Тема. Борис Антоненко-Давидович. Короткі відомості про письменника. „Слово матері". Заповіт матері берегти рідну мову.
Мета: висвітлити основні факти життя і творчості Б. Антоненка-Давидовича, особливості його світогляду; розвивати вміння аналізувати прозові твори; усне мовлення; виховувати повагу до своїх батьків, до свого народу.
Обладнання: портрет письменника.
Тип уроку: вивчення нового матеріалу.
Форми роботи: повідомлення учнів, „лови помилку", „стоп-кадр", „мікрофон".
Словник до уроку: фабула — хронологічно послідовне зображення подій і пригод у художньому творі;
канва, схема розвитку життєвих подій, подана в художньому творі у послідовному порядку.
Епіграф: Вже кінчається день, і немає вогнів,
Щоб здолати темряву ночі,
Скоро, скоро вже смерть затамуємій біль
І закриє натруджені очі.
Та я чую вже гуркіт далеких подій,
Де звитяжці не знатимуть спину.
Де з могили, з руїни, із мрій
Піднесуть до життя Україну.
Із „ Тюремних віршів" Б. Антоненка-Давидовича.
1943-1944 рр.
Хід уроку
І. Вступне слово вчителя (читає епіграф до уро¬
ку). Це уривок із „Тюремних віршів" українського письменника, твори якого мали б уже давно увійти до шкільних хрестоматій. Однак довгий час його творчість школярі не вивчали. Він знав чесну і вірну дорогу, якою ішов сам і його послідовники. Автор прочитаних рядків відчуває наближення своєї фізичної смерті, але вірить у піднесене життя України в майбутньому.
Усе, сказане вище, — про українського письменника Бориса Антоненка-Давидовича, який зробив значний внесок у вітчизняну літературу, ніколи не відступав від власних принципів, ніколи не обминав дороги батьків і їхніх традицій.
II. Повідомлення теми й мети уроку. Мотивація навчальної діяльності
Учитель. Які завдання відповідно до теми уроку ви перед собою ставите?
(Ознайомитися з основними віхами життя Б. Антоненка-Давидовича, напрямками його творчості; визначити тему твору „Слово матері".)
III. Актуалізація опорних знань
— Які свята на пошанування жінки ви знаєте? (8 Березня, День матері.)
— Коли святкується День матері? (Друга неділя травня.)
— Які пісні, присвячені матерям, ви знаєте? („Лебеді материнства", „Мамина вишня", „Росте
черешня в мами на городіі".)
IV. Вивчення нового матеріалу
Учитель. Ви готували повідомлення про життєвий і творчий шлях Б.Антоненка-Давидовича. На дошці записані основні дати. Ваше завдання — зафіксувати в зошиті не тільки дату, а й подію, що ста¬лася в цей час у житті письменника. Стежте за повідомленнями однокласників.
Повідомлення учнів
1-й учень. Народився Борис Антоненко-Давидович 5 серпня 1899р. у передмісті Засуллі коло міста Ромен, тоді на Полтавщині. Батько його працював спочатку кваліфікованим робітником-залізничником — машиністом пасажирських поїздів, а пізніше, оста¬точно осівши в Охтирці, — монтером на електростанції й кіномеханіком. Під час Першої світової війни, мобілізований до армії, він пропав безвісти. 15-річним юнаком Борис залишився без батька з одинокою безпомічною матір'ю.
2-й учень. На щастя, у зрусифікованій родині знайшлася для допитливого хлопчика вчителька від народу, від української казки й пісні, від славних козаченьків... Це була його недригайлівська бабуся Олександра. „Дуже часто, — згадував Борис Дмитрович, — баба, закінчивши пісню про якогось-то славного козаченька, вважала за необхідне пояснити проспіване. Розповідь її переходила на старовину, в ті далекі часи, коли наші предки — козаки — боролися за волю з турками й татарами, з ненависною польською шляхтою... Баба оповідала про це не з книжок, які навряд чи могла читати, а так, як передавалося їй від дідів-прадідів".
