Історія романтичного кохання - Портрет сучасника - Портрет сучасника - Каталог статей - Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2
Четвер, 08.12.2016, 03:08

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Наш Антон [1]
нарис
Іванова Р.П. [1]
Кожна зустріч - диво відкриття
Лариса Мокринська: «Іду до дітей з радістю» [1]
Уляна Остапчук: Математика і діти - це кредо, що вже не змінити [1]
Портрет сучасника [47]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:03:08


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1299
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Портрет сучасника » Портрет сучасника

Історія романтичного кохання
                                                                                                                 Для мене ти – що небо голубе:
                                                                                                                 Ти все життя переді мною,
                                                                                                                 Я все життя милуюся тобою
                                                                                                                 І все кохаю лиш тебе.
                                                                                                                                       І. Манжара
 
   Коли вони ідуть поряд, усі мимоволі повертають голови, аби подивитися їм услід. «Гарна пара», - вихоплюється у декого.
   А й справді, гарна… Поважний сивочолий чоловік ніжно веде під руку невисоку красиву жінку. Біла паморозь посріблила колись таке розкішне кучеряве волосся, час і втома наклали свій відбиток на ніжне миловидне обличчя. Але її очі світяться теплом і любов'ю, а ласкава посмішка зігріває серце. Це його Віта… Найчарівніша, найкраща у світі. Щирий вірний друг і кохана дружина. Кохана, єдина…
Того далекого 1958 року він, молодий спеціаліст, випускник зоотехнічного факультету Білоцерківського сільськогосподарського інституту Леонід Марчук поїхав працювати за направленням на далеку Тернопільщину, в село Мишківці. Хіба ж він знав тоді, що саме там зустріне свою долю? Хіба знав, що все життя дякуватиме Богу за такий щедрий дарунок?
   Робочий день молодого зоотехніка розпочинався рано. Поспішав росяною стежкою на ферму, обходив усе господарство, турбувався про кожну тварину, переймався проблемами колгоспників. А проблем тих було доволі. Тому й повертався додому пізно, коли світили ясними очима з неба зорі-чарівниці. Падав, утомлений, щоб удосвіта знову поспішати знайомою стежкою на роботу.
   Ой стежино, стежино, стежечко-мережечко, це ж тебе топтали ті босі ноженята…
Льоня, як завжди, насолоджувався прохолодою літнього ранку. Йшов швидко, підставляючи обличчя першим променям сонця. Дихалося вільно й легко. Та раптом побачив далеко на стежці постать. Невеличка, біла, вона пливла, мов легка хмаринка. Зупинився хлопець, як зачарований. Що за диво? Зазвичай він нікого так рано тут не зустрічав.
Постать наближалася, а юнак стояв, чекаючи зустрічі з дивом. Зустрічі, яка змінила усе його життя.
Маленька тендітна постать порівнялася з ним, і Льоня побачив гарне ніжне личко з великими очима, чорні-чорні брови, маленький носик, пухкі рожеві уста. Навколо русявої голівки – віночок довгої дівочої коси. Біле ситцеве платтячко облягало тоненький дівочий стан, а босі ноженята геть заросилися. Босоніжки тримала в руках.
- Доброго ранку, - привіталася дівчина, відкривши разок білих зубів. І від того дзвінкого дівочого голосу, привітної посмішки й ласкавого погляду так добре й легко стало хлопцеві. Здалося, що сонячний промінчик зазирнув у його душу, обдарувавши теплом. Льоня аж засвітився весь.
- Доброго й Вам ранку, чарівна незнайомко. А я думав, то маленька біла хмаринка пливе над полем, аж дивлюся – дівчина. Звідкіля ж така красуня удосвіта серед поля одна-однісінька?
- Чому ж одна? Нас двоє, - сяйнула очима, й обоє весело розсміялися.
   А за кілька хвилин юнак знав, що дівчину звуть Вітою, що родом вона із Хмельниччини, а в Мишківці її направили на роботу після закінчення Бережанського медучилища. Можливо, збіг обставин, а можливо, і справді вони були створені одне для одного, але виявилося, що приїхали сюди в один і той же день.І зустрілися не в клубі на танцях, а ось тут, серед налитого колоссям лану, серед блакитних волошок і червоних маків під високим і чистим небом.
Віта побігла стежкою, бо ж поспішала до хворого, а Льоня ще довго стояв як укопаний. Дуже сподобалося йому це тендітне дівча, і він вирішив стати для Віти і другом, і опорою.
   А потім були зустрічі під зоряним небом. Далекі зорі мерехтіли, сяяли, співаючи одвічну пісню кохання. Співали її й серця двох закоханих, б'ючись в унісон.
   Польовою стежиною, взявшись за руки, йшли хлопець і дівчина. Вони були найщасливішими у світі. Ця стежка звела їх, тож на ній поклялися у вірності й пообіцяли підтримувати один одного і в радості, і в горі.
Відшуміло музиками весілля, й молоде подружжя розпочало нове життя. Воно не було легким, бо таким був тоді час. Та й допомоги не було звідки чекати, тож усе доводилося робити самим. Та скромна оселя Марчуків завжди сяяла чистотою, на столі парував смачний обід, а вечорами, після роботи, з їхнього дому линула українська пісня. Бо ж і Льоня, й Віта дуже любили співати. Шанували їх у селі, бо працьовитою й порядною була ця родина.
   Як очікували Марчуки свого первістка, як тішилися його появою на світ! Разом і купали, й пелюшки прали, і співали маленькому Льоні колискових. Радістю світилися очі молодої мами, а щасливий татусь пригортав її до серця, шепочучи ніжно: «Спасибі за сина, кохана, єдина…»
   За рік у подружжя знайшлася донечка Оксанка, яку дуже любили й пестили. А ще молода родина приїхала на Володарщину, бо звідси родом Леонід.
   Застеляв їхню життєву стежину падолист, заплітала сиві пасма дощів осінь; хурделила снігом холодна зима. Та знову приходила весна і стукала в шибку гілка розквітлої яблуні, знову і знову поверталися з далеких країв ластівки і звивали гніздо під дахом їхньої оселі. А квітуче літо буяло квітами та різноманітною рослинністю і приносило радість, задоволення від праці біля землі.
   Рідним стало для Марчуків Руде Село. Тут вони збудували хату, посадили сад, виростили й виховали двох чудових дітей. У них четверо онуків і правнучок Данилко.
   Леонід Архипович майже 40 років життя присвятив школі й дітям. Здобувши педагогічну освіту в Черкаському педінституті, викладав хімію в Рудосільській середній школі. Мав справжній талант, бо вмів зацікавити важким предметом дітей, зрозуміло й доступно все пояснити. Тож не дивно, що його так любили школярі.
Леонід Архипович – відмінник народної освіти, чудовий учитель і прекрасної душі людина.
   А його кохана Віта – Віта Мартинівна – усе життя віддала медицині. Під холодним дощем, у мороз і спеку поспішала вона рятувати чиєсь життя. Цілі династії рудосільців вдячні їй за материнське тепло й турботу. Сотні дітей Рудого Села і навколишніх сіл пам'ятають її теплі добрі руки. І сьогодні рудосільці не можуть уявити свого села без фельдшера Віти Мартинівни Марчук. Вона щодня на «бойовому посту»: приймає хворих, ходить і їздить на виклики, консультує й лікує. Медицина – то її покликання, її доля. «Наш Ангел-хранитель», - ласкаво називають її односельці.
А вона – завжди привітна, добра й скромна, її серце завжди відкрите для людей. Коли необхілно комусь допомогти, Віта Мартинівна залишає усі домашні справи, Леонід Архипович сідає за кермо своєї машини, й вони обоє їдуть на виклик.
   Гомоном сповнюється оселя Марчуків, дзвенить піснями, коли приїздять із Києва син Льня з родиною, а з Одеси – дочка Оксана з чоловіком та дітьми. Усі вони – найбільше щастя двох прекрасних людей, Леоніда Архиповича й Віти Мартинівни Марчуків. Людей, які через усе життя пронесли високе, чисте й красиве почуття кохання. Це ніби про них написав у свій час Володимир Сосюра:
      Так ніхто не кохав…
      Через тисячу літ лиш приходить подібне кохання…
      А вони, проживши разом у мирі й злагоді 52 роки, часто згадують оту стежину, яка поєднала їх, зв'язавши дві долі в один тугий, міцний вузлик.

