Моє село - краплиночка на карті - З історичних джерел - З історичних джерел - Каталог статей - Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2
Четвер, 08.12.2016, 12:50

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Духовні святині [3]
З історичних джерел [43]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:12:50


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1299
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 11
Гостей: 11
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » З історичних джерел » З історичних джерел

Моє село - краплиночка на карті
КОСІВКА

Заснування села (Легенда)

Колись давно три козаки Зоренко, Мельник та Козачук захотіли осісти і вести мирне, спокійне життя. Ішли вони широкими просторами, шукаючи місце, яке їм найбільше до душі. І спинилися чоловіки там, де маленька річечка Коса впадає у тихоплинну Рось. Сподобався їм край цей тихий та квітучий. І поселилися козаки на цій землі. По правому березі річки Коси оселився козак Зоренко, біля берегів Росі оселився козак Козачук, а на вигоні оселився козак Мельник.

3 тої пори поширився рід козачий.

Своє поселення назвали від назви річки Коси.

І до нині найпоширенішими прізвищами в Косівці є Зоренко, Козачук, Мельник.

За селом розкинулось урочище «Войнова долина».

Існує легенда про назву, яку передавали із вуст у вуста старі люди.

У кінці ХV століття почалися напади турків на Україну, а також татар Кримського ханства, яке виникло як окрема феодальна держава внаслідок розпаду Золотої Орди, а в 20-х роках ХV століття визначало васальну залежність від турецького султана.

У ХV столітті кримський хан здійснив руйнівний напад на Київ. Після цього кримські феодали вторглися на Київщину, Поділля, палили й руйнували, спустошували міста та села, забирали тисячі людей у полон, продавали їх у рабство. І під час одного з таких нападів кримського хана і турецького султана на Київщині відбулася велика січ у долині біля Косівки.

За переказами, кров текла річкою. Проходила велика війна, тому і долину назвали «Войною».

Войнова долина

Легенда

Давно те діялось. Мирне життя селян перервала звістка про наближення полчищ турків і татар. Зібравшись на раду, жителі села вирішили дати відсіч ненаситним загарбникам. І зібралися всі, хто міг тримати в руках зброю, в долині за селом. Причаїлися, чекаючи ворога.

На світанку земля стугоніти стала, то полчища турецькі топтали землю українську. Вдалині показався величезний загін воїнів, озброєних та страшних. Попереду на коні гарцював чи не сам хан турецький.

Не злякалися селяни грізного турецького війська. Напали на ворогів, які не чекали опору селян.

Довго точилася війна, багато крові пролилося української. А ще більше ворогів полишили тут свої голови. Стільки крові пролилося, що кров річкою текла по всій долині. Зрозумів хан турецький, що не побороти силу народну, і кинувся навтьоки. Тікаючи, загубив він шапку. Старі люди говорили, що колись турок захоче повернутися за своєю шапкою.

Про ті грізні часи і назва залишилася «Войнова долина»

«Войнова долина» відома і тим, що тут у глибоких ярах, зарослих лісах (в минулому), у густих чагарниках збиралися селяни, які брали участь у повстанні 1768 року, відомого під назвою «Коліївщина». Із спогадів та архівних матеріалів землі Косівки до 1900 року належали поміщикові Підгорському, який жив у селі Березна. Проте в 1900 році син поміщика Підгорського продав землі Косівки і Гор.-Косівки селянським товариствам та церкві. Церква в цей час мала 59 десятин землі. Вона побудована в 1854 році. У вівтарі церкви був напрестольний хрест та ікона, привезені з Єрусалима сином священика Крижановського.

Для села характерною була референція селян. Багатоземельна куркульська верхівка систематично розширювала свої земельні володіння за рахунок бідняків та запроваджувала великі товарні посіви зернових і технічних культур (цукрові буряки) із застосуванням найманої праці. Дрібне селянське господарство велося застарілими, вкрай примітивними знаряддями праці, внаслідок чого врожайність, незважаючи на родючість грунтів і сприятливі кліматичні умови, була низькою.

Більшість селянських дворів не мала робочої худоби або мала лише по одній корові. Багато селян батрачили в куркулів за копійки або за десятий сніп. Але й на таких умовах роботи не вистачало. Тому селяни виїжджали із сім’ями шукати кращої долі на «сірий клин», Примор’я чи в далеку Америку. Але кращої долі не могли ніде знайти.

