Дарина Лакота. Так ніхто не кохав - Учнівська творчість - Літературне краєзнавство - Каталог статей - Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2
Четвер, 08.12.2016, 03:06

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Учнівська творчість [16]
Методичні матеріали [14]
Сторінками книг [24]
Аматорська творчість [18]
Письменники-земляки [20]
Уроки літератури рідного краю [13]
Фольклор регіону [1]
Новорічні свята [5]
Свята літнього циклу [5]
Рослини-символи [12]
Вишивка [7]
Жанри фольклору [17]
Міфологічні персонажі [38]
Українська кухня [3]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:03:06


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1299
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Літературне краєзнавство » Учнівська творчість

Дарина Лакота. Так ніхто не кохав
    Ви кажете, що сьогодні справжнього кохання не існує, що його замінили тваринні інстинкти чи прагматичний розрахунок? Мені Вас шкода. У своєму житті Ви так і не зустріли те, до чого прагнули і прагнуть в усі часи жителі планети Земля. А як же шалене биття серця при одній лише згадці Його імені, а як же семопожертва, самозречення в ім'я кохання? Невже ви гадаєте що у наш час перевелися Ромео і Джульєти, Трістани та Iзольди?
   Романтики не вимерли, як мамонти. Вони несуть між люди тепло своєї душі, яке здатне обігріти весь світ, та що світ – Галактику.

   Вони зустрілися випадково, навіть банально: зіткнулися лобами на розі будинку. Вони не знали один одного, не знали навіть імені, та їм це було не потрібно, бо вони вже мали один одного. Та блискавка, яка пронизала їх, з'єднала дві половинки в одне ціле, щоб ніколи вже не розлучатися.
   Вони були з різних світів: Вона красива, успішна, знана і шанована, а Він ніхто: ні роду, ні племені, тільки в кишені довідка про звільнення.
- Ти що, з глузду зійшла? Кого ти ведеш в будинок? Що люди скажуть? Отямся! – кричала мати, не пізнаючи дочки, яке вперше в житті її не слухала
- Людям роти не закриєш, вони завжди говорять. А я хочу бути щасливою. Чуєш?
- Я вижену тебе з дому! – як за рятівну соломину хапалася мати, але розуміла, що дочку вона вже не переконає.
- А я піду за ним на край світу, бо не можу без нього жити!
   Гірко плачучи, пішла мати до хати. Щоб не втратити дочки, мусила змиритися з нелюбим зятем.
А час швидко спливав. Поступово в родині налагоджувалися стосунки. Молоді і сильні руки металися скрізь : в городі, в господі, в сараях, в будинку. Стихли родинні баталії, натомість прийшли злагода, мир і розуміння. Сусіди жартували:
- Зупиніться, бо і Землю догори дном перевернете.
   А вони не зважали, купалися у своєму коханні, яке додавало їм сили.
  Ніщо не віщувало лиха. Був звичайний день. Надвечір Він мусив від'їхати в справах, а Вона лишалася на господарстві. Час швидко минав, але Він не повертався. Вже сутеніло. Якийсь невимовний тоск охопив її душу, щось ніби обірвалося в ній і утворилась порожнеча. Серце стиснулось і не відпускало. Вона дослухалась до кожного звуку за вікном. Десь загавкали собаки, може, це Він? Ні. Здалося.
   В очікуванні та в роздумах пройшла ніч, потім день…Він так і не повернувся. Вона шукала його скрізь, та марно.

                                                - 2 -

- На що ти сподівалась? Бачиш, що сталося? А що як Він нас обкраде, чи вб'є?- шептали хатні.
- Викинь Його з голови назавжди,- радили родичі.
     Знову настав день, дванадцятий день з того часу, як Він зник. Небо плакало краплинами, які мов сльози стікали по склу.
- Вам треба їхати, Його знайшли, - чийсь голос вивів ЇЇ з оціпеніння.
   Що було далі, Вона не пам'ятає, все було, як в тумані: люди, вінки, музика, кладовище… Він! Останні хвилини з Ним! Де й взялися сльози, які весь цей час стримувала і ховала від сторонніх очей, море сліз. Все, що переповнювало душу, виллялося через край терпіння. То не його, молодого і сильного, а ЇЇ закопали на кладовищі, обставивши могилу квітами, заховали біль і тугу. Одне бажання було у Неї – заснути. Заснути і не прокинутися.
Вона тільки стулила очі - і провалилася у безодню.
   Iз білого туману вийшов Він, та кохана нічого не відчувала окрім самотності і болю.
- Не сумуй і не плач. Тобі треба жити далі за нас двох. А ще знай, що наше кохання – вічне, його ніхто не зможе зруйнувати чи відібрати. А ще прошу, не ходи і не плач на моїй могилі, не можу чути твого
плачу ,- мовив і, не оглядаючись, розтанув у світлій безвісті.

   Минають роки. Та Вона не могла виконати Його прохання до кінця, тому часто на могилі яскравіли свіжі квіти. Вона вже не плаче, не тому, що час заліковує рани, а тому, що в своєму житті мала такий неоціненний скарб – Кохання. Інші все життя проводять у його пошуках і не знаходять. А от її доля обдарувала. Нехай і коротким, але таким великим і вічним.

Категорія: Учнівська творчість | Додав: genamir (12.02.2011)
Переглядів: 943 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 3.0/2
Всього коментарів: 2
2  
Не тобі судити!!!!це реальна історія ,яка трапилася в моїй сім"ї...і я не дозволю в такому тоні це коментувати!!!!!!!!

1  
Гмм... аж надто типічно...
серйозно, нічого нового :)

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2016