3-й учень. Про Бориса Антоненка-Давидовича лишилися дуже цікаві спогади гімназійного товариша Юрія Самброса, написані 1957 року, видані 1988 року в Америці: „Борис був розумний, високообдарований, талановитий парубок, з усміхненим лагідним облич-чям... внутрішньо енергійний і напористий, гостро-спостережливий, емоційний, дошкульний на слово, завжди витриманий і культурний. З-під широкого лоба з темно-каштановим непокірним чубом поблис¬кували вдумливою іронією розумні молоді очі. Йому на той час було ледве 22 роки (1899 року народження). Він недавно скінчив Охтирську гімназію й вступив до університету, але був уже широкоосвіченою, начитаною людиною з політичними переконаннями марксиста й з українською душею".
4-й учень. Писати Антоненко-Давидович почав давно, ще в гімназійні роки. Це були поезії, фейлетони, сатиричні нариси, а 1916 року в шкільному друкованому журналі з'явився його перший солідний нарис під назвою „Моя поездка на Кавказ", що, як признається сам автор, був якоюсь мірою прообразом того цікавого мандрівного жанру, який пізніше приніс йому славу (збірки „Землею українською", „Збруч" та ін.).
5-й учень. Восени 1917 року вступив на фізико-математичний факультет Харківського університету. Трохи згодом переїхав до Києва і вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Доба революції й хвиля національно-державного відродження України захоплюють молодого студента. Він організовує українські школи, веде непримиренну боротьбу з залишками царських русифікаторів у системі народної освіти. Навіть сам очолює відділ освіти в одному з районів України. На цій посаді він залишався ще й 1920-го і 1921 року, коли більшовицька влада панувала в Україні.
6-й учень. Роки революції на деякий час загальмували його пристрасть до літературної праці, але вже у 1920—1921рр. він багато пише. 1923 року з'явилися друком оповідання „Останні два" і драма „Лицарі абсурду".
7-й учень. Увесь творчий шлях Антоненка-Давидовича саме життя поділило на два періоди.
Перший — від 1923 року до 1933-го, тобто від по¬яви першого його оповідання „Останні два" до публікації останньої перед життєвою катастрофою збірки оповідань „Паротяг ч.273", що вийшла у видавництві „Молодий більшовик" 1933 року.
Другий період — червень 1957 року, коли Антоненко-Давидович після 22 років ув'язнення повернувся до Києва й відновив свою творчу працю.
8-й учень. У перший період написані оповідання „Запорошені силуети" (1925), „Тук-тук" (1926), повісті „Синя волошка" (1927), „Смерть" (1928), „Справжній чоловік" (1929), „Печатка" (1930), збірка нарисів „Землею українською" (1930) і багато інших. Крім цього, між 1926-м і 1933-м він писав роман-трилогію „Січ-мати", що уривками друкувалась у журналах „Глобус" і „Життя й революція".
Учитель. На деякі тенденції розвитку суспільства в 30-ті роки XX століття слід звернути особливу увагу. Арешти українських письменників, імена яких вам поки що маловідомі, весною 1933 року, самогубство яскравого українського письменника Хвильового 13 травня, самогубство М. Скрипника 7 липня й після цього нова хвиля арештів українських письменників і культурних діячів створили пекельні умови для життя і роботи митців. Антоненко-Давидович пробує знайти вихід із смертельної ситуації, іде на Далекий Схід, до столиці Казахстану Алма-Ати, влаштовується на роботу при державному видавництві Казахстану, заплановує дві великі праці: антологію казахської літератури українською мовою й таку ж антологію української літератури казахською.
9-й учень. 5 січня 1935 року — арешт, безглузде слідство, комедія суду, беззаконний і безпідставний смертний вирок, заміна на 10 років ув'язнення, яке практично тривало аж 22 роки. Лише смерть тирана — Сталіна — і короткотривала доба відлиги врятували життя письменника. Несподівано для всіх у червні 1957 року Антоненко-Давидович повернувся до рідного Києва, виснажений фізично, але морально і духово — незламний.
