.

Вітер дотріпував траву над лиманом, і сади полегшено шуміли, відпочиваючи від надмірного врожаю.

Яблук цього року справді вродило рясно, не було-не було, а тут немов яблуневий дощ пройшов над землею. Щоправда, і падалиці було забагато. Найперше, що робив Андрій Семенович, приїхавши на дачу, то це брав відро і визбирував попід яблунями падалицю, щоб хвороба не розповсюджувалася далі — всі ці яблучка були червиві і з плямами так званої сірої гнилі. Доводилося щотижня закопувати в землю по кілька відер цього добра (таки добра) і воно покірно лягало в заздалегідь викопані ями, як органічне добриво. І все це від того, що всередині яблук-падалиць сиділи черв'ячки-плодожерки, які поступово виїдали смачну м'якоть, і нічого з ними не можна було вдіяти. Уславлена бордоська рідина з вагомим домішком міді, яка згідно з усіма інструкціями повинна геть винищити всіляку садівну гидоту, нічого не допомагала.

Втім одна яблунька на ймення «голден», тобто золота, вистояла в молодому і слабенькому на спротив саду. Вона


росла навпроти веранди і ховала в теплій дрімоті осені п ять яблук, великих, як ліхтарі, що світилися навіть уночі. Аж на п'ятому році дала врожай, і ці яблучка були чи не найкращі в саду Андрій Семенович міг, сидячи на веранді, годинами милуватися цією красою, і це йому не надокучало. Дружина принагідно порадила: «Дотримай, чоловіче, ці яблука до кінця вересня дня свого народження, і вони стануть прикрасою столу». їх навіть їсти шкода, ними треба хіба-що милуватися. Уже кілька днів красу навколишніх краєвидів підмальовувала перша заморозь. Білою рукою вона торкнулася пожухлих трав над лиманом, і це спонукало старого садівника врешті-решт зірвати яблука. Залишати їх тут, на відшибі, було небезпечно — крадіжки процвітали, і міліція на них вже не реагувала — відмахувалася від скаржників, як від настирливих мух: «А що ми зробимо, якщо по околицях бродять сотні безробітних. Вони тобі за банку консервів чи за пару яблук усі вікна поб'ють». І справді, лізуть, б'ють і безкарно.

          * * *

Людей на дачі було мало. їх тепер завжди мало. Землі над лиманом глинисті і за великим рахунком не придатні для землеробства. Пенсіонери, вклавши багато зусиль, врешті-решт один за одним відмовлялися від свого присадибного господарства, бо воно вимотувало не лише останні сили, а й відбирало останні копійки. Історики майбутнього десь через тисячу літ чи й більше будуть ламати голову: що за мертві міста розкидані по всій Україні, адже в них замало слідів людського життя.

Нікого не чекав Андрій Семенович у гості, бо нікого поблизу і не було йому подобалася ця самотність, дерева, квіти, лиман, і він ніякого спілкування не бажав. Але ось скрипнула хвіртка від дороги, і на подвір'я увійшов сусід через хату, завжди бадьорий (такий дар чоловікові) Анатолій Цупрун. Він хазяйським оком оглянув садибу і сказав-запитав:

-      А знаєш, Андрію Семеновичу, чого я до тебе зайшов?

    Ні.

     Чим-небудь поживитися, а то я у своєму саду давно все з'їв. І без слів, не питаючи дозволу, попрямував до яблуньки, на

якій красувалося всього п'ять яблук, і якось зневажливо, навіть не дивлячись на неї, зірвав одне з них. Через секунду воно вже хрустіло на його зубах. Андрій Семенович аж рота відкрив від несподіванки він так не зміг би... Йому хотілося крикнути: «Що ти робиш? Я ж п'ять років на них чекав! Я на ці яблука дихав, щоб їм тепліше було», але натомість чомусь запитав: «Ну як?»

     Нічого, відповів непрошений гість, їсти можна... А що в тебе ще є?

     Більше нічого.

     Тобто як? А айва?

     Айва є, Толю, але вона вся червива. Плодожерка поїла.

   А, тоді не треба. Вибач, я поспішаю.
Залишилося чотири яблука.

* * *

їх Андрій Семенович зрізав ножничками — він дуже любив цю яблуньку і навіть в такий спосіб не хотів її травмувати.

