Накоржевий О. Спогади про Велику Вітчизняну війну - З історичних джерел - З історичних джерел - Каталог статей - Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2
Понеділок, 05.12.2016, 07:27

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Духовні святині [3]
З історичних джерел [43]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:07:27


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1297
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » З історичних джерел » З історичних джерел

Накоржевий О. Спогади про Велику Вітчизняну війну
ВОЛОДАРКА У ПЕРШІ ПІСЛЯ ФАШИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ ДНІ 

      У середині січня 1944-го року в селі стали чутними далекі бої, глухі розриви бомб і снарядів, дійшли чутки, що незабаром нас звільнять. Довідавшись про це, я побіг до дідуся. Він, думав я, скаже що до чого, розтлумачить, що робити. Приходжу, запитую й одержую відповідь: 
   - Усе, Шурей, незабаром тут будуть наші. Якщо німці отут бій улаштують, то нам буде сутужно. Передай своїй матері, щоб до вечора забрала усіх вас і йшла до нас, разом у льосі ховатися будемо. 
     Вийшов я за ворота, а біля млина у яру щось горить і до неба чорний дим піднімається. На пожежу поспішали кілька людей, і я теж пішов туди. Зустрів там брата Володимира, сина дяді Микити, і ми побачили, що німці зі своїх складів вивозять і спалюють своє військове майно - одяг, намети, взуття, протигази. Вони усе вивантажували з машин і кидали у вогонь. А з двох сторін цього величезного багаття вони поставили озброєних солдатів і нікого із селян не допускали до речей. 
     Однак деяким зі старших хлопців удалося приловчитися і витягти з диму дещо. Мені ж дістався плямистий брезентовий солдатський намет. Він потім мені знадобився. Мама з нього зшила мені штани. Вони, звичайно, при ходьбі дуже голосно шаркали, але були міцними і надійними. 
    Отже, дід був правий, німці готувалися залишити наше село. Мама закрила будинок і повела нас до своїх батьків. Знову ми зібралися і ночували по-старому, на підлозі, на сіні, усі разом. Наступного дня артилерійський гул підсилився, було чутно гучні вибухи, а ввечері були видні спалахи і заграва від удалині палаючих будівель. А ранком у Володарку ввійшли радянські війська. 

                   НЕЗАБУТНІЙ СОЛДАТСЬКИЙ ХЛІБ 
      Протягом декількох годин по головній шосейній дорозі нашого села нескінченно рухалися танки, бронетранспортери на гусеничному ходу, автомобілі з нашими солдатами. Біля млина вони прямували на міст через ріку Рось. Я стояв біля дороги і з інтересом дивився на військове видовище. Колони перед мостом іноді зупинялися, солдати зістрибували з машин, розминали ноги, раділи зупинці, сміялися, деякі підходили до мене, ставали навколішки і розмовляли зі мною. Один, пам'ятаю, солдат з вусами почав розпитувати мене як я живу, чому я такий худенький, де мій батько. Я сказав, що мого татка поліцаї били, але мама казала, що його не убили, він утік від фашистів і помститься їм. Він по-дружньому пригорнув мене, підняв на руки, подивився на мене, опустив і побіг до свого гусеничного транспортера. Вліз у нього. Але тут скомандували усім сідати по машинах. Колона почала рушати, а мій вусатий солдат став пробиратися до борту і подав мені великий теплий буханець хліба. Я взяв його подарунок, солдат помахав мені рукою і поїхав. Потім я довідався, що вони поспішали бити фашистів у Корсунь-Шевченківській операції. Я з радістю взяв хліб і помахав солдату вільною рукою. 
    Прибіг я радісний до дідуся, до мами. Від хліба виходив особливий, приємний запах. Я поклав свій видобуток на стіл і розповів, що хліб мені дав наш радянський солдат. Ох, яким він тоді був смачним! Правда, усім нам дісталося лише по малюсінькому шматочку, але це був уже справжній хліб, якого ми давно не їли. Після обіду дідусь і його син Анатолій відвели нас додому. Почався новий, черговий етап нашого життя. Окупація закінчилася, але війна продовжувалася, і її страшний подих ми відчували ще довго. 

