Неповторна краса Івана Миколаичука - Вечори - Вчителям-філологам - Каталог статей - Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2
Четвер, 08.12.2016, 03:12

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Українська мова [0]
Українська література [0]
Розробки уроків [14]
Презентації [3]
Уроки [28]
Презентації до уроків [0]
Вечори [19]
Методичні матеріали [59]
Планування [18]
Конкурси. Олімпіади [21]
Частини мови [18]
Синтаксис [10]
Лексика [2]
Розвиток зв’язного мовлення [13]
Види контролю [0]
Читання мовчки [7]
Аудіювання [6]
Тести [7]
Діалог [1]
Правопис [4]
Підсумкові контрольні роботи [1]
9 клас [22]
10 клас [14]
11 клас [18]
Фонетика [7]
5 клас [0]
6 клас [0]
7 клас [0]
8 клас [0]
Диктанти [1]
Контрольні роботи [4]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:03:12


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1299
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Вчителям-філологам » Вечори

Неповторна краса Івана Миколаичука
Вислови:
„Коли людина потрібна всім —
Вона не потрібна нікому".
Оскома до ролей, оскома до слів,
До запитань оскома.
Н. Стефурак

Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
В. Симоненко

Його в обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони,
Чекало все! Іван косив траву.
Л. Костенко

Косар лежить, легенький, мов пір'їна, —
І на очах роса не воскреса.
Чи то над небом плаче Україна?
Чи то над нею плачуть небеса?
С. Чернілевський

„Людина без підтримки, особливо митець, гине...Слід пам'ятати, що талант зустрічається рідко і його треба берегти" (Л.Кадочникова).

„Іван був багатий не тільки талантом, але й сонцем у душі. Його вистачало на всіх. Іван умів вклонитися і дитині, і квітці, і небу" (С.Параджанов).

„Весь, як дзвіночок, Іван був чистий, мужній, ніжний. Він був смолоскипом, до нього тягнулися всі" (С. Параджанов).

Святково прибрана зала. На стінах — вислови, фотопортрети Івана Миколаичука, фотографії з сімейного альбому Миколайчуків. На столі — хліб на вишитому рушнику, свічка, кетяги калини, сопілка; виставка книг: „Тіні забутих предків" М. М. Коцюбинського, „Кобзар" Т. Г. Шевченка, „Захар Беркут" І. Я. Франка, „Камінний хрест" В. С .Стефаника, твори Г. С. Сковороди, М. В. Гоголя, „Лісова пісня" Лесі Українки, „Лебедина зграя" Василя Земляка, „Вибране" Ліни Костенко, „Білий птах з чорною ознакою" (упорядник М. Є. Миколайчук), „Іван Миколайчук" Л. Брюховецької.
У програмі вечора використано уривки з фільму С. Параджанова „Тіні забутих предків", аудіозаписи: вірш Д. Павличка „Я зрозумів у той проклятий вечір" читає Іван Миколайчук (запис 1960 р.), пісні у виконанні дружини Івана Марії Миколайчук (аудіозбірка „Прощаюсь, Ангеле, з тобою"), тріо „Золоті ключі"; „Буковинські мелодії" В. Гуцала та „Гуцульські наспіви" Т Ремешила у виконанні ансамблю „Подільські музики" (м. Хмель¬ницький); пісня Л. Яцкової на слова С. Чернілевського „Пам'яті Івана Миколаичука".
Спогади про Івана Миколаичука та поезії читаються під музичний супровід: записи оркестру Дж. Ласта, Ф. Словачека, музика М. Скорика, Е. Морріконе та ін.

Лунає мелодія „Аве, Марія". Учениця запалює свічку, яка горить упродовж усього вечора.
Учитель. Коли вільна співоча пташина потрапляє у клітку, вона змовкає назавжди. Талант, як і пташка, потребує волі, простору й розуміння. Але якщо митця оточують глухі й німі стіни байдужості та заздрості, його душа тане, мов свічка, і, зрештою, згасає. І тоді ні любов рідних, ні підтримка друзів уже не можуть втримати її на цьому світі. Так 3 серпня 1987 року, на сорок шостому році життя, у розквіті творчих сил пішов од нас Іван Васильович Миколайчук — відомий український кіноактор, сценарист, режисер.
Учень. І це чоло, і руки воскові ці,
І всі ці звуки, всі до одного,
Пішли туди в Шевченковому віці,
Лишивши вольну молодість його.
Цю молодість не вкрили живокриї,
Та вкрали, щоб не била з першорядь.
Лише свічки горять — від Чорториї,
Під зливою не гаснучи, горять!
А хто ж ці свічі визбирає зранку?
Кому ж тепер ця магма воскова?
По всій землі лиш мамине: Іванку!
Іваночку! Іваночку! Іва-а...
С. Чернілевський
Учитель. 15 червня йому виповнилося б 65. Яким би він був? Які б ролі зіграв? Які сценарії написав? Які б фільми поставив? Цього нікому знати не дано. Але напевно знаємо, що він завжди б залишався справжньою Людиною.
