Історія сіл Володарського району Київської області - З історичних джерел - З історичних джерел - Каталог статей - Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2
Четвер, 08.12.2016, 03:12

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Духовні святині [3]
З історичних джерел [43]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:03:12


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1299
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » З історичних джерел » З історичних джерел

Історія сіл Володарського району Київської області
Село Лобачів Володарського району Київської області 

    Село Лобачів Володарського району Київської області розташоване на березі річки МолочноЇ, притоки Росі, за 16 км від Володарки, в південному напрямку, і за 25 км від найближчої залізничної платформи „Тетіїв”. Рельєф та типовий, яружно-балочний. Село знаходиться в зоні лісостепу з типовими для нього деревами: дубом, грабом, ясенем, кленом. 
     Чисельність населення – 802 чоловіки 
    Площа території - 397 га 
    Поштове відділення – Лобачівське 
    Поштовий індекс – 09355 
    Код АМТС - 8-044-69 
    Телефон - 5-84-54 
    На території села знаходиться Лобачівська сільська рада за адресою: 
    09355, вул.Затонського, 111 
    с.Лобачів 
    Володарського району 
    Київської області. 
     До сільської ради входить населений пункт „Нове життя” (колишня назва Тельман), розташоване від Володарки в південно-східному напрямку з площею 55 га та другий відділок села Лобачів (колишня назва П П”ятирічка), яке з”єдналося з селом Лобачів. 
     На території села виявлено поселення Ш-ІУ ст.черняхівської культури на перший надзаплавній терасі правого берега р.Молочної. Назва села походить від слова „кульбана” – частина козацького села. Колишня його назва – кульбачів. 
    За адміністративним поділом 16 століття село відносилося до Брацлавського повіту. За адміністративним поділом 20 століття – до Володарського району Київської області. 
    Старинний Кульбачів був колись містечком розташованим трохи на схід від території нинішнього села. В містечку було 3 церкви, фортеця,зруйнована татарами. До цього часу старожили називають місце між Лобачевом і населеним пунктом „Нове життя”- „Замчище”, „Городище”. 
    До 1861 року жителі села були кріпаками польських щляхтичів Даровських, вихідців з м.Тетіїва. Володіти Лобачевом вони почали з другої половини ХУШ (18) століття. До цього жителі села були козаками. 
В 2 половині 19 століття Лобачів був досить великим населеним пунктом. В селі проживало 1208 чоловік, в тому числі, православних – 1164, католиків – 18, евреїв – 24. Поміщики Даровські належали до рангу дідичів, маєтком управляли самостійно. Поміщицька садиба знаходилась там, де розташовувалися господарські будівлі колгоспу ім.Димитрова.
    За свідченнями Похилевича, поміщику Адаму Карловичу Даровському у 1864 році належало 2000 десятин землі. Він мав винокурню і кінський завод, а також ставок. На поміщицьких землях вирощувався цукровий буряк, пшениця, інші зернові. В пореформенний період в селі широко розповсюдилося гончарне ремесло, бо в околицях села було знайдено заложі керамічної глини. 
    В результаті земельної реформи в 19 столітті від кріпацької залежності в селі звільнилося біля 500 селянських дворів. Проте землі вільні селяни не отримали. Всього селянам належало 1500 десятин землі. Поміщик же, крім земель (2000 десятин) одержав численні лісові угіддя, яких у ті часи було досить багато навколо Лобачева. Експлуатація селян, прибутки від торгівлі горілкою, рибою, лісом, хлібом давали поміщику досить значні прибутки. Тільки від гуральні і продажу риби у 1864 році поміщик одержав чистого прибутку 2450 крб золотом. 
Останній із Даровських – Каря. Серед жителів села прославився гучними бенкетами, на які з”їджадася вся навколишня шляхта. Він розорився, продавав маєток і виїхав до Польщі. Господарями маєтку стали Самойлович і Козацький аж до подій 1917 року.
     Звістку про Лютневу революцію 1917 року в село принесли солдати-фронтовики. Радянська влада в селі була встановлена 1918 року. Перший ревком було обрано на чолі з головою Бур”янським Семеном. Складні події громадянської війни та іноземної інтервенції припинили розподіл поміщицьких земель. 