10-й учень. У минулі каторжні роки він утратив був усяку надію повернутися будь-коли до літературної праці. Але після смерті Сталіна його несподівано охопив потяг до літературної творчості. Антоненко-Давидович повернувся до Києва, привізши із собою вже першу чорнову редакцію свого роману „За ширмою".
Але поки роман солідно доопрацьовувався, Бо¬рис Дмитрович своє нове життя на волі розпочав знову мандрівкою по рідній, давно не баченій батьківщині. Закінчив цю мандрівку відвідинами Буковини, Покуття, Галичини і Закарпаття.
11-й учень. Для Антоненка-Давидовича справді настала ніби друга творча молодість. З-під його пера виходять нові твори. Він пише й публікує багато нових оповідань, окремих збірок, повістей і романів: „В сім'ї вольній, новій" (1960), „Золотой кораблик" (1960), психологічно-побутову повість зі студентського життя 1920-х років „Образа", соціально-психологічне оповідання „Так воно показує" і, нарешті, повісті та романи: „Слово матері" (1960), „За ширмою" (1963), „Семен Іванович Пальоха" (1965) та багато інших творів.
Учитель. Його знову почали убивати. Забороняли друкуватися, видавати книжки, навіть писати, бо все, що встигав покласти на папір, ретельно й регулярно вилучалося органами держбезпеки.
Він страждав за сина, на жаль, легковажного і податливого, якого руйнували продумано й послідовно. Він катувався психічною хворобою дружини, що через постійні цькування чоловіка й сина мучилася манією переслідування. А по смерті дружини його хотіли добити забороною на одруження з жінкою, яку глибоко шанував... Встигли завдати останнього, смертельного удару, — інспірували суд із фальшивими звинува-ченнями у його психічній неповноцінності.
Він доживав віку „в своєї останньої надії", в родині названої доньки Ярини Тимошенко.
Його останнє слово: „Хлі-і-ба-а..." прозвучало 9-го травня 1984 року о 10 годині 45 хвилин, бо до нього прийшла смерть.
На літературному вечорі, присвяченому 90-річчю від дня народження Б. Д. Антоненка-Давидовича, Михайлина Коцюбинська наголосила, що найкращим твором ювіляра є він сам.
Тож ми ознайомимося із уривком однієї з найкращих повістей Бориса Антоненка-Давидовича „Слово матері".
Робота з текстом
Завдання 1. Передати фабулу (див. словник до уроку) твору.
Завдання 2. Прочитайте в особах (мати, автор, син) уривок з твору, коли хлопчик приїжджає на канікули до матері.
Метод „стоп-кадр"
1 кадр
(до слів: „Матері аж рогач випав з рук.")
1, Чому хлопець вирішив звернутися до матері „по-городському"?
2. Що означає „звернутися по-городському"?
2 кадр
(до слів: „Мати скрушно похитала головою...")
1. Хто такий „ошуканець"? Чому для матері син став схожим на ошуканця?
2. Чому погляд матері сповнений „докору, образи й болю", адже син давно не був удома і вона, певно, сумувала за ним і хотіла його бачити?
3. Що означає вислів „свого роду відцурався"?
4. Доберіть синоніми до слова „варнякати". Чому із цілого синонімічного ряду говорити, повідомляти, казати, шептати, базікати, верзти, теревенити автор обирає саме це слово?
(„Вибране" із синонімічного ряду слово розмов¬не, належить до емоційно зниженої лексики, зневаж¬ливе; підкреслюється зневага до хлопця.)
3 кадр
(до слів: „Відколи на міському базарі...")
1. Прочитайте слова, якими підкреслюється хви¬лювання матері за сина, якого змінило перебування в місті. Про що вони свідчать?
2. Поясніть вислів „передав куті меду" і доцільність його використання.
3. Чому мати плакала так, наче ховала сина?
4. Чи є фраза „Простіть мені, мамо, я більше так ніколи не буду..." розкаянням?
4 кадр
, (три наступних абзаци)
1. Чому мати не любила, „коли хто перед паном чи урядником у мові на городські слова ламався"?
2. Чому заробітчан із Таврії мати зустріла дуже співчутливо?
3. Чи дотримався Іван обіцянки, яку дав матері?