Ведучий. „Утому, що зробив Іван Миколайчук — актор, драматург, режисер, громадянин, так багато і розуму, і серця, і болю, і надії, що вистачить з лишком і нам, і дітям нашим" (Ю. іппенко).* (Тут і далі використано матеріали з книги „Білий птах з чорною ознакою".)
Ведуча. 34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, 2 режисерські роботи — і так багато нездійснених задумів. Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком. Іван Миколайчук був кінозіркою 60—70-х років. У ті часи майже кожен фільм не обходився без його участі: „Тіні забутих предків" (1964), „Сон" (1964), „Гадюка" (1965), „Комісари", „Бур'ян", „Анничка" (1968), „Камінний хрест" (1968), „Білий птах з чорною ознакою", „Захар Беркут" (1971), „Пропала грамота" (1972), „Тривожний місяць вересень" (1976), „ВавилонХХ" (1979), „Така пізня, така тепла осінь" (1981), „Легенда про княгиню Ольгу" (1983)...
Ведучий. Він був особливий, народний, справжній, найкращий. „Я не знаю більш національного народного генія... До нього це був Довженко", — казав про Миколайчука великий Параджанов. „Отже, спробуємо визначити хоча б деякі моменти того явища нашої культури, нашого життя, котре довіку так і буде зватися — Іван Миколайчук" (С. Тримбач)*.
Ведуча. Народився Іван Васильович Миколайчук 15 червня 1941 року в селі Чортория Вашківського (тепер Кіцманського) району Чернівецької області. Ось як зафіксував розповідь самого актора ужгородський письменник Дмитро Кешеля.** (Тут і далі використано матеріали з книги Лариси Брюховецької „Іван Миколайчук".)
Учень. „Я народився у багатодітній сім'ї на Буковині, у селі з дивним іменем Чортория. Сталося так, що попросився у світ увечері за кількадень до початку війни. Коли мама почала скаргуватися на болі, мій батько хутко запріг коней і через ліси, нічні хащі помчав свою дружину до райцентрівської лікарні. Здав, як годиться, породіллю в пологове. Далі впав на коліна перед лікарнею і пристрасно почав молитися і просити Всевишнього й усіх святих заступників, аби допомогли любій дружині... Відтак вйокнув на коней і повернувся додому. Дізнатися, як у моєї мами справи, батько приїхав на світанні 22 червня 1941 року. Щойно його сповістили про моє народження, як небо наповнилося тривожним гулом, далі з'явилися німецькі літаки, почали бомбити райцентр. Пережахані люди з плачем кинулися врозтіч. Тут, на превелике щастя, знайшлася старенька санітарка, підбігла до розгубленого батька, схопила за сорочку й закричала:
— Чоловіче, іди швидко, забирай жінку, дитину і жени коней додому, бо доки ти лупиш очі, вони поле¬тять з ангелами — хай тільки бомба влучить у лікарню.
Учень. Тут до батька вмить повернувся втрачений глузд. Доки запрягав коней, санітарка у сповитку принесла мене, а за нею, як куріпочка, подріботіла й мамка. Батько найперше схопив мене. Далі ніжно взяв на руки мою маму і посадив на віз. За кілька хвилин ми вимчали із райцентру і далися додому. Десь посеред дороги у небі знову вигулькнула брава ватага чинних бомбардувальників, яких супроводжували нахабні винищувачі. Вони, як задиристі псята пастухів, постійно скакали довкола череди тяжких бомбардувальників й не знали,чим позабавлятися. І раптом один із винищувачів помітив на дорозі селянський віз... І тут знічев'я німецькому льотчику забагло трохи погратися. Притьмом одірвався од гурту й помчав над нами, поливаючи кулеметними чергами. Коні знялися у повітря і рвонули. Віжки вислизнули батькові з рук, й він звалився у віз прямо на нас. Тим часом німецький мисливець розвернувся й знову промчав над нами, частуючи свинцем. Як потім оповідали батьки, так продовжувалось з півгодини. Вони лежали з мамкою, попрощавшись зі світом, лежали, прикриваючи своїми тілами мене, й тільки молили одне: аби свята Богородиця стала моєю матір'ю заступницею й уберегла живим. І чудо сотворилося — ми всі зосталися живі.
Учень. З першого дня народження я вже був неугодний на цьому світі сатані. Я певен, це він, щез би
під камінь, полював за мною на літаку... Те сатанинське виття літака кружляє наді мною і так само продовжує полювати, заганяє у глухі кути, у безвихідь, не даючи ані хвилини перепочинку. І коли б не свята Богородиця, яку попросили в ті страшні хвилини мої нянько і мамка стати моєю заступницею, просто й не відаю, чи не був би вже давно впольований намісником сатани на землі..."**
Ведуча. „Мої нянько і мамка..." В цих словах стільки тепла і любові до батьків! Стільки поваги! Адже Василь і Катріна Миколайчуки, незважаючи на невеликі статки, вивели в люди десятеро дітей!
Ведучий. Іван був четвертою дитиною в родині. Найстаршу, Фрозину, яка виняньчила своїх братиків та сестричок, за розсудливість і вимогливість називав „Мій Геббельс". Фрозина Василівна, напевно, найкраще з усіх братів та сестер знала Івана: від самого ди¬тинства виховувала його (бо ж старша була на 10 років), а потім, коли Іван виріс, часто вислуховува¬ла його сповіді. От як розповідала вона про свого зна¬менитого брата.
