Нехай же тепло, що комусь дарувала, зігріває її.. - Портрет сучасника - Портрет сучасника - Каталог статей - Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2
П`ятниця, 09.12.2016, 06:51

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Наш Антон [1]
нарис
Іванова Р.П. [1]
Кожна зустріч - диво відкриття
Лариса Мокринська: «Іду до дітей з радістю» [1]
Уляна Остапчук: Математика і діти - це кредо, що вже не змінити [1]
Портрет сучасника [47]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:06:51


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1299
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Портрет сучасника » Портрет сучасника

Нехай же тепло, що комусь дарувала, зігріває її..
Коли середнього зросту, з двома світлорусявими косичками, дівча сказало, що хоче вступати до мед-інституту, до того ж столичного, Київського, у її рідному селі Попільня, що на Житомирщині, всі почали її дружно відмовляти. Навіть розумна, толкова їхній класний керівник з 5-го по 10-ий клас Антоніна Едуардівна тоді по-доброму порадила їй: 
— Галинко, у Лариси батько ветлікар, а дядько головний лікар у Жовтневій лікарні Києва. Вона то вступить, а ти? Краще в педінститут йди, у тебе організаторські здібності.
    Класний керівник справді бажала їй добра. Як й інші односельчани. Адже були абсолютно впевнені, що дитина, як кажуть у народі, взялась рубати дерево не по плечу. 
- Ну, куди їй у престижний столичний навчальний заклад? З такої бідної-біднюсінької сім'ї?! - розмірковували між собою.
    Лише сусідка тьотя Надя рішуче припинила ті розмови: 
- Що ви розказуєте? Вона ж цілими днями в себе у дворі на лавочці під вербою уроки вчила.
І вони, троє дівчат з їхнього класу, як надумали втрьох вступати у медінститут, так і поїхали усі втрьох у Київ. І сталося те, чого ніхто не міг і сподіватися. Галина Іванівна Ґонтар, у котрої вже ЗО років медичного стажу за плечима, й нині вважає те дивом: з них трьох вступила до медінституту тоді тільки вона, найбідніша. Та великої радості не відчула, адже найкраща подруга Лариса отримала «трійку» з хімії й не пройшла за конкурсом. Не пощастило й Валі. Дівчата теж стали студентками того вузу - Лариса через рік, Валя через два. І тепер у Попільні кажуть, що у їхньому класі три лікарші.
     Чому ж пощастило саме їй, дівчинці з косичками, у котрої, як мовиться, за плечима ані грошей, ані хоч когось, хто міг би допомогти? 
 - Напевно, все-таки є у мене за плечима, і не хтось, а ангел-охоронець. Я відчуваю його підтримку, - Галина     Іванівна, як і чимало хто з нас, жінок, вірить у диво. 

      Хоча справді світ наш і значно складніший, і простіший, ніж нам здається. Усе залежить від того, чи є ми спосте-режливими, чи вміємо розпізнати своє призначення на землі й жити так, як належить - у злагоді з оточуючим світом. Напевно медицина - це справді є її призначення. Тому й вдається все легко, і ангел-охоронець підтримує. В інституті навчалася добре. Одразу після інтернатури мала вже третю фахову категорію - тільки 25 відсотків однокурсників, найбільш здібних, отримали таку категорію.

      У Володарку приїхала, житло пообіцяли одразу, та чекати його довелося 4 роки. Весь цей час із чоловіком, свекрухою й сином жили в найманій квартирі, в одній маленькій кімнатці. Роботи ж було багато. Тоді на профоглядах в день було по 70 - 80 осіб. А потім ще виклики по дільниці. Зате вже через три роки після інституту лікар-терапевт Г. І. Ґонтар отримала другу фахову категорію, через сім років першу, а ще через п'ять років мала вищу категорію по терапіНа дільниці, а це найважча робота, працювала 15 років. І п'ять у стаціонарі. Паралельно вела ендокринологію, це галузь складна, важкі хворі. Та і з колегами, і з пацієнтами завжди було взаєморозуміння. 

