Додано (02.05.2012, 14:30)
---------------------------------------------
ЛЕГЕНДА ПРО ЛІЛІЇ
Це було в давнину, коли в широкі степи України залітали орди татарські. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а їх безжалісно рубали шаблями. Лилась кров, лились сльози. Старих людей рубали, молодих дівчат і хлопців забирали в полон і гнали в невідому країну.

В одному селі (а скільки таких сіл на широкій Україні!) росли і розцвітали красиві вродою і станом чорноокі, працьовиті красуні. Ніжні, непорочні, як білий цвіт лілії.

Одного разу на село налетіли татари. Дівчата, щоб не йти в неволю, втопилися в бистрій і глибокій річці. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з'явились білі пуп'янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згарище на місці села, і, наче злякавшись побаченого, пробігло по неспокійній поверхні річки, невідомі квіти розцвіли яскравим, сліпучим цвітом. Здавалось, що ніжні руки дівчат тягнуться до сонця, вітають світло. А ввечері, з заходом сонця,— ховалися від чорної ночі. З того часу ці чудові ніжні квіти, яких прозвали ліліями, просипаються з сонцем і засипають з його заходом.

Додано (02.05.2012, 14:31)
---------------------------------------------
ЯК ЧОРТ ХОТІВ СТВОРИТИ ПОДІБНОГО ДО СЕБЕ (ЛЕГЕНДА)
Якось, захотів чорт створити подібного до себе. Накидав він у казан, у смолу, усякого зілля й давай варити. Варив, варив, покуштував — вийшов хохол.
«Недоварив!» — каже сам до себе чорт і ну знов варити. Варив, варив, покуштував — вийшов «лях». «Ще недоварив!» — каже чорт і знов став варити. Варив, варив, знову покуштував — вийшов «німець». «Ще трошечки недоварив». І заходився знов варити. Спробував — вдався татарин. «Ось-ось ще трошечки — і буде саме такий, як я». Нумо варити далі. Нарешті спробував востаннє — вийшов «жид». «Переварив! — вигукнув чорт. — Цей вийшов уже хитріший за самого мене! Перебрав цього разу!»

Додано (02.05.2012, 14:32)
---------------------------------------------
ВЧЕНІ ГУСИ (ЛЕГЕНДА)
Коли Олелько був в опалі, то тяжко йому велося, отож, мусив братися до якоїсь роботи. Шкода тільки, що робота йому до рук не бралася. А жінка свариться – нема що їсти.
Іде Олелько сумний, коли бачить – у Полтві таляпаються чиїсь гуси. І то такі дорідні, такі тлусті!
– Чиї то гуси? – питається у пастушка.
– Боярина Недана.
Олелько знав, що усі бояри подалися з королем у похід, і сказав:
– Передай боярині, що я міг би навчити її гусей по-людськи балакати. Та й почимчикував додому, усміхаючись. Коли це під вечір пригнав пастушок:
– Бояриня згодна. Чи двох місяців стане на науку? Олелько подумав хвильку і кивнув:
– Стане.
– Ну то завтра вранці я прижену гуси.
Але Олелько і гадки не мав учити гусей, а любенько різав їх по одній та й їли з жінкою.
– Ой, це нам так не минеться, – зітхала жінка, але Олелько тільки сміявся. Минуло два місяці, і прийшов пастушок за гусями:
– А що, навчилися гуси по-людському балакати?
– А як же! Так шваргочуть, що хоч вуха затикай. Ну, скажу я тобі, халепа буде, коли боярин повернеться.
– А що таке? Бо боярин якраз нині вернувся.
– Спитай боярині, що маю робити, бо гуси змовилися, що коли боярин приїде, то розкажуть, як бояриня з джурою любляться. Та й не тільки про це, бо вони, виявляється, багато чого знають і про челядь: хто, з ким, коли…
Пастушок чимдуж помчав до боярині і все їй переповів. А та, як вислухала, то не захотіла чути про вчених гусей:
– Перекажи Олелькові, нехай їх до чорта поріже і забуде, що колись брався вчити. Кляті гуси! Ти їх годуй, плекай, а вони тобі он яку капость замислили!