Учитель. Нерідко ми з вами не замислюємося над важливістю слів, сказаних матір'ю. Справжню їх вартість ми починаємо цінувати лише тоді, коли стаємо дорослими. А ще — тоді, коли мами покидають цей світ.
Перечитайте заповіт, який дала мати синові перед смертю. Як ви його зрозуміли? Чи згодні ви з ним?
(Це питання передбачає проблемну ситуацію: материн заповіт — не „водитися"з панами — може бути неоднозначно сприйнятий учнями. Одні з них погоджуватимуться, що слід товаришувати з рівними собі за матеріальним становищем, інші стверджуватимуть, що головне в спілкуванні—духовна сутність людини. Важливо „переключити" роботу учнів на художню канву твору. Наприклад:
Мало хто з нас відчуває, як складеться наша подальша доля, які наслідки матиме той чи інший наш учинок. А от як склалися обставини життя героя повісті і чи справдився материн заповіт — про це ми поговоримо на наступному уроці.)
VI. Закріплення вивченого „Лови помилку"
1. У 1918 році Б.Антоненко-Давидович закінчив Охтирську гімназію.
(Ні. В 1917.)
2. У 1920—1921 роках письменник очолює відділ культури.
(Ні. Він очолює відділ освіти.)
3. У 1916 році опублікований перший солідний на¬рис „Моя поїздка в Карпати".
(Ні. Нарис „Моя поездка на Кавказ".)
4. Творчий шлях Б.Антоненка-Давидовича можна поділити на три періоди.
(Ні. На два періоди.)
1. Письменник був ув'язнений 10 років.
(22 роки.)
5. У 1957 році повернувся до Харкова. (Ні. До Києва.)
VII. Підбиття підсумків. Оцінювання Учитель. Я — представник „Літературної газети", маю до вас декілька запитань.
„Мікрофон"
— Що нового ви дізналися сьогодні на уроці?
— Який заповіт дала мати своєму синові?
— Що ви понесете з собою в подальше життя із засвоєного на сьогоднішньому уроці?
VIII. Домашнє завдання
Для всіх: прочитати уривок з повісті „Слово матері" до кінця.
1 група (визначені режисер, актори). Інсценування уривка: останній епізод твору (непорозуміння між панами і матір'ю Зіньки).
2 група. Повідомлення про трупу корифеїв (М. Садовський).
3 група. Відповісти на запитання 1—4, с. 290. Хто ми? Чиї сини? Яких батьків?
Тема. Роль відчуття роду, приналежності до своєї нації. Засудження національного нігілізму, переродженства.
Мета: вчити учнів аналізувати прозовий твір, відчувати красу рідного слова, розуміти закладений у канву твору смисл; розвивати усне мовлення, читацький інтерес, акторські здібності; виховувати свідоме почуття національної гідності.
Обладнання: портрет Б. Антоненка-Давидовича, словник до уроку, декорації для інсценування уривка.
Тип уроку: вивчення нового матеріалу.
Форми роботи: бесіда, повідомлення учнів, рольова гра, вікторина.
Словник:
Національний — 1. Стос, певної національності, пов'язаний з її суспільно-політичною діяльністю.
2. Власт. певній нації, національності; який відображає їхні характер, особливості. Те, що виражає характерні особливості якої-небудь нації.
3. Державний; який належить даній країні або стосується її народу.
Нація — конкретно-історична форма спільності людей, об'єднаних єдиною мовою і територією, гли¬бокими внутрішніми економічними зв'язками, певними рисами культури і характеру.
Нігілізм — 1. Заперечення усталених суспільством норм, принципів, законів.
2. Спосіб мислення нігіліста.
Епіграф: Хто матір забуває,
Того Бог карає.
Т. Шевченко Хід уроку
I. Вступне слово вчителя. Нація складається із людей, які вважають себе до неї причетними. Тобто вони мають обов'язково об'єднуватися мовою, територією, певними рисами культури і характеру. Ми українці. А це означає, що ми повинні берегти і цінувати нашу мову, традиції, дотримуватися певних норм поведінки, прийнятих нашою нацією (див. „нація" в словнику до уроку).