     1918 року в селі були німецькі окупанти, пізніше-петлюрівці, деніківці, махновці, банда Зеленого, білополяки. На території села цього року було сформовано й Червоний партизанський загін під проводом Лятошевського Омельяна (прізвисько „Вірон”), який входив до складу Таращанського полку і брав участь у боротьбі проти німецьких окупантів в Першу світову війну. Командир загону Лятошевський О. загинув у 1919 році від рук куркулів села Городище-Косівське. Активним борцем проти петлюрівців в селі був Щиголь, житель села. 
     Відомий західноукраїнський письменник Мирослав Ірчан, який служив у військах українських січових стрільців (УСС), в 30-ті роки був репресований, а у 1924 році видав в Канаді повість під назвою „Трагедія 1-го Травня”, як очевидець трагедії. Частина армії січових стрільців відступала під тиском петлюрівців і білополяків з Заходу на Схід, щоб з”єднатись з частинами Червоної Аомії, яка знаходилася в районі Канева, Корсуня. Напередодні трагедії штаб бригади в складі Кучинського, Бондаренка, М.Барана і представника реввійськради 13 армії В.П.Затонського зупинялася в селі Лобачеві, в хаті попа. Члени штабу відпочивали в клубі. 1 травня 1919 року озброєні банди самооборони, очолювані петлюрівцями з П’ятигір (Тетіївський район) і навколишніх сіл, спочатку зненацька напали на обоз бригади, який знаходився в с.Черепині (біля Лобачева). Вони захопили обоз і гармати, роззброїли солдат, багатьох з них убили, решту полонили. Потім вони напали на штаб, роззброїли охоронці Пленів штабу заарештували. Лише В.П.Затонському з кількома штабістами під водою берегом річки довелося втекти в с.Зрайки (Володарський район), де стояв 132 полк пластунів 13-ої армії. Так чудом вдалося врятуватися Затонському В.П., який в майбутньому став видатним державним діячем України. 
     1920 року під час боротьби з білополяками в селі прибували частини І-ої кінної Армії Семена Михайловича Будьонного. 
    Поділ панських земель відбувся лише 1920 року. В 1923 році в селі організували сільськогосподарську комуну, для якої виділили частину колишніх поміщицьких земель. Ініціаторами створення комуни були Лигір Степан, Яськін Михайло, Кравчук Юхим, Шкляр Мотра, Лігір Назар, Саблук Микола та інші. Комуна проіснувала до 1927 року. 
    1929 року в селі утворили ТСОЗ „Сільінтерн”, який у 1930 році перетворили в сільськогосподарську артіль ім.комінтерну. Цього ж року завершили колективізацію сільського господарства на територію села, утворивши 3 колгоспи: ім.Димитрова, „11 п”ятирічки”, ім.Тельмана. 
    В період створення колгоспів в селі відбувалася запекла класова боротьба, допускалися грубі порушення принципів добровільності вступу селян в колгоспи. В категорію „куркулів” зараховувалися і „середняки”, в яких господарства відбиралися,а селян виселяли за межі України як підкуркульників. До небажаючих вступати до колгоспів застосовували репресивні заходи, економічні санкції, доводили непосильні плани здачі хліба. 
Колгоспи в перші роки свого існування збирали низькі врожаї, посівного матеріалу не вистачало. Восени 1932 і весною 1933 років почався масовий падіж коней з причини відсутності фуражу. Нестача продуктів харчування стала причиною голоду. В селі за цей час голодною смертю вмерло понад 77 жителів.
   Щоб врятувати людей, весною 1933 року в колгоспах організували громадське харчування, яким охопили лише працюючих в полі. Для дітей створили майдани, де їх підгодовували. 