Учениця. „Я найбільше з ним бавилася, інших дітей деколи могла й „шльопнути" за непослух, а от Івана не била ніколи — він завжди був веселим, спокійним і слухняним, з ним найменше було проблем. Але ж і хитрим". Він змалку дуже любив співати, ріс цікавим і допитливим. „Я не знаю чому, але він ще з дитинства був таким патріотом! У шість років співав „Ще не вмерла Україна".
Ведуча. Відчиняючи двері музею-садиби після смерті брата, Фрозина Василівна скаже: „Людина живе стільки, скільки її пам'ятають, до нас приїздить багато людей з усього світу — значить, Іван іще й досі живий."**
Учень. Початкову освіту майбутній актор здобув у рідному селі. Був кмітливим учнем, „талановито копіював дорослих, смішив весілля, гостей, з 10 років — у драматичному гуртку, також співав, тан¬цював, грав на сопілці і всьому, що звучало. Був переможцем оглядів і фестивалів." Але, закінчивши восьмирічну школу у сусідній Брусниці, поїхав учитись у морехідку. Та швидко зрозумів, що „це — не його", тому вступив до Чернівецького музичного училища. Початкової музичної освіти Іван не мав, тому змушений був навчатися на шестимісячних курсах, які закінчив у 1957 році. Цього ж року, прочитавши оголошення про набір, І. Миколайчук вступив до театральної студії при Чернівецькому драматичному театрі ім. О. Кобилянської. Навчаючись, працює в до-поміжному складі акторів театру. 1961 року закінчує Чернівецьку вечірню школу.
Ведучий. Послухаймо голос молодого Івана Миколайчука.
Вірш Д. Павличка „Я зрозумів у той проклятий вечір" (запис 1960 р.)
Учениця. Іван Миколайчук був справжнім красенем„з лагідними, гарними, мудрими очима, який знав собі ціну, говорив мало, але влучно". „Велика скромність юнака мізерних матеріальних статків ... вселяла довіру до нього і в дирекції училища, і шкіл, де він у Чернівцях керував гуртками художньої самодіяль¬ності, навіть у школі глухонімих дітей."
Ведучий. І раптом Іван подає документи в медичний інститут. От як він сам згадує про це.
Учень. „Справа в тому, що я давно подружив з головним лікарем місцевої психіатричної лікарні. Це був великий спеціаліст, відомий у своїй галузі. Хворих лікував за особливим методом: реалізовував їхні нав'язливі ідеї. З цією метою використовував мене: за його завданням якого-небудь або що-небудь зображав. Можу засвідчити, що деяким хворим цей метод справді допоміг. І от тепер надумав я зайнятися психіатрією всерйоз. Вирішив, що для актора ця наука найпотрібніша. Але коли з'ясувалося, що доведеться спершу штудіювати всі медичні науки підряд, забрав документи" (Л. Лемешева).
Ведуча. Та досвід „лицедійства з медичною метою" — історія німого, колишнього солдата, який після поранення не переносив грози, а завдяки психологічному експериментові з участю Івана заговорив, вилікувався і навіть одружився — таки знайшов місце у творчості І. Миколайчука і пізніше став основою сце-нарію „Кувала зозуля у бабине літо".
Ведучий. Під час навчання у студії при Чернівецькому театрі Іван зустрів свою майбутню дружину — Марічку Карп'юк, яка вступила туди на рік пізніше від нього. Послухаймо її спогади.
Учениця. „Мені було 16 років, я щойно закінчила десятирічку і мріяла про театр. Батьки були не проти мого вступу до театральної студії. Вже з першої моєї появи актори почали питати: „А ти що, сестра Миколайчукова?" Коли я здивовано відповідала, що ні, мені не вірили: „Дивно, ви ж з ним так схожі!" Це почало мене інтригувати, хотілося скоріше взнати, хто ж він, той Миколайчук? Якось я зайшла до театру — і бачу хлопця з величезними очима, який, як жердина, височіє серед групи акторів. Ми зустрічаємося поглядами. В його очах питання — хто я? В моїх — відповідь — мовляв, знаю, хто він. Щоразу при зустрічі він так щи¬ро до мене усміхався, що я не могла не відповісти. З того дня нашої першої зустрічі я відчувала, ніби якась космічна сила тримала нас разом. Іван був ніжний душею і в той же час життєво дуже мудрий. ... Потім я зрозуміла, що не любити його неможливо. Бо він такий був... неймовірний."
Ведуча. Такою гарною парою неможливо було не милуватися. Ними пишалися, ставили разом в епізо¬дах, наче оберігали. Послухаймо пісню у виконанні Марічки. Акомпанує Іван.
Пісня „ Тече вода каламутна" (запис 1960 р.)
Ведучий. Спогади сестри Фросини.