      ВІДСТУПАЮЧИ, НІМЦІ ГРАБУВАЛИ Й НИЩИЛИ ВСЕ

    Фашисти, відступаючи, були нещадними. Вони грабували, забирали худобу, продукти. Забирали усе, що могли - відвозили, інше - знищували, палили. Тоді було незрозуміло чому, за що вони мстять нам, ні в чому невинним людям, яких вони переконували, що прийшли назавжди? Напевно, для того, щоб війська Червоної Армії не одержали від населення ніякої матеріальної допомоги. 
     Потім, через багато років, читав військові мемуари і спогади фашистських генералів про їхні перемоги і програні бої на східному фронті: вони виправдовувалися за проведення цієї негуманної акції тим, що одержали такий наказ від самого Гітлера. Нібито вони протестували, але їхній фюрер був невблаганним. 
    Як ми після цього спустошення чекали і сподівалися, що з приходом Червоної Армії в нас з'явиться хоч небагато їжі і ще - поважного ставлення до себе! Адже ніхто з нас не був винний у тім, що ми залишилися на території, окупованій фашистами. Але, на жаль, наші надії не виправдалися так швидко, як ми очікували.     Наступаючий фронт незабаром зупинився. І в нашому селі розташувалася військова частина. Була зима, теплих загальнодоступних місць проживання у Володарці було мало. І наші солдати почали розташовуватися в будинках селян. Нас теж потіснили Запропонували нам перейти в маленьку кухню, а велику кімнату передали солдатам. 
     На кухню ми з трудом перенесли наше велике залізне ліжко, на якому ми всі четверо містилися і відпочивали. У кімнаті солдати з дощок зробили дерев'яні нари, зшили великі мішки, набили їх соломою, принесли якісь ящики, збили з них великий стіл, ослони. Облаштувалися вони швидко і вправно. А ми, через сіни, стали їхніми сусідами. 

