Микола Махінчук. Що надбав за літо. Поезії - Сторінками книг - Літературне краєзнавство - Каталог статей - Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2
П`ятниця, 09.12.2016, 16:35

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Учнівська творчість [16]
Методичні матеріали [14]
Сторінками книг [24]
Аматорська творчість [18]
Письменники-земляки [20]
Уроки літератури рідного краю [13]
Фольклор регіону [1]
Новорічні свята [5]
Свята літнього циклу [5]
Рослини-символи [12]
Вишивка [7]
Жанри фольклору [17]
Міфологічні персонажі [38]
Українська кухня [3]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:16:35


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1300
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 7
Гостей: 7
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Літературне краєзнавство » Сторінками книг

Микола Махінчук. Що надбав за літо. Поезії
Від батька до сина несе Україна...
Від батька до сина несе Україна І славу свою, і печаль.
У Трипільському коді
Витік нашого роду,
Що у мого онука стоїть у очах,
В давньоруській легенді,
У піснях перебенді,
На козацьких клейнодах,
В рушника на крилі
Наша дума багряна
Вже повік не зів'яне,
Доки ми хазяйнуєм на власній землі,
12,12.2005 р.

Ми приходим у світ, щоб любить і страждати,
І платить за любов та за наші гріхи.
Щоб усе те онукам колись передати,
Щоб на древі життя не з'явився пагінчик сухий.
Щоб землі було затишно в наших долонях,
А людям щасливилось у ріднім краю.
Щоб козацтво велось в материнському лоні,
А Бог оберіг Україну мою.
19,02.2006р.

Безповоротно, карбуючим кроком
Ходили в майбутнє батьки і сини.
Життя підкидало болючі уроки,
А ми вперто вірили в райдужні сни.
Так щастя хотіли. За плугом ходили.
Копали криниці. Ростили сади.
А доля чомусь нас ніяк не любила —
Над нами весь час стояв привід біди.
Але все долали І Бога прохали,
Аби не було лиш війни.
Ми того не знали, що маєм так мало.
І в тому не треба шукать дивини.
Бо те, що ми мали, комусь дарували,
Ділились, прощали своїх ворогів
І діток навчали чужинської слави,
Тамуючи в серці не визрілий гнів.
29.01.2006

В записнику — затерті імена
І вицвілі знайомі телефони…
Пече вогнем статистика сумна:
І той, і той…пішли у вічні гони...
Не віриться у те.
Я забуваю.
Нуртує щемний поклик:
— Подзвони!
Так хочеться якоїсь дивини.
— Алло! Алло! —
На цілий світ волаю, :
У відповідь — безмовність тлумить сум.
А із пітьми чиїсь зоріють очі,
Як докір, як пекельний глум —
То пам'ять щось про молодість торочить...
06.12.2007

Україна одна,
А гетьманів — ого! — розвелося...
Кожен пнеться здобуть булаву.
Від тієї борні чахне в полі колосся.
А обділені люди вже й віри не ймуть:
Хто й за чим кличе їх у походи —
У країну казок, по міфічне руно.
Але привид надії і досі ще бродить —
В українській оселі не гасять горно.
4.02,2006р.

І сум, і біль всю душу пройняли:
Ну скільки ж можна виглядать пророка,
Який би заперечив хибні кроки,
Що нас у сьогодення привели.
І сум, і біль: нема поводиря,
Який би, врешті, вивів на дорогу.
Чим прогнівила Україна Бога,
Що й досі світить нам чужа зоря?
І сум, і біль у мрійників ледачих,
Що ставлять хату на краю села,
Нікчемна доля споконвіку плаче
І тче не діло, а слова... слова...
15.11.2006

Т'римайтесь купи, браття -земляки.
Любіть єдину неньку-Україну,
Не доведіть Вітчизну до руїни.
Це вже було...
Змагались байстрюки
В оскверненні родинної любові,
З братами, йшли злютовано до бою.
Перед загибеллю чуже ім'я рекли.
Мудріші будьте, братгя - земляки,
Не сійте чвар, хто більше неньку любить,
Бо ці змагання доведуть до згуби.
Ви чуєте? Уже летять круки…
18.03.2006
З’ясувать давно кортіло,
Де береться диво з див —
Негативи білі-білі,
Чом же чорний позитив ?
Чом бувають світлі ночі
І нерідко чорні дні,
А красиві милі очі
Із підлотою на дні?
Чом улітку нас морозить,
А зима вганяє в жар.
Як же бути?
Жить не гоже
Поміж дійсності й примар.
28.12.2008

Що надбав за літо і несу я з поля...

Літа з орбіти котяться і гаснуть,

Лишаючи на згадку тихий сум

Та ще вервечку невеселих дум

Про вицвілі революційні гасла.

Щодень чомусь тихішає хода,

Все рідше кличуть до застілля друзі.

А ще ж душа, їй-Богу, молода

І хоче раювать босоніж в лузі.

Ще ж не згоріли дивина і захват,

Нуртує в серці таємнича млость.

То чом же сонце хилиться на захід?

Невже йому набридла високость?»

