Історія села Косівка Володарського району Київської області - З історичних джерел - З історичних джерел - Каталог статей - Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2
Четвер, 08.12.2016, 03:13

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Духовні святині [3]
З історичних джерел [43]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:03:13


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1299
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » З історичних джерел » З історичних джерел

Історія села Косівка Володарського району Київської області
                        Історія села Косівки

              Географічне розташування

   Село Косівка розташоване на річці Рось, на південний захід за 47 км до міста Біла Церква. Віддаль до найближчої залізничної станції Тетіїв 12км. До селища Володарка 15км.
  Площа населеного пункту: 168га.
  Кількість населення: 879 чоловік.

   Косівка лежить на лівому березі річки Рось за 40 км від її початку. Село пополам ділить невеличка річка Коса. І назва села походить від цієї річки.
   Велику роль в розташуванні села відіграла річка Рось. В різних історичних спогадах ми знаходимо, що на берегах річки існувало плем’я рось або русь. Перша згадка народу "рос” або ”рус” відноситься до VІ століття.
В сірійському рукописі пишеться "народ рос – чоловіки з великими кінцівками, у яких не має зброї і яких не можуть носити коні із-за їх тіла”.
  Описання сірійського автора протиставляє народ "рос” сусіднім з ним кочівниками: ті живуть в шатрах, полюють на здобич при допомозі зброї, їздять на конях. У росів немає зброї і вони настільки великі і тяжкі, що коні їх не носять. Велику будову тіла відмічають і більш пізніше автори, які писали про росів в ІХ- Х століттях.
   Народ, який заселяв ці землі в давнину займався хліборобством, скотарством, також жвавою торгівлею.
Суворим і важким було життя цих людей. Їм доводиться багато і тяжко працювати, часто воювати. Тому для забезпечення себе від раптових набігів кочівників насипали на лівому березі річки Рось земляний вал, залишки якого збереглися до наших днів біля села Гор-Косівка.
   Перша згадка про село з’явилась в 1342 році, як про населення Городище- Косівське.

                    Заснування села
                    Легенда

   Колись давно три козаки Зоренко, Мельник та Козачук захотіли осісти і вести мирне, спокійне життя. Ішли вони широкими просторами, шукаючи місце, яке їм найбільше до душі. І спинилися чоловіки там, де маленька річечка Коса впадає у тихоплинну Рось. Сподобався їм край цей тихий та квітучий. І поселилися козаки на цій землі. По правому березі річки Коси, оселився козак Зоренко, біля берегів Росі оселився козак Козачук, а на вигоні оселився козак Мельник. З тої пори поширився рід козачий.
Своє поселення назвали від назви річки Коси.
І до нині найпоширенішими прізвищами в Косівці є Зоренко, Козачук, Мельник.

     За селом розкинулось урочище ”Войнова долина”.
   Існує легенда про назву, яку розповідали із вуст в вуста старі люди.
В кінці ХV століття почалися напади турків на Україну, а також нападати на Україну татари Кримського ханства, яке виникло як окрема феодальна держава внаслідок розпаду Золотої Орди, а в 20-х роках ХV століття визначало васальну залежність від турецького султана.
   В ХV столітті кримський хан вчинив руйнівний напад на Київ. Після цього кримські феодали вторглися на Київщину, Поділля, палили і руйнували, спустошували міста та села, забирали тисячі людей в полон, продавали їх в рабство. І під час одного ж таки нападів кримського хана і турецького султана на Київщину відбулася велика січ у долині біля Косівки.
    По переказах кров текла річкою. Проходила велика війна, тому і долину назвали ”войною”.