    В період Великої Вітчизняної війни село було окуповано фашистами, які завдавали значної шкоди господарству, знищили будівлі, громадську худобу і птицю, знищили понад 3 тис. книг, розграбували обладнання шкільних кабінетів, майно школи. Вони встановили жорстокий терор і насильства над населенням. В селі розміщувалася ортокомендатура на чолі з голландським німецьким Унгляціубе, загун німецької польової жандармерії та група поліцаїв, набраних з числа запроданців з навколишніх сіл. До відання ортокомендатури входили крім Лобачева, села Матвіїха, Зрайки, Брідок. Хліб, цукровий буряк, продукти тваринництва, овочі і фрукти окупанти вивозили в німеччину. За найменший опір або непокору всім запроваджував розстріл. Старожили описують коменданта Унгляубе як жорстокого садиста. Комендант керував й облавами, які влаштовували німці. Проте населення села чинило опір, молодь тікала в ліси, селяни ховали від окупантів худобу і хліб. 
    В травні 1943 року на території села сформувалася партизанська група в кількості 12 чоловік на чолі якої став радянський офіцер Дубровський. Пізніше група з”єдналася з групою Баришкова, яка утворилася в с.Логвин (Володарського району). Група входила до складу партизанського загону Соколова, а цей загін – до з”єднання Наумова. 
    До складу партизанської групи входили радянські офіцери, бійці, яким вдалося втекти з гітлерівського полону. З жителів села в групі були Чернута Микола, Франчук Микола, Лігостаєв. Комісаром групи обрали Кандибалова. Значник бойових операцій група не проводила, проте їхні дії перешкодили фашистам чинити звурячу розправу над жителями села. 
    23 грудня 1943 року, на світанку, територію колгоспу ім.Тельмана (тепер населений пункт „Нове життя”) оточили німекцькі карателі, озброєні кулементами, гарматами і танками. Хтось попередив селян про обвал і частина жителів встигли сховатися в лісі. Оточивши населений пункт, німці розтавили надійну варту, почали зганяти всіх, хто залишився вдома, в дві хати на краю поселення. Вони облили хати бензином і запалили їх. Одночасно запалалло біля 60 селянських дворів. Потім німці поставили кулемет у вікно і почали поливати свинцевим вогнем приречених. Під час цієї трагедії з 260 чоловік загинуло 156 осіб. 17 воїнів не повернулися з фронту війни. Вони полягли в боях з ворогом, захищаючи Батьківщину. 
   1 січня 1944 року Володарський район і село Лобачів було звільнено від німецько-фашистських окупантів. В перший тиждень після звільнення було сформовано керівні районні органи, відновлено діяльність сільської ради і колгоспів. 
    Незабаром відновила свою діяльність Володарська МТС, яка допомогла відновленим колгоспам у проведенні польових робіт. Труднощі були великі. До 1947 року зберігались карткова система на промислові і продовольчі товари. Люди багато працювали, але погано харчувались, одягались. Важке становище в післявоєнні роки було з керівними кадрами, не вистачало спеціалістів сільськогосподарського виробництва. Головами колгоспів працювали практики без належної освіти. 
    На початку 50-х років 20 століття у всіх трьох господарствах сталися позитивні зміни, вони повністю були відбудовані, а продуктивність землеробства і тваринництва довело до довоєнного рівню. В 50-ті роки пройшлло укрупнення господарств 1958 року. Колгосп „Нове життя” було приєднано до колгоспу ім.Димитрова, а у 1975 році – і колгосп ім. 2-п’ятирічки. Проте укрепнене господарство не стало після цього високорентабельним. Становище в господарстві поліпшилося лише 1984 року, коли на його землях розмістився радгосп Білоцерківського шинного заводу, якому передали 950 га землі. Зміцненню становища сприяло ще й те, що у 80-ті роки минулого століття очолив господарство авторитетний керівник Петро Йосипович Гончаренко. Вже на кінець 80-х років рентабульність господарства становила 37,2, а в рослинництві 66,1%, хоча в 70-ті роки вона була мінусовою. 