Додано (02.05.2012, 14:33)
---------------------------------------------
СІРІН І ДРОВОРУБ (ЛЕГЕНДА)
Один дроворуб під час сильної бурі врятував дитя птіцедеви Сірін. У нагороду Сірін запропонувала виконати будь-яке його бажання.
- Хочу бачити те, що яскравіше сонця і чого не бачив ніхто на землі, - побажав дроворуб.
- Остерігайся надалі подібних бажань, - сказала Сірін. - Не все дозволено побачити людині, а на смерть, як на сонце, в усі очі не глянеш. Але що обіцяно, буде виконано.
Не встигнувши кліпнути, дроворуб побачив себе у величезній печері, де горіло безліч свічок. Час від часу хтось невидимий гасив ту або іншу свічку.
- Що це? - Запитав дроворуб.
- Це життя. Горить свіча - жива людина. Ну а згасне ...
- Хочу бачити того, хто гасить! - Зажадав дроворуб.
- Подумай, чоловіче, перш ніж просити невідомо що, - сказала Сірін. - Я можу тебе озолотити, можу показати краси усього світу. У моїй владі зробити тебе пануючим над людьми. Тричі подумай!
Але дроворуб був упертий і тому повторив своє бажання:
- Хочу бачити того, хто гасить!

Через мить він опинився в непроглядній темряві і нарешті зрозумів, що осліп. Так збулося страшне пророцтво птиці Сірін: «На смерть, як на сонце, в усі очі не глянеш!»

Довго горював дроворуб, ставши сліпим. Але немає лиха без добра: досить скоро він знайшов собі і прожиток, і повагу односельчан тим, що почав лікувати, а також передбачати майбутнє. Траплялося, він відвертав людей від поганих діянь, які ті задумували, або говорив мисливцеві і рибалці:
- Залишайся завтра у будинку. Все одно видобуток від тебе піде, а от на чужій самостріл нарвешся, або човен твій на крутий хвилі перевернеться.
Спочатку люди йому не вірили, але потім переконалися в правоті його пророцтв. Однак найбільше тремтіли ті, кого він закликав до себе негадано-неждано і попереджав:
- Пріготовьтесь до похорону. Післязавтра ваш Агафон відійде до праотців. Попередження ці збувалися неухильно. А якщо хтось наважувався запитати сліпого дроворуба, від кого він дізнається про лихо, той відповів загадково:
- Я бачу того,хто гасить.

Додано (02.05.2012, 14:34)
---------------------------------------------
ЛЕГЕНДА ПРО ТАБАК І ТЮТЮН
Умерла якось-то чортова мати. Дуже по ній чорт бідкався, бо була душа несогірша. От і покликав багато людей на її погріб, щоби небіжці віддати останню честь. Запросив і попів. Ті заспівали «вічная пам'ять» і читали всякі чтенія над труною. Але найдужче смутило чорта те, що ніхто з покликаних не хотів за небіжкою плакати, а ще були й такі, що балакали:

— Добре тій старій чарівниці, що померла, менше буде лиха на світі, менше чортів виведеться.

Се старшого чорта аж по душі пекло, то він і думав, щоби то таке зробити, щоби ті люди розплакалися по його небіжці-матері. По погребі запросив чорт усіх погребових на гостину, щоби за грішну душу випили та дещо перекусили. Попи не хотіли йти, але люди пішли до чорта до хати. Чорт їх приймає, чим може: і горівкою, і калачами, і свининою. А наостатку натер повний макортет табаки, поставив на стіл перед гістьми та й каже:

— Людонькове, досі їв рот, а тепер най їсть ніс!

І давав їм табаку, щоби пчихали. Люди горнулися до макортета, а сльози течуть їм по лицях. Чорт утішається, бачучи, як люди плачуть по його матері.

Побачив се мудрий Соломон і задумався, що хитрий біс отак підійшов невинний нарід. Убрався в святочне шматтє, вичесав голову, надів чорну кучму та й гайда до пана бога. Розповів богові все, що накоїв чорт на землі, та й почав бога просити:

— Господи, треба дати людям тютюн і файки, щоби курили і спльовували по плачу за чортовою мамою.

— Добре,— мовив бог,— зроби, Соломоне, як кажеш.

Соломон зараз потім нав'язав собі цілий вінок тютюну і файок і кинув усе те на землю, до чортової хати. Почали люди курити і кождий, хто кілька разів пакнув, за кождим разом сплюнув та все каже:

— Тьфу на чортову маму!