       КОМАНДИР - СЕРАФІМА КОСТРОВА 
   На пагорбку, через дорогу, був ще один такий же будинок, у якому до війни проживала велика єврейська родина. При німцях там був якийсь гуртожиток, а з приходом наших там розмістився жіночий зенітний взвод. У дворі, за огорожею, у ряд були поставлені в бойове положення три спарені крупнокаліберні зенітні установки. Вони були закриті чохлами. Поруч, теж під брезентами, у ящиках були боєприпаси. Удень зенітниці тренувалися, училися стріляти по фашистських літаках. Їхній командир, дотепер пам'ятаю її красиве ім'я - Серафіма, і прізвище - Кострова, була найдоросліша і строга дівчина, лейтенант, і в діях із зброєю щоразу квапила своїх підлеглих.     Навідниці кулеметів дивилися в приціл і спритно обертали спареними кулеметами, а заряджаючі спішно імітували подачу боєприпасів. Стріляли вони, звичайно, умовно, тренувалися. І немовби, знали, що незабаром до нас, у їхню зону відповідальності, прилетять фашистські літаки. Справа в тім, що наше село знаходилося тоді в прифронтовій смузі. І німецьке командування, звичайно ж, стежило за діями наших військ, вело розвідку, у тому числі і повітряну. 
    І от, приблизно через тиждень-півтора після прибуття в село військової частини, зенітниці вступили у справжній бій. Пам'ятаю ясний, сонячний день. Я був біля нашого будинку, і раптом почув як неприродно голосно і якось тривожно віддає свої накази лейтенант Кострова. Став придивлятися, і побачив, що зенітниці дуже швидко, прямо-таки зривають брезенти з кулеметів і з ящиків зенітних боєприпасів. А потім я почув гул: через Володарку повільно летів ворожий літак, «рама» - вели­кий двофюзеляжний літак-розвідник. 
     Пролунав перший зенітний залп. Я прибіг до паркану, присів. Крупнокаліберні трасуючі кулі проходили зверху, знизу, перед і позаду літака-розвідника. Дівчата вели вогонь по ворогу. Мені було страшно, але й дуже цікаво. Я бачив як командир взводу Кострова з великим біноклем біля своїх очей дуже голосно, навіть голосніше, ніж стріляли кулемети, коригувала стрілянину своїх підлеглих. По черзі з кулеметів убік фашистського літака ішли вогненні траси куль. Біля зеніток згущався пороховий дим, у ньому вправно, спритно працювали, безперестанку стріляли наші зенітниці. 
    Стрілянина йшла вже кілька хвилин, а літак летів хоч би що. І тільки потім ледве здригнувся, нахилився вперед, спочатку повільно, а потім швидше, по похилій траєкторії з виттям пішов до землі. Пролетів і зник далеко за селом. 
    Стрілянина закінчилася. Лейтенант Кострова віддала наказ розрядити зброю. Зенітниці виконали команду і стали перед своїми установками. З'явився командир частини, і комвзводу чітко і зрозуміло доповіла прибулому начальнику: 
- Товаришу майор, взвод зенітних кулеметів вів вогонь по ворожому літаку-розвіднику. Ціль вражена. Командир взводу лейтенант Кострова.
- Молодці. Від імені Вітчизни висловлюю вам подяку, - відповів начальник. А потім уже від себе додав:
- Спасибі, дівчата. Молодець, Серафіма.
     А вони, збуджені боєм, стояли по-військовому строго, стомлені, але радісні і щасливі. Дівчата були трошки замурзаними від порохового диму, але розчервонілими і дуже красивими. Слухали похвалу і усміхалися. 
У бік збитого літака були спрямовані легкові й вантажні автомобілі з озброєними солдатами. І недарма. Пам'ятаю, через 2 -З години на буксирі великого армійського «Студебеккера» по селу протягли збитий нашими зенітницями фашистський літак. Ми побачили його, дуже великого, пробитого в багатьох місцях зенітними кулями. Усі раділи нашій перемозі.
     Після минулого бою на всіх дівчат-зенітниць я дивився із захопленням і любов'ю, вітався з ними. Вони відповідали мені взаємністю, іноді запрошували до себе в гості, напували теплим чаєм з американськими галетами. 
    Особливі стосунки склалися в нас із сусідами, солдатами, що оселилися в звільненій нами кімнаті. їх було 8 чоловік, але це була вже чоловіча команда. Незважаючи на те, що нас стіснили - на чотирьох нам дісталося близько 6 квадратних метрів житлової площі - із солдатами у нас були дружні стосунки, з ними мені було дуже цікаво. 
     Порядки в них були суворі, армійські. Начальником у них був сержант. Спочатку я вважав, що це його прізвище, а потім усвідомив, що в нього таке військове звання. А звали його Микола Петрович Чернов. Він і його підлеглі були із Сибіру. Командир він був суворий. Ранком сержант шикував своїх підлеглих, перевіряв їхній зовнішній вигляд, робив зауваження, й ніхто йому не заперечував. Після цього вони з казанками ішли на сніданок, потім на свої військові заняття, варту. Надвечір і до вечері вони, найчастіше, чистили зброю, відпочивали. 
      Мені, семирічному, було добре із солдатами, веселими і сильними людьми. Особливо добрі стосунки склалися в мене з їхнім командиром. На вид неквапливий, мовчазний і суворий, він виявився найближчою для мене людиною. Петрович часто садив мене і мою сестру поруч, по-батьківському обіймав нас, розповідав, що в нього вдома, у Сибіру, залишилися такі ж його діти. Мене він, як і свого сина, називав Саня. 

      ОЛЕКСАНДР НАКОРЖЕВИЙ, полковник у відставці, м. Новосибірськ – смт. Володарка. 

     Голос Володарщини. – 5 грудня 2006 року

Категорія: З історичних джерел | Додав: genamir (02.08.2010)
Переглядів: 696 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2016