Рідко в наш час зустрінеш чоловіка чи жінку, які б твердо сказали, що прожили своє подружнє життя душа в душу . І повсякденна рутина не зруйнувала те кохання, з якого розпочиналося сімейне життя . Здається, що про таке кохання пишуть лише в газетах та журналах. Ні, є щасливі сім'ї, в яких кохання не минає з роками, не переростає в прив'язаність чи обов'язок .
 Одна із таких сімей – це родина Зубченків – Анатолія Миколайовича та Галини Андріївни, що мешкають в мальовничому селі Лобачів Володарського району, що на Київщині.
Доля і досі випробовує їх роками, але так, як кохають вони один одного, ніхто нікого ще так не кохав . . .
Історія їхнього знайомства , а згодом кохання і подружнього життя бере свій початок в селищі Немішаєве , що знаходиться під Києвом . У 1974 році там навчався брат Анатолія - Віктор. Одного разу Толя приїхав до нього в гості. Віктор проживав тоді на квартирі в Галиної сестри . Там Толя з Галею і познайомилися .
Це було кохання з першого погляду, бо після першої зустрічі була друга, але вже на сватанні. Так вони й побралися.
Жити вирішили в Галини, в неї був будинок в селі Бобер Поліського району, що залишився їй після смерті батьків. Та це не основна причина, просто молоде подружжя хотіло стати незалежним, тому і не переїхали до Толиної матері на Володарщині.
Час минав. Толя влаштувався на роботу водієм - інструктором в автошколу ,
а Галя працювала продавцем в сільському магазині. І ось – велика радість, після року спільного життя у них з'являється донечка Людмилка . Потім жінка знову завагітніла, вдруге подружжя з нетерпінням чекало на появу малюка .
Усім серцем сподівалися, що народиться хлопчик, але народилася знову дівчинка, ще одна донечка - Світланка . Чоловік був трішки розчарований, бо хотілося ж сина ! Але коли побачив немовля, то всі розчарування зникли геть , бо то ж була його кровиночка .
Минуло декілька років, дівчатка росли на втіху батькам . Здавалося, все просто чудово, Анатолій кохав дружину, а вона його, та біда підкралась непомітно… .Однієї ночі чоловік прокинувся, бо через сон відчув, що щось горить. Довго не думаючи, почав будити дружину і дітей, виводити їх з будинку .
І як виявилося, що дуже вчасно, тому що вже палала не тільки кімната, а й дах, який міг в будь-яку хвилину впасти . Та це родина пережила, будинок відновили, і вони стали жити, як і жили до того . Адже після темної смуги наступає біла .
 Анатолій і Галина зважуються народити третю дитину, з надією, що це буде хлопчик . Дійсно, доля дарує їм довгоочікуваного синочка, і радості батьків не було меж . Назвали вони його Андрійком, в честь Галиного батька.
Життя ввійшло в своє русло, дівчатка допомагали доглядати Андрійка, батьки працювали . Навкруги чудова природа, річка Прип'ять, безкраї ліси, родючі ґрунти .
Та все це накрила велика чорна хмара, яка утворилася після вибуху на Чорнобильській атомній станції . Всіх людей з ближніх сіл було евакуйовано.
Подружжя, порадившись, вирішило не шукати іншої долі в чужих краях, а переїхати в рідне село Анатолія - Лобачів, на Володарщині, де жила його мати .
У цьому селі також будувалося поселення для переселенців з постраждалої зони , тому житлом вони будуть забезпечені, але пізніше . Деякий час вони жили в Толиної мами, але чужа хата – чужа правда .
Чоловік згодом помітив , що дружина стала якоюсь похмурою. Поговоривши з нею відверто, зрозумів, що дружина сумує за власною домівкою, рідним Поліссям . Тому і пообіцяв , що повезе її на поселення в Лобачеві, яке добудовували, і вона вибере будинок, який їй сподобається, і він буде їхнім .
Так і сталося, будинок, який вона обрала, згодом став їхнім сімейним гніздечком. Розташований він на горі, а коло гори був яр замість присадибної ділянки, пізніше вони його засипали і розробили . Кожної зими чоловік посипав гору піском, щоб машини могли підніматися. І за його добру справу люди стали її називати «Зубченковою» .
Час минав, діти виросли, одружилися, з'явилися внуки. Все стало на свої місця. Та біда вирішила знову завітати в гості, тоді коли її найменше чекали
Всі метушилися, не знаючи, що краще подарувати мамі Галині на її день народження, а біда знала … І ось, вже ввечері чоловікові стало погано, на допомогу збіглися діти, онуки, викликали швидку. Все так несподівано, адже
хвилину тому все було добре, а тепер - ні заговорити , ні поворухнути рукою.
Не втрачали ні хвилини, доставили до лікарні. Слова лікаря блискавкою вдарили …інсульт…
За цю хвилину в дружини промайнуло перед очима все життя , та вона не опустила руки і разом з дітьми почала боротися за життя чоловіка . Саме її любов і любов дітей підняли його на ноги , він почав казати слова , речення хоч недосконало, але казати … З рукою є ще проблеми , але біла смуга надії видніється в серці дружини і дітей . Вони вірять, що любов переможе все . . .
Отже, на мою думку, саме ця родина є прикладом для підростаючого покоління .
Такою повинна бути родина, яка будується на коханні, повазі , взаєморозумінні і готовності допомогти в потрібну хвилину.
Мельник О.
|