У корзину склали увесь мотлох, котрий належало випрати, а головне не залишати злодіям, а зверху поклали ті чотири яблука. Андрій Семенович накрив їх газеткою, а то наче негарно якось виходить, наче хвалишся... Але дружина, завжди максималістка, швиргонула ту газетку вбік: «Чого ховаєш? Вкрав чи що? Ніхто в тебе їх не забере». Якщо чесно, то чоловік не любив показухи навіть у дрібницях. Це Надія Василівна може купити на «Привозі» обскубану курку і за лапи нести її через усе місто. Для нього це було дивно поклади в целофанчик, і неси. Може, не всім приємно, дивитися на ту курку...


Додому так і їхали повна корзина одягу, а зверху чотири яблука, та такі великі, що на всю корзину.

У рейсовому автобусі тільки й мови було, що про яблука. Дачники похитували головами: оце сорт! Як ти їх вирощуєш? У тебе, напевне, чорнозему метрів два? У нас, як кулачки, та й ті червиві, а тут як глечики... Приємно було від цього захоплення, але одна жіночка все-таки шепнула: виставив напоказ... Це те, чого боявся.

До міста доїхали спокійно. Пригоди почалися безпосередньо в Одесі. На Куликовому полі, де чекали тролейбуса, щоб їхати до шостої станції Фонтану, до Андрія Семеновича підійшов п'яниця, став навпроти, втупився посоловілими очима в сумку, потім мовчки довго порпався в кишені, ледве видобув звідти п'ятдесят копійок і прохально заскімлив: «Командире, продай яблучко. У мене аж слинка тече, коли дивлюся на нього. Ну зваж. У тебе ж аж чотири. Дав би більше, але в мене лише п'ятдесят копійок.

     Не треба мені твоїх копійок, обірвав його Андрій Семенович, на, бери...

     Що ти робиш, дурню? прошипіла дружина. Не знаєш чоловіка і таке яблуко віддав...

     Такий у мене характер

* * *

В корзині залишилося три яблука.

У тролейбус ледве втиснулися (його довго не було) і людей набилося багато. Стали на задній площадці, корзину поставили в кутку, щоб не заважала. Жінка в форменій жовто-блакитній блузі, як бульдозер, пробивалася поміж пасажирами, розчищаючи собі дорогу. «Хто ще хоче розрахуватися з кондуктором?» вигукувала вона одну і ту ж завчену фразу, певне, вважаючи її верхом гумору. Люди мовчки протягували їй копійки, натомість одержували надірвані квиточки. Глянула


на Андрія Семеновича і байдуже махнула рукою: «Ясно, пенсіонер» кондуктори впізнавали його соціальний стан по сивинах скроні були бліді, як перецвілий бузок. І ледь не наступила на корзину. «Це ваші яблучка?» поцікавилася вона. «Так», Андрій Семенович думав, що вона запросить квиток за корзину як за багаж, проте ні. «Послухайте, змінила вона тон на змовницький, мене щойно пригостили коньячком. Треба його заїсти, щоб запаху не було. Я ж на роботі. Може, дасте яблучко?» «Дам. Чому ж ні?». І віддав найкраще, за що одержав стусана від дружини.

* * *

В корзині залишилося два яблука.

Андрій Семенович ніс додому не просто яблука, а аромат осені. Дружина з ним не розмовляла дурень, таке добро роздає направо й наліво.

Із громаддя будинків нарешті показався свій з червоною смугою нагорі.

   Хоч два яблука доніс і то добре, втішив себе щедрий
садівник.

Але радіти було ще рано.

Із середнього під'їзду, де він мешкав, в той час, коли він до дверей, з дверей випурхнуло двоє діток, а з ними мама, як качка, балакуча Світлана Микитівна.

     О, ну видно, що з дачі. Такі яблука несете, як сонце кожне...

     Вгадали.

     Мамо, заскимлів вражений хлопчик, я хочу яблучко.

     І я, і я, затанцювала від нетерплячки дівчинка.

     Тихше, саранча, — гримнула на них Світлана Микитівна. Купимо.

     Мамо, я хочу зараз.

      І я.


«Зараз будуть сльози», подумав Андрій Семенович, і він, усміхнувшись, узяв із корзини два ясних сонечка і вручив їх щасливим дітям.

Коли увійшли в ліфт, розгнівана дружина ущипливо запитала:

    Ну що, довіз яблука?

    Як бачиш. Я ж їх прикрив, щоб не дражнити гусей. А ти: «Чого ховаєш? Кому вони потрібні?» Виходить, що потрібні.

Категорія: Сторінками книг | Додав: genamir (02.05.2010)
Переглядів: 711 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2016