Дореволюційне селянство Косівки та Гор.-Косівки, як і всієї країни, обробляло землю плугами та дерев’яною бороною. На все село було не більше 10 залізних плугів, 4 кінних молотарки та стільки ж сівалок, і все це в куркулів. У селі було 3 водяних млини, які теж належали куркулям.

Все політичне і духовне життя селян спрямовувала церква. Гніт поміщиків і куркулів був нестерпним.

Напередодні 1905 року у селі, як і по всій Україні, посилюється боротьба проти гнобителів. Проте покращення життя не було. Лише з перемогою Великої Жовтневої революції 1917 року селяни здобули волю, Великий Жовтень ознаменував корінний перелом в історії села. У селі був створений ревком на чолі з Черепинським Олексієм. Він із своєю групою викрав офіцера денікінської армії, який переховувався в селі. Сільські глитаї намагалися знищити актив села, який боровся за встановлення радянської влади на селі. Для боротьби з ним була організована група щодо боротьби з бандитизмом на чолі з головою комітету незаможних селян Мелащенком Антоном Микитовичем.

Жителі села брали участь у боротьбі на фронтах громадянської війни. Мелащенко Фросина воювала в Першій кінній армії.

У 1921 році було обрано сільську раду. Першим головою сільської ради став Драчук Єфрем Митрофанович.

У 1922 році в селі був створений комітет незаможних селян. Членами його були Зеленець Василь, Мазур Борис, Летечевський Сергій, Мелащенко Антін.

Від комнезаму до колгоспів

Уже в 1931 році, а особливо в 1932 році, виконуючи план хлібозаготівель, колгоспи залишаються без хліба і фуражу для коней — основної тяглової сили на той час. У 1932 році почалася масова загибель коней. У тяжкому становищі опинилися одноосібники. Коли не вистачало зерна, то забирали в селян картоплю, залишали без будь-яких продуктів харчування. Отоді й настав голод. Масово люди почали вмирати взимку 1932 року та навесні 1933 року. Тяжкий був час. Ось що написала районна газета «Соціалістичне село» в квітні 1932 року: «Організувавши постійні, виробничі бригади, згідно рішення липневого Пленуму ЦК ВКП(б), підготувавши насіння, тягло, реманент, борючись проти класового ворога — куркуля — косівський колгосп «Незаможник» 8 квітня розпочав третю більшовицьку весну, першою вийшла в поле бригада Романа Черепинського». Старанно працювали косівчани на колгоспних ланах і фермах. Зростали врожаї, підвищувався добробут колгоспників.

У 1932 — 1933 роках був найчорніший час в історії України.

У світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю однієї з найродючіших і найблагородніших країн.

Жахливо ступати болючими стежками страшної трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю.

Пухли старі та малі, вимирали роди і села. Смерть чекала на полях, на шляхах, у хатах.

Це був не голод, а зумисне підготовлений голодомор. Представники місцевої влади організували в селах спеціальні бригади, куди викликали по одному майже всіх селян, вимагаючи відвезти на станцію мішок зерна. За не здачу зерна позбавляли волі на 10 років. Деякі селяни-бідняки накладали на себе руки. Скрізь були подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі. Це була дія, спрямована на фізичне винищення селянства.

Чорним смерчем пройшов голод по селі. Жертвами Голодомору стали 721 житель.

У 1992 році місцевий скульптор Зоренко І. Я. створив пам’ятник жертвам Голодомору.

Восени 1933 року, коли зібрали урожай, у селі люди стали краще жити.

Мирна праця жителів села була перервана початком Великої Вітчизняної війни.

Через 4 — 5 днів пройшла повна мобілізація жителів села. До 25 липня були мобілізовані всі військовозобов’язані. Під час окупації німцями була утворена виробнича община, але жителі села вести коні, корови, реманент відмовились. Селом правив староста під керівництвом коменданта, який знаходився у сусідньому Рудому Селі. 142 юнаків і дівчат з Косівки та Гор.-Косівки було відправлено до Німеччини на каторжні роботи.

Боротьба проти фашистів не припинялася і в тилу. В ній брали участь і жителі села. Партизанськими зв’язковими були Мелащенко Кузьма Федорович та Мелащенко Ганна Кузьмівна. В партизанському загоні була і Мелащенко Ольга Кузьмівна.