                          Войнова долина
                                Легенда

   Давно те діялось. Мирне життя селян перервала звістка про наближення полчищ турків і татар. Зібравшись на раду, жителі села вирішили дати відсіч ненаситним загарбникам. І зібралися всі, хто міг тримати в руках зброю, в долині за селом. Причаїлися, чекаючи ворога.
   На світанку земля стугоніти стала, то полчища турецькі потоптали землю українську. Вдалині показався величезний загін воїнів, озброєних та страшних. Попереду на коні гарцював чи не сам хан турецький.
Не злякалися селяни війська грізного турецького. Напали на ворогів, які не чекали опору селян.
   Довго точилася війна, багато крові пролилося української. А ще більше ворогів полишили тут свої голови. Стільки крові пролилося, що кров річкою текла по всій долині. Зрозумів хан турецький, що не побороти силу народну, і кинувся навтьоки. Тікаючи, загубив він шапку. Старі люди говорили, що колись турок захоче повернутися по свою шапку.
   Про ті грізні часи і назва залишилася ”войнова долина.”
"Войнова долина” відома і тим, що тут в глибоких ярах, зарослих лісах (в минулому) в густих чагарниках збиралися селяни, які брали участь в повстанні 1768 року відомого під назвою "Коліївщина”. Із спогадів та архівних матеріалів землі Косівки до 1900 року належали поміщикові Підгорському, який жив у селі Березна. Проте в 1900 році син поміщика Підгорського продав землі Косівки і Гор-Косівки селянським товариствам та церкві. Церква в цей час мала 59 десятин землі. Вона побудована в 1854 році. У вівтарі церкви був напрестольний хрест та ікона привезені з Єрусалима сином священика Крижановського.
   Для села характерною була референція селян. Багатоземельна куркульська верхівка систематично розширювала свої земельні володіння за рахунок бідняків та запроваджувала великі товарні посіви зернових і технічних культур (цукрові буряки) з застосуванням найманої праці. Дрібне селянське господарство велося застарілим, вкрай примітивними знаряддями праці, внаслідок чого врожайність незважаючи на родючість ґрунтів і сприятливі кліматичні умови була низькою.
Більшість селянських дворів не мали робочої худоби, або мали лише по одній корові. Багато селян, батрачили в куркулів за копійки або за десятий сніп. Але й на таких умовах роботи не вистачало. Тому селяни виїжджали з сім’ями шукати кращої долі на ”сірий клин”, Примор’я чи в далеку Америку. Але кращої долі не могли ніде знайти.
Дореволюційне селянство нашого села, як і всієї країни обробляли землю плугами і дерев’яною бороною. На все село було не більше 10 залізних плугів, 4кінних молотарки та стільки ж сівалок, і все це в куркулів. В селі було 3 водяні млини, які теж належали куркулям.
   Все політичне і духовне життя селян спрямовувала церква. Гніт поміщиків і куркулів був нестерпним.
Напередодні 1905 року, як і по всій Україні в селі посилюється боротьба проти гнобителів. Проте покращення життя не було. Лише з перемогою Великої жовтневої революції 1917 року селяни здобули волю. Великий жовтень Ознаменував корінний перелом в історії села. В селі був створений ревком на чолі з Черепинським Олексієм. Він із своєю групою викрав офіцера денікінської армії, який переховувався в селі. Сільські глитаї намагалися знищити актив села, який боровся за встановлення Радянської влади на селі. Для боротьби з ним була організована група по боротьбі з бандитизмом на чолі з головою комітету незаможних селян Мелащенком Антоном Микитовичем.
   Жителі села брали участь у боротьбі на фронтах громадянської війни. Мелащенко Фросина воювала в Першій кінній армії.
    Учасниками боїв були Полосич Никанор Кузьмович, Чижик Федось Левкович , Ямкач Яків Якимович. За героїзм і відвагу проявлені в боях з басмачами.
   В 1922 році в селі був створений комітет незалежних селян. Членами його були Зеленець Василь, Мазур Борис, Летечевський Сергій, Мелащенко Антін.
   В 1921 році було обрано сільську раду, першим головою сільської ради на зборах було обрано Драчука Єфрема Митрофановича.
   Від комнезаму до колгоспів. Вже в 1931 році, а особливо в 1932 році, виконуючи план хлібозаготівель, колгоспи залишаються без хліба і фуражу для коней – основної тяглової сили на той час. В 1932 році почався масовий падіж коней. У тяжкому становищі опинилися одноосібники. Коли не вистачало зерна, то забирали в селян картоплю, позбавляли їх будь-яких продуктів харчування. Отоді й настав голод. Масово люди почали вмирати взимку 1932 року й особливо весною 1933 року. Тяжкий був час. Ось що написала районна газета ”Соціалістичне село в квітні 1932 року : ”Організувавши постійні виробничі бригади згідно рішення липневого Пленуму ЦК ВКП(б), підготувавши насіння, тягло, реманент, борючись проти класового ворога – куркуля, Косівський колгосп ” Незаможник ” 8 квітня розпочав третю більшовицьку весну, першою вийшла в поле бригада Романа Черепинського ”. Старанно працювали косівчани на колгоспних ланах і фермах. Зростали врожаї, підвищувався добробут колгоспників.
  У 1932-1933 роках був найчорніший час в історії України. У світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю однієї з найродючіших і найблагородніших країн.
   Жахливо навіть через півстоліття ступати болючими стежками страшної трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю.
   Пухли старі і малі, вимирали роди і села. Смерть чикала на полях, на шляхах, в хатах.
Це був не голод, а зумисне підготовлений голодомор. Представники місцевої влади організували у селах спеціальні бригади, які викликали по одному майже всіх селян, вимагали відвезти на станцію мішок зерна. За не здачу зерна позбавляли волі на 10 років. Деякі селяни бідняки накладали на себе руки. Скрізь були подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі. Це була дія спрямована на фізичне винищення селянства.
Чорним смерчем пройшов голод і по нашому селі. Жертвами голодомору стали 721 житель нашого села.
   У 1992 році місцевий скульптор Зоренко І. Я. створив пам’ятник жертвам голодомору.
В ті часи люди були дуже голодні. Їли черепахи, лободу, ракушки, кропиву все це кидали в баняк і варили в печі. Дітей в сім’ях було багато, ділилися крихтою хліба і тим що зварилося, але не забували про батька і матір їм залишали трішки їжі
   Траплялися випадки що люди вмирали тоді коли поспів урожай і люди наїдалися досхочу. Деякі люди їли навіть собак і котів. Були випадки крадіжки, вбивства людей щоб дістати щось поїсти.