Учениця. „Я добре пам'ятаю, як Іван приїхав додому й каже мені: мовляв, я зустрів дівчину й хочу одру¬житися, а я йому й кажу: може, зачекай, ти ще ж такий молодий, ось закінчиш навчання, отримаєш роботу. „Ось того я хочу вже женитися, — він мені каже, — коли у мене будуть гроші й робота, тоді вже я не буду знати, котра за мене піде: чи вона захоче грошей, чи слави, чи мене? А Марія хоче мене такого, як я є — у татовій шинелі, у татових штанах."
Ведуча. У режисерському задумі Івана Миколайчука Марія зіграла найголовнішу, найскладнішу роль — його дружини.
Ведучий. У липні 1961 Іван вступив на акторське відділення кінофакультету Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Керівником акторської майстерності був режисер, народний артист УРСР Віктор Іларіонович Івченко.
Учень. „Їх прийшло до мене на курс ... більше де¬сяти. ...Найбільш підготовленим з них був Іван Миколайчук. Він відзначався допитливістю, прагненням до акторських вирішень, які ми називаємо правдою в творчості. Ці риси допомогли Іванові стати самобутнім
митцем. Його роботи вражають багатогранністю, глибиною думки, звучать переконливо... Я дуже радий, що мій учень виправдав мої надії, і твердо вірю — він створить ще не один яскравий образ на радість нашому вимогливому глядачу."*
Ведуча. Так напише Віктор Івченко про улюблено¬го учня у 1967 році. А тоді, 1962-го, саме він порекомендував С. Параджанову зробити проби Івана на головну роль у фільмі „Тіні забутих предків". Спогади Сергія Параджанова. Учень. „З Іваном пов'язаний мій перший великий успіх — фільм „Тіні забутих предків", який здобув близько десяти радянських і зарубіжних призів і нагород, і був визнаний одною із двадцяти кращих картин світу усіх країн і народів. Не вважаю це своєю заслугою — успіхові цього фільму сприяла участь у ньому цілого грона талановитих митців, передовсім Івана Миколайчука. Зустріч наша з Іваном була непередбаченою, несподіваною. Заслуга в цьому Віктора Іларіоновича Івченка... Він схилявся перед Івановим талантом... Ми не збиралися знімати Миколайчука... Іван не відповідав нашим поняттям про героя М.Коцюбинського. Вирішили зробити проби з поваги до Віктора Іларіоновича. Я не чекав чогось особливого, тому доручив Іллєнку провести зйомки і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: „Сергію Йосиповичу! Верніться! Це щось неймовірне!.."
Учень. „Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався, ... і в ньому ніби щось прорвалося. Був загримований, але навіть крізь грим проступала блідість. Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпували з нього, що ми були приголомшені, забули про все... Ми відчули, що це — унікальний талант. Проби були дивовижні... В одну мить він змінив наші уявлення про образ Івана з твору Коцюбинського. Він перелив у наші міські душі свою карпатську силу, свою любов до матері, братів, сестер. Весь, як дзвіночок, Іван був чистий, мужній, ніжний. Він був смолоскипом, до нього тягнулися всі."*
Учень. „Іван Миколайчук наче був створений для фільму „Тіні забутих предків". „Він зжився зі своїм героєм і був природним на екрані", тому що Іван Палійчук для нього — більше, ніж літературний герой. „Адже сам змалку ходив цими стежками, співав ті ж коломийки, танцював ті ж танці. Він знав досконало все багатство матеріального світу, яке вихлюпнулося на екран, обізвалося до глядача, розкрилося у всій своїй красі."**
Ведуча. Переглянемо деякі кадри з фільму „Тіні забутих предків" (відеозапис).
Ведучий. Як бачимо, „і в другій половині XX століття все було, як і тоді: і гори, і полонини, і вівці, і смереки. Ті ж трембіти, ті ж вишивки, ті ж пісні, ті ж звичаї. І це не музей просто неба, а нормальний повсякденний побут маленького народу, поруч з усіма досягненнями цивілізації. Чи був Іван Миколайчук схожий на свого героя Івана Палійчука, не так важливо. Важливо було те, що він був не тільки актором, який виконував роль, але й тінню у плоті свого забутого (чи незабутого) предка. Так він себе відчував" (В. Юрченко).
Ведуча. Роль Марічки чудово зіграла Лариса Ка-дочникова. От її враження від зустрічі з Іваном.
Учениця. „Перша зустріч — подив, захоплення кра¬сою Івана. О, як буває! Нагороджує природа людину всім. Все гармонійне: зріст, обличчя, голос; легкий. рухливий розум... Це з'явився справжній народний герой. І поруч нього Марічка — дружина, друг, мати, сестра і мучениця на все життя."
Ведуча. Під час зйомок фільму „Тіні забутих предків" С.Параджанов захворів, Миколайчука „переманив" В. Денисенко у фільм „Сон" — грати Шевченка.
Згадує Леонід Осика. ,
Учень. „Ми стали ділити Івана з групою Параджанова. Йому не треба було шукати в собі Палійчука і навіть Шевченка, в ньому одразу вгадувалася та особ¬лива природа, що визначає українця, його національний характер, його традиційні моральні цінності."*
Ведучий. Дві головні ролі — у фільмах „Сон" і „Тіні забутих предків" — засвідчили, що в кіно прийшла лю¬дина здібна, працьовита і вимоглива до себе, „зірка першої величини". Критиків вражало те, наскільки різні ці ролі: „Іноді здається, ніби їх грають різні актори. Поет, художник, бунтар — і дитя природи, палке любляче серце, для якого все життя зійшлося в коханні."
