Залишились молодими назавжди - Уславлені земляки - Уславлені земляки - Каталог статей - Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2
Середа, 07.12.2016, 11:34

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Таланчук П.М. [1]
Кіндзельський Л.П. [1]
Драчук В.С. [1]
Шпак О.Т. [1]
Віртуозний піаніст і композитор Віталій Купрій [1]
Уславлені земляки [10]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:11:34


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1298
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 6
Гостей: 6
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Уславлені земляки » Уславлені земляки

Залишились молодими назавжди
Ввімкнеш телевізор чи радіо - наче з бездонного мішка сиплються новини, одна жахливіша, важливіша за іншу. А промине день-два, й витісняють їх з пам'яті новини свіжіші й ще жахливіші. Та й ті через якихось пару днів вивітрюються, не зачепивши душі. 
     Звістки ж, котрі чорним птахом прилетіли на Володарщину понад 20 років тому, у 1981 році в село Мармуліївку, а через 6 років у Коржиху, й досі болем відгукуються в серці не тільки жителів тих двох сіл, а й усіх нас, володарчан. Адже як змиритися з тим, що зовсім юні - один 19-ти, інший 20-річний юнаки загинули в мирний час, на далекій, чужій війні? 
     А якої відваги, витривалості, виключної організованості вимагала від кожного солдата та війна, найкраще знають воїни-афганці. Тому то цієї осені з ініціативи районної організації Української спілки ветеранів Афганістану на школі у Мармуліївці було урочисто відкрито меморіальну дошку Миколи Кольоси, а у Капустин-цях - Олександра Крауза. 
     Клопоти забудуться, а меморіальні дошки, урочисто відкриті, не тільки для нинішніх, а й для усіх майбутніх поколінь жителів не тільки двох сіл , а й усіх володарчан, збережуть світлу пам’ять про юнаків, котрі чесно виконали свій воїнський обов’язок, але навічно залишились молодими. 
    Скільки добрих спогадів пролунало під час сумно урочистої події. Згадували вчителі, друзі, рідні. Й на мить здалося, що то не портрети, а вони - 20 річний Олександр Володимирович Крауз і 19-річний Микола Іванович Кольоса, ледь усміхнені, доброзичливі поруч із односельчанами. Тільки дива трапляються лише у казках. Й до хлопців ніколи не звертатимуться статечно на ім'я та по-батькові. Але ж вони живуть серед нас, бо всі ми живемо стільки, скільки нас пам'ятають. 

      ДОБРОЗИЧЛИВИЙ, ВЕСЕЛИЙ, КОМПАНІЙСЬКИЙ 

    Саме таким пам'ятають Олександра Крауза жителі невеличкого, з чудовою навколишньою природою села Коржихи, й вчителі, випускники Капустинської школи, де він успішно, на 4 і 5 (тоді це були найкращі оцінки) навчався. 
    А ще, як згадує вчитель М. К. Змієвський, Саша був дуже компанійською людиною. 
- Навколо нього завжди збирались однокласники, товариші: «Що Сашко розповість?», - у Миколи Кузьмовича і зараз перед очима ті картинки з життя, і, здається, немовби усе було вчора.
    Хлопчина зростав у дружній багатодітній сім'ї. їх, трьох своїх доньок і двох синів батьки любили. Та усіх їх, і навіть найменшого Сашка, привчали до роботи. Самі були працьовиті, й дітей такими виростили. 
Певно, тому й у Афганістан направили, що командири одразу помітили впевненого у собі, доброго, відповідального і надійного юнака. А Олександр направлення на службу в таке небезпечне місце, як Афганістан, сприйняв спокійно. Адже його батько був ветераном Великої Вітчизняної війни, часто розповідав, як мужньо вони з однополчанами захищали рідну землю. І Сашко хотів бути кадровим військовим, мав намір вступати до військового училища.
    Вже й наказ про демобілізацію Олександра вийшов, за якихось пару днів мав дооформити всі документи. Саме цих пару днів і не вистачило солдату, щоб повернутись на рідну землю, обійняти маму, батька, брата, сестер, розповісти їм за які бої нагородила його Вітчизна орденом Червоної зірки. У календарику, де позначав дні, що залишились до демобілізації це так добре помітно. 
    Лише два дні, 48 годин... І Олександр став би курсантом, офіцером, чоловіком, батьком, дідусем. Але серед теплого травневого дня раптом стався обстріл. Хлопці стрибнули у траншеї. Саша також. Але він був високий, під 2 метри ростом. Стрибнути то стрибнув, та осколок його наздогнав, і не просто зачепив, а влучив у висок. І відтоді добродушний, компанійський Олександр Крауз усміхається однокласникам, друзям і своїм найріднішим людям лише з фотографій. 

     А МАТИ Й ДОСІ ЧЕКАЄ СИНА 

    Коли однокласниці Миколи Кольоси виходили заміж, вони приходили й пов'язували хусткою його пам'ятник на сільському цвинтарі. Ця традиція народилась якось сама собою. Може, ще відтоді, як під час багатолюдного похорону Наталка - перше, щире, несміливе й назавжди останнє кохання Миколи, плачучи, пов'язала його хусткою. А, може, тому, що всі любили його - доброго, порядного, надійного, людину слова. Відмінником, чи твердим хорошистом не був ніколи. А у любительському кінофільмі, який зупинив пам'ятні події життя їхнього класу, у переважній більшості кадрів - саме він, Микола. Ось усміхається, витягши на екзамені з фізики щасливий білет, ось високо підняв першокласницю із дзвоником у руках, - останній шкільний дзвінок... 
    Мало б бути ще багато любительських стрічок, де в центрі уваги звично був би Микола. Та натомість є лише щирі, але по-армійському скупі рядки листа з військової частини, де служив юнак, у школу, на прохання учнів Мармуліївської школи в лютому 1988 року: 
- За час, що Микола Іванович Кольоса прослужив у нашій частині, з травня 1987 року, він зарекомендував себе дисциплінованим, добросовісним солдатом. Хороший спеціаліст. Він проходив службу у взводі спецмінування. Участі у бойових діях взяти не встиг...
     З 27 на 28 липня 1987 року рядовий М. Кольоса був у караулі. Під час його зміни, з 11-ої години вечора до 1-ої години ночі, група заколотників, користуючись особливос¬тями місцевості, непомітно наблизилася до розташування полку й відкрила вогонь з стрілецької зброї. Пост, який охороняв Микола, перебував саме у цьому районі полку. Коли прибула зміна на пост, аби відбити вогонь заколотників, Микола був уже мертвий. Ку-ля влучила в голову. 
     М. Кольоса до кінця виконав свій воїнський обов'язок, посмертно представлений до медалі». 
Анастасія Андріївна Кольоса бачила і цей лист, й інші підтвердження загибелі сина. Та все одно надіється на чудо. Що Микола живий, що повернеться додому. Обійме її, й племінника, теж Миколу, котрого на честь брата назвала молодша сестричка Юля. Микола навчається вже у третьому класі, а його бабуся Настя все чекає сина. Насниться знов сон, і вгадує мати в цьому сні ознаки, що живий, живий її Микола. Чекає, як все життя чекали всі матері своїх синів, що не повернулися з Великої Вітчизняної.

    А біля обох меморіальних дощок завжди квіти. 

                                                     Зінов’єва С. - Голос Володарщини. - 12 грудня 2006 року

Категорія: Уславлені земляки | Додав: genamir (01.08.2010)
Переглядів: 846 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2016