     Спогади про голодомор жителів с. Косівки ( 1932 – 1933)

   "Людям дуже хотілося їсти, але не було що. В людей позабирали всі запаси зерна, забрали останню картоплину. Люди вмирали, як мухи. Їли все, що попало під руки. Одна жінка ловила в річці черепахи і не змогла дійти до себе додому в Руде Село і попросилася на ніч до моїх батьків. Вони її впустили. Жінка попросила в печі спекти ці черепахи, а в лампі саме закінчився гас і мати вийшла в сіни щоб налити гасу. А жінка, притулившись до печі, з’їла черепахи сирими.
   Траплялися випадки, що люди їли людей. Одна сім’я їла людей, і за це її вислали із села.
Людей, які померли, хоронили всіх водну яму. Для цього спеціально було два чоловіки, котрим давали пайок, і вони звозили цих людей. Забирали людей ще живих, щоб не їхати за ними в друге.
  Найстрашніша смертність була тоді, коли вистиг врожай. Люди наїдались пшениці і помирали. Коли діти бігали по горох і їх там ловив об’їждчик, то міг їх забити на смерть, "щоб не розкрадали державного майна”.”

   "Голод був такий що пухли і вмирали люди, не було спасіння. Накладали на підводу мертвих людей і везли на кладовище і кидали в яму на пів живих. А одну жінку взяли ще живою, то вона втекла в рів іще три дні жила.
Їли дохлих коней. Виловлювали в річках черепах. Хто ще хоч був спухлий, але трохи ходив йому давали шліхти з черепах, макухи і льону. А то так було іде людина по дорозі впала і все. Біда була.”
Осінню 1933 року коли зібрали урожай в селі люди стали краще жити.
   Мирна праця жителів села була перервана початком Великої Вітчизняної війни. Через 4-5 днів пройшла повна мобілізація жителів села. До 25 липня були мобілізовані всі військовозобов’язані. Під час окупації німцями була утворена виробнича община, але жителі села звести коні, корови, реманент відмовились. Селом правив староста під керівництвом коменданта, який знаходився у сусідньому Рудому Селі. 142 юнаків і дівчат з Косівки та Гор-Косівки було вигнано в Німеччину на каторжні роботи.
   Боротьба проти фашистів не припинялася і в тилу. В ній брали участь і жителі села. Партизанськими зв’язковими були Мелащенко Кузьма Федорович і Мелащенко Ганна Кузьмівна. В партизанському загоні була і Мелащенко Ольга Кузьмівна.
   В роки війни була знищена сім’я Чикиринди. На фронтах великої Вітчизняної війни воювали 263 чоловіки, з них не повернулося 128 чоловік, які загинули за Батьківщину. Вічна пам'ять про них житиме в серцях односельців. Їм споруджено пам’ятник на якому золотими буквами викарбовано їхні імена.
Хоробро і віддано воювали наші односельці на фронтах Великої Вітчизняної війни. Велика кількість нагороджена орденами і медалями Радянського Союзу.
   Орденом Леніна, найвищою нагородою СРСР,нагороджені майор Корінчук Явдоким Никифорович, капітан Ямкач Василь Мартіянович, лейтенант Чижик Федір Ісполітович
   Орденом Бойового Червоного Прапора майор Корінчук Я.Н., капітан Ямкач В.М., лейтенант Чижик Ф.І., Корінчук І.К., а Зоренко І.С. і Ященко З.В. нагороджені тричі.
  Орденом Червоної Зірки – 21 чоловік.
   Орденом Слави – Швалюк Іван Прохорович,Руденко Федір Ксенович. Кочережко А.В., Бокшань К.Д., Чикиринда І.Н. нагороджені орденами О.Невського.
Велика частина нагороджена медалями і орденами.

                        Історія Косівської школи

     Перша однокласна школа в с. Косівка була заснована в 1874 році. Діяла на ґрунті церкви. Уроки вели дяк і піп.
В 1887 році при церкві Покрови в с. Косівка громадою була заснована церковно-приходська школа. Вчителем був Драгоманов. В школі читались граматика (краснописаніє), арифметика, історія, закон Божий. Закон Божий читав настоятель Покровської церкви. Заняття в школі були від Покрови до Великодня (14 жовтня – 25 квітня). В школу в основному, ходили хлопчики, дівчаток в школу не пускали.
  В 1313 році парафію церкви прийняв В’ячеслав Крижанівський (за свідченнями брат Крижанівського, соратника Леніна).
   В 1913 році в селі були організовані 2 товариства: громадянське і кредитне, які в 1914 році побудували в селі Банк-комерційний та школу "Семикласне училище ”.(дані приміщення ще до цього часу існують)
