Панчук Таня

  Галинка Веселинка і дивовижна країна "Сміхотунчик"

Жила в одному селі під назвою "Радість" дівчинка Галинка, яка дуже любила веселитись. А ще вона жодного разу не сиділа на місці в вільний час: постійно бігала, стрибала, одним словом, була страх яка непосидюща! І не дивно, що навіть уві сні вона потрапляла у різноманітні пригоди. Одного разу, награвшись, вона так міцно заснула, що потрапила в чудернацьку країну, де люди, як інопланетяни, а їжа в них дивовижно цікава: їдять її не з тарілок ложкою, як звикли ми, і взагалі не готують. Вона просто виростає з- під землі, як гриби, дерева чи квіти. Але все по порядку.

   Галинка йшла химерними покрученими вулицями і роздивлялася навкруги: дивні будинки різноманітних форм розміщувалися то на землі, то плавали у повітрі. А ось і якийсь дивовижний чоловічок , що переливається усіма кольорами райдуги, поспішає Галинці назустріч, привітно посміхаючись і киваючи головою в знак привітання.

- Скажіть будь-ласка, а на яку я планету потрапила?- запитала дівчинка, пильно вглядаючись у очі незнайомця.

- О, ця дивовижна планета називається "Сміхотунчик",- проспівав-просміявся чоловічок. - Такої планети немає!

- Ні, вона є, тільки про це більшість не знає.

 - То це таємнича планета?

- Так! Вона зачарована, і потрапити до неї може лише той, хто веселий і доброзичливий, любить завжди посміхатись. От як ти, наприклад. - І на устах незнайомця розквітла усмішка. Вона була такою ніжною і лагідною, що Галинці нічого не залишалося зробити, як посміхнутись у відповідь.

 - Ой, ти напевно зголодніла, хочеш, я тебе пригощу?

- Так, із задоволенням поїла б чогось!

 - То ходімо. Ти що будеш: молоко, яблуко, чи ще щось смачненьке?

 - Я хочу.. хочу домашніх котлеток …

- Добре, будуть тобі і котлетки, такі ж смачнющі як у твоєї мами. Нам туди.

  Галинка здивовано озиралася навкруги. Вони зайшли начебто у ліс, але не звичайний, а із дивовижними рослинами, різнобарвними і, здавалося, живими. Чоловічок підійшов до дерева, відірвав кусок кори і простягнув дівчинці. За секунду то була вже не кора, а котлета, ще й така запашна, що у Галинки навіть слинки потекли.

 - Звідки це все?- тільки й встигла промовити дівчинка і почула лагідний голос мами:

- Галинко, що це все?

 - Та ні, мамо, нічого! А я вдома?

 - Так, треба йти вечеряти!

- Вечеряти?

- Так! Ти так солодко заснула, що я тебе не хотіла раніше будити!

- А що на вечерю?

 - Твої улюблені котлетки, – усміхнулася мама.

- І як ти дізналася про моє бажання, матусю. Я тебе так люблю!

І мама з донькою, весело засміявшись, пішли вечеряти.

 

 

   Діденко Вікторія

      Історія з цирком

   Я приїхав з міста до бабусі й дідуся в село. Мені 9 років і мене звати Коля. Бабуся Галина з дідусем Петром мене дуже люблять. Вони чекали мене ще з зимових канікул. Бабуся на мене ласкаво каже "Колічка", а дідусь просто Колька, а коли сердиться, то звертається до мене за моїм повним іменем "Микола". Ось такі мої родичі.

   Ще одна людина зраділа моєму приїзду. Це Стьопка. Він трішки молодший за мене, але це не має значення. Ми з ним найкращі друзі, і він мені, як брат.

  Ми із Стьопкою дуже любили щось вигадувати, і на цей раз вигадали таке, що й нікому не могло спасти на думку. Коли я ще був у місті, то ми з татом ходили в цирк: бачили клоунів і різних екзотичних тварин. А в селі ж цирку немає, тому ми вирішили: якщо цирк не приїжджає до нас, ми влаштуємо його тут, у нашому подвір'ї за сараєм.

  Я вирішив, що буду жонглювати. Це у мене добре виходить, вмію я і вести розважальну програму. Стьопа ж буде показувати різних звірів-артистів і допомагати. Ми розставили ящики, які слугували за стільчики, обвішали яскравими прапорцями задню стіну сараю і написали крейдою "Цирк". Ну от, все готово.

Ми запросили Наталку, Валю, Настю та Сергія. Тільки вони вмостилися, як із-за сараю вискочили спочатку я, а потім Стьопка, і почалися розваги:

 - Привіт усім, я Коля!

- А я Стьопа!

- Зараз ми покажемо вам незвичайних звірів!

   Стьопа виніс кота Рижика.

- Це давній родич тигра, а, можливо, його онук, Рижик. Рижик, Рижик, хочеш рибку, стань на задні лапки.