У роки війни була знищена сім’я Чикиринди. На фронтах Великої Вітчизняної війни воювали 263 особи, з них не повернулося 128 осіб, які загинули за Батьківщину. Вічна пам’ять про них житиме в серцях односельців. Їм споруджено пам’ятник, на якому золотими буквами викарбовано їхні імена.

Хоробро і віддано воювали наші односельці на фронтах Великої Вітчизняної війни. Велика кількість нагороджена орденами і медалями Радянського Союзу,

Орденом Леніна, найвищою нагородою СРСР, нагороджені майор Корінчук Явдоким Никифорович, капітан Ямкач Василь Маркіянович, лейтенант Чижик Федір Іполітович. Орденом Бойового Червоного Прапора майор Корінчук Я. Н., капітан Ямкач Й. М., лейтенант Чижик Ф. І., Корінчук І. К., а Зоренко І. С. і Ященко З. В. нагороджені тричі. Орденом Червоної Зірки — 21 особи. Орденом Слави — Швалюк Іван Прохорович, Руденко Федір Ксенович. Кочережко А. В., Бокшань К. Д., Чикиринда І. Н. нагороджені орденами святого Олександра Невського.

Історія Косівської школи

Перша однокласна школа у с. Косівка була заснована в 1874 році. Діяла при церкві. Уроки вели дяк і піп.

У 1887 році при церкві Покрови у с. Косівка громадою була заснована церковно-приходська школа. Вчителем був Драгоманов. У школі читались граматика (краснописаніє), арифметика, історія, Закон Божий. Закон Божий читав настоятель Покровської церкви. Заняття в школі були від Покрови до Великодня (14 жовтня — 25 квітня). У школу в основному ходили хлопчики, дівчаток в школу не пускали.

У 1313 році парафію церкви прийняв В’ячеслав Крижанівський (за свідченнями, брат Крижанівського, соратника Леніна).

У 1913 році в селі були організовані 2 товариства: громадянське і кредитне, які в 1914 році побудували в селі Банк комерційний та школу «Семикласне училище» (дані приміщення ще до цього часу існують).

У 1915 році, коли розгорнулася революційна пропаганда соціал-демократів проти самодержавства, священик Крижа-нівський під тиском поліції змушений був піти в підпілля і виїхати із села.

У 1915 році в село призначений священиком Яків Богачевський. Він, будучи прогресистом, продовжив справу попередника в громадянській роботі. Внаслідок Першої світової війни в Києві були закриті вищі учбові заклади, і викладачі змушені були викладати на селі. Таким чином у Косівському семикласному училищі працювали професори із Києва: Камі-нський Всеволод Онуфрійович (вчитель української мови і літератури), Шандер Гольф Францович (вчитель математики), Корольова Катерина Михайлівна (вчитель астрономії).

Із 1916 по 1922 рік з семикласного училища вийшло 72 випускники. Багато учнів були із сусідніх сіл.

Після революції, починаючи з 1912 по 1927 рік, знову в Косівці була організована початкова школа (4 класи).

У 1927 році наказом облвно Київської губернії було утворено другу в районі (крім Володарки) семирічну школу. Першим директором семирічки був Литвин Василь Миронович, заступником — Коротун Гнат Сидорович.

У 1935 році призначено директором Козуба Василя Петровича. За його керівництвом семирічною освітою було охоплено всю молодь до 18 років.

У 1937 році його замінив Пархоменко Анатолій Іванович, працював до 1940 року. Потім він працював головним агрономом Озерянського цукрозаводу (1945 — 1980). За його керівництва було вперше організовано випуск семикласників, де грав духовий оркестр, проводилися різні спортивні ігри та змагання.

Із 1936 року по 1940 рік працювали вчителі Будник М. Г., Будник П. Г., Олійник М. Г., Семида О. Г., Голівкевич Г. М., Ковальчук М. Г., Камінський І. Г.

Із 1940 року по 1941 рік директором школи був Бількевич Петро Йосипович, якого розстріляли німці в Сквирі.

Працював учителем української мови Бідюк Станіслав Андрійович.

Перед війною в 1936 — 1941 роках школа зіграла велику роль у закріпленні культури на селі. Особливо часто на сцені сільського клубу учні та вчителі школи показували драматичні вистави «Наймичка», «Назар Стодоля», «Сто тисяч», «Наталка Полтавка» класиків української драматургії.

Під час окупації в школі була управа. Пізніше тут обладнали майстерню із плетіння солом’яних лаптів для німецької армії.