4.02.2005 

Вереснева просинь виткалася рано..
Господи, вже осінь запитом таранить:
— Що надбав за літо? Що: несеш із поля ?..
Що на білім світі лишить твоя доля?
Вереснева просинь, я тебе попрошу:
Зупинись подовше у моїм дворі,
Я ще дещо можу, тільки б ласка Божа
Дала погоріти ще моїй зорі.
11.02.2006

Час плине — смутку додає:
Не встиг, не зміг,
Вже інші підпирають,
Відходять друзі у небесну зграю,
В якій, десь і для мене місце є…
А ще ж не все влаштовано у хаті.
І сад мій ще не перецвів.
Хіба ж моя вина, що не зумів
Жить безоглядно і кохати?
Хіба ж … Якби…
Не пережити долю.
Ятрить минуле — полиша рубці,
А для ворожки на моїй руці
Загадок, як стерні у полі.
13.01.2005

Стою на межі, що невмітно підкралась до мене,
І дивуюсь: як швидко промайнули літа,
Я так рідко здіймав переможні знамена,
Бо мережила долю мою суєта.
Не зумів бути іншим у тому потоці,
Що ішов до якихось міражних вершин.
Я не був ні на лівім, ні на правому боці,
Хоча з тими і тими, казали, грішив.
Ну, а хто ж без гріха на цім білому світі,
Спершу вчаться ходити, а жити — затим.
Не даремно ж усі ми — Адамові діти,
Але хочеться, хочеться бути святим.
Щоб на дітях і внуках Бог міток не ставив,
Щоб вони не цуралися наших доріг.
Тож сплітаймо завчасно і кладім у заставу
Для нащадків своїх чарівний оберіг. 28.09.2004 р.

Пожовклі записи вертають у минуле,
Нагадують адреси, імена,
Видобувають пам'ять із-під мулу,
Мов келишок прадавнього вина.
Терпкого і п'янкого водночас

Від слів і дій, спресованих у долю,

Вогонь і срам яких ще не зачах

І досі серце обпікають болем.

22.01.2006р. 

Життя невпинно сторінки гортає,

Відточує шанобу слову "храм",

Бо вже з базару доля повертає,

Хоча ще не розпродано весь крам. 
Гай-гай, роки. Мандрівники-лелеки,

Рубці на серці, рання сивина 
І найсолодший нам онуків клекіт

І найдорожча пізня дивина, 
Гай-гай, роки.

Чекання -сподівання І вирії без права вороття.

І щемне почуття:

Це не востаннє... Допоки є вогонь —

Допоки і життя.

22.02.1998 р 

Тут владарюють сум і вічний біль.
Сукає пам'ять жите-пережите,
Що скапує, немов гаряча сіль,
На рани серця, часом не закриті.
Остання пристань тут — кінець доріг,
Всі клопоти земні хрестом накриті —
Усе, що міг, і все, чого не зміг
Зробити з ними світ несамовитий.
Тепер вони живуть на небесах,
А ми печаллю омиваєм втрати,
Бо смертним не дано ще воскресати,
А лиш провідувать рідню вві снах.
7.05.2008

На русявих вербах — котики пухнасті.
Стогне-рветься із-под льоду Рось,
Шпак граку гукає щиро: "Здрастуй!"
І селян проймає тепла млость.
Слава Богу, перезимували,
До чепіги тягнеться рука,
Сійся, ниво, щоб село не мало
На багатих землях бідака.
Ми так довго няньчимо надію,
Що давно себе переросла.
Вкотре рідне небо височіє,
Хай потішить нас хоч ця весна.
29.01.2007

Іду, немов до водопою,
До хатини за горою,
Де ще жевріє життя.
Де мене не просто знають,
А давно вже виглядають
І чекають вороття.
Бо оця важка година
Прорідила так родину —
Обірвалися зв'язки.
Тож ці зустрічі у хаті
Живлять вимрії крилаті
І ведуть нас крізь роки
20.11.2006

Дедалі рідше рідні голоси
Лунають на старенькому порозі
Нас меншає, ми губимось в дорозі.
Тьмяніють фарби милої краси.
Сіріє небо, мжичку насила,
Вітри про щось розпачливо голосять
Над хатою, що на краю села
Без нас зустріла свою ранню осінь.
А ми ніяк не виберемо дня
Вернутися в минуле, що нас кличе,
Хоч справжнім дітям це ніяк не личить...
Тож хай озветься у світах рідня.
19.02.2006 р.

У німому дворі — лише спогадів зграя,
Горобцями шугають в густі бур'яни.
Защеміло у серці, хоча знаю, знаю,
Що у цьому немає моєї вини.
Розлетілись но світу — десь долю сповили,
Чужина приручила вже й наших дітей,
А обійстя батьків не підняти на крила,
У якому живе наш одвічний Антей.
Сумно зирить на мене зістарена груша.
Знахабніли буяє глуха кропива.
А я десь прив'язав свою мрію і думу
І забув-розгубив заповітні слова.
Що лунали отут —- в отчій хаті дзвеніли,
Закликали любить-шанувати село.
Ох, якби ж ми самі того дуже хотіли,
То і туги по ньому у нас не було б.
Надивившись в світах на дива і на мощі,
Ми чекаємо врешті того судного дня,
Щоб вернути сюди нашу душу на прощу
Де могили батьків і ще жевріє наша рідня.
21.01.2006

Відшуміло...відбуяло...відгуло... 
Але нам'ять все тримає, що було.
Щемний дзвоник, прощавання,
Білий вальс...
Крізь роки- приємний спомин кличе вас.
Чи почули? Відгукніться, дайте знать,
Не баріться однокашників обнять.
Хтось когось не упізнає, хтось зітхне:
"Було... було".
Ох, той спомин серце крає...
Ні, не все ще відгуло
15.06.2001

Категорія: Сторінками книг | Додав: genamir (23.06.2010)
Переглядів: 590 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2016