II. Перевірка домашнього завдання
Третя група учнів відповідала на запитання 1—4, с. 290 підручника з української літератури. Перевіримо, як ви впоралися з цим завданням.
1. Що ви дізналися з повісті про Іванових батьків? Чому плакала мати, коли син привітав її „по-го-родському"? Чи можна цю селянку звинуватити у недоброзичливому ставленні до російської мови? Доведіть свою думку.
(Батько був сільським ковалем. Мати — проста селянка. Жінка сприйняла синове „городське" привітання як образу. Вона вирішила, що син зовсім відцурався роду і своєї нації. У матері немає недоброзичливого ставлення до російської мови, про що свідчить той факт, що вона допомогла простим селя¬нам, які йшли додому в Росію й були на той момент дуже голодними. Вона вважає, що треба цінувати свою мову, мову того народу, який дав тобі життя й виховав тебе.)
2. Який заповіт синові залишила вмираюча матір? За яких обставин він його порушив?
(Вона сказала, щоб син „не водився" з панами, а горнувся до бідних людей, таких, які він сам. Іван був закоханий у Мері, сестру свого гімназійного друга, тому товаришував з родиною Кузьміних-Караваєвих.)
На два наступні питання ми дамо відповідь у процесі подальшої роботи з текстом повісті.
III. Актуалізація опорних знань
Учитель. А зараз ми перевіримо знання тексту всіма учнями класу.
Вікторина Кому належать висловлювання?
1. Я б ніколи не змогла бути такою „Яриною". (Мері.)
2. Чудно, як ото артисти по-мужицькому розговори балакають!
(Зіні.)
3. ...Вчись же, вчись, Іване, та докажи всім, що мужицький син може не тільки хвости волам крутити!
(Батькові Івана.)
4. Простіть мені, мамо, я більше так ніколи не буду...
(Іванові.)
5. Оце тобі моє останнє слово... (Івановій матері.)
1. Да я же собственньїми ушами сльїшал только что, как она сказала „щелкуньї", а не „колдуньї".
(Ісправнику Слатіну.)
2. Та я й не чула, щоб у нашому селі хто до чаклун¬ства вдавався.
(Зіньчиній матері.)
3. Я не можу бути там, де зневажають мій народ! (Іванові.)
4. Поди, не легко-то с барами договориться!.. (Адоньці.)
5. А кто же он, зтот герой романа? (Миколі Миколайовичу Кузьміну-Караваєву.)
IV. Мотивація навчальної діяльності Учитель. Ви зрозуміли, що сьогодні ми продовжимо роботу над текстом повісті. Ми з'ясуємо, чому між Іваном і його „друзями" Кузьміними-Караваєми була велика прірва. Також, сподіваюся, усвідомимо, що матері далекоглядніші й досвідченіші за своїх дітей, тому ми повинні прислухатися до їхніх порад.
V. Вивчення нового матеріалу
Учитель. Борис Антоненко-Давидович — справжній майстер слова. У нього немає нічого випадкового. Не випадкові й імена, які він дає своїм героям.
Відомо, що найсолодший для людини звук — це звук її власного імені. Яке ім'я носить головний герой? Що воно означає?
Уперше схожим найменням почали називати своїх синів євреї. Ще задовго до нашої ери воно звучало в давній Іудеї, як доводять лінгвісти, приблизно так: Іогаганаан (скорочено: Іоеанан), що у вільному перекладі можна відтворити нашим фразеологізмом: /о (Ягве, бог) змилостивиться (дарунком), чи: божа милість, благодать, дарунок,
Іоганан у грецькій мові згодом перетворився в Іоанеса і через Церковнослов'янську форму Іоан дійшов до нас уже як Іван.
Впродовж багатьох сторіч ім'я Іван стало одним із найпопулярніших у світі. Надто поширилося воно в Україні та Росії.
— Чому саме так назвав письменник свого персонажа?
(Таким іменем підкреслюється його походження з народу. Він такий же його представник, як і всі інші, нічим серед них не вирізняється.)
— Хто і як його у творі називає? Про що це свідчить?