- Ви тільки поговорите, усміхнетеся, і вже стає легше, - не раз чула лікар від своїх пацієнтів.
     Здавалося б, усе налагодилося, справу свою знає добре - вища категорія. Живи собі спокійно. Та коли запропонували посаду головного державного санітарного лікаря району, погодилась, хоча знала, що робота ця дуже відповідальна й непроста. Та долати перешкоди, хоч на сходинку, та щоразу підніматися „вище, чогось досягати - то невід'ємна риса її вдачі. Й тут ставить перед собою мету й досягає її. Значно поліпшився стан харчоблоків у сільськогосподарських підприємствах. У більшості шкіл району протягом останніх років обпаднано внутрішні туалети. У всіх шкільних їдальнях є гаряча вода, холодильники. Зараз інфекційна захворюваність у районі є меншою за середньообласний показник. Протягом 2009-го року не зареєстровано захворювань на гепатит А. Вдвічі зменшилась захворюваність на гострі кишкові недуги. Не зареєстровано також випадків грипу АНШ1 (свинячого). Гострих вірусних захворювань у 2010 році стало більше, ніж торік, на 20 відсотків. Та тяжких випадків не було, не було й смертельних. 
     Найбільше ж занепокоєння головного державного лікаря викликають захворювання на туберкульоз. У порівнянні з 2008-им у 2009-ому році захворювань на туберкульоз в районі дещо поменшало, але турбує те, що хворіє й молодь - від 20 до 25 років. Таких випадків у нас є 4, або 25 відсотків від усіх, хто захворів на цю недугу. 
    Головний санітарний лікар, її колеги усіляко намагаються викорінити цю важку інфекційну недугу. Та розуміють, що для цього необхідна нормальна соціально-економічна ситуація в регіоні, як і в країні загалом. Зараз чимало хто опинився без роботи, відчуває нестатки. А саме бідність є благодатним грунтом для хвороб, в тому числі й таких важких інфекційних як туберкульоз. 
    Тому коли Галину Іванівну запитують, про що вона мріє нині, у відповідь, часто лунає несподіване: 
- Щоб у країні пошвидше було подолано бідність.
    Адже цій завжди доглянутій, красиво, зі смаком вдягнутій, гарній усміхненій володарчанці, як нікому, відомо, що таке бідність. Через те й занадто несміливою, навіть дещо закомплексованою відчувала себе навіть у студентські роки. Адже мама розлучилася із чоловіком, коли Галинабула зовсім маленькою. Ростила доньку сама. І хоч важко працювала все життя - спочатку дояркою, а коли здоров'я почало підводити, санітаркою в лікарні, грошей все одно хронічно не вистачало. То ж не те, що красивого, а часто-густо навіть найнеобхіднішого одягу не було. 
     Та мудра, веселої товариської вдачі проста сільська мама Валентина Михайлівна обдарувала свою єдину доньку найдорогоціннішим скарбом - вмінням наполегливо працювати, любити працю. Ще у другому класі донька могла вже подоїти дві корови. Мама працювала дояркою, донька часто до неї приходила, просила: 
- Дай я спробую!
    Мама підводила її до найспокійнішої корови, і донька потроху вчилася. У п'ятому класі вже працювала у городній бригаді, після восьмого класу - на току. Коли закінчила перший курс інституту, мама радикулітом захворіла. Треба було заробити гроші, тож пішла працювати під час літних канікул санітаркою. Після другого курсу пралею, працювала: у їхній маленькій сім'ї грошей завжди бракувало. Під час практики в інституті працювала медсестрою. Зате потім, коли приїхала з дипломом лікаря у Володарську райлікарню, ніякі труднощі не лякали. Бо у медицині пройшла самостійно усі сходинки - від санітарки до головного санітарного лікаря. 
І з людьми Галина Іванівна легко ладить теж, мабуть, тому, що мама щедро поділилася з дочкою не тільки пра-цьовитістю, а й своєю життєрадісністю, оптимізмом, прагненням робити добро.
    - Нехай не оцінять мого вчинку, та я все одно його зроблю, бо інакше совість замучить, - якби побільше наших співвітчизників так міркували, давно б в Україні були спокій, добробут і благополуччя. 
    Що ж, не всім, на жаль, щастить на по-справжньому люблячих мам і добрих, чуйних, мудрих вчителів. Галині Іванівні в цьому поталанило. У їхньому класі навчалася дівчинка-сирота. Коли вона закінчувала школу, класний керівник з 5-го по 10-ий клас Антоніна Едуардівна і перша вчителька Олена Дмитрівна склалися і купили цій дівчині красиве вбрання на випускний вечір. А перша вчителька 0. Д. Заброда порадницею, прикладом і подругою стала Галині Іванівні на все життя. Їхній клас для неї, випускниці педінституту, був першим, з яким почала працювати. Грала із своїми першокласниками у сніжки, бо хотіла, щоб вони побільше рухалися, аби рости здоровими. А на ставок підуть, вчителька так вміла розвинути їхню, дітлахів, фантазію, що очерет раптом перетворювався на величні гори, вигадливої форми дерево - на слона. Приємно згадувати нині солідному керівникові свої шкільні роки, добрих своїх вчительок. Антоніни Едуардівни, на жаль, вже немає в живих. А з першою своєю вчителькою її колишня учениця й досі часто розмовляють по телефону, спілкуються, коли Галина Іванівна буває на своїй малій батьківщині. Навіть на ювілейний день народження п'ять років тому разом з мамою приїздила привітати і перша вчителька Олена Дмитрівна, і найперша шкільна подруга Лариса, теж нині лікар-терапевт. 
    Багато друзів у Галини Іванівни і на Володарщині, яка давно стала для неї рідною. Щастям вважає зустріч на своєму життєвому шляху таких людей, як Тетяна Сергіївна Бабушкіна, Тамара Миколаївна Малишок - колег і подруг, багатьох інших, кого сьогоднішня ювілярка шанує і щиро любить. В одному з віршів, присвячених знаючим лікарем і обдарованою людиною Т. М. Малишок, є такі слова: «Та нехай же тепло, що комусь дарувала, зігріва її дні і майбутні літа». Нехай здійсняться ці добрі побажання. 

С. ЗІНОВ'ЄВА // Голос Володарщини.-2010.- 20 лютого

Категорія: Портрет сучасника | Додав: genamir (10.08.2010)
Переглядів: 671 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2016