Підручники були знищені, проте парти збереглися до 1944 року. Під час окупації в 1942 році староста Козачук Овер’ян спробував відкрити школу для учнів 1 — 3 класів. Але така школа існувала з вересня по грудень. Німці закрили її.

30 грудня 1943 року село було звільнено від фашистських загарбників.

12 січня 1944 року відбулися батьківські збори. На зборах було вирішено відкрити семирічну школу. За ремонт і опалення приміщення відповідали самі учні.

Директором школи в 1944 році була Марія Кузьмівна Горчинська з Володарки.

Вікторов Олексій Євгенович — вчитель військової підготовки, Наумчук Людмила Іванівна — вчитель математики, фізики, Волошина Олександра Федорівна — вчитель української мови та літератури, Горчинська Марія Кузьмівна — вчитель історії, географії, Олійник Марія Федорівна — вчитель російської мови та літератури.

1945 рік

Директором школи був Зоренко Яким Семенович.

Вперше отримали по 4 підручники з кожної дисципліни на клас. Кожен учень одержав по 2 зошити.

У цьому році при школі були закладені великі парники. За виручені гроші закуплено навчальне приладдя: олівці, ручки, пера, чорнильниці, зошити, географічні карти та атласи.

У 1962 році після призначення директором школи Замкового Івана Адамовича стару школу на 3 класи було ліквідовано і збудовано нову на 5 класів.

У 1968 році школу очолив Марценюк Іван Порфирович. Після нього директором школи була Борщенко Галина Федорівна. У 1980 році директором школи стала Корінчук Олена Миколаївна. За її керівництва збудовано нову школу на 250 місць з центральним водяним опаленням, водогоном, спортзалом, кухнею, їдальнею, майстернею.

З 1985 року по серпень 2010 року школу очолював Козачук Ігор Васильович, який також закінчив Косівську середню школу.

На даний час директором школи працює Полякова Валентина Юріївна.

Відбудова народного господарства

після війни здійснювалася за рахунок сільського господарства та соціальної сфери. Як і в довоєнні роки, сільське господарство було другорядною галуззю, за рахунок якої практично розвивалась промисловість.

У 1951 році у Володарському районі було проведено укрупнення колгоспів, їх стало 32. Окремі колгоспи купують собі техніку за виручені від держзакупок кошти. Так, косівський колгосп ім. Ворошилова у 1952 році здав до державних фондів понад 30 тис. літрів молока, а на виручені гроші придбав автомобіль ГАЗ-51. У Косівці в колгоспі було зібрано по 18,2 цнт/га зернових.

З 1957 року по 1983 рік косівський колгосп очолював Барилович Віктор Михайлович. З 1960 року колгосп перейменовано в колгосп «Україна». З 1983 року по 1986 рік колгосп очолив Смітюх Павло Євдокимович. З 1986 по 1996 — Ганецький Фелікс Федорович. З 1996 року колгосп «Україна» знову очолив Смітюх Павло Євдокимович. 1 січня 2000 року колгосп «Україна» перейменовано у ПСП «Косівка», директором якого став Поліщук Анатолій Іванович по 2002 рік. З вересня 2002 року — ТОВ «РОПА-Агросервіс», генеральний директор Каплун Микола Степанович.



Окраса кожного села — його люди. Косівчани багаті талантами. Саме тут корені наших земляків.

Відомі люди села

Таланчук Петро Михайлович — академік Академії інженерних наук;

Трохимчук Петро Степанович — полковник;

Нечипоренко Петро Петрович — полковник;

Зоренко Іван Якович — художник-скульптор;

Кравчук Василь Петрович — художник;

Зоренко Петро Васильович — полковник КДБ.

Орденоносці села Косівка

1. Кравчук Ніна Микитівна — орден Трудової Слави.

2. Швалюк Павліна Іванівна — орден Трудового Червоного Прапора, Трудової Слави III ступеня і Червоної Зірки.

3. Сотніченко Неоніда Олексіївна — орден Трудового Червоного Прапора.

4. Голосок Таїсія Дмитрівна — орден Трудової Слави III ступеня.

5. Зоренко Микола Якович — орден Трудової Слави III ступеня.

6. Зоренко Таїсія Дем’янівна — орден «Знак Пошани».

7. Мельник Анастасія Севастьянівна — орден «Знак Пошани».

8. Турська Марія Ларіонівна — орден «Знак Пошани».