Ведуча. „Трактування образу Тараса Шевченка було сміливе і сучасне. Зіграний молодим Миколайчуком, він став уособленням непокори, бунту проти державної системи, яка пригнічувала людину. У ньому поєднались відчайдушність і спокій, драматизм власного становища і людська гідність, нестерпна за¬лежність від інших і творче горіння."
Ведучий. Письменник Олександр Сизоненко так оцінив гру Івана:
Учень. „Благородна стриманість, щирість притаманні грі І. Миколайчука. Він живе на екрані, а не грає. І тоді, коли, слухаючи пісню про лелек, переноситься мріями на Україну, і тоді, коли йде з ножем на управителя... Скрізь ми бачимо прекрасні Тарасові очі, в яких так багато думки, страждання, натхнення. Роль Шевченка — справжня удача молодого актора."
Ведучий. На зустрічі з глядачами фільму „Сон" 4.03.1965 р. Іван Миколайчук сказав:
Учень. „Для мене грати роль Шевченка, яким я захоплювався ще в школі, була і честь велика, і відповідальність. Це я добре розумів від самого початку. Коли під час зйомок входив в його образ, мене ні на се¬кунду не полишала думка, що я гратиму раба, який мріє про жадану, вистраждану волю. І не лише для себе, а й для всього нашого знедоленого й уярмленого народу."
Ведучий. Спогади Бориса Івченка.
Учень. „...Іван був філософом, причому не тому, що його навчили ним бути, а тому, що мав філософський склад душі і розуму. Тому і зміг він так зіграти, а зігравши, блискуче прожити Тараса Шевченка й Івана з „Тіней". Не забувайте, що це грав студент першого курсу кіноакторського факультету! ...Саме в цей час він, осліплий на зйомках, ночував на розкладушці в коридорі жіночого гуртожитку хору імені Верьовки, де працювала Марія — прекрасна співачка і вірна дружина Івана. В той темний коридор гуртожитку привели мого батька, Віктора Іларіоновича Івченка. Він був керівником нашого курсу. А батько був людиною дуже доброю, але й, коли потрібно, вольовою і навіть жорсткою. Я вже не знаю, до кого їздив і що там казав він, але вже наступного дня у Миколайчука був відомий професор-окуліст, а через декілька місяців Марія та Іван отримали величезну од-нокімнатну квартиру по вулиці Жаданівського. Цю квартиру, я певен, до кінця життя згадуватимуть його друзі. Скільки там пісень проспівали, які вірші моло¬дих поетів-шестидесятників були прочитані, які сценарії там започатковувались, про які ролі мріялось... Велика була хата ... за обсягом душевної щедрості і гостинності молодого подружжя.
Ведучий. Згадує Іван Гаврилюк.
Учень. „Стаття Івана Миколайчука про Леоніда Бикова починалася так: „Льоня — це хліб". Сам Іван був і хлібом, і сіллю, і перцем водночас. Для мене ж він взагалі був усім, особливо в перші роки нашого знайомства... В Івана з Марічкою завжди хтось товкся, завжди хтось був, їв і пив, розмови вів, співав пісні — уявити собі ту оселю на вул. Жаданівського якоюсь іншою важко. ...Коли я одружився, то Іван з Марічкою нас із жінкою приголубили, поселили на куцих своїх метрах однокімнатної квартири. Так і жили ми, розділені шир¬мою. І так він кидався на допомогу багатьом, був без¬оглядно щирий, відкритий."
Ведуча. Про їхню „хату" згадує і Валентина Ковальська, звертаючись до Марії.
Учениця. „...Нас познайомив Український народний хор ім. Г. Верьовки... Ми з Ніною Матвієнко ще вчились у студії при хорі, а ти вже була для нас недосяжна, як зірка, бо співала в омріяному нами колективі. А ... коли ми теж почали працювати поруч з тобою, ... дуже чекали запрошення до вашої хати... Одна кімна¬та, переділена ширмою, щоб і гостям було де перено¬чувати, завжди повнісінька людей, в основному майбутніх зірок кіно і театру. Іван умів збирати біля себе та¬ланти, він їх відчував."*
Учень. „Миколайчук багато читав, цікавився мистецтвом — графікою, живописом, скульптурою, поезією, музикою. Його любили не тільки режисери й актори, а й поети, художники, скульптори. Він умів стати в пригоді талановитим людям, будити творчість, згуртовувати таланти. Саме завдяки своїй енергії, вмінню спілкуватися і зачаровувати людей, він концентрував довкола себе національно спрямовані сили, тих, хто прагнув творити українське кіно."
Ведуча. Згадує Марічка Миколайчук.
