Вівторок, 13.11.2018, 01:57

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Учнівська творчість [16]
Методичні матеріали [14]
Сторінками книг [25]
Аматорська творчість [19]
Письменники-земляки [20]
Уроки літератури рідного краю [13]
Фольклор регіону [1]
Новорічні свята [5]
Свята літнього циклу [5]
Рослини-символи [12]
Вишивка [7]
Жанри фольклору [17]
Міфологічні персонажі [38]
Українська кухня [3]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:01:57


Останні надходження
[06.11.2018]
Галина Литовченко "Зібрані розсипи" (0)
[06.08.2018]
Оппоков Євген Володимирович. До 75-х роковин від дня страти (0)
[03.01.2017]
Чому ми так говоримо (0)
[03.01.2017]
Від піктограми до української абетки (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1385
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Літературне краєзнавство » Сторінками книг

Галина Литовченко "Зібрані розсипи"
* * *
Цей зорепад війна на серпень спише…
На плесі річки хлюпають лини,
свердлять завзято під зірками тишу,
не сплять гуртом в покосі цвіркуни.
Сливки в саду посипалися градом,
давно не чути з двору балачок.
Пробіг швиденько підтюпцем по саду
злодійкуватий сірий їжачок.
Шепоче листя молитви у гаї –
цей милий край за кроки од війни.
Крізь спокій ночі кулями шугають
з пітьми в пітьму крилаті кажани.
 
ВРОДИЛА ГРУША
Ростила сина,
чекала внуків – нема.
Тепер довіку
лишилась в хаті сама.
Один-єдиний,
ще й не стояв під вінцем.
Скосила куля.
Змарніла мати лицем.
А вечорами
читає сина листи,
що появились
на фронті в нього брати.
Тепер навіки
вони родина одна.
Хай лиш скінчиться
оця проклята війна.
Зраділа думці:
шукати буде синів!
От тільки хлопці –
признають матір чи ні?
Просити буде,
щоб приїздили сюди.
Вродила груша –
он як рясніють плоди.
2016
 
МІШЕНІ
Мій син уві сні сміється.
На сході гинуть,
щоб він уві сні сміявся,
а я – це чула.
Ірина Цілик
Ранок в шибку сонцем цілить,
будить тишу голубами.
Промені – у скло лобами.
Тепла ковдра, стеля біла.
Кулею поцілив ранок:
гуркотить, не чути тиші.
Спальники, буржуйки, миші,
зброя, молоток, рубанок.
В ранок вистрілили градом –
кров, воронка, стогін, глина…
На м’якій подушці слина…
гріх… паради… казнокради…
2017
БІЙЦЕВІ З ПОЗИВНИМ «РЕМБО»
І кличуть хлопця «Рембо» побратими,
а супротивник впевнено – «каратель».
І вже забулось, як насправді звати,
і що рідніш – Донбас, чи то – Карпати…
Та й скільки тих відмінностей між ними?
А мами голос уві сні: «Синочку!» –
як і в дитинстві до обіду кличе.
Та в лиходіїв настрій войовничий, –
і в матері засмучене обличчя…
Ще просить зняти випрати сорочку.
А до домівки ж – лиш подай рукою,
і по-пластунськи міг давно добратись,
ще й у Дінці попутно накупатись.
Та не мовчать за річкою гармати…
І берег затягнувся осокою.
Він має мрію (ще не має часу)
пізнати всі міста, містечка, села,
де побратими житимуть веселі
в своїх родинах, в затишних оселях…
Бо ж не бував за межами Донбасу.
І не завадити ніяким ордам
підняти стяг на кожнім териконі
тому, хто виріс в степу на долоні,
хто не продався злодіям в законі…
То буде кращим «дембельським акордом»1!
2015
1 «Дембельський акорд» – обсяг разових робіт, що виконується за наказом командування військовослужбовцями строкової служби (як правило, в останні один-два місяці перед звільненням в запас), умови виконання яких неформально пов’язані з датою їх майбутнього звільнення. (З Вікіпедії).
 
«ВОЖАКОВІ»
Зачіска під машинку –
коротко, аж «під нуль».
На голові твоїй, синку,
слід від ворожих куль.
Чуб відпустив козацький,
та не сховав рубці.
Погляд вхопив зненацька
тінь на твоїм лиці.
Мабуть, згадав колишнє:
подвиги, зраду, смерть,
як врятував Всевишній
в місті, залитім вщерть
кров’ю, відчáєм, болем,
димом їдкої мли…
Друзів як понад полем
ангели понесли…
Не розслабляйсь, козаче,
шаблю тримай наголо,
доки матусі плачуть,
доки живуче зло.
Вартий кількох небитих,
не загуби голови.
Ти залишився жити,
смерті на зло живи.
2018
ДОЧЦІ ОЛЕКСАНДРІ
«Їй би міряти модні сукні,
вчити східні звабливі танці.»
(Любов Ігнатова «Жінці-воїну»)
І танці вміла, і сукні мала,
тоненьким пальцям корився джаз.
Бувало, снилась концертна зала
й широка сцена на весь Донбас.
Це ж де знайшлися на тебе берці?
Невже й дитячим бушлат бува?
Гранати, «Гради», сонати, скерцо...
Хіба сумісні такі слова?
Щодня молюся, як кожна матір:
спини, Всевишній, страшний вертеп.
Щоб грав музика й на полі раті
розквітнув маком донецький степ.
2018
 