     Тоді ж в колгоспі розв’язалась пробелма робочої сили. За рахунок держави в селі збудували 128 житлових будинків для переселенців з евакуційної зони Чорнобильської АЕС (травень, 1986 р.). Переселилося лише 62 сім”ї, а в решті будинків поселилися ті, хто бажав працювати, переїхавши в село з інших місць. За сумлінну працю в 80-ті роки велика група колгоспників була нагороджена урядовими нагородами, серед яких Діхтяренко Марія Іванівна, доярка. Її нагородили орденом Жовтневої революції, орденом Леніна, орденом Леніна, орденом Трудового Червоного прапора. Матвієнко Галина Олексіївна була нагороджена орденом Жовтневої революції, орденом „Знак пошани”, орденом „Дружби народів”. Кравець Микола Антонович, тракторист, отримав орден Трудового Червоного прапора, орден „Дружби народів”. Орденами „Знак пошани” було нагороджено Савченка А.Г., Конопенка Ф.О., Старченка А.Ф., Мельника М.І., Григорець Г.К. та багато інших колгоспників отримали високі урядові нагороди. 
   В 90-ті роки 20 століття сталися зрушення в організації сільськогосподарського виробництва, розвитку малого і середнього бізнесу. 
    На землях сіл Лобачева створено ТОВ „Манжерик агрос” та ПП „Пролісок”, які мають сільськогосподарський профіль. Вирощують зернові, цукрові буряки, розвивається тваринництво. 
Приміщення бані (100 кв.м) та дитячого садка (150 кв.м) залишаються вільними приміщеннями і очікують на інвесторів.
    На території Лобачева знаходиться 2 сільські клуби, 2 бібліотеки, Лобачівське НВО „ЗОШ І-Ш ступенів ДНЗ”. В селі народився Антон Михайлевський, письменник, член національної спілки письменників України, лауреат республіканської літературної премії ім. Малишка, заслужений працівник культури України. 

    Село Логвин Володарського району Київської області 

     Село Логвин Володарського району Київської області розташоване на правому березі річки Рось за 2 км від Володарки в північному напрямку. Відстань від найближчої залізничної станції Біла Церква становить 30 км. 
Село на півночі і півдні оточують лісові масиви. Західна його частина омивається річкою з широкою поймою. В річку Рось тут впадає її притока – річка Тарганка.
    Чисельність населення – 993 чоловіки 
    Територія - 285,3 га 
    Поштове відділення – Логвинське 
    Поштовий індекс -- 09321 
    Код АМТС - 8-04469 
    Телефон - 5-68-41 
    На території села знаходиться Логвинська сільська рада, до складу якої входять с.Логвин та с.Михайлівка (від райцентру в північно-східному напрямку), на захід від с.Логвин з чисельністю населення – 127 чоловік та територією – 101,6 га. 
     Адреса ради: 09321, вул.Шевченка, 1 
     с.Логвин 
     Володарського району 
    Київської області. 
    Назва села за однією версією походить від імені селянина, який вперше оселився тут. За іншою версією від слова „луг” (луговина), біля якого розміщений населений пункт. Так пояснював, зокрема, цю назву священник місцевої церкви, який в жовтні 1907 року в анкеті настоятелю церкви Таращанського повіту писав, що варіант про походження села від слова „луг” є найбільш вирогідним (Документ знаходиться в краєзнавчому музеї м.Біла Церква). 
    За адміністративним поділом 16 століття село входило до Брацлавського повіту. За адміністративним поділом 19 століття село Логвин входило до складу Сквирського повіту. За адміністративним поділом 20 століття село відноситься до території Володарського району Київської області. 
    На території села виявлено: 
- поселення Ш-ІУ ст. черняхівської культури (на мису між 2 містками і садибах по вул.Гагаріна, 50х50 м);
- поселення Ш-ІУ ст. черняхівської культури на схід від мосту на селище Володарка, вул.Першотравнева, 200х60 м);
- поселення Ш-ІУ ст. черняхівської культури на надзаплавній терасі правого берега р.Тарган, 1500х50 м);
- поселення ХІУ-ХУП ст.н.е. (1,5 км на ПдСх від Пд околиць села, 100х50 м);
- курган Ш тис. до н.е. – І тис. н.е. (на Пн Сх від села, у 0,9 км праворуч від дороги до м.Біла Церква. Н=1,5 м, Д – 42 м).;
- курганну групу Ш тис. н.е. – І тис. н.е. (курган – на Пн від дороги на с.Логвин, 350 м від межі полей; курган 2 – на Пн Сх від першого кургану; курган 3 – 0,7 км Ліворуч від дороги с.Логвин)
- курган Ш тис. до н.е. – І тис. н.е. (4,3 км на Пн Сх від села, 07 км на Пн від траси Володарка – Біла Церква);
- курган Ш тис. до н.е – І тис. н.е. (По дорозі Логвин-Біла Церква, 0,5 км ліворуч від неї, по Сх межі колишнього колгоспу).