Учениця. „Той час породив когорту справжніх талантів — Льоня Осика, Кость Степанков, Рома Балаян, Іван Гаврилюк, Юра Іллєнко, Боря Брондуков. І вони не заздрили один одному, а, навпаки, об'єднувались. Тому що розуміли: тільки разом можна зробити щось цікаве. Це була така єдність!.. Те, чого сьогодні так не вистачає. Без цього кіно існувати не може. Серед високопоставлених людей добре розуміли: ця єдність дуже небезпечна. І робили все, щоб їх посварити. Іван у ці чвари не встрявав. Він вважав: „Прийде час, коли той, хто на мене ображається і думає, що я якось негідно вчинив, все зрозуміє". Так потім і виходило".
Ведучий. „Тіні забутих предків" принесли Іванові Миколайчуку світову славу. Звідусіль на кіностудію летіли листи, йому освідчувалися в коханні дівчата, його просто атакували на вулицях, щоб одержати автограф. Іван був у складі радянської делегації на міжнародному кінофестивалі в Мардель-Плата 1965 року. Ось фрагменти з його вражень від подорожі до Аргентини.
Учень. „Фестиваль відбувався у великому кінотеатрі „Негаро". ...Квитки на сеанси конкурсних фільмів коштували дуже дорого... Коли ж у передостанній день фестивалю демонструвалися „Тіні забутих предків", у залі не було де яблуку впасти. Ми ж ...почували себе збентеженими... Тільки подумати: українські Карпати і передгір'я американських Анд. Тисячі кілометрів! Як сприймуть глядачі фільм? І от на екрані почала розгор-татися історія романтичної і трагічної любові Івана та Марічки... Десь на другій частині ... ми відчули, що ар-гентинцям припали до серця поетичні герої Михайла Коцюбинського... Після закінчення фільму — бурхливі оплески... Журі фестивалю та міжнародне журі кінок-ритиків одноголосно відзначили „Тіні забутих предків" двома високими преміями."
Учень. А потім був перегляд фільму для української еміграції в Буенос-Айресі. „Уже перші кадри надзвичайно схвилювали аргентинських українців. Вони дивилися, мов заворожені, тихо і непорушно. Жінки й чоловіки пла¬кали. Вони впізнавали місця, де промайнуло їхнє босо¬ноге дитинство, чарівна юність, вслухалися в мелодійну гуцульську говірку. Фільм уже закінчився, а окремі емігранти не переставали плакати..." Потім вони „оповідали, як тяжко працюють, як плекають рідне слово і линуть думками на землю Шевченка і Франка, образ якої завжди носять у серцях. А з молодшими я співав українські пісні, танцював гуцулку. ...Вся подорож моя була по-справжньому щасливою, незабутньою. Я побачив світ, краще пізнав життя людей, зміцніла моя віра в себе, без чого митцеві не можна творити."*
Учениця. „Іван Миколайчук та Лариса Кадочникова були чи не першими українцями, котрі потрапили в середовище світової кіноеліти. ...Після перегляду „Тіней забутих предків" західні режисери пропонували Іванові співпрацю. Він з радістю погоджувався і пояснював, що з пропозиціями треба звертатися через Держкіно СРСР. Невдовзі до Москви на ім'я Миколайчука прийшов виклик з Голлівуда. Але Івана про це не повідомили..."
Учень. Український фільм купило багато країн, на екранах світу він ішов з тріумфом і викликав захоплення зарубіжних кінематографістів. Про це свідчать нові наго¬роди: Кубок фестивалю — в Римі, Золота медаль за най¬кращу постановку — в Салоніках, почесні дипломи — в Мельбурні та Сіднеї, приз Британської кіноакадемії 1966 р. за кращий зарубіжний фільм. Та в рідному Києві склалося дещо інакше. У1965 р. „Тіні забутих предків" бу¬ло представлено на Всесоюзному кінофестивалі. Фільм не вписався в жодну номінацію і дістав спеціальну премію „За талановитий художній пошук і новаторство".
Ведучий. І раптом в один „прекрасний" день картина, удостоєна більше десятка різних авторитетних призів, опинилася „на полиці", щоб усі забули, що були „Тіні забутих предків". І виросло ціле покоління людей, які навіть не чули про той фільм.
Ведуча. Участь у творенні шедевра не вразила зірковою хворобою молодого актора, він залишився людиною, відкритою для нових ролей, знайомств, що спокійно ставиться до власної слави і бажає тільки одного — працювати, зніматися.
Звучать „Буковинські мелодії" В. Гуцала.
Учень. Миколайчук „був заворожений чарами Карпат. Цей стан не минав і породив ідею фільму за твором Гната Хоткевича „Камінна душа" — романтичною історією про всесильність кохання, яке вириває людину з усталеного життя і кидає у невідомість. Головним героєм знову був гуцул, що-правда, тип зовсім не такий, як Іван Палійчук. Це був опришок, в якому втілився непокірний, войовничий дух гірського народу. Миколайчука вабив цей образ, і він разом зі своїм товаришем Борисом Івченком (за участі Юрія Дзюби) пише сценарій. Але чиновники з кінематографічного відомства відкидають цю ідею."**
Учениця. Наприкінці березня 1965 р., після повернення з Міжнародного кінофестивалю, Іван одержує запрошення зіграти головну роль у фільмі „Перевірте свої годинники". Сценарій, написаний Ліною Костенко та Аркадієм Добровольським, здобув друге місце в республіканському конкурсі сценаріїв 1962 р і за умовами конкурсу мав бути обов'язково поставлений. Зйомки фільму почалися успішно, Іван Миколайчук знімався в ролі поета Леоніда Левицького. Але невдовзі зйомки було зупинено, режисера Василя Ілляшенка усунуто від роботи, знятий матеріал знищено. Завершив фільм Леонід Осика, але вже під іншою назвою: „Хто повернеться — долюбить" (1966), з іншою знімальною групою, у якій Миколайчука не було.