(Мати: „А я все кличу тебе, Івасику..." Ніжно, з любов'ю. Батько: „Ну, як воно в тебе, Іване?.." З тривогою. Мері: „А вам, Ваня, певно, дуже подобається це?" З іронією. У імені передається, по-перше, ставлення до героя з боку інших персонажів, а по-друге, кожен із них показує своє ставлення до самого імені: батько й мати говорять його на український манер, а Мері — на російський.)
Мері — французьке ім'я. В українській мові воно звучить — Марія. Але батьки називають дочку саме Мері, бо було дуже модним захоплення усім фран¬цузьким, особливо серед знатних родин. Підкреслити таке захоплення можна було французьким іменем.
— Чи можете ви пояснити походження чи значення імені Анемподист? Про що це свідчить?
(Ім'я це не має ніяких асоціацій. Хіба що батьки прагнули „закрутити" ім'я, підкреслити винятковість сина за його походженням; він не є представником простого люду, він належить до „вищого" суспільства.)
— Чому автор оповідає від першої особи?
(Так відчутніша реальність і достовірність описаних подій.)
Ще більше різницю між Іваном і Мері видно по тому, як вони дивляться й сприймають гру акторів театру Саксаганського, що приїхали в їхнє місто з гастролями.
Повідомлення учня про трупу корифеїв
Трупа корифеїв — це група українських акторів, яка доносила красу й багатство українського слова засобами театру. Вона мала серед народу велику популярність. Переїжджаючи з гастрольними виступами з одного міста в інше, представники цієї трупи ставили п'єси, перероблені з творів Шевченка, або ставили ті, що створені на українському матеріалі такими майстрами слова, як Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Марко Кропив-ницький.
Панас Саксаганський — рідний брат Івана Карпенка-Карого, справжнє прізвище Тобілевич. Як режисер він прагнув, щоб глядачі не тільки переживали побачене, а й замислювалися над проблемами, порушеними у виставі. Але він був не тільки талановитим режисером, а й майстерним актором.
Учитель. Як сприймає виставу Іван?
(Сцени вистави „так зворушили мене, що я довго не міг оговтатися, коли впала завіса"; „дія на сцені з першого ж моменту захопила мене"; „і я відчув себе нараз, як і багато, мабуть, хто в залі та на гальорці, часткою цього скривдженого, знедоленого народу".)
— Чому юнак відзначив тільки тих, хто був у залі й на гальорці?
(Це місця дешевші, для простих людей. Багаті і знатні купували квитки в ложу, як Кузьміни-Караваєви.)
— Як сприймала виставу Калерія Олександрівна, мати Мері?
(„...Була невдоволена з вистави і через те неохоче пила чай".)
— Що думав про виставу Микола Миколайович? („...Артисти непогані, нічого не скажеш, але сама
п'єса і цей їхній малоросійський діалект — страх який примітив!")
— Як реагувала на сценічну дію Зіна?
(„Чудно, як ото артисти по-мужицькому розговори балакають!".)
—- А сама вона дуже добре, правильно говорить? Що викликало читацьку іронію в попередній фразі?
(„Розговори балакати". Це неграмотно. Правильно: „говорити".)
— Як поводилася Мері?
(„...Мерімовчала. Вона уважно стежила за виста¬вою і з цікавістю розглядала незвичну їй простувату публіку".)
— Іван кохав Мері. Як і кожен закоханий, він не мав об'єктивного судження про дівчину. Коли йому нарешті відкрилася справжня хижа сутність цієї героїні? Наведіть уривки з тексту.
(Це сталося після вистави. „Щось хиже, як у кішки, коли вона схопить мишеня і ось-ось запустить у його тремтяче м'ясо гострі пазурі, блиснуло мені на мить у зелених очах Мері".)
— Чому таке порівняння вводить автор?
(Кішка — мисливець, хижак, який полює на здобич, він може бути якийсь час спокійним, але настане момент, коли він покаже своє єство. Мишеня — жертва, причому жертва безвинна. Слушного моменту для „нападу" на юнака чекала і Мері).