     Проте відомостей про минуле села до 20 століття збереглася мало. 
У 18 століття н.е. село належало польським магнатом Вишневецьким. 1750 року його купив поміщик Михайло Глембіцький, який заснував сусіднє село Михайлівку.
     Пізніше Логвин був проданий Івану Івашкевичу, внук якого – Маврикій, в 60-ті роки 19 століття володів лише третиною села. Йому належала 181 ревізька душа чоловічої статі і 779 десятин землі. 
Решту (2/3) села у 1848 році купив Іван Підгорський. В селі Михайлівці у цього магната була своя резиденція. Крім Логвина, Підгорський володів селами і землями Березни, Городище-Пустоварівського, Сквири, Таргана. В 2 половині 19 століття у поміщика Підгорського було 8400 дес. Землі (Див.: Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии – 1864-с.240).
     З 25.03 по 4.04 1855 року жителі села Логвин разом з жителями с.Березни брали участь в революційних подія „Київської козаччини”, вимагаючи від священників, щоб ті написали до губернатора про те, що селяни з своїми дітьми відрікаються від своїх володарів, які більш не мають права знаходитися в йхній місцевості і володіти усім (Див.: Отмена крепостного права на Украине.- Сб.документов.- К., 1961, - Док.№ 25,26- с. 69-72). 
За відмову виконати ці вимоги озброєні селяни підняли повстання, яке було придушене двома ротами 2-го запасного саперного батальону. Було вбито і поранено до 100 чоловік. Причому, частина селян Логвина, втікаючи через річку від солдат, потопилася. 1900 року в селі Логвині було 1835 жителів і 211 дворів та 1750 десятин землі, з яких селянам належало 1233 десятини. Поміщику Підгорському – 442 десятини, 40 десятин належало церкві. Такі зміни в землекористуванні сталися тому, що після скасування кріпосного права частину земель селяни викупили у свою власність у поміщика.
    1904 року в селі створили кредитове товариство, яке кредитувало заможних селян з метою придбання ними землі, худоби, сільськогосподарських машин та інвентаря (Довгий час в приміщенні товариства знаходилась контора колгоспу і сільська рада). Умови позичок грошей були складними. Той, хто позичав, платив 8% річних. Для одержання кредиту потрібно було мати поручителів, які могли б поручитися за платежеспроможність того, хто позичав гроші. 
     Революційна хвиля 1905 року „дойшла” і до села Логвин. Під впливом страйків, які відбувалися в містах, селяни відмовились працювати на уборці врожаю за плату, яка була встановлена того часу. Страйком керував студент Новак. Він прибув з Білої Церкви і таємно поширював листівки з економічними вимогами. Цей студент поширив серед селян чутки, що в жатки покладено бомби, і той, хто працюватиме, загине. 
Наслідком страйку стало підвищення платні за уборку хліба. Селянам стали платити по 4 крб замість 1 крб. активним організатором страйку був селянин Партика Олександр.
    Жовтневі події 1917 року в Петрограді селяни зустріли з надією, бо після лютневої революції 1917 року землі вони так і не отримали. 1918 року була спроба розподілити землю поміщикаПідгорського, але він викликав з Білої Церкви загін карателів, які відшмагали шомполами організаторів розподілу землі. Лише 1919 року безземельні селяни одержали землю з розрахунку по 3 морги на двір. 