КОРІННІ
(До трагічної дати 18 травня 1944 р.депортації кримських татар  в Середню Азію)
І.
Пам’ять зрешечена кулями, але жива
в навхрест забитих дошками товарних вагонах.
Там, де могили сховала надійно трава
в гулі сумних залізниць на страшних перегонах.
Пам’ять видніється в зморшках згорьованих лиць,
в темному погляді вічний вбачається докір.
Все пам’ятає народ до найменших дрібниць,
в сяйві зірок імена в піднебессі високім.
Вітром розноситься степом чи пісня, чи плач,
страчених душі біліють над горами в хмарах.
Чіпко тримає корінням старий карагач
спогад про миле дівча у зелених шальварах.
Чи здогадався, чия це хустина легка,
хто притулився до стовбура міцно щокою?
Ніжно погладжує кору стареча рука –
стала, мов тертка кора за розлуки, шорсткою.
Хто розуміє той радісний крик журавля,
що навесні з високості над світом лунає?
Рідних дітей зачекалася кримська земля,
всіх киримли, для яких вона в пам’яті раєм.
 
ВОДІЙ БАХЧИСАРАЙСЬКОГО АВТОБУСА
Після того поспішного референдуму,
після того, як перевертні поскидали маски
і оголили свої личини,
він, привітний симпатичний мусульманин –
водій бахчисарайського автобуса,
на відміну від своїх колег
ще довго їздив з двома
жовто-блакитними прапорцями:
кримськотатарським з жовтою тамгою
та звичним оку українським національним.
Пасажири його рейсу
дивилися на маленькі прапорці
і на самого водія
різними поглядами і різними очима.
З одних від люті сипалися іскри:
що він собі дозволяє,
куди дивиться влада?
Інші світилися повагою та захопленням:
який відважний патріот цей чоловік!
Коли я виходила з автобуса,
підходила до нього і дякувала:
– Спасибі вам за прапорець.
– Чим можу… – відповідав він посміхаючись.
Згодом на лобовому склі
лишився сумувати лише той,
на якому жовтів герб кримських татар.
А з деяких пір на маршруті я того водія не бачу.
Інші прикрашають свої робочі місця –
хто триколором з двоголовим хижаком,
а хто блакитним з тамгою.
2017
 
ЦВІТИ ПОВІК
Моя Вкраїна – то найперше хата
в селі над Россю в шепоті гаїв.
І поле на чорнóземи багате,
і сад вишневий – царство солов’їв.
Моя Вкраїна – то співуче слово
і на черені спечені хліби,
і соняхи – у небо волошкове,
і запорозькі велетні дуби.
А ще дзвінкова у яру криниця,
що хліборобів здавна напува,
моїх сельчан привітні світлі лиця,
рукам робочим – слава вікова.
Цвіти, цвіти, моя Вкраїно мила!
Тебе віддавна від чужих навал
в бою сини відважно боронили,
лихих заброд вгамовуючи шал.
Бо всі ми тут козацької породи –
століттям нашим не згубився лік.
Один рушник від Заходу до Сходу
твої народи пов’язав навік.
2017
ІІ.
Тим діткам так солодко спалось травневої ночі:
маленьким Ахтемам, Різам, Нуріє та Айше
в той час, як диявол гримаси неприязні корчив,
на кожного підло навішував юди кліше.
Чомусь плачуть мама і бабця, пакуючи речі,
нащось такий ґвалт влаштували собаки в селі.
З війни прийде тато, а в хаті не чути малечі –
записку лишити потрібно йому на столі.
Вже яблуні цвіт засвітив розполоханий ранок,
зловісну тримають стежки у траві таїну,
ще й дядько військовий для чогось стрільнув
наостанок –
невже до цих пір не награвся у справжню війну?
Нащо така гра, що дорослих до сліз налякала?
Біжать до вагонів, щоб десь заховатись в кутку.
Спіткнувся дідусь і лежить нерухомо на шпалах
та зойкнула бабця ступивши на дошку хитку.
У носі хлоп’ятко вишукує пальчиком кози,
на сонячний промінь в щілині даху задививсь.
Терпляче чекає свистка із труби паровоза,
бо вперше на поїзді їде далеко кудись.
2018
 
