Четвер, 24.10.2019, 07:12

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Українська мова [0]
Українська література [0]
Розробки уроків [14]
Презентації [3]
Уроки [28]
Презентації до уроків [0]
Вечори [19]
Методичні матеріали [60]
Планування [18]
Конкурси. Олімпіади [24]
Частини мови [18]
Синтаксис [10]
Лексика [2]
Розвиток зв’язного мовлення [13]
Види контролю [0]
Читання мовчки [7]
Аудіювання [6]
Тести [7]
Діалог [1]
Правопис [4]
Підсумкові контрольні роботи [1]
9 клас [22]
10 клас [14]
11 клас [18]
Фонетика [7]
5 клас [0]
6 клас [0]
7 клас [0]
8 клас [0]
Диктанти [1]
Контрольні роботи [4]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:07:12


Останні надходження
[23.11.2018]
Галина Литовченко «Через всесвіт путівцями» (0)
[23.11.2018]
Галина Литовченко "Дитячі розваги" (0)
[06.11.2018]
Галина Литовченко "Зібрані розсипи" (0)
[06.08.2018]
Оппоков Євген Володимирович. До 75-х роковин від дня страти (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1400
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Вчителям-філологам » Вечори

Неповторна краса Івана Миколайчука
У більшості фільмів, де знімався, він переважно мовчав, а тут випала нагода компенсувати це мовчання."
Учениця. „Фільм готували до ювілейної дати. Вшановували пам'ять Сковороди й випуском його творів, дослідженнями, присвяченими цьому поету і філософу. Але якщо його тексти, надруковані в книжках, ...ні в кого з ідеологів не викликали запитань, то ставлення до фільму було інакшим." Думки, озвучені Миколайчуком, сприймались так, „немов то був голос самого Сковороди. Хоч як це дивно, вони виявились актуальними, особливо коли він викриває болячки суспільства, коли говорить про народ, який спить, але обов'язково прокинеться... Твір вимагали переробляти, хоча це не могло докорінно змінити його суті. Врешті, таки заборонили. Фільм Ролана Сергієнка повернувся до життя наприкінці 80-х."
Ведучий. Сценарій „Пропала грамота" за твором Миколи Гоголя написав поет і кінодраматург Іван Драч. На головну роль у фільмі Бориса Івченка затвердили Миколайчука. Граючи Василя, актор показав силу і безстрашність козака, який іноді нагадує довірливу дитину: він ставиться до нечистої сили без боязні і навіть з цікавістю. Миколайчук створив узагальнений образ народного захисника.
Ведуча. У цьому фільмі Іван, як укладач музики, знову запропонував фольклор, але вже Центральної України. Про співпрацю з ним згадує Ніна Матвієнко.
Звучить пісня у виконанні тріо „Золоті ключі".
Учениця. „Івана ми скорили піснею. У Марії — бархатний альт, у Валентини — прекрасна терція до мого сопра-нового голосу... Сльози стояли на очах у зачарованого піснею Івана, і він сказав: „Дівки, а ще якоїсь, дуже прошу!" Він не мав сильного голосу, але мав по-дитячому сприй¬нятливу душу, його голос легко вписувався до нашого ансамблю... Отак ми стали Івановими ключами. А згодом стали називатися „Золоті ключі". З того часу наша доля пісенна була тісно пов'язана з Кіно-Іваном. Фільм „Пропала грамота" — одна з найсильніших сторінок, пов'язаних з Іваном. Бо сама бачила, як Іван творив Кіно..."*
Учениця. Тріо „Золоті ключі" у фільмі — це „сільські співачки". Вони супроводжували піснями кінострічку. Одягнені в намітки, стояли біля плоту і співали „Розпрягайте, хлопці, коні". Іван порадив розпочинати пісню „Ой розпрягайте...". Так весела похідна стала ліричною. По-новому зазвучала в картині бандура, дуже вдало ви-користано „Запорозький марш".