Рольова гра
1. Завдання для дівчат. Перекажіть від імені Мері, як вами сприйнята п'єса.
2. Завдання для хлопців. Перекажіть від імені Івана, як він сприйняв п'єсу.
Учитель. Іван подумав: „Мені плюнуто в душу". Але вирішив, що некрасиво так раптово розривати дружбу з Кузьміними-Караваєвими. Тому все одно приходить до них. Але тут сталася подія, яка нагадала Івану один епізод з його життя, що за кілька митей розставив усе на свої місця.
Інсценування уривка
(Зіньчина мати приходить до панів, через непорозуміння, ображена, йде з будинку.)
Зіна (відштовхуючи стару жінку). Ніззя! Ніззя сюди, мамо! Ідіть на кухню підождите.
Мати. Стривай, доню, мені до панів треба.
Зіна. Та ніззя ж, кажу! І як то ви, мамо, претеся, не питаючись, буцім це вам десь у селі. Це чи не Афонька здуру пустив їх сюди.
Микола Миколайович (кладе карти, повер¬тається обличчям до матері). А в чому, власне, річ?
Мати. До вашої милості, паночку, — зробіть ласку, пустіть Зіньку...
Микола Миколайович. То єсть, как зто — сделайте „ласку"? Куди пустить? Зачем?
Мати. Та отож і я кажу: дівка вже на порі стала, скоро вже й рушники подавати треба...
Микола Миколайович. Постой, постой, матушка! Зто какие же „ручники"? (повертається до ісправника; ісправник щось шепче; Микола Миколайович переводить погляд на Зіньку). Пікантно! А я й гадки не мав...
Зіна. Та це ж вони говорять вроді як заміж треба мене видавати...
Микола Миколайович. Замуж? За кого — замуж?
Мати (зрадівши). Та за Данила ж! Там такий ро¬ботящий парубок...
Микола Миколайович. Позволь, матушка! Допустим — замуж, но к чему тьі приплела зти свои „ручники"?
Мати (усміхаючись). Не плетуть їх у нас, а — тчуть. А потім сама дівка їх вишиває. Закон так велить.
Зіна. Це щоб старостам подавати...
Микола Миколайович. Хоть убейте, ничего не понимаю! Сначала ткут, а потом вьішивают! Девка какая-то, старостьі почему-то... И вдобавок утвер-ждают еще, что зтого закон требует!.. Вьі понимае-те, Никанор Петрович, что-нибудь в зтой околеси-це? (Хитає головою). До чего ж бестолковьій народ! Двух слов связать не может!..
Ісправник Слатін. Нет-с, зто не то! (Встає зі стільчика). Вьі вот либеральничаете с ними, Николай Николаевич, а я всегда говорил и говорю: зтому на¬роду нельзя спуску давать! Я-то ведь знаю их! Ни одного порядочного человека во всей деревне не найдешь! Все мошенники, обманщики, лгуньї!
Мати. Матінко Божа! Уже й чаклуни! Та я й не чула, щоб у нашому селі хто до чаклування вдавався. Ось хоч і забожуся на тому! То вже, паночку, ви надарма таку пеню на мене наводите...
Ісправник Слатін. Сльїшите, сльїшите! Врет и не краснеет! Сльїшите: я подвел ее под какую-то пеню за что-то! А ведь я ее, мерзавку, первьій раз в жизни вижу!.. Нет, только вот так их всех держать! (Стискує кулаки).
Мері (тихо, до Івана). А що таке „чаклуни"? (Іван пояснює пошепки. Мері сміється.) Она говорит — „колдуньї".
Ісправник Слатін. Да я же собственньїми уша-ми сльїшал только что, как она сказала „щелкуньї", а не „колдуньї".
(Микола Миколайович сміється.)
Микола Миколайович (до матері Зіньки). Так, значит, — замуж, матушка? М-да... А кто же он, зтот герой романа? Как его?
Мати. Ні, не за Романа, а за Данила за Бондаренка. Там такий...
Ісправник Слатін. Уверен, что такой же него-дяй, как и все!
Мати. Та він же, як і батько його покійничок — нехай царствує, — бондар, а ви на нього чогось так ото визвірилися...