О, ДНІПРЕ МІЙ…
В Дніпро дивлюся з потяга метро:
краса Славути чиста і бентежна.
Веселка ген занурює відро
в його блакитні води обережно.
Розпушують спокійну гладь човни
(позаздрила – мені б таке дозвілля).
Комусь з кущів мерещаться лини –
пучок вудилищ висунув з-під гілля.
А Правий берег – в сяйві куполів,
пильнує спокій Батьківщина-мати.
Весняну просинь крають журавлі
й пісень про Київ хочеться співати.
О, Дніпре мій, люблю твою могуть,
поважний вік і доблесне минуле.
В сім’ї єдиній Україні буть,
козацьку славу ми ще не забули!
Чатують землю воїни-сини –
забулись ордам посвисти нагайки…
Розпушують спокійну гладь човни,
як в давню пору запорозькі чайки.
2017
* * *
Небо розкопане глибоко,
наче бульдозером.
Бачу між хмар перевернутих
блискає озеро,
берег кохається в квітах
та врунистих травах –
виткався раю окраєць.
А це вже цікаво!
Нащо Творець відкриває
святу таємницю
в час, коли всім, окрім мене,
так солодко спиться?
Іскрами сипле наждак –
знати точаться й вила.
Зважує вчинки Всевишній:
на що заслужила.
Озеро гріє блакиттю,
то супиться в хмарах.
Не відмолюся,
якщо заслуговую кари.
2018
* * *
Чи піде дощ, чи буде лиш лякати?
Нехай би небо гримнуло хутчіш.
Над синім морем хмари пелехаті
без зговору гуртом зібрались в кіш1.
З них вітер ліпить хижки на очах,
мов з глини і сухого очерету.
На піку слави в ейфорії злету
над куренями звів химерний дах.
Та щось не так – й летить все в шкереберть:
валки, сніпки з іще нового даху.
Весь витвір перевів на клоччя й дерть.
Не так, як хтів? То – нерви у невдахи.
Такий талант, а вдався до нікчем.
(Й простій людині стан його знайомий –
довів себе митець до перевтоми).
Гей там, вгорі! Облий його дощем!
Нема дощу… І вітер обезсилів…
Покинув купу виснажених хмар.
В свою кошару ген на небосхилі
збирає їх невидимий вівчар.
2018
1 тут – табір, поселення.
НА КОС-АРАЛІ1
Піски колючі, вітри зухвалі
бентежать душу, тривожать тіло.
В чужій місцині на Кос-Аралі
Тараса серце не відболіло.
Пече вогнем у немилім краї,
не дасть нізащо про те забути,
що в Україні свистять нагаї,
в кайданах стогне народ закутий.
В «нікчемнім»2 морі човни, як стражі,
в дратливих водах світило гасне –
малює пензлем чужі пейзажі,
а слово мовить про люд нещасний.
Із України злітає спомин:
гаї та ниви на виднокрузі,
про вишню згадка дає оскому,
співає пісню калина в лузі.
Та в милім раї панує лихо,
чумою косить селянські хати…
Арал під боком зітхає тихо
та горю ради не може дати.
2018
1 Перебуваючи у засланні в Орській фортеці, Тарасу Григоровичу Шевченку, як художнику, пощастило потрапити до складу Аральської описової експедиції, організованої Військовим міністерством для знімання та промірювання Аральського моря, під час якої ним було зроблено понад 40 ескізів олівцем та десятки акварелей. Роботи Шевченка в Аральській експедиції виконані з науковою достовірністю, мали важливе пізнавальне значення. За період експедиції (1848-49 рр.) Тарас Григорович ще й написав творів більше, ніж за 6 років свого початкового творчого періоду. (Інформація з Вікіпедії)
2 Т. Г. Шевченко називав Арал нікчемним морем
 
ЗАПОРІЗЬКИЙ ДУБ
Він пам’ятає предковічну Русь
і половців, «запеклих давніх друзів»,
як кіш козацький згодом розвернувсь
й зійшла зоря його на виднокрузі.
Йому в сусідки б – хоч одну із лип –
дебелу, щоб не слухати жалóби.
Бо й сам щоночі важко «скрип та скрип» –
надокучають висохлі суглоби.
На самотині атакує вік,
колишню вроду розіп’яла старість.
Чи ж козакові місце між калік?..
Та он живою гілка ще зосталась.
Дасть бог – уродить кілька жолудів,
ті проростуть дубами молодими.
Собі нащадків виростить хотів,
дивись, і сам помолодів би з ними.
Вже сім віків у дуба на роду –
нема давно думок про хіть і звабу.
Та все ж до пари б – липу молоду.
А хтось підсунув половецьку бабу.
2018
* * *
Став зненацька вітер дибки,
скинув з пліч руду сорочку.
Обібрав садок, як липку,
до останнього листочка.
Впав долілиць на купину
у затоні золотистім.
Від утоми в сон полинув,
а там знову: листя, листя…
2016
* * *
Грає вітер на арфах
проміння і злив:
завиває, сміється, хлюпоче.
До мойого вікна
пелюстки притулив –
певно, знову блукав серед ночі.
Підворіття хизуються
золотом ще –
падолист розкладають в канапки.
І пора парасольок
вчорашнім дощем
не останню поставила крапку.
В високості шикуються
хмари сумні,
як до лав молоді новобранці.
До приходу зими
в золотому вбранні
осінь тихо кружлятиме в танці.
2016
* * *
В монастир чи у вирій? Їй-бо…
Щодо вибору – час підкаже.
Геть не пишеться щось про любов,
і не гріють морські пейзажі.
Львів, до речі, сховався в сніги,
хоч якась, та – різноманітність.
Біля моря ж чаїне «ки-ги»
колисатиме аж до квітня.
Із туману стежина гука
до дверей монастирських келій.
Та приваблює й хата гірська
у засніженім Буковелі…
2016
СТОЇТЬ В ПЕЧАЛІ МІЙ СТАРЕНЬКИЙ ДІМ
Так холодно і плечі б’є мандраж.
Завис на хмарі місяць бумерангом.
Пронісся протяг за вікном мустангом –
торкнув в польоті гривою вітраж.
Під кахлем міцно спить глухий камін.
Була колись хороша в ньому тяга,
та без уваги захолов трудяга.
Накинув пилу сірий балдахін.
Стоїть в печалі мій старенький дім.
Лиш хазяйнує мишка за диваном.
В серванті скло заволокло туманом,
шпалери впали й скорчились на нім.
Так холодно… Блискучий слід сльози
лишив доріжку в дзеркалі овальнім.
Про плед згадала, що в дитячій спальні.
Завжди чекає в кріслі із лози…
 