     1920 року в селі створили комітет незаможних селян (КНС). Головою комітету призначили Левицького Йосипа, направленого до села Київським губернатором. Комітет нараховував в своєму складі лише 12 чоловік колишніх батраків. 
    В роки НЕПу переважна більшість села жила заможно. Так Василь Майборода в 1924 році мав до 20 десятин землі, молотарку з двигуном, декілька пар коней і волів. В нього в господарстві працювало 4 батраки. 
Як відомо, ленінський кооперативний план мав на меті переведення дрібних селянських одноосібних господарств на рейки колективного господарства. Початковою формою колективного господарювання на селі стають сільські товариства взаємодопомоги (СТВД). Таке товариство в с.Логвині створили ще 1923 року. Черз товариство селяни могли придбати сільськогосподарські машини і двигуни, сортові насіння. З метою придбання складних сільськогосподарських машин селяни об”єднувалися на пайових засадах. Першим головою кредитового товариства був Галамага Іван, який загинув під час німецької окупації села.
    1929 року в селі з”явилося перше товариство по спільній обробці землі. Члени ТСОЗу об”єдналися лише на період польових робіт з метою спільної обробки земель. Вони часто обмолочували врожаї на спільних таких, але кожен член товариства свій врожай забирав собі. Основною тягловою силою в ТСОЗах були коні. 
Організували ТСОЗу в селі стали Король Трохим Григорович (пізніше голова Логвинської сільської ради), Котелянець Яків Кузьмович, Буянівський Володимир Васильович, Іванько Петро Якович, Грицюк Марія Федорівна, Марценюк Василь Кирилович. Товариство діяло до весни 1930 року.
    Зимою 1929- весною 1930 року активістами було проведено роз”яснювальну роботу серед одноосібних селян з метою залучення їх до колгоспу. Весною 1930 року майже всі мешканці села вступили до колгоспу і в березні 1930 року на загальних зборах було прийнято примірний Статут артілі, визначено постанову про присвоєння артілі (так в той час називалися колгоспи) імені В.І.Леніна. Проте цієї ж весни колгосп розпався внаслідок помилок, допущених місцевими органами управління. Головою помилкою стало порушення принципу добровольності у здійсненні колективізації, грубі перекручення в ставленні до середняків. Всього за 1 день було розібрано по домах коні, інвентар, а трохи згодом і посівний матеріал. Одначе слід відмітити, що кістяк колективного господарства в селі залишився, залишилися і колишні фундатори ТСОЗу, які продовжували господарювати по-старому, як товариство по спільній обробці землі. І лише 22 березня 1931 року основна маса селян знову об”єдналися в колгоспи, було прийнято Статут артілі, обрано правління та ревізкомісію. Головою колгоспу обрали Кацімона Федора Марковича, а заступником – Котелянця Якова Кузьмовича. Головою сільської ради – Змієвець Горпину з Володарки. 
     1931 року для села Логвина став роком суцільної колективізації, коли в колгосп об”єдналися 502 двори з населенням 2100 чоловік. Було усуспільнено 387 коней, сільськогосподарський інвентар (2 молотарки, 2 нафтових двигуни, 5 кінних сівалок). Протягом 1931 року збудували конюшню з клунь селян, які вступили в колгосп та розкуркулених сеплян. Проте приміщення було тісне, тому частина коней продовжувала утримуватися в селянських хлівах. 
     1932 року був доведений дуже високий план хлібозаготівлі, що стало наслідком відсутності фуражу для колгоспної худоби і необхідних фондів для оплати праці колгоспів. 
Весною 1933 року в селі створилися надто важкі умови, коли масово спостерігався падіж коней, почали вимирати люди через відсутність продуктів харчування. Значна кількість колгосників цього року залишили колгосп і виїхали в різні кінці країни.
    За період 1932-1933 років від штучно створеного голоду в селі померло 683 чоловіки. 
В роки Великої Вітчизняної війни село було окуповане ворожими військами, встановлено окупаційний режим. Колгосп проголошено громадським господарством, на чолі якого стає (став) провідник, призначений районною управою Такими провідниками в селі були Маслюк Василь та Сачук Мефодій, які служили німецьким окупантам.