   В 1915 році, коли розгорнулася революційна пропаганда соціал-демократів проти самодержавства, священик Крижанівський під тиском поліції змушений був піти в підпілля і виїхав з села.
  В 1915 році в село призначений священиком Яків Богачевський. Він, будучи прогресистом, продовжив справу попередника в громадянській роботі.
   Внаслідок Першої Світової війни в Києві були закриті вищі учбові заклади і викладачі змушені були викладати на селі. Таким чином в Косівському семикласному училищі працювали професори з Києва Камінський Всеволод Онуфрійович (українська мова і література), Шандер Гольф Францович (математика), Корольова Катерина Михайлівна (астрономія).
   В 1916 по 1922 рік з семикласного училища було випущено 72 випускники. Більшість учнів були з інших сіл.
Після революції, починаючи з 1912 по 1927 рік, знову в Косівці була організована початкова школа (4 класи).
В 1927 році наказом облвно Київської губернії було утворено другу в районі (крім Володарки) семирічну школу. Першим директором семирічки був Литвин Василь Миронович, заступником Коротун Гнат Сидорович.
  В 1935 році призначено директором Козуба Василя Петровича. При ньому семирічною освітою було охоплено всю молодь до 18 років.
   В 1937 році його замінить Пархоменко Анатолій Іванович, працював до 1940 року. Потім працював головним агрономом Озерянського цукрозаводу (1945-1980). При його керуванні було вперше організовано випуск семикласників, де грав духовий оркестр, було організовано різні спортивні ігри та змагання.
З 1936-1940 роках працювали вчителі: Будник М.Г., Будник П.Г., Олійник М.Г., Семида О.Г., Голівкевич Г.М., Ковальчук М.Г., Камінський І.Г.
  В 1940-1941 роках директором школи був Бількевич Петро Йосипович, розстріляний німцями в Сквирі.
Працював мовником Бідюк Станіслав Андрійович.
  Перед війною в 1936-1941 роках школа зіграла велику роль в ставленні культури на селі. Особливо часто на сцені сільського клубу школа давала драматичні вистави класиків української драматургії: ”Наймичка”, "Назар Стодоля”, "Сто тисяч”, "Наталка Полтавка”.
  Підчас окупації школа була зайнята під управу. Пізніше в школі обладнали майстерню по плетінню солом’яних лаптів для німецької армії.
   Підручники були знищені, проте парти збереглися до1944 року.
Підчас окупації в 1942 році староста Козачук Овер’ян спробував відкрити школу для 1-3 класів.
Але така школа існувала з вересня по грудень і німці закрили її.
   30 грудня 1943 року наше село було звільнено від фашистських загарбників.
12 січня 1944 року відбулися батьківські збори. На зборах було вирішено відкрити семирічну школу.
За ремонт і опалення приміщення відповідали самі учні. Було домовлено, що для 1, 2 і 3 класів дрова заготовляють учні 6 – 7 класів.
   Директором школи в 1944 році була Марія Кузьмівна Горчинська з Володарки.
Перші вчителі 1944 року:
1 клас Бачинська Антоніна Прокопівна
2 клас Шпак Антоніна Арсенівна
3 клас Загребельний Степан Семенович
4 клас Іщук Марія Ларіонівна
   Вікторов Олексій Євгенович – військова підготовка, Наумчук Людмила Іванівна – математика, фізика, Волошина Олександра Федорівна – українська мова та література, Горшинська Марія Кузьмівна – історія, географія, Олійник Марія Федорівна – російська мова та література.
1945 рік – ПЕРЕМОГА.
   Директором школи був Зоренко Яким Семенович.
  Вперше видано по 4 підручники з кожної дисципліни на клас. Видано кожному учневі по 2 зошити.
В цьому році при школі були закладені великі парники. За виручені гроші закуплено навчальне приладдя: олівці, ручки, пера, чорнильниці, зошити, географічні карти і атласи.
  В 1962 році після призначення директором школи Замкового Івана Адамовича стару школу на 3 класи було ліквідовано і збудовано нову на 5 класів.
  В 1968 році школу очолив Марценюк Іван Порфирович. Після нього директором школи була Борщенко Галина Федорівна. В 1980 році директором школи стала Корінчук Олена Миколаївна. При ній збудовано нову школу на 250 місць, з центральним водяним опаленням, водогоном, спортзалом, кухнею та їдальнею,майстернею.
   З1985 року і по даний час школу очолював Козачук Ігор Васильович, який також закінчив Косівську середню школу.