Додано (02.05.2012, 14:37)
---------------------------------------------
ЗАТОПЛЕНА ЦЕРКВА (ЛЕГЕНДА)
Колись на Клепарові стояла невелика церква, оточена липами і яворами. З дзвіниці тричі на день лунали дзвони, скликаючи людей з поблизької околиці.
Але у 1695 році, коли татари напали на Львів, сталося лихо. Саме недільного ранку, як у церкві було багато люду, орда увірвалася всередину.
Татари в'язали молодь, грабували хоругви, образи, церковні шати й скарбницю. Ніщо їх не могло спинити – ні голосне ридання дітей, ні прокльони матерів, ні благання священика.
У той самий час, коли в церкві шаліли розбишаки, зірвався сильний вихор, а за ним жахлива злива. Небо вгорі спалахнуло блискавками. Пролунав несамовитий удар грому і церква разом зі всіма, хто в ній знаходився, почала западатися під землю. Бурхлива клекочуча вода залила підлогу і хутко піднімалася вгору.
Незабаром на місці, де стояла церква, зостався лише каламутний став. Тому то й прозвали його Чорний діл.
З тих пір деколи чути можна було з глибин ставка плачі й глухе биття дзвонів.
Якось у ніч на Івана Купала проходив над ставом парубок і помітив у світлі місяця срібну мотузку, що гойдалася на плесі.
Довго не думаючи, схопив її і почав тягти до себе. В ту ж мить почулося ячання дзвонів і дитячий плач. А з чорних глибин почав випірнати золотий хрест, а за ним золота баня і виблискуючі вікна.
Він уже здогадався, що то церква, яка запалась під землю, і молив Бога, аби лиш подужати її витягти.
Вже перші півні озвалися, а він, обливаючись потом, тягнув за шнур. Довкола поволі розсвітало, і сили покидали хлопця. А не було нікого, щоб допомігти. Тільки усе голосніше чувся плач і молитовний спів.
Коли ж пролунало піяння третіх півнів, мотузка вирвалася йому з рук і церкву ковтнула мутна вода.
Парубок перехрестився на прощання, а, відходячи, чув, як за спиною важко стогнали дзвони і ридали люди.

Додано (02.05.2012, 15:14)
---------------------------------------------
Легенда про Едельвейс
Старі люди оповідали, ніби високо в горах жила Чаклунка Синіх гір. Гарна вона була, як гори навесні, та недосяжна, як круті гірські вершини.
Частенько сміливі гуцули вибирались високо в гори, щоб помилуватись чаклункою, та кам'яні гори не були їм союзниками в цій справі. Батько Чаклунки, вмираючи, заповідав чорним силам стерегти його доню від простих смертних, щоб жоден з них не домігся руки та серця його дочки, бо тобі вона стане простою смертною, звичайнісінькою жінкою.
Хоробрі легені могли прийти до домівки Чаклунки, але як тільки починали говорити про почуття, з'являлися ті темні сили, про які в Карпатах не говорили вголос, і сміливець летів у прірву. Чаклунка спокійно споглядала це все, бо серце в неї було з льоду і каменю, а душа замерзлою і сонною.
Вість про неземну красу Чаклунки дійшла до найвіддаленіших куточків Синіх гір... Молодий гуцул, гарний і дужий, вправний мисливець, справжній леґінь, вирішив будь-що віднайти шлях до серця Чаклунки.
Глибокі сніги, дрімучі ліси, кам'янисті стежки не давали пройти. Вітер, страшний, холодний і злий, збивав з ніг... Та леґінь усе йшов і йшов. Помагав йому Бог та бажання дійти. Коли врешті-решт він зміг дійти до Чаклунки, сили майже залишили його. Замість промовляння барвистих слів про кохання він просто милувався красою неземною, що народилася від кохання неба й землі, зірок і темряви гірської прірви.
Оскільки леґінь не говорив про почуття, темні сили не могли заподіяти йому зла. Спливав час. Чаклунка відчула, що товариство цієї молодої людини будить у ній незвичні відчуття... Та чорні сили не могли допустити, щоб їй хтось сподобався, припав до душі.

Вони підкралися зненацька до легеня, схопили його і вкинули у прірву. Від туги, жалю та любові розтануло серце Чаклунки і вона вперше в житті заплакала... Впала перша сльоза на гірський схил і засяяла зіркою - так з'явився перший едельвейс, шовкова косиця, як звуть ту квітку гуцули. Росте ця квітка високо в горах, і тільки сміливий гуцул може прикрасити нею свого капелюха...

Маниш мене ти в гори сині,
Іду до тебе на зорі.
Тебе шукаю на вершині,
На плаю, в зворах, на горі.

В тумані йду, немов в тунелі.
Засяє сонце на груні -
Знайду я диво-квітку в скелі,
Яка всміхається мені.