Моє рідне село Косівка Володарського району на лівому березі тихоплинної Росі тягнеться своїми чепурненькими будиночками вздовж траси, що з’єднує з серцем України – містом Києвом , сусідній Тетіївський район та Вінницьку область. Тут снують-курсують без упину важкі автівки і швидкісні легковики, автобуси і просто найрізноманітніші транспортні засоби, не знаючи спочинку ні раннього ранку, ні пізньої ночі. Коли в'їжджаєш у село, обабіч дороги привертає увагу пам'ятник жертвам Голодомору (жінка тримає на руках мертве дитя). Імена 721 жителя села Косівка викарбовано на пам'ятнику жертвам Голодомору 1932-1933 років. Зовсім поряд, в центрі села, є ще один свідок сумних подій нашої історії - пам'ятник землякам-захисникам Батьківщини у Великій Вітчизняній війні. Знову жінка сидить біля вікна і виглядає своїх рідних чоловіків із війни. Поруч стела з прізвищами загиблих односельців. І ці німі свідки - то робота обдарованого від Бога і душевним теплом, і щедрою натурою корінного косівця Івана Яковича Зоренка.
Його роботи розкидані по містах і селах нашої безмежної України. Так, у Пархомівці, поруч із славнозвісною церквою, возвеличується пам'ятник меценату В.Ф.Голубєву, а в Рогізні, Мармуліївці, Пархомівці - пам'ятники жертвам Голодомору, у селищі Володарка - пам'ятники воїнам-афганцям і Т.Г.Шевченку. Та, мабуть, чи не найбільшою роботою Івана Яковича є меморіальний комплекс на честь ліквідаторів наслідків Чорнобильської аварії, відкритий до 20-ї річниці в селі Страхолісся Іванківського (колишнього Чорнобильського) району. А в планах ще дуже багато.
За працю творчу, наполегливу вже давно прийшло визнання. 21 квітня 2006 року голова Верховної Ради В.Литвин підписав грамоту за заслуги перед українським народом художнику-скульптору І.Я.Зоренку. З червня 2007 року за високохудожні твори в галузі скульптури додалися ще й Почесна грамота Київської облдержадміністрації, а також Державного комітету України з водного господарства. Власне, з 1994 року Іван Якович Зоренко є художником-скульптором товариства меліорації та водного господарства Київської області. Отож, з нагоди ювілейної дати (60-річчя від дня народження І.Я.Зоренка) 15 липня 2007 року голова товариства А. В Семенченко у Почесній грамоті вказав, що за період роботи вищеназваний скульптор-художник зробив у діяльність товариства значний внесок з пропаганди збереження, охорони та відтворення водних ресурсів та вшанування заслужених ветеранів галузі.
Талант скульптора і художника втілений у проектах багатьох пам'ятників Києва та Богуслава, у пам'ятнику першому міністру меліоративного водного господарства УРСР М.А.Гаркуші, у пам'ятнику колишньому керуючому трестом «Київводбуд» Є.М.Горбатюку в м. Бо¬рисполі, у пам'ятнику водогосподарникам, учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорно¬бильській АЕС у с. Страхолісся Іванківського району, у бюстах М.А.Гаркуші, В.М.Ткача, І.І.Грома, С.І.Нечипоренка, у стелі пам'яті водогосподарникам - ліквідаторам,у картині " Чорнобильська мадонна ”, яка не залишає байдужими відвідувачів музею водогосподарства в смт. Іванків. Тож багатогранний талант художника-скульптора, птріотизм, досвід, порядність у ставленні до людей здобули глибоку повагу і авторитет майстру серед людей. Це підтвердить всякий, хто знає Івана Яковича Зоренка.
Іванко ріс у звичайній сільській родині, де серед чотирьох дітей він був наймолодшим. Звичайна історія - молодші діти вчилися у старших. Так було і в Зоренків. Пристрасть до малювання спер¬шу проявилася у старшого Василя, котрий після семирічки подався на «Магнітку», а Іванко спочатку спостерігав за братовими роботами, а потім і сам взявся за олівці, фарби, перо. «Найбільше подобалося перемальовувати тушшю портретики визначних діячів», - зізнається зараз Іван Якович. Із снігу ліпив не тільки снігові баби, а й тварин. Та найбільше запам'яталася історія зі шкільного життя. Коли навчався у 4 чи 5 класі, до Шевченківських свят оголосили конкурс. Взявся за макет під назвою «Мені три¬надцятий минало, я пас ягнята за селом». І була перша перемога. Роботу відіслали на більш масштабний конкурс, і з часом прийшла грошова нагорода - 60 карбованців. Які то були тоді гроші, та ще й для юного школяра!»