9. Роєнко Андрій Микитович — орден Трудового Червоного Прапора.

10. Швалюк Галина Марківна — орден Трудового Червоного Прапора.

11. Ямкач Ольга Петрівна — орден «Знак Пошани».

12. Ужвенко Андрій Сергійович — орден Трудового Червоного Прапора.

13. Ямкач Дмитро Якович — орден Трудового Червоного Прапора.

14. Рогоцька Марія Михайлівна — орден «Знак Пошани».

15. Куян Лідія Павлівна — орден Трудового Червоного Прапора.

16. Козачук Галина Назарівна — орден «Знак Пошани».

17. Прокопчук Ніна Олександрівна — орден Трудового Червоного Прапора.

18. Фартушна Юлія Василівна — орден Трудового Червоного Прапора та Жовтневої Революції.

19. Бреденко Григорій Пантелеймонович — орден Леніна та Трудового Червоного Прапора.

20. Кравчук Анатолій Іванович — орден Трудового Червоного Прапора.

21. Козачук Анатолій Трохимович — орден «Знак Пошани».

22. Мельник Григорій Маркович — орден «Знак Пошани».

23. Мельник Ніна Костянтинівна — орден «Знак Пошани», Жовтневої Революції та орден Леніна.

24. Мельник Ісак Опанасович — орден «Знак Пошани».

25. Ямкач Володимир Якович — орден Трудової Слави III ступеня.

26. Барилович Віктор Михайлович — два ордени Трудового Червоного Прапора та орден «Знак Пошани».

27. Поливанчук Іван Миронович — ордени «Знак Пошани».

28. Мельник Арсен Іванович — орден Трудового Червоного Прапора та «Знак Пошани».

29. Мазур Андрій Іларіонович — орден Трудового Червоного Прапора.

Сьогодення

Село Косівка вже прожило 669 років. У косівчан є досвід творення, і вони ще чіткіше усвідомлюють унікальність того місця, де народилися і живуть. У цьому році відзначатимуть 670-у річницю з дня утворення села.

І без сумніву, село має перспективи подальшого розвитку, адже жити в ньому щасливо є можливість за однієї неодмінної умови — з добром і теплом ставитися один до одного.

Косівську територіальну громаду очолює Віталій Васильович Козачук. Посада сільського голови найвідповідальніша, і кого, як не його, хвилює доля громади в цілому і кожного громадянина зокрема.

Проблем у сільського голови вистачає. Як господарюється Віталію Івановичу? Про це наша розмова.

— Віталію Васильовичу, чим зараз живе село? Які першочергові завдання стоять перед громадою?

— Що б там не казали, а робота в органах місцевого самоврядування ніколи не була спокійною, розміреною, передбачуваною. Що не день, то важливі справи, тим більше, коли сільська рада об’єднує села Косівка і Гор.-Косівка. І у кожного з них свої проблеми.

Головна задача для мене — це високий рівень благоустрою в селах, підпорядкованих сільраді. Також я намагаюся не боротися з наслідками, а попередити їх. Важливо не просто прибирати сміття, а проводити роз’яснювальну роботу серед населення, десь навіть змінювати свідомість жителів. Тоді й життя почне змінюватися на краще. У всіх селах люди дуже активні, дієві, працьовиті та раді допомогти. Їх легко згуртувати, і це радує.

У першу чергу спільними зусиллями навели лад у селах. Ліквідували три сміттєзвалища, вивезли близько 100 тонн сміття; прибрали біля річки, за приміщенням клубу; впорядкували кладовище, де провели вирізку 20 яблунь, ліквідували старі сухостійні дерева, поросль, а це територія близько 25 — 30 соток. Навесні роботи тут будуть продовжені.

На кладовищі, за підтримки господарства ТОВ «РОПА-Агросервіс» (генеральний директор Микола Степанович Каплун, виконавчий директор Анатолій Миколайович Онопрієнко), встановили вбиральню.

Навели порядок біля пам’ятника жертв Голодомору 32 — 33 років, крім того, плануємо провести реконструкцію пам’ятника та огородити його. Чимало робіт було проведено з благоустрою біля колишнього приміщення школи, прибрали територію, де колись була церква. Плануємо відновити роботу церкви. Є люди, які посприяють у цьому.