ОСІНЬ, ЯКА ВОНА Є
Графік сезонних дощів
чітко витримує осінь:
бісером сяють кущі
й галяви рудоволосі.
Надлишок крапель з гілля
трусить на землю дятел.
Поглядом сонце здаля
нишпорить світом завзято.
Промінь майнув навпростець
бік гарбузовий гріти,
налаштувався вітрець
бавитись бабиним літом.
Осінь міняє лице:
то розвесела, то хмура,
бо ж вона жінка, а це –
тá ще грайлива натура.
2016
 
СІЧУ КАПУСТУ
У завіконні – вітрів розпуста,
а я співаю й січу капусту.
Ходжу по хаті в лляній сорочці,
тихенько грає вишняк у бочці.
А у коморі є й журавлина –
десь зо дві жмені у діжку вкину,
щоб веселенька була капуста,
щоб спокушала сусідів хрустом.
Заскочить якось сусіда в хату
і буде в мене таємне свято.
Сором’язливість вишняк здолає,
з сусідом разом майну до раю.
Про те прознає сусідка згодом
і кине грудку з свого городу.
Прицільно кине, якраз у шибку,
та так, що стане фіранка дибки.
Ворота зранку у дьогті будуть,
і те побачать сторонні люди.
Скажіть, навіщо мені той сором?
Хай вітровії співають хором,
але не тягнуть мене в розпусту.
І досить, мабуть, сікти капусту…
2016
МІЖСЕЗОННЯ
Безлистий парк – мов натяк камасутри:
там вітру простір в безлічі шпарин.
А небо вбралось в екзотичні хутра
якихось дивних рідкісних тварин.
То сніг, то дощ. То раптом дощ із снігом.
Картатий брук змінився на муар,
лякає ожеледиця набігом,
і двірники пильнують тротуар.
Дорога в лавку млява й неохоча.
І в сонця зранку настрою нема.
І на каштані вóрони пророчать,
що в цьому ґерці виграє зима.
Лиш парк давно своїй скорився долі,
закинув одіж в шафу до весни.
Ґвалтує вітер стовбурини голі,
впадають крони в летаргічні сни.
2016
 
ВЖЕ НЕДАЛЕКО ЗОВСІМ ДО РІЗДВА
Зимовий день. З морозом, як годиться.
В відрі на ґанку кварта б’ється в лід.
Парує в небо з вулиці криниця,
в заметі стежку порпає сусід.
Насупилася з-під острíшку клуня,
ступають кури з оглядом на сніг.
Прикраса двору – снігова бабуня –
тримає міцно віник-оберіг.
Ялинка ловить лапами сніжинки,
зубами пес лякає білих мух.
Заждався дідух свята ще з обжинку,
стріпнувся враз, аж захопило дух.
Сільської церкви маківку і плечі
зима пухнастим хутром накрива.
Колядки вже розспівує малеча,
бо ж недалеко зовсім до Різдва.
2016
* * *
Тої ночі був місяць
вповні –
не зімкнула повік
до ранку.
Ллялось сяйво на ліжко
ззовні,
закривала дарма
фіранку.
Врешті півень відтяв
цілушку,
під крило заховав
з півнеба.
Пригорнула і я
подушку,
та приснився не той,
що треба.
2016
* * *
То сніг танцює в завіконні,
То сонце – лобом у шибки.
В душі – і сум, і гопаки:
якесь шалене міжсезоння.
Літа – до осені в ясир,
а мрія все у весну лине.
Ще личить у квітках хустина
і капелюшок набакир.
І солов’я чекаю спів,
хоча заручена із кленом,
що звабив золотом червленим.
Та ж під вінець – ще не повів?..
2017
ВІДЛИГА
Виводить світ з зимової зажури
Ярило вправно порухом руки.
Сміються так, аж трусяться боки,
від лоскоту промінням кучугури.
Бурульки дзвінко падають з дахів,
сліди чобіт наповнились водою.
Суха копиця пахне молодою
й поважні пні вилазять з кожухів.
В дворах сідає у калюжі сніг,
потічкам русла прокладає дехто.
Грачиний ґвалт з весняним діалектом
так веселить, мов співи голосні.
2017
* * *
Пахне бузок в полив’яному горщику –
па-мо-ро-чить!
Чистими бростями вмитими дощиком
радує мить.
П’ятою, зайвою начеб, пелюсткою
вабить вуста.
Коси ж покрили ліловою хусткою
пізні літа.
Ятрить весна, навіває за звичаєм
тисячі мрій.
Скину хустину і вéсну покличу я
знов на постій.
2017
* * *
Зазвучали піснями гаї,
забуяла розмаєм природа,
покришив на дрібні рубаї
хмарку визрілу вітер зі сходу.
Буруни подалися бігцем –
їм, як завше, до берега треба.
Креслить обрій межу олівцем
між водою і сонячним небом.
З теплоходу у морі луна
Із Вахтангових вуст «чіто-гріто».
Грає сонце в бокалі вина.
Не на жарт розгулялося літо.
2016
* * *
Хоч вискакуй з маршрутки у степ на ходу –
бачу кашки знайому в траві позолоту!
І цикади дзвенять за вікном до ладу,
й стрибунців навперейми пустилась кіннота.
Літо-літечко йде не в обхід манівцем,
зачаровує зір, заворожує сміхом,
розстелило чубатим хмарки ялівцем,
на житло ластівок налаштовує стріху.
Поміж степом і морем мій дім на межі,
котить хвилі ковил у смарагдові хвилі.
В суходіл уп’ялись хвилерізів ножі,
де піщані бархани і трави похилі.
Жовті мальви цвітуть, відцвітає чебрець,
диха спокоєм степ і неспокоєм море.
Із маршрутки додому іду навпростець –
ігноруючи час, осягаю простори.
2017
НОКТЮРН
Нам зустрітися не судилося,
йшли, напевно, ми врізнобіч.
Сонце в трави десь закотилося,
вечір тихо подався в ніч.
Повний місяць між хмарами плине,
шиють вулиці кажани.
Тінь моя, мов тонка бадилина,
притулилася до стіни.
Закружляла із леготом в вальсі
тиша площею-пустирем.
Мускулистий розкидистий ясен
зупинився під ліхтарем.
2016
КАРПАТСЬКІ ЗАМАЛЬОВКИ
І.
Сонце сховалось за річку,
щулиться обрієм день,
вечір запалює свічку,
гори співають «Марічку»
і про смерічок пісень.
Місяць на голос трембіти
робить невпевнено крок.
Вже скористалася літом
нічка, проворна кобіта,
й намолотила зірок.
Ними засіяла хмари,
наче ґаздиня ріллю.
Із полонини отара
тюпки біжить до кошари.
Хлопцям на руки зіллю.
Чиста з потоку водиця
втому здолає умить,
і чабанові присниться
ніччю розкішна копиця.
Мила під зорями спить.
ОСОННЯ
Завмерло листя на березі – нішелесь.
Розтратив геть у полі силу вітровій.
Лише зозулі перегукуються десь
та джміль гуде – сідлає квітку-деревій.
Комаха липне до спітнілого лиця,
і сонце жару пополудні додає.
А богомол своє – про сина і отця,
і щось від святості у тому дійстві є.
Ген на осонні вуж куняє на пеньку,
та, схоже, в тінь вже незадовго дремене.
Зозуля десь там ліньки видала «ку-ку» –
не встигла навіть зацікавити мене.
2017
ІІ.
Скинула хмара зайву вологу,
день у сльоті.
Всякій погоді дякують богу
землі святі.
Ринули з гір під ворини потічки –
бистра вода.
Жінка у шибці: коси без стрічки –
немолода.
Вже спорожніли гнізда лелечі –
в вирії птах.
Хустка з вігоні кутає плечі –
діти в світах.
Виткала в скриню всім по вереті –
плетиво з дум.
В синіх Карпатах холод на злеті,
глипає сум.
З вулиці вікна дощ помережив,
висне туман.
Поміж садиб розпливаються межі –
царство оман.
 