Ведучий. Для актора такого виняткового таланту мають бути адекватні фільми, тобто на рівні „Тіней забутих предків". І спершу так і складалося — він знімався активно, вносячи енергію свого таланту, наділяючи особистою привабливістю героїв, які не завжди піднімалися до рівня його особистості.
Ведуча. У фільмі Віктора Івченка „Гадюка" (1966) Іван зіграв білогвардійського офіцера, який жорстоко скривдив юну гімназистку. Ця роль засвідчила широту акторських можливостей Миколайчука. Він зумів без гриму показати підлувате обличчя негативного персонажа.
Ведучий. Того ж року акторові довелося зіграти роль комуніста Давида Мотузки у фільмі Анатолія Буковського „Бур'ян" за однойменним романом Андрія Головка. Миколайчук розумів, що передати духовне багатство і драматизм постаті Давида нелегко, адже треба було поєднати чуйну до чужих бід душу і „твердий характер бійця партії".
Ведуча. У 1967 Іван знявся ще у трьох фільмах: „Київські мелодії", „Дві смерті", „На Київському напрямі". Але ролі були незначні. Дедалі сильнішим ставало бажання повторити успіх, досягнутий у „Тінях...". Надія на щось близьке з'явилася у фільмі Леоніда Осики „Камінний хрест" за новелами Василя Стефаника (1968), хоча там і ролі „майже не було" — Миколайчук грав одного із синів Івана Дідуха. Але як грав! (Звучать „Гуцульські наспіви" Т. Ремешила). Учень. За день перед від'їздом до далекої Америки „Іван Дідух запрошує на своє обійстя односельців, щоб попрощатися... Дідух і його сини обходять людей з чаркою, приходять сліпі музики і починають грати. Танцює молодь народний танець у колі (у цьому епізоді камера стежить саме за рухами Івана Миколайчука...). танцює старий Дідух зі своєю старою... І нарешті кульмінація: ...мовчазна родина, немов на фотографії, стоїть непорушно, прощаючись і з хатою, і з людьми, — і серед них обличчя Івана Миколайчука, освічене внутрішнім застиглим болем."
Ведучий. „1968 рік був щасливим для Миколайчука — влітку він виїхав в експедицію на зйомки. Карпати знову поманили кінематографістів. Цього разу групу збирав ровесник і друг Івана ... Борис Івченко." Фільм „Анничка" — розповідь про драму людей у Карпатах, які під час Другої світової війни опинилися по різні боки „барикад". Згадує Борис Івченко.
Учень. „Мушу сказати, що сценарій був слабенький, образи, особливо негативні, написані однією чор¬ною барвою. Отут і виказав себе підхід Івана до ролі. Філософський підхід. Що було з Романа, якого грав Іван, у сценарії? Багатий куркуленко, поліцай, який іде на всілякі підлоти, аби взяти в дружини Анничку. А у фільмі це — трагедія людини щирої та обманутої, хлоп¬ця з Верховини, який, запізно зрозумівши свою фа¬тальну помилку, втрачає розум."
Учениця. На міжнародному фестивалі цей фільм здобув Золотий приз. І хоча образ Романа не є провідним у „кіногалереї" Миколайчука, він ще раз засвідчує силу таланту актора, його багату особистість. „Тих очей Миколайчукових не сховаєш. Нетиповий вийшов поліцай... Великі сумні очі виказували натуру вразливу, суперечності характеру і долі, напругу внутрішньої боротьби. Саме з цієї причини йому й заборонили згодом грати Ореста у фільмі „Білий птах з чорною ознакою".
Ведуча. У 1969 в Миколайчука знову дві ролі: невелика у „Помилці Оноре де Бальзака" і головна у фільмі „Розвідники". Прообразом капітана Віктора Курганова, якого зіграв Іван, був колишній розвідник В.Калчанов. Сам актор говорив так:
Учень. „Для мене мій герой був не лише людиною особливої відваги, а постаттю майже легендарною, і тому приємно було відкрити, що він цілком реальна особа, живе і працює в Севастополі. Справжній розвідник учив мене не грати на екрані, а жити свої півтори години на війні і вмістити в них усе, що хотів сказати людям."
Ведучий. 1970 рік. У фільмі Миколи Мащенка „Комісари" за однойменним твором Юрія Либе-динського Іван Миколайчук зіграв масштабну роль комісара Григорія Громова — людини, яка сумнівається.
Ведуча. Кольоровий телефільм Анатолія Буковського „Лада з країни Берендеїв" — зовсім інший світ. Це казка про добро і зло. Тут Іванові випала роль чарівника Рея.
Ведучий. Саме тоді Миколайчук знявся у двох фільмах, присвячених сторіччю Лесі Українки, — „Іду до тебе" Миколи Мащенка за кіноповістю Івана Драча та документальному Ігоря Грабовського.