Ведучий. На жаль, фільм „Пропала грамота" (1972) був „тихо вбитий" чиновниками і потрапив на полицю. На екранах він з'явився аж у 1984-му. Тепер він став ще актуальнішим, а роль козака Василя — однією з найпопулярніших, зіграних Іваном.
Ведуча. Важко зрозуміти, чому життя так часто буває несправедливим і жорстоким, особливо до талановитих людей. Чому їх долі залежать від чиєїсь байдужості, тупості, заздрості? На початку 70-х почало замикатися коло заборон: Миколайчук був під негласним наглядом, всі двері перед ним були зачинені, арешт Сергія Параджанова в грудні 1973-го викликав ще більше пригнічення. Заборона поетичного кіно стала й забороною Івана Миколайчука.
Учень. „Він нервував, відчував себе зацькованим і обікраденим з усіх боків. Ніхто його не арештовував, ...але як же важко жити людині, тим більше художнику, вразливому й одкритому, ніжному й залюбленому в народ свій, у людей, коли навкруги тебе твориться якесь недобре поле" (І.Гаврилюк).
Ведучий. „Він надто мало зробив з того, на що був розрахований, живучи багато років у бідності і простоях. У чому його тільки не звинувачували! Брак роботи, коли повний сил і задумів, — завжди трагедія для людей мистецтва."
Ведуча. За шість років вимушеного простою Ми-колайчуку не вдалося зіграти жодної яскравої ролі. І от якимсь чудом дозволили „Вавилон XX" за романом Василя Земляка „Лебедина зграя".
Учень. Фільм прозвучав як вибух в українському кіноматографі. Яскрава, наповнена фантастичними і водночас реальними образами картина увібрала в себе все найкраще, що міг їй дати Миколайчук — сценарист, режисер, актор. Встиг Іван побути на екрані філософом. Роль Фабіяна стала однією з найцікавіших робіт і в творчій біографії актора, і в українському кіно.
Учениця. „У режисерському дебюті Миколайчук зробив крок до втілення власного розуміння кіно, до втілення гармонійної єдності різних мистецтв. Він черпав з цілющого джерела народної мудрості і народної творчості." Його „Фабіян бачить слабкості й вади людські, людські поневіряння й горе, але його присутність вносить впевненість у тому, що завжди зберігатиметься певний баланс між горем і радістю, між добром і злом, між буденністю й окриленістю душі."
Учень. „А взяти стосунки головного героя з цапом, що також носить ім'я Фабіян. Це досить складне завдання в кіно — домогтися кіногенічності від тварин... У „Вавилоні" цап — персонаж далеко не другорядний. „Наш, як ми його назвали, головний актор цап Кузя почав демонструвати чудеса майстерності, — згадував Лесь Сердюк.— Він весь час плентався за Іваном і робив точно те, що було потрібно, здорово робив. Коли говорили потім, що у фільмі гарно грають актори, то у відповідь чули: „Та що там актори? У Миколайчука і цап добре грає."**
Учениця. З рецензії Леоніда Череватенка „Цікаво, небуденно": „Картина приголомшує. ...Фільм несе емоційний і смисловий заряд у кожному епізоді, кожному кадрі... Є тут любов до народу, ...до живих людей з усіма їхніми чеснотами і гріхами, і це змушує відчувати: „Вавилон XX" ...робить нас людянішими, мудрішими."
Ведуча. Халеп'є — село на Київщині, де знімали „Вавилон". Спогад Ліни Костенко.
Учениця. „Ми з Василем Васильовичем приїхали в Халеп'є до знайомих. Ідемо по вулиці, аж бачу — біля хати, в якій, мабуть, давно ніхто не жив, бо вся в бур'янах, Іван Миколайчук косить той бур'ян. Завзято, вправно. Він мене не помічав, а я дивилась на нього, і так народився отой вірш."
Незнятий кадр незіграноїролі
Іванові Миколайчуку
Його в обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони, —
Чекало все! Іван косив траву.