 Кіт, побачивши рибинку у себе над головою, став на задні лапи, витягнув мордочку і замявкав, за що отримав і поживу, і щедрі оплески.

- А це Джек, сірий пес з зеленими очима. Він може злякати кого завгодно. Не вірите, ось, подивіться в його очі.

  Джек сидів тихо і сумирно, помаленьку виляючи хвостом, допитливо і дружелюбно поглядаючи на свіх присутніх, поки йому пильно вдивлялися в очі. І тут… Стьопка несподівано наступив йому на хвіст - він як загарчав. Всі аж повідскакували, так їх злякав Джек. Окрилені успіхом, ми почали жонглювати яблуками. Друзі були в захваті і щиро аплодували.

  Далі я оголосив, показуючи на прив’язану поблизу корову:

- Це – правнучка бізона – Джульєтта. Вона вміє танцювати. Не вірите! Увага! Музику в студію!

  Стьопка включив свій мобільний із повільною мелодією вальсу, але як не крутився він біля корови, вона не звертала на нього уваги і навіть не повернула в його бік голови, а тільки повільно жувала траву і дивилася на нас своїми незворушними очима.. Що поробиш! Від поразок ніхто не застрахований.

  Наступним номером програми була стокілограмова чорнява свиня, яку Стьопка ледве витягував із сараю. Її живіт волочився аж по землі, вона впиралася усіма силами і немилосердно верещала.

- Це свиня Крихітка,- насилу зумів вставити і я своє слово,- вона відома на всю вулицю співачка.

- Що відома, то відома,- згодився зі мною Сергій.- Пам’ятаєш, того літа вчили її приносити палку. Вона так кричала, що потім я своїх курей знайшов у сусідки на городі. Ото вона мені «дякувала» за подзьобані помідори!

 - Ну, гаразд-гаразд – сказав я, відпусти, Стьопко, уже її.

   І ми почали запихати свиню назад у сарай.

- Миколо! Чого це наша худоба кричить, як навіжена?! – де не взявся, як грім на нашу голову серед чистого неба, дід.

  Я почав виправдовуватись:

- Діду, розумієш, нам було нудно і ми влаштували малесенький цирк.

- Цирк? Ото я зараз і вам влаштую цирк! – сказав дід і почав шукати очима лозину. Але що було далі, ми не бачили, бо усіх як вітром здуло.

  Ось так і закінчилась наша історія з цирком.

 

    Маліцька Марія

          Хвостик

 

   Привіт, мене звати Вітько, а мого найкращого друга Сашко. Я із Сашком друзі не розлий вода, і завжди ми потрапляємо в якісь халепи. Ось як зараз. Сидимо ми у курнику тай кажемо:

- Ой, діду! Не бийте, будь-ласка, ми ж не хотіли!

- Ану виходьте, шмаркачі, а то я вам вуха повикручую, ану вилазьте! Що я вам сказав!

 - Але ж діду!

- Давай-давай!

  А усе почалось ось так. Ішовши додому з школи, ми побачили, що до нас дорогою прив’язалося якесь собача, і хоча зросту було чималенького, смішно підстрибувало і кумедно крутилося навколо нас.

 - Чиє ти?- запитав я.

- Мабуть, нічиє. Бідненьке, - промовив Сашко.

  І ми вирішили взяти його собі.

- Давай назвемо його Хвостиком, - запропонував я.

 - Хвостик! Хвостик! Бачиш, йому подобається!

- Добре б було знайти нашому Хвостику нашийник і повідок, тоді б нам усі позаздрили, що ми вигулюємо таку собаку, і він нікуди б від нас не пішов.

    І тут наші погляди разом зупинилися на козі Маньці, що мирно пощіпувала собі травичку на лузі. Через хвилину коза була вільною, як вітер, а ми, веселі та задоволені, ішли далі, тримаючи Хвостика на повідку.

  Коли це назустріч нам дід Семен. Напевно, він по козу.

- А якщо дід все зрозуміє? – сказав Сашко.

 - Не зрозуміє! – відповів я. – Чи ти боїшся?

 - Я? Та ніколи в житті, ти що? – відказав Сашко.

  І ми із серйозним виглядом, чинно пройшли біля діда, який чогось дуже підозріло придивлявся до нашого собачати, особливо його повідка.

- Вкрали! Люди, козу вкрали! – почули ми крики діда і… почали тікати. Дід, усе зрозумівши, кинувся за нами. Тому сидимо ми у курнику тай благаємо:

- Діду, тільки не бийте! Ми вам, діду, вашу козу знайдемо та ще й води наносимо із криниці.

  Змилостивився над нами дід, а все тому, що наш Хвостик дуже вже припав йому до вподоби. Він і зараз живе у діда і став його найкращим другом. А ми зрозуміли, що ніякого повідка для собачати не потрібно, а потрібно його просто любити, тоді воно відповідатиме тобі тим же і нікуди не втече.