Ведуча. „В 1970 році ще було можливим звертання до народного мистецтва, до Карпат, до забороненої теми — національно-визвольної боротьби на Західній Україні."** Нарешті затверджено сценарій Івана Миколайчука та Юрія Іллєнка „Білий птах з чорною ознакою", і знімальна група виїхала в село Ростоки на Буковині.
Ведучий. В основі фільму — історія буковинської сім'ї Дзвонарів, яка нагадує „Вершників" Юрія Яновського. Брати по крові стають ворогами. Орест (Б. Ступка) та Петро (І. Миколайчук) не тільки кохають одну дівчину, а й воюють у ворожих арміях.
Ведуча. Розповідав Іван Миколайчук.
Учень. .....У „Білому птаху" є легенда про те, що лелека повинен збирати і винищувати зло, яке колись сам заподіяв... я цю легенду знав з дитинства і керувався нею в кожній ролі. І мені здається, що для художни¬ка, тим більше для актора, найважливішим має бути прагнення відчувати себе оцим білим птахом... І я хотів би пронести цього птаха через усе життя абсолютно, щоб він людей не лишав байдужими... Бо ж, переконаний, зло можна трансформувати на добро."
Учениця. Фільм „Білий птах" здобув найвищу нагороду на VIII Міжнародному кінофестивалі у Москві. „Для втілення (хоч і з перешкодами) цього сценарію Миколайчуку вдалося знайти однодумців, але за фільм, за його міжнародний успіх, довелося заплатити надто високу ціну. ...Чиновники боялися, „що фільм переживе свій час". „Причиною негласної заборони фільму та подальших утисків його творців була також елементарна заздрість місцевої партократії до його міжнародного визнання..."
Ведучий. Мабуть, „найвища нагорода фестивалю такого рангу, як Московський міжнародний, передбачає і солідну грошову винагороду. Оскільки за радянських часів не годилося ставити митцям такі запитання, справа з гонорарами „Білого птаха" з'ясувалась недавно."
Ведуча. Журналістка Олена Чередниченко поцікавилась у Марічки Миколайчук: „Чи правда, що з Мико-лайчуком не розрахувались за роботу над „Білим птахом..."?" На що Марічка відповіла:
Учениця. „Іван почав будувати хату для своєї мами. Після „Білого птаха" йому і Юрію Іллєнку повинні були заплатити непогані гроші... Юра якісь гроші одержати встиг, а Іван вирішив одержати всю суму відразу, щоб
на хату вистачило. Але керівництво, подивившись фільм, винесло вирок: дуже шкідлива картина — для України в цілому і для її західних областей особливо. Й Івану не виплатили ні копійки. А фундамент будинку уже заклали, чекали тільки грошей. Скільки Іван тоді ганьби в селі пережив! Односельці говорили: „Коли ж мама у тій хаті встигне пожити?" І гроші довелося позичити."
Учень. „Ще не встигла закінчитися епопея з „Білим птахом", як гори знову покликали українських кінематографістів — знімався масштабний постановочний історично-костюмний фільм „Захар Беркут" за однойменною повістю Івана Франка. Це була „проба пера" істо¬ричного жанру в Україні. ... Іван Миколайчук грав сина Захара Беркута — Любомира. ...Роль невелика, власне, відсутня в повісті й домислена сценаристом та режисе¬ром. Кілька епізодів, здавалося, немає про що багато говорити. Але недаремно кажуть: не за обсяг ролі арти¬ста хвалять, а за те, що добре її виконав."
Учениця. „Образ Любомира важливий як камертон і є певною завершеною лінією, котру можна визначити як гуманістичне послання. ...Любомир йде до свого брата, щоб тому легше було вмирати. У цьому вчинку й безмежна доброта, і почуття справедливості, і максималізм. Герой Миколайчука є живим втіленням сумління."
Ведучий. „Успіх „Білого птаха" проклав дорогу двом зарубіжним роботам Івана Миколайчука — участі у фільмі „Всупереч усьому", який знімався в Югославії, та в болгарському „Народження людини".
Ведуча. У першій картині Миколайчук дуже вдало зіграв негативну роль, у другій — головну. Іван так пе-рейнявся сценарієм, що швидко опанував болгарську мову. Саме в Болгарії він познайомився з відомим французьким актором Жаном Полем Бельмондо, який нещодавно в Парижі бачив „Тіні забутих предків" і був у захваті від фільму.
 Учень. 1972 року Іван Миколайчук виконав озвучення текстів Григорія Сковороди в документальному фільмі Ролана Сергієнка „Відкрий себе". „І хоча чуємо тільки голос актора, його читання непростих для слуху текстів було настільки точним, що залишається неперевершеним і до сьогодні. Йому вистачило лише одного інстру¬мента акторського ремесла — голосу, аби оживити слова, написані майже 250 років тому. Не випадково ж ті, хто добре знав Миколайчука, називали його філософом. ( Продовження далі)

Категорія: Вечори | Додав: genamir (28.08.2010)
Переглядів: 2414 | Рейтинг: 3.3/3
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2016