ІV.
Сніговіями,
переметами
навкруги розкошує зима.
Застелила городи веретами,
що наткала завчасно сама.
Чудернацькими
візерунками
розмальовує прутиком сніг,
намотала сюрпризів пакунками,
намела кучугур на поріг.
Попід вікнами,
попід стріхою
завиває вітрисько не в лад.
Зачарований танцями віхоли,
в небуття відлетів листопад.
2016
ІІІ.
Задощило, розверзло, залистопадило,
розкотились із базарів кавуни,
вбралось в бісер павутин осіннє прядиво,
з полонин повзуть в долини табуни
сірих хмар, таких обвітрених, насуплених
на вчорашній чи на завтрашній вже день.
Глипа дуб старий у сивий простір дуплами,
дістає мізки нав’язлива міґрень.
Пелюстки капустелян в траві згубилися,
дощ розмив старе каміння на соші.
Я в плащі з-під парасольки роздивилася
сум у горах. Те ж відчула і в душі.
 
ЖОВТНЕВІ КОЛЬОРИ
Полум’ям листя спалахують шати,
жар додають з квітників повняки.
Жовтень зірвав геть усі банкомати,
кинув у обіг руді мідяки.
Дрібно берізки трясуть гаманцями,
в клена в долонях тріщить портмоне;
котить монети вітрець путівцями –
жодну влоговину не обмине.
Сипле ідеї свої променисті
і в Петриківці, і десь в Хохломі.
Осінь погідна м’яким падолистом
здалеку стелить доріжку зимі.
2017
В ПОРУ БАБИНОГО ЛІТА
Гомонять тополі тихо в частоколі,
на дахи вершини дивляться здаля.
Під осіннім сонцем грають скелі голі,
над широким плаєм вітерець гуля.
Виснуть павутини бабиного літа,
в’яжуть у пучечки грона горобин.
Гарбузи вродили – нікуди їх діти,
сушиться цибуля на щаблях драбин.
Квітнуть на подвір’ях кулями жоржини,
гріють на кілочках глечики боки.
Витягнули шиї крізь вузькі шпарини –
норовлять з повітки гуси навтьоки.
Перекочували яблука із саду
(їх напередодні повно там було).
Дітвора у гилку грає до упаду,
цій погожій днині тішиться село.
Прийде незабаром смуток листопаду,
зрідка нагадають про минуле сни.
Запасають люди кожен промінь радо,
щоб було достатньо сонця до весни.
2017
 