Мотке Л.

Категорія: Портрет сучасника | Додав: genamir (12.02.2011)
Переглядів: 809 | Коментарі: 4 | Рейтинг: 1.0/1
Всього коментарів: 4
4  
Твір написаний на конкурс " Історія романтичного кохання "Так ніхто не кохав" ученицею Рудосільської школи Мотке Л. Подивіться відомості про конкурс у новинах.

3  
А хто автор цього чудового оповідання?

2  
Дякую за теплі слова. Я не є автором даного твору, а тільки розмістила матеріал на сайті, хоча ваших батьків пам’ятаю і згадую завжди з великою повагою.

1  
Інно! Дякую за такий чудовий твір! Насправді, вони чудова пара! Ніколи не сварились,не ображали один одного.Вони розуміли один одного з першого слова,з першого погляду.У батька прекрасне почуття гумору,він завжди жартує,ніколи не бачила його роздратованим,злим. Дуже працьовитий,розумний,терплячий. Не кожен чоловік покине свої справи і сяде за кермо свого авто і повезе дружину на виклик...Комусь погано,потрібна допомога...і вони їдуть.Тато любить і поважає свою Віту. А ми з братом щасливі,що маємо таких прекрасних батьків.
Свою доньку я назвала Вікторією на честь своєї мами.Вона прекрасна людина ,безвідмовна.Нехай живуть довго і щасливо ! Щиро дякую !

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2016