В громадському господарстві була запроваджена примусова праця, жорстокий контроль. Зібрані врожаї постійно вивозилися німцями.
    В кінці 1942 року з військовополонених сіл Надросівка,Матвіїха, Михайлівка, Лобачів, які опинилися в Логвині, було створено партизанський загін. Командиром загону став Барашков Микола, офіцер Радянської Армії, а комісаром загону – Малінін Олександр, який загинув від рук поліцаїв в лісі уричища „Дуб”. Партизани проводили агутаційну роботу серед населення, попереджували селян про облави на молодь, розправлялися з прихвостнями-поліцаями та старостами, що кривдили селян. Вони розстріляли поліцая Дмитрука Івана і місцевого старосту. Районний гебіст-комісар Еріх не міг без охорони з”являтися в цих селах. 
    1 січня 1944 року Володарський район, в т.ч. село Логвин, було звільнено від фашистської нечисті, які залишили в селі тяжкі наслідки. В колгоспі не залишилося жодного трактора, молотарки, не було тяглової сили. Але люди з піднесенням включилися у відбудову господарства. 
З перших днів визволення села головою колгоспу призначили Овдіюка Миколу, колишнього 25-тисячника, який по хворобі залишився на окупованій території за межами Володарського району. Після визволення району він повернувся в село і був рекомендований на цю посаду.
     В 50-ті роки колгосп займав одне з перших місць в районі по виробництву сільськогосподарської продукції. Колгосп мав 1 конюшню, 2 корівники, 2 свинарники, 2 гусеничних, 2 колісних трактори, які постачалися Володарського МТС. В колгоспі також працювало 2 зернозбиральні комбайни, в достатній кількості було молотарок. Проте розвиток тваринництва ще був недостатнім. У 1953 році в колгоспі було лише 68 корів і 724 голови свиней. 
     В лютому 1959 року сталася реорганізація колгоспів: Логвинський колгосп ім.Леніна був об”єднаний з Михайлівським колгоспом ім.Петровського. в 1962 році в колгоспі працювало 843 колгоспники. В обробітку знаходилося 2586,8 га орної землі. В середньому колгосп збирав 21,6 цнт зернових культур. Кукурудзою було зайнято 452 га. На 1.01.1963 р. в колгоспі нараховувалося 1070 голів РРХ, з яких 370 корів. Поголів”я свиноферм становило 1700 голів, 850 голів овець. В колгоспі одержували по 2000 кг молока на корову, продавали державі на 100 га 46,1 цнт м”яса. Було збудовано 5 добротних приміщень для ВРХ, 5 свинарників. 
    Головами колгоспів в післявоєнний період працювали Овдіюк М., Колісник В., Кучер К., Поліщук К., Назарович В.Й. та інші. 
    Часта зміна керівників господарства призвела до того, що в 70-ті роки колгосп почав втрачати позиції передового господарства в районі. У 80-тих роках 20 століття ситуація поступово змінилася, зріс добробут і культура села завдяки самовідданої праці трудівників таких як Сокотун П.П., Тищенко А.В., Медин Іван Васильович, Походун М.П., Мельник П.К., Мальченко В.П., Петрова Л.Г., Грицюк Г., Марценюк М., Яремчук Н., Волинець О., Кулінська Г., Пузій Р., Грицюк Л. Та багато інших. 
    Зміни, що сталися в 90-ті роки 20 століття сприяли розвитку всіх напрямків бізнесу і соціальної сфери села, створили можливості для плідної співпраці з потенційними інвесторами та партнерами. 
Сьогодні на території села створено ПП „Аграрне” керівником якого є Любомський Володимир Степанович.
Приватне підприємство спеціалізується на вирощуванні зернових культур, м”ясо-молочному тваринництві. В селі є неповна середня школа, Будинок культури, дитсадок, бібліотека, відділення „Ощадбанк”. На території села розміщено дитячий оздоровчий табір „Лісова казка”.

Категорія: З історичних джерел | Додав: genamir (02.08.2010)
Переглядів: 2158 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2016