ТАКИЙ ЛИСТОПАД…
Мокро і сиро. Туманно. Такий листопад.
Вбралися бісером висохлі зонтики кропу.
Мало лишилось в природі красивих принад,
фазу останню завершив осінній листóпад.
Клени принишклі стоять нерухомо у сні,
листя опале прилипло до мокрої стежки –
не роздивлюся: орел мені випав чи решка;
падають краплі із неба холодні й рясні.
Крок із порогу роблю в володіння дощу –
теплу оселю лишила, взяла парасолю.
Купол рожевий під сірим шатром розпущу,
буду і далі свою випробовувать долю.
Мій ти ровеснику (перший в ряду до зими)…
Сивий друзяко, обшарпаний мій листопаде…
Хоч парасолькою настрій довкіллю розрадим.
Вдарим в розпуття розтоптаними чобітьми.
Гей, припини свій нудний і плаксивий романс!
Реп почитай на даху, стрепенися, мій друже.
Бач, онде вабить до себе глибока калюжа.
Може, поміряєм? Хтозна, чи буде ще шанс.
2017
* * *
Вечір із полуднем бився й таки переміг.
Сонце за синіми шатами вклалося спати.
Вийду із хати й присяду на теплий поріг –
буду вечірню зорю в самоті зустрічати.
Я прихилюсь до одвірка старого плечем,
він мене знає давно, тож не буде перечить.
Темрява крученим ляже до ніг паничем,
випливе запах левкой у нічну порожнечу.
Видасть присутність під тином духмяний тютюн,
блисне очима з кущів чорний котик-приблуда,
спуститься з неба і пильність приспить Гомоюн1,
піснею матінки ляже тихенько на груди.
Ой, люлі-люлечки, стану маленькою я,
буду леліяти мрії під зоряним небом…
(Певно, чекає на мене домівка моя,
серце підказує теж, що поїхати треба).
2017
1 З слов’янської міфології відомо, що крик птиці Гомоюн віщує добру звістку (щастя), а людям вона співає божественні пісні (гімни) та віщує майбутнє тим, хто вміє чути таємне.
* * *
Побіліли верби край мого села –
грудень, тож зима припорошила.
А на півдні вдруге квітне мушмула,
протестує цвітом що є сили.
В сновидінні ґанок бачу в картузі,
яблуню в пухнастім білім светрі.
Тут же – виснуть грона вперто на лозі,
у снігу лиш маківка Ай-Петрі.
Зеленіє верес на гірськім плато,
і мороз траву мережить тонко.
А в озерцях місяць з висоти перстом
мітить для Водохрещ ополонки.
2017
* * *
Я – березнева. У цьому вся суть –
лічать роки мої весни.
З вирію птахи надії несуть,
лід у водоймищі кресне.
Теплий Олекса в хрещені мені
трапився в пору святкову.
З кýпелі ніс в золотому руні,
з вербами вів колискову.
Стежка моя від весни до весни
в’ється по врунистих нивах.
Здалеку кличуть старі ясени
в сонця рясних переливах.
Я березнева і осінь в душі
місця даремно шукає.
Серце свідомо шепоче вірші
з ніжно-зеленим розмаєм.
2017
 
ПІСЛЯ НІЧНОЇ ЗАМЕТІЛІ
Чи скористалась відкритою хвірткою
хитра прудка заметіль?
Білий бархан намела під повіткою,
скинула з линви1 постіль.
В сніг заховала осінню депресію
в сірому дранті вітрів.
Вся в горностаях веде фотосесії
в стиглім гурті снігурів.
В русі – гармонія, в барвах – узгоджена
вміло підібрана мить.
Двір на світанку, як новонароджений –
жаль його спокій будить.
2017
1 ЛИ́НВА, и, жін. Товста дуже міцна мотузка з волокон або дроту (СУМ)
* * *
Хтось жартує зі мною,
опускає щомить жалюзі.
Чи то птаха якась
розпускає за вікнами крила?
Після вахти нічної
ще й ліхтар на бетонній нозі
збайдужів до всього,
що й повіки відкрити несила.
Липне морок до шибки,
гопаки відбиває дощем,
набридає душі,
мов вишукує пару для себе.
Розпливається смуток
і ніщо не нагадує ще
феєрверки снігів
і про сонячні промені з неба.
Але осінь не вічна –
ось така і плаксива, й журна,
що відважує сум,
наче ліки старенький провізор.
Піднімуся і вкотре
витру краплі рукою з вікна,
чи на гірший кінець
ненадовго включу телевізор.
2017
* * *
Замело, засипало
землю хуртовинами,
намолола борошна
нічка із зірок,
засріблилась паморозь
гордими вершинами,
зачепила шерехом1
гомінкий струмок.
Прокладає досвіток
стежки до колодязів,
першим санним полозом
виділився шлях.
Запишались вулиці
в білосніжнім одязі,
лиш похнюпив голову
найкрутіший дах.
Де й гординя ділася
під одною ковдрою.
Ну й сюрприз підсунула
вискочці зима!
В клуні стріха світиться
усмішкою доброю,
бо ж питань у бідної
до зими нема.
2017
1 перший слабкий лід
* * *
Вже птахою день відлетів
і сховався за обрій.
А нічка-мара тут-як-тут,
захопила в полон.
Надія на ранок погожий
у настрої добрім –
з синичкою в шибці, а не
із нашестям ворон.
Надія на Сонце таке,
що сліпитиме очі,
торкнеться промінням
печальних зневірених душ.
Сади щоб садить
поривалися руки охочі,
щоб рід вкорінявся навіки
і вбік ані руш.
Щоб сил додало ратоборцю,
незламності й гарту
здолати незгоди,
розбавити сліз гіркоту.
Моя батьківщина
найвищої почесті варта.
Якщо і віддати життя,
то за неї святу.
2017
НЕПОРОЗУМІННЯ З ТЕМРЯВОЮ
(Іронічне, після пізньої гостини)
Уколола сосновою гілкою,
налякала ущент кажаном,
напоїла стежину горілкою
й перекинула через стегно.
Я спіткнулася, перечепилася
за прихований в тінь перелаз.
Зорі в хмари до ранку зарилися,
спонукають до сліз і образ.
Дай же, нічко, зустрітись з доріжкою,
присвітила б мені каганцем!
Та вона пригортається кішкою
і сміється беззвучно в лице.
2017
ЧЕРВОНЕ СВІТЛО
На нашім перехресті
горить червоне світло –
жартує знов зі мною світлофор.
А може, то не жарти:
чекає, щоб розквітли
рясніше почуття й злилися в хор.
Чи щось не домовляє
і відвертає кроки –
на іншу стежку хоче відвести,
допоки ще не пізно,
не загубилась доки
на тих шляхах, де звично ходиш ти.
2018
СВЯТО ВАСИЛЯ
Ні чоловіка, ні сусіда Василя.
А свято – йде?
Народ щодуху по хатах своїх гуля,
лиш я ніде.
Пригрілись десь мої знайомі Василі
в цупких руках,
чи байдикують на Канарах та Балі
в гурті Натах.
А я Канарами цікавлюся здаля,
як і Балі.
На самоті мрійливо жду на Василя
в своїм селі.
А що, як справді забреде до мене гість?
Розбудить штиль,
з коня постукає в вікно і доповість:
Я – твій Василь!
2018
 
