У цього сорокавосьмирічного чоловіка мила й добра посмішка, щирий погляд очей, душа готова пригорнути і пожаліти не лише рідних, а й, здається, весь світ. Він родом з нашого села Гайворон. Це – Лисак Олександр Миколайович. Добро й відповідальність проявилися змалку: няньчив малу сестричку Наташу, був за господаря малого вдома, коли батьки були на роботі.
Все було в дитинстві, як у всіх. Тільки вчився краще інших, після восьмирічки вручили йому свідоцтво лише з одними п’ятірками і Похвальну грамоту.
Ще маленьким була у Сашка мрія стати військовим. Але в суворовське училище його не взяли. Лікарі з медкомісії зробили тоді висновок: здоров я в хлопця не ідеальне.
І все ж бажання зайнятися справді чоловічою справою, спробувати суворої романтики було дуже сильним. Став учнем Київського річкового училища, мав бути судномеханіком. Був старшиною групи. І ніяк не назвеш випадковістю той факт, що залишили юнака в училищі після закінчення навчання: командир роти Олександр Лисак аж до призову в армію навчав інших життєвому розуму, допомагав стати хорошими спеціалістами. Організаторські й педагогічні здібності, мабуть, від природи.
Одружився Сашко і ... пішов у армію. До Афганістану він не бачив справжніх гір – наші Карпати, в яких довелось побувати, - це зовсім інше. А там все чуже, незнайоме, звідусіль могла чекати небезпека. Олександр згадує, що у них був такий закон: новоприбулого намагалися не посилати відразу ж на складне й небезпечне завдання, у відкритий бій. А мине час – і він, уже старожил, як найвищу образу сприйме, якщо його не візьмуть на таке завдання.
На далекій чужині після кількох місяців служби воїн – афганець одержав сумну звістку про смерть батька Миколи Володимировича. У 19 років, в особливих обставинах, треба було залишатись по-чоловічому мужнім, добрим, синівським словом підтримати згорьовану маму Надію Пилипівну, яка в рідній школі навчала малюків першій грамоті.
Сюди, в Афганістан, прийшла і приємна мирна звістка – народилася донька Юля. Відзначали цей день з побратимами по-своєму: відкрили банки згущеного молока.
Одного разу душмани пропустили їхню групу вперед, за гірський хребет, і лише тоді застрочив з вершини добре прилаштований кулемет. Один із бійців скрикнув... Поранення. Лисак був старшим групи. Крім нього, ще шестеро і радист. Свої – там, за перевалом, а вони самі перед подихом смерті. Хто скаже, що в неповних двадцять не знають страху і зневажають смертельну небезпеку? Тільки не той, хто служив в Афганістані.
Страшно було і Олександру – за себе, та ще більше за хлопців, за яких він відповідає перед Батьківщиною, перед батьками, перед Богом. Перша, найстрашніша хвилина минула, головне – треба діяти. Легковажність, гарячковість у воїнів не в пошані, твердість думки, впевненість у собі – ось головна зброя. Радист повідомив своїм про те, що сталось, але там і самі все зрозуміли: " Тримайтеся, ми зробимо, що зможемо”. Через кілька годин бою усіх вже обнімали друзі. Старший групи Олександр Лисак був удостоєний бойової нагороди – медалі " За бойові заслуги”.
Якщо тобі довелося перев’язувати пораненого товариша, підносити йому флягу з водою, знаходити слова втіхи і підтримки, якщо в тебе, знесиленого і слабкого, в критичну мить бере 30-кілограмовий речовий мішок не менш, здається, знесилений товариш – ти ніколи цього не забудеш. Щоб відчути плече товариша, не обов’язково побувати в Афганістані, але ті, хто там служив, знають справжню ціну таких людських стосунків.
Так думає воїн-інтернаціоналіст Лисак Олександр Миколайович і вважає, що кров і смерть не повинна бути в мирному житті. " Я проти воєн, які забирають життя ні в чому невинних людей, які приносять горе і сльози матерям, сестрам, дружинам, дітям, - говорить він. – Хочу, щоб в злагоді та мирі жили всі люди на світі”.
Афганістан для Олександра Лисака – це урок мужності та відваги, вічний біль і смуток за втраченими товаришами, це – пам ять... І дуже хотілося б, щоб вона була не тільки окликом у вічність, але й голосом життя.
Василенко Тарас, 10 клас
|