                    Відомі люди села
                    Випускники нашої школи

1. Таланчук Петро Михайлович – академік Академії інженерних наук
2. Трохимчук Петро Степанович – полковник
3. Нечипоренко Петро Петрович – полковник
4. Зоренко Іван Якович – художник, скульптор
5. Кравчук Василь Петрович – художник
6. Зоренко Петро Васильович – полковник

      Зоренко Іван Якович

    Наше життя прикрашають люди таланту. Саме таким майстром, митцем є Іван Якович. Це митець, тому що він і художник, і скульптор, і фотограф, і поет.
   Народився Іван Якович Зоренко 15 липня 1947 року в селі Косівка в сім’ї селян.
З1954 по 1962 рік навчався в Косівській школі. Захоплювався малюванням.
   Після закінчення школи один рік навчався в Рудосільській середній школі і вступив до Володарського училища механізації, після закінчення якого працював трактористом в колгоспі "Україна”.
1976 – 1978 роки – служба в армії. Повернувшись в рідне село, Іван Якович працював директором сільського Будинку культури. З 1979 по 1991 рік працював в смт. Володарці в філії Сквирської художньої майстерні Київського художнього оформлювального комбінату.
    З 1991 року і по наш час працює в художній майстерні села.
Діяльність місцевого майстра невіддільно пов’язана з діяльністю школи. Це – оформлення шкільного історико-краєзнавчого музею, стендів, класних куточків, власні картини.
Великі роботи:
1992 рік – пам’ятник Жертвам голодомору, розташований на в’їзді в село.
1994 рік – бюст Голубєву, меценату, творцю Пархомівської церкви
1996 рік – бюст міністру меліорації і водного господарства Гаркуші Миколі Андрійовичу.
2001 рік – в селі Стрехолісся Іванківського району відкритий пам’ятник ліквідаторам, приурочений до 15 річниці Чорнобильської аварії.
Любов до рідного села, мальовничість його околиць виражена в пісні. Якою захоплюються учні школи, ”Пісня Косівці”.