Доходна частина бюджету сільради складається із місцевих податків та зборів, коштів самооподаткування та дотацій. Загалом це мізерні кошти, але навіть їх ми намагаємося спрямувати на задоволення нагальних потреб громади. Наприклад, незважаючи на те, що наша школа перебуває на балансі відділу освіти, сільська рада ніколи не стояла осторонь її проблем і завжди надавала навчальному закладу посильну допомогу. Крім того, не забуваємо ми і про проблеми галузі медицини. Вдалося газифікувати приміщення ФАПу в селі Гор.-Косівка. У цій справі посприяв керівник ТОВ «Сільгосптехніка Нова» Геннадій Григорович Лапіцький.

Плануємо газифікувати адмінбудинок. Микола Степанович Каплун заплатив за виготовлення проектно-кошторисної документації. Значних коштів потрібно для ремонту адмінбудинку.

Також плануємо відновити вуличне освітлення.

Для відродження села необхідно створити такі умови, щоб люди залишалися на землі, працювали і пускали коріння, а не намагалися всіма правдами і неправдами залишити село та тікати до міста. Приємно відзначити те, що 2011 рік Миколою Степановичем Каплуном був оголошений роком села Косівка. За цей рік вдалося йому зробити чимало справ для розвитку господарства. Проведено чимало будівельних робіт щодо відновлення тваринницьких приміщень. Нещодавно відкрито молочнотоварний комплекс, а це все робочі місця. Нині у ТОВ «РОПА-Агросервіс» працює близько ста осіб.

— Як вам працюється із депутатським корпусом?

— Маємо злагоджений колектив однодумців, який своїм першочерговим завданням вважає вирішення питань добробуту громади.

На сесіях сільської ради та засіданнях виконкому розглядаємо найактуальніші питання розвитку сіл, поліпшення їх санітарного стану та благоустрою. Нещодавно на сесії обговорювали питання щодо організації централізованого вивозу сміття.

— З яким питанням люди найчастіше звертаються до Вас?

— Ви знаєте, спектр проблем дуже різноманітний. Переважно люди йдуть до сільської ради, щоб отримати довідку чи вирішити питання землекористування. Часто люди просять допомогти оформити пільги, субсидії. Намагаємося якнайшвидше, по можливості, вирішити питання, не затягувати з його вирішенням.

— Звичайно, у вирішенні тих чи інших питань, ви спираєтесь у своїй роботі на допомогу місцевих керівників господарства, приватних підприємців, орендарів. Хто надає допомогу? Адже відомо, що сільські бюджети нині небагаті?

— Так. Будь-яке дійство, будь-яка робота у селі не обходиться без їхньої допомоги. Я вдячний їм за порозуміння та підтримку.

Наприклад, за ініціативи небайдужих жителів села, наших підприємців, які знаходяться на території села, серед яких генеральний директор сільськогосподарських підприємств ТОВ «ФК ЛТД» Микола Каплун, який взяв на себе більшу частину фінансування робіт з реконструкції кринички, «Капличка» була приведена у належний вигляд. Створили затишний і ошатний куточок — природне джерело, яке дає силу та наснагу косівчанам та гостям нашого краю.

— За останні роки в державі та у нашому районі демографічна ситуація невтішна. А як у ваших селах?

— Протягом року народилося 4 немовлят, померло 12 осіб. У селах Косівка та Гор.-Косівка населення складає 870 осіб, з них: 305 пенсіонерів, молодь до 35 років — 110 осіб.

— Які проблеми найбільше турбують?

— Є одна найболючіша проблема — це наш сільський Будинок культури, який знаходиться вкрай у аварійному стані. На його реставрацію потрібно близько 2 млн. гривень. Також для наших сіл проблемою залишаються дороги.

Сьогодні є над чим працювати: формування і виконання бюджету сільської ради, зайнятість населення, профілактика злочинності, знову ж таки, благоустрій. І це далеко не все.

Що ж стосується роботи сільського голови, то результат залежить від спільної та злагодженої праці з членами виконкому і депутатами сільради, яких у єдину команду має об’єднати спільна ідея і бажання зробити села кращими та заможнішими.

Висловлюю слова подяки голові райдержадміністрації та голові районної ради за підтримку та порозуміння у вирішенні будь-яких питань.

Я вдячний громаді за довіру. Відповідальності не боюся, тому що працюю на благо рідних сіл і всього краю. А мою роботу хай оцінюють люди.

А. Кириченко.
Категорія: З історичних джерел | Додав: genamir (02.07.2012)
Переглядів: 671 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2016