Панченко Руслан 
   Цього зимового ранку сорока прокинулася на своїй ялині дуже рано: її розбудив зловісний крик сови, яка сиділа на сусідньому дереві в дуплі. Сорока важко випурхнула на верхню гілку і пронизливо „скрекекекнула". Заєць, що дрімав під ялиною, щодуху дременув подалі від того крику. Руда лисиця вилізла зі своєї нори і, нюхнувши морозного повітря, подалася у невідкладних справах, бо в норі тихенько повискували голодні рудочубі лисенята. 
    Ліс поволі прокидався. Лісник вийшов зі своєї хатини і поклав на сани сіна, щоб завести його в глиб лісу і покласти в годівниці для косуль, щоб ті могли поїсти запашної травички. 
   Помалу вилізло бліде зимове сонце, і сніг на деревах засяяв казковим сяйвом. Пройшов поважно старий лось, струшуючи іскристий сніг з дерев... 
   Згасав зимовий день. 
  Зійшов ясний місяць, і нечутною тінню пролетіла сова, шукаючи поживи... 
У лісі починалося нічне життя.

  Рада Петросян 
        Її апокаліпсис 
  Низьке вогняне сонце, засліплюючи, б'є в очі. Море під ним горить, як лава в надрах киплячого вулкана. Срібні кущі дикої маслини тремтять над урвищем. Штормовий вітер нещадно жене великі хвилі. В мутно-сірому небі з криками літають чайки. Різка зелень горизонту стоїть рівною непорушною стіною проти неба. Саме об цю стіну розбиваються скажені хвилі. Повітря глухо дзвенить. Тонкий туманець звивається над крутими схилами обривів. Море погрозливе, та попри все - прекрасне. 
  Головна чарівність стихії - у таємниці. І ця таємниця тепер сповнена кривавих мук і страждань... 
Дівчина стояла над одним із крутих схилів, ближче до моря, і дивилася в далечінь. її темно-сині широко розплющені очі, схожі на хвилі, відбивалися на блідому, небаченої краси обличчі, а чорне волосся неслухняно розліталося в повітрі. Як сніг, біле плаття зверху туго облягало струнку поставу, а знизу - вільно розліталося то в один, то в інший бік. Щільно стиснуті кулаки зовсім не пасували до її тендітної фігури...
  Зі щирою приреченістю дівчина стояла над безоднею. Жодних сумнівів... Збиті до крові коліна, подряпані лікті, в очах рішучість... 
  Раптом дівчина випросталась, розтиснула кулачки, розставила крильцями тонкі білі руки і всім тілом подалася вперед. В ту мить вона схожа була на Ангела... Один крок і Ангел відлетить у вічний вирій, з якого вже немає вороття... 

  Вона запитала, що Він любить більше: її чи Життя? Він викрикнув: „Життя!". І Вона 
відлетіла, так і не зрозумівши, що Вона - і є його Життя.

  Життя дочки Зими 
  Моє ім'я Сніжинка, і я прокинулася після довгого літнього сну. 
В мене сім ніжок, і кожна з них має ще по три; я дуже холодна, але це мені тільки на користь; я закутана в сріблясте хутро, але головне моє багатство - густе, пухнасте і біле-біле, як небо, волосся. Я ніжна і срібляста, найбіліша і найсвітліша! Без сумніву, найвродливіша з усіх сніжинок. Ось тільки погляньте на ту сніжинку: занадто маленька і зовсім не пухнаста. Ха-ха... А он придивіться до тієї: всього п'ять ніжок! А ця взагалі не блищить... Як жахливо бути такою негарною! Дякую матусеньці Зимі і батечку Небу, що створили мене такою ідеальною.
  Але чому я не можу зупинитися, щоб усі змогли помилуватися мною? Куди ж я лечу? Мабуть, доля приготувала для мене особливу роль: я потраплю до Сніжного палацу! І буду там королевою! Стану панувати над всіма сніжинками і всі, без винятку, будуть мені підкорятися. 
Ось я вже бачу місце приземлення... Таке біле-біле, як я, таке сріблясте, як я, таке вражаюче, як я! Безперечно, це Сніжне королівство, а десь поблизу Сніжний палац! Все підкорила моя матуся, окрім тих дивних метушливих створінь. Нічого, коли я стану королевою, примушу і їх підкорятися. 
  О! Скільки сестричок уже чекають на мене! А це дивне метушливе створіння навіть долоньки свої розтулило: запрошую, мовляв, до трону! І ось я гордо опускаюся, наче справжня повелителька... 
  Ой, що ж це? Чому розтають мої білі пухнасті ніжки? Куди зникає моє сріблясте волосся, моє ніжне хутро? 
Чому мені так гаряче?..

   Сніжана Шатило 
    Зима 
   Зима. Царство снігу і морозу. Одна з найчарівніших картин - зимовий ранок. Як гарно прокинутися вранці й відчути початок нового дня! Прокинешся, скочиш зі свого ліжка, підбіжиш до віконця - і твої очі відразу ж засліпить океан кришталево-чистого снігу. Він, наче дорога матерія, блищить і переливається під скупими променями зимового сонця. 
   Дерева надворі теж у важкому дорогому вбранні. Темно й водночас якось таємниче стоять вони, сповиті білою пухкою тканиною. На гілках дерев -годівнички. Весело спостерігати за галасливою метушнею птахів! 
Вранці часто іде сніг. Іноді він густий, пухнастий, а ще може ледь-ледь яскритися на сонці. Тоді здається, що з неба сиплеться легке і майже непомітне срібло - й увесь ранок набуває святої урочистости.
Лід на річці блищить та переливається, усипаний мільйонами усміхнених сонячних променів. А замерзла земля безтурботно спочиває...
   Дуже смачно дихати морозним чистим повітрям!