0, як натхненно вміє він не грати!
Як мимоволі творить він красу!
Бур'ян глушив жоржини біля хати,
І в генах щось взялося за косу.
Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген, десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
Були його єдині глядачі.
І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
Несли на грудях фініші стрічок.
Десь блискавки — як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, —
Він не помітив, бо косив траву.
Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран — твоя домівка,
Два виміри, і третій — в глибину. Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв'ю.
Москва. Гран-прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халепі траву.*
Ведучий. Фільм „Вавилон XX" було нагороджено на двох фестивалях — „Молодість" у Києві та Всесоюзному в Душанбе, але життя не полегшало.
Учень. Подальшу долю митця затьмарили адміністративні утиски. Миколайчуку більше не давали знімати. Його стрічка „Така пізня, така тепла осінь" вже не мала такого успіху, як „Вавилон XX". „З самого початку щось не виходило,— згадував Лесь Сердюк.— Іван дуже нервував. Коли я приїхав на зйомку до Чернівців, то застав його схудлого, виснаженого, обставленого ліками в ліжку на п'ятому поверсі готелю „Буковина". Марія, дружина його, не відходили від нього..."
Учениця. Можливо, Іван уже відчував, що жити йому залишилось менше десяти років. Адже „всі помітні після „Вавилона" й „Осені" ролі — це пронизливе прощання з життям. Воно відчувається і в „Лісовій пісні", і в „Легенді про княгиню Ольгу", і в „Поверненні Баттерфляй". На екрані постає життєвий фініш людини, її помирання."
Учень. У фільмі Юрія Іллєнка „Лісова пісня. Мавка" (1982), знятому за драмою-феєрією Лесі Українки, помирає дядько Лев — мудрий чоловік, який досконало знає ліс, але залишається Лісовик — лісовий дух. У тому, що Іван Миколайчук зіграв ці дві ролі одночасно, є щось містичне: тіло — смертне, а душа — вічна.
Сам актор говорив так: .....Це був задум режисера:
впрягти разом дух солом'яний, побут ... і лісовий — дух вічності. В будь-якій людині є те й інше. І від їх зіткнення народ-жується диво кохання, вище за що нічого бути не може."
Ведуча. У 1983-му були написані „Небилиці про Івана", а у 1984-му режисер готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, та постановку „Небилиць..." було дозволено тільки восени 1986 року. На жаль, через важку хворобу розпочати зйомки фільму він так і не зміг. Постійні потрясіння, заборони творчих задумів, „табу" на фільми ще більше травмували актора. Миколайчук танув на очах.
Ведучий. Остання його роль — генерал-хорунжий Турчин у фільмі „На вістрі меча". І де він брав сили, щоб зніматись?
Учень. Талановитий актор так і не встиг зіграти Миколу Лисенка, Івана Франка, Олексу Довбуша... „Лишився його нездійсненною мрією і фільм про геніального українського композитора Максима Березовського... Ще одна непоправна втрата, в якій він не винен. Ще один докір, уже в порожнечу, бо не знаєш, кому адресувати його. На цей раз — уже тільки жорстокій долі" (М. Слабошпицький). *
Ведуча. Спогади Ніни Матвієнко.
Учениця. „Іван, Іване, Іваночку! Як просто ти купався у світі фантазії, розказував, і все те перекладав у наші душі, а ми дивувалися цій простоті. Тільки ти все це перемножував у кольорі, кадрі, а ми забували, бо для цього був Ти! Іване! Дитячу душу ти мав, тому біля тебе всім було легко: то ж ти побудував у „Вавилоні XX" гойдалку-веселку, на якій гойдалися твої мрії...
Останній раз ми втрьох співали йому на святий вечір:
Висушила силу чужина проклята,
Візьміть мене, лелеченьки, на свої крилята...
Ця пісня була початком і кінцем його життя.
„Дівки, ви мене вернули з того світу..."