ВЖЕ НЕ МАЛА
В вечірніх сутінках через город
до бабці в двір із глечиком щербатим
чимчикувало, ласе до пригод,
мале дівча (вже й не скажу, як звати).
Котилась ніч омелою, й туман
на картоплиння ліг кожухом синім.
Крильми в смерканні борсався кажан,
й було від того боязко дитині:
ще, на дай бог, шугне у віражі
й цупким крилом заплутає волосся…
Гуртом лякали вишні на межі,
і з-за стіжка хтось виглянув, здалося.
Спасало світло із хлівних дверей,
де цівок дзвін з дійнички густо линув.
То бабця ще, тривожачи курей,
при каганці доїла корівчину.
Чекав ослін з горнятком молока,
тримали вінця для дівчати піну,
і тепла ніжність першого ковтка
згасила гарний шмат адреналіну.
Від проводжань відмовилась, хоча
стискали знову плечики судоми,
коли з уявним привидом дівча
вертало з повним глечиком додому.
2018
ТАКА ЗИМА
Типовий день південної зими:
помірна хмарність з нападами сонця.
Лиш верховин біліють килими
та голий дах Ай Петрі-охоронця.
Проймає киснем закутки легень
безлюдних вулиць екзотична зелень,
лунає тиша срібно: дзень-дзелень
і я на площі, як на белебені
серед такої теплої зими,
поміж кіосків з купою товару,
між продавців пахкої шаурми,
що зачекались гарного навару.
Надія гріє на новий сезон
і продавця яскравих сувенірів,
які мастак штампує під шаблон –
в їх раритетність сам собі повірив.
На побережжі гріють валуни
морських бакланів невеликі зграї
та від нудьги курортні гавкуни
на теплій гальці покотом дрімають.
2018
* * *
За руки з вітром понад світом гайда!
Переліскам колошкаю гілля –
набухлі брості первоцвіту знайду,
бо чую кроки березня здаля.
Свистять дрозди щосили на галяві –
весни мотивам тішиться душа.
Знялись журавки між хмарки біляві –
дають зими зітханням відкоша.
Нехай зітхає, спроби ж ці – останні,
до трону їй не буде вороття:
збудила світ зеленоока пані
і завдає свій ритм серцебиття.
2018
ТИМ І ЖИВЕ
Блищить у глибині шматочок неба –
упав на дно із зіркою вночі.
Мов у свічадо, дивиться на себе
відерце вранці в корби на плечі.
Та незадовго знову «майна-віра»,
аж через вінця плескає вода.
Цямрина здавна від вологи сіра,
а може, й сива, бо ж немолода.
На свій поміст приймає цінну ношу
під ланцюга лункий щоденний дзвін.
Нудьги не знає, бо ж вода хороша –
стоять сусіди в чергу на поклін.
У всі часи криниця у пошані,
до неї стежка в кожного своя.
Калина обіч в пишному убранні
молочним цвітом навесні буя.
Вгорі панують зорі в тихий вечір
і місяць синім простором пливе.
До третіх півнів спочивають плечі,
а там – як завше. Тим вона й живе.
2018
* * *
Репнула брунька й зірвалася цвітом,
свиснув у слід дикорослий мигдаль.
Степу ділянка запахла мохіто1 –
де і поділась зимова печаль.
Певно мені бракувало уваги –
на залицяння вітрів піддалась.
Разом пірнули в весняні розваги,
дарма божилася: ігрищам зась.
Що загубила тернову хустину,
ще коли посвистом вабив мигдаль,
пізно схопилась, та зовсім не жаль:
ще красивішу на плечі накину.
2018
1 Мохі́то (ісп. mojito) — напій з м’ятою.
* * *
Прогнозує синоптик
туман у південному місті –
знову буде нагода
самій розібратись в собі.
Бо не факт, що на вечір
заграють музики троїсті,
ген світанок уже
на прогностику сів далебі.
Не прийдеш, не приїдеш –
закрила імла перевал.
Та бажання було б –
на туман нарікання простила б.
Чом не кликав до себе?
На твій полетіла б вокзал.
Я би спосіб знайшла
подолати туманові крила.
Але ж ти – це не я:
обґрунтуєш невинність свою,
розкладеш по поличках
детально обставини збігу.
…Не одна я така
на пустому порозі стою,
той синоптик казав:
Станіслав геть засипало снігом.
2018
* * *
Я чую, море, ти десь поряд
зітхаєш надлишками йоду.
Про тебе всі стежки говорять
у тиху й вітряну погоду.