З роками талант розвивався, удосконалювався. Перша спроба вступити до художнього училища зазнала поразки. Пішов навчатися у місцевий навчальний заклад на механізатора широкого профілю.
Потім доля складалася як у багатьох сільських хлопців - робота у місцевому колгоспі, служба в армії, а там і кохану зустрів, одну з найкрасивіших дівчат у селі. Писав з неї портрети і одного недільного дня повів до вінця. Звісно, що про навчання вже не хотілося думати, бо чекав поповнення в сім'ї. Але ж життя є життя. Улюблене ремесло не зали¬шав ні на мить, навіть подумки. Окрім картин додавалося ліплен¬ня, різьба по дереву та інше. Вирішив таки навчатися і вступав до вищого навчального закладу. Та не влаштовувало те, що шість років потрібно було навчатися на стаціонарному відділенні, а через брак київської прописки він не зміг працювати і оволодівати знаннями на Київському живо¬писно-скульптурному комбінаті. Отак став самородком - люди¬ною, обдарованою від природи без відповідної освіти. Та чого там гріха таїти? Коли приніс перед вступом до вузу свої роботи - статуетки, картини,чеканки,то йому в один голос відповіли: «Для чого тобі вчитися? Ти ж і так умієш творити диво. Продовжуй».
Зараз Іван Якович Зоренко із теплом у душі згадує свого наставника - скульптора Василя Федоровича Бурду із Києва, який допомагав порадами, методич¬ною літературою. А навичок у роботі вдалося здобути, працюючи у пострадянські часи у художній майстерні рай¬центру (філіалі Київського художньо-оформлювального комбінату) із місцевими художниками Ємцем та Тимченком. Тоді виготовлялося безліч наочної агітації - плакати, панно, стенди тощо.
Весна. Накрапає дрібнесень¬кий дощик, мрячить, а дзвінкоголосі птахи, не помічаючи холоду, виспівують свою мажорну мелодію. Мабуть, у такий час найбіль¬ше думається, мріється, творить¬ся. Саме в цей час я завітала до свого земляка у майстерню, що розмістилася на подвір'ї місцевої школи. Диво-дивне та й годі. Це ж треба так любити красу! У стінах невеликої кімнати стільки затишку, якогось особливого спокою.
- У часи, коли залишився без роботи, сюди запропонував мені перейти колишній голова колгоспу Ф.Ф.Ганецький. Нічим не вражала будівля, навіть навпаки... -розповів Іван Якович. А зараз тут два письмових столи, шафа, невеликий телевізор, радіоприймач, статуетки на полицях, на стінах картини і багато
зелені. Кімнатні квіти і скульптура дівчини з глеком вразили найбільше. І саме в цей час спали на думку слова Григорія Тютюнника: «Мало - бачити. Мало - розуміти. Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові». Життя, мабуть, потрібно любити кожним своїм нервом, кожною своєю клітинкою, як Іван Якович Зоренко. Тоді буде світ добрішим, без зла, без насильства.
Звичайна собі композиція - у старій мисці висаджено кілька рослин із родини кактусових. Чудернацьке поєднання, але коли вони зацвіли, очей не відведеш. Іван Якович сфотографував цю композицію, бере лінійку і вимірює листя, що сягає одного мет¬ра. І скільки їх, цих рослин, у кімнаті, і в кожної своя історія, але саме тут вони знайшли своє справжнє життя. А якось одна із рослин здивувала своїм диво-цвітом, то Іван Якович запрошував багатьох односельців, аби помилувалися такою красою.
«Є вічна загадка любові». Саме так. З дитячих літ душевний неспокій, любов до краси і творчості. Іван Якович Зоренко завжди спокійної вдачі, завжди стрункий, підтягнутий, і не скажеш, що вже пенсіонер. Скільки ще дива він створить і подарує людям?
|