За чотири дні до смерті:
— Маріє, Маріє, аж тепер я знаю, як фільми знімать!"
Ведучий. Вірш Ади Роговцевої.
Учениця. Іван вмирає. Що ж бо нам робити? „Похукайте на серце, розпаліть В мені життя, а смерть забороніте", — Так він сказав би, але він мовчить.
І вже його свідомість не кориться
Буття законам — він зійшов з межі.
Та як на тебе мертвого дивиться,
Поки живий — порадь, допоможи.
Шевченків син Іван! Хай стане диво, —
Проскачеш на гарячому коні,
З коня всміхнешся зверхньо, незлостиво
Усім-усім на світі... і мені.
Іще живий, говоримо востаннє...
Ти — незбагненний, ти — такий простий,
Лиши нам головне своє зізнання:
Де сили брав самотньо хрест нести?
Тепер доніс. Складаєш світлі крила
І віддаєшся в вічності глибінь...
Ми не змогли. Чужі. То й не зуміли
Тебе добром утримати в тобі.
І цілу ніч періщить дощ,
Сумний та сірий. Небо плаче.
Проскоч, Іване, смерть, проскоч!
Устань, миленький! Встань, козаче...*
Учень. З серпня 1987 року Івана Миколайчука не стало. „Поховали його на Байковому цвинтарі, поруч з могилою Володимира Денисенка. А неподалік — моги¬ла Василя Стуса. Удень похорону злива стояла, немов стіна. Небо посилало свої сльози.
Ведуча. Ужитті цього видатного актора, режисера та сценариста було все, щоб стати міфом не лише національного, але й світового кінематографа — якби жив він не в закритому суспільстві. Дитинство у маленькому гуцульському селі, раннє кохання, рання слава, рання смерть. А ще — майже містичні стосунки з кіно: він розділив долі своїх перших героїв — Івана Палійчука („Тіні забутих предків") і Тараса Шевченка („Сон").
Ведучий. Розділив Іван і драму українського поетичного кіно в цілому, яке здійснило в середині 60-х крутий поворот від офіційної ідеології до народної культурної традиції. Про все це Іван Миколайчук розповідає сам — за допомогою своїх фільмів та ролей, що зіграні в кінЬ. „Іван же не тільки був на цьому святі життя, а й творив його. А живе, творене кінця не має. Такий закон життя — народженому жити." (Л. Осика). Кажуть, того року, коли він помер, на стави його рідного села Чорториї прилетіли лебеді. Люди назвали їх Івановими...
Звучить пісня „Прощаюсь, Ангеле, з тобою" у виконанні Марії Миколайчук.
Учитель. Життя Івана Миколайчука, як і більшість втілених ним на екрані героїв, вчить нас любити: землю, на якій народився, батьків, які дали тобі життя, природу, серед якої виріс, народ, частинкою якого ти завжди будеш. Ця любов — вічна, як і вічною має бути наша пам'ять про великого актора.
Ми любимо тебе, Іване, цінуємо твої фільми, ролі, сценарії. Ти жив не даремно. Ти жив для нас. Вклоняємося тобі, Іване, за любов і терпіння, за мудрість і мужність, за патріотизм і людяність! Певно, така доля випадає Іванам: Жити, Творити і вчити Жити інших. Нехай Неповторна Краса Івана Миколайчука живе вічно!
Лунає мелодія „Аве, Марія"(Інструментальна колекція. Саксофон).
Література
1. Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв'ю, сценарії / Упоряд.: М.Є.Миколай¬чук. — К.: Мистецтво, 1991. — 399 с: іл.
2. Лариса Брюховецька. Іван Миколайчук. — К.: Видавничий дім „КМ Академія"; 2004. — 272 с: іл. — (Б-кажурн. „Кіно-Театр").

Яцкова Л. // Українська література в загальноосвітній школі.-2006.-№6

Категорія: Вечори | Додав: genamir (28.08.2010)
Переглядів: 2399 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2019