ПІСНЯ КОСІВЦІ
З часів далеких древньої Русі,
Де росичі жили й цвіла калини гілка,
Де Рось тече у всій своїй красі,
Там виникло село із назвою Косівка.

Приспів: Моє село, село мого дитинства,
До тебе я спішу з усіх доріг.
Моя Косівка ти – моя колиска,
Де співи солов’я і батьківський поріг.

В ярах глибоких Войної долини,
Де босими ногами я колись ходив,
Точились там бої за Україну,
Там турок свою шапку загубив.
Приспів:
В роки війни і голоду й розрухи,
Косівка вижила, щоб потім розцвісти,
Щоб на землі багатій і родючій, щасливі наші діточки росли.
Приспів:
В ранкових росах і в калиновім намисті,
Косівки гордість і засмучена краса,
Тихенько лине по Росі невпинно,
Біжить маленька річечка Коса.
Приспів:
Люблю, як матір, я тебе, моя Косівко,
У зелені садів і золоті полів,
Твоїх людей привітних працьовитих
За щедрості заповнених столів.
Приспів:

                   Таланчук Петро Миколайович

    Народився в селі Городище Косівське 11 липня 1938 року в простій селянській родині. Батько загинув в роки Великої Вітчизняної війни. Залишився з мамою та старшим братом Миколою.
    Навчався в Городище Косівській початковій школі. Згодом в Косівській семирічці. В 1956 році закінчив Рудосільську школу.
   Після школи – робота в колгоспі, служба в армії.
Повернувшись з армії, вступає до Київського політехнічного інституту.
Будучи студентом, одночасно займає посаду голови профспілкового комітету інституту.
   Після закінчення навчального закладу залишається тут працювати. Спочатку деканом механіко-машинобудівного факультету, згодом – ректором Київського політехнічного інституту. Діяльність Петра Миколайовича була направлена на благоустрій закладу, на знання, які здобувають студенти.
  За невтомну працю в галузі науки неодноразово був відзначений грамотами.
У 1992 році Таланчука П. М. призначають на посаду Міністра освіти України.
   Праця була плідною. Велику увагу у своїй діяльності Петро Миколайович приділяв питанню розбудови національної школи. На першому плані завжди вчитель. Значна увага приділяється сільській школі.
З 1998 року очолює Відкритий міжнародний університет розвитку людини ”Україна”.

       З історією села пов’язані цікаві легенди та перекази.
            (записано з вуст Сабардак Фросини Сисоївни)

                               Капличка
                        Народний переказ

     ( записано з вуст Ужвенко Марфи Онуфріївни, 2002р.)
      Багато легенд та переказів можна почути про життєдайне, цілюще джерело, яке в народі називають "Капличкою”.
Ось один із переказів.
   Жила в одному селі сім’я. гарно жили дружно, та тільки лихо спіткало родину: єдина дочечка народилась сліпою. Красуня підросла, серце добре мала, батьків шанувала, та зір до дівчини не повернувся.
Одного разу дівчині приснився сон, що десь на пагорбах розкинулось гарне село, в якому люди добрі живуть. Село Косівкою називають. Там, за селом, приховане від людського ока цілюще джерело. А приховане воно під однією з купок соломи. Якщо вмитись цією водичкою, то всі хвороби минають.
   Розповіла дівчина про свій сон батькові. Батько запріг коня, посадив донечку на воза, і вирушили вони в дорогу.
Довго їхали вони. Під’їдаючи до одного села, побачив батько на полі невеликі купки соломи. Швиденько батько став розгрібати солому. І диво: з-під однієї купи заструменіло джерело. Підвів батько донечку до водички. Вмилася дівчина тричі, промовляючи молитву. І прозріли очі дівочі.
     З того часу звідусіль приїжджають люди до цілющого джерела.
Категорія: З історичних джерел | Додав: genamir (20.07.2011)
Переглядів: 1608 | Рейтинг: 3.5/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2016