Ісправник Слатін. Молчать!
(Іван рвучко встав.)
Зіна. Звініть їм, пожалуста! Вони, як необразо-вані, темні, сказать, то ніякого обхожденія не іміють... (до матері). І чого ви, мамо, з своїм Данилом лізете, даже не понімаю!
Микола Миколайович. Но тебе же зтот Данило нравится?
Зіна. Нужні вони мені з тим Данилом! На таких Данил у городі й не гляне ніхто!..
Мати. Бодай же тобі, доню, добра не було, як ти так образувалася в тому городі!
(Пішла).
Іван. Куди ти? Чекай! (Зупиняється; оглядає усіх, починаючи з Мері). Я не можу бути там, де зневажа¬ють мій народ! (Кричить). Та ви... ви всі тут не варті... Не варті й брудного мужицького нігтя цієї баби!
Ісправник Слатін. Ось до чого доводить лібералізм.
Афонька. Зх, милая! Поди, не легко-то с барами договориться!..
Учитель. Чому пани і стара мати не змогли зрозуміти одне одного? Чому вони „говорили на різних мовах"?
(Микола Миколайович і Слатін не знають мови народу, серед якого живуть, і його звичаїв також. Незнання лексичних значень окремих слів — свідчення неповаги до простих людей).
— Чому ісправник кричав на матір? За що? (Фактично ні за що. Він безсилий перед нею. Він
її не розуміє. Треба було бути стриманішим, адже перед ним старша за нього жінка).
— Як ви ставитеся до Зіньки? Яка в неї мова?
(її мова мішана. Це суржик. Вона не знає ні російської, ні української. Намагається здаватися більш „культурною", але це її намагання виглядає смішно).
— Чи можна її вважати національною нігілісткою і переродженкою? Чому?
(Так. Вона заперечує своє національне походження. Вона — ніхто. Хоча цього ще не зрозуміла).
— Поясніть, як слово матері допомогло Іванові знайти собі правильну стежку в житті.
(Дивлячись, на поведінку панів, Іван зрозумів їхнє ставлення до простих людей і в тому числі до нього самого. Він згадав матір, її настанови й усвідомив, що вона була права. Відчуття власної гідності й громадянська сміливість хлопця допомогли йому розірвати свої стосунки з родиною Кузьміних-Караваєвих).
VI. Закріплення вивченого Кому належать ці речі?
(З'єднайте стрілочками предметі того, кому він належить)
рогач батько Івана
„Кобзар" ісправник Слатін
карти мати Івана
VII. Підбиття підсумків. Оцінювання
— Сформулюйте тему твору?
— Яку ідею висловлює автор у повісті? Чого вона нас навчає?
— Що вам сподобалося на сьогоднішньому уроці? Які думки ви винесете?
— Прочитайте тлумачення слів „нація", „національний", „нігілізм". Як ви розумієте словосполучення „національний нігілізм"? Кого з героїв воно характеризує?
VIII. Домашнє завдання
1 група. Напишіть творчу роботу, тема якої — епіграф до нашого уроку.
2 група. Придумайте продовження: „Подальша доля Зіни".
3 група. Підготуйте повідомлення про життєвий і творчий шлях Івана Багряного.
Завдання за вибором.
Напишіть сенкан „Антоненко-Давидович" або „Мама".
(Якщо діти раніше не писали сенкани, необхідно пояснити вимоги до його написання. Можливі варіанти виконання завдання:
Антоненко-Давидович.
Сміливий, освічений.
Бореться. Дошкуляє. Не скоряється.
Висока обдарованість за ґратами.
Патріот.
Мама.
Уважна. Вимоглива.
Любить. Контролює. Допомагає.
Берегиня роду людського.
Доброта.
Окремі запитання наводяться за підручником: Бандура 0., Волошина Н. Й. Українська література: Підруч. для 8 кл. — 5-те вид., перероб. і доп. — К.: Освіта. — 2000. — 416 с. Л. Фурсова Л., Локоть А. // Українська література в загальноосвітній школі.-2006.-№6
|