Блукають мрії берегами
та сни чиїсь давно забуті.
А хвиль твоїх солоні гами
в нічних штормах шукають суті.
Про суперечки мовчки свідчать
закам’янілі черепашки,
а берег не впадає в відчай –
цвітуть, як сотні літ, ромашки.
Ген ковила до мису котить,
і мак на сонце очі мружить.
Баклани піддались дрімоті,
а вічним скелям – все байдуже.
Тебе ж я завжди чую, море,
бо кличеш в будь-яку погоду.
Величне, чисте, неозоре
зітхаєш запахами йоду.
2018
ІРОНІЧНІ ЧОТИРИВІРШІ
* * *
У лісі квіти всі були мої.
І ти був мій у тім шаленім лісі.
І птахи спів на дикому горісі.
І комарів розбурхані рої.
* * *
В човенці з милим в парі на зорі…
Плекала мрію про любовні втіхи.
Гасила думка, що не варто спіхом –
вже почали клювати пічкурі.
* * *
– Батончики заморські – то чуже.
Приносять шкоду, кажуть люди вчені, –
запевнив ти, дістаючи з кишені
мені маленьку порцію драже.
* * *
Приніс у дар пучечок васильків.
Та необачно взяв і гороскопа.
Виходить – не твоя я Пенелопа…
Ех, жаль даремно втрачених років.
2018
З ПОЛОНУ СПЕКИ
Відпустила з полону спека –
насолоджуюсь прохолодою!
Вже й до осені недалеко
і дощу заливна фонотека
свої кращі пісні обнародує.
То гримить з піднебесся тамтамами,
грає в ринвах, немов на цимбалах,
обережними міліграмами
по калюжах стрибає гамами
і кущів гасить ранній спалах.
То штовхнуть одна одну хмари,
й злива зірветься декалітрами.
Тут згадаєш і божу кару,
й після грому густого удару
обміняються фарби палітрами.
П’ю краплини спустошена спрагою
і бажанню ніхто не перечить.
Оточив мене дощ увагою –
живить тіло і мрії наснагою.
Ще б накидку хтось кинув на плечі…
2016
* * *
Пусті розмови диких голубів
не роблять монотонними світанки.
В кущах коти скандалять до зубів,
в сусідки знизу підгоріла манка.
З досади, певно, встигла обпектись
та з рук впустила на підлогу кришку.
Двірник шпаків за щось послав кудись –
атакували ж мій балкон «опришки».
А це ж лише восьмиквартирний дім,
де всі сусіди адекватні, наче.
І з неба поки ще не гримнув грім,
і за стіною немовля не плаче.
Мене зрадливо залишає сон,
вже не колишуть запахами квіти.
…Чи може зачинити все ж балкон?
І ще чого. Надворі червень, літо.
2018
МОЄ «ДВІЧІ СЕЛО»
Воно великим здавна вже було,
з майданами, щоби збиралось віче.
Тож у моєму паспорті «село»
Не помилково написали двічі.
Приспів:
Село Руде Село моє – руде:
колись ліпилось із рудої глини.
Де б не блукав я, не бував я де,
стежки ведуть до рідної хатини.
Багато літ з вітрами відгуло –
чомусь горби їх не спинили лисі.
Чи не тому, що двічі я «село»,
дороги наші, мила, розійшлися?
Приспів:
Село Руде Село моє – руде:
колись ліпилось із рудої глини.
Де б не блукав я, не бував я де,
стежки ведуть до рідної хатини.
Родюча й лагідна моя земля,
полита потом земляків і кров’ю.
Вертаю знов і знов додому я,
люблю село подвійною любов’ю.
Приспів:
Село Руде Село моє – руде:
колись ліпилось із рудої глини.
Де б не блукав я, не бував я де,
стежки ведуть до рідної хатини.
2016
 
СОБІ НА 65-у ВЕСНУ
З ОПТИМІЗМОМ
Ще буде буйний черемховий цвіт,
а потім біла пелюсток завія.
І хай мені давно не двадцять літ –
десятків два позбутися зумію.
Не дорікну, що десь без мене жив,
а натякну на те, що може бути.
Бажаю стріти стільки справжніх див
у росний час розмаю м’яти-рути!
Надпити з кухля зрілої весни
зі смаком врун і запахом конвалій,
гайнути в поле з дощиком рясним
і забрести у волошкові далі.
Де за курганом розлилася Рось,
де із землі ростуть гранітні глиби,
здобути те, що досі не збулось
в весняну пору під сузір’ям Риби.
03.2018
Категорія: Сторінками книг | Додав: genamir (06.11.2018)
Переглядів: 28 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2018