Право виховувати інших йому дало саме життя - Портрет сучасника - Портрет сучасника - Каталог статей - Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2
П`ятниця, 09.12.2016, 16:33

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Наш Антон [1]
нарис
Іванова Р.П. [1]
Кожна зустріч - диво відкриття
Лариса Мокринська: «Іду до дітей з радістю» [1]
Уляна Остапчук: Математика і діти - це кредо, що вже не змінити [1]
Портрет сучасника [47]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:16:33


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1300
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 7
Гостей: 7
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Портрет сучасника » Портрет сучасника

Право виховувати інших йому дало саме життя
Дмитро Трохимович Миколаєнко з Рудого Села уже відзначив своє 70-річчя. Він, як і переважна більшість його ровесників, прожив непросте життя. Саме на дитячі роки випало найбільше випробувань: війна, нелегкі повоєнні роки - розруха, нестатки, голод, холод з раннього дитинства, важка напівсирітська праця. Не пам'ятає свого батька: коли народився маленький Дмитро, того забрали в армію. Згодом водія Рудосільської МТС направили на війну з фінами. А вже на початку 1940-го сім'я отримала похоронку. 
- Батько, - розповідає Дмитро Трохимович, - родом був з Лобачева, з великої, працьовитої, заможної сім'ї. Адже дід Микита Іванович вмів лад давати господарству та привчати до життя і праці своїх дев'ятеро дітей. Коли розпочалася колективізація, йому районні активісти запропонували очолити місцевий колгосп та проводити розкуркулювання «заможних селян». Проте мудрість і порядність батька взяли гору, однак через відмову ак-тивісти забрали від сім'ї нажите добро і за кілька годин розібрали дощенту хату, господарські споруди, відібрали оней, корову та реманент. Тож ім'я змушена була переселитися в сусідній хутір, нині село Нове Життя. Там, на околиці села, біля лісу в бік П'ятигір дід зі старшими синами викопали в крутому схилі гори землянку, в якій сім'я пережила страшні роки голодомору, причому завдяки працелюбству діда та бабусі Ярини всі дев'ятеро дітей залишилися живими. В 1937 на цьому пагорбі збудували хату. Другий за віком син, Трохим Микитович, ще зовсім молодим хлопцем закінчив курси шоферів і в 1936 році вже працював водієм в Рудосільській МТС. В цьому ж році він познайомився з місцевою молодою дівчиною Степанидою Зубчевською, з котрою невдовзі побралися. А в лютому 1938-го народився син Дмитро. 
     Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, трирічний Дмитро з мамою жив у Рудому Селі. Невдовзі дізналися, що діда з меншим сином німці арештували за спробу пошкодити німецький танк, що стояв у полі. Діда Микиту відправили в київську в'язницю, де потім у Бабиному Яру він був розстріляний, а сина Івана погнали на каторжні роботи до Німеччини. 
     І ще одна подія в житті Дмитра Трохимовича, пов'язана з Новим Життям, закарбувалася в пам'яті назавжди. 
- Десь наприкінці 1943 року, коли вже мені йшов шостий рік, - розповідає Дмитро Трохимович, - мама вирішила провідати зі мною бабусю Ярину. Коли прийшли втомлені після далекої дороги, бабуся була заклопотана і все промовляла: «Ой, дітки, як ви прийшли несвоєчасно, адже німці будуть оточувати село, робитимуть облаву на партизанів в навколишніх лісах». Напередодні місцеві партизани тут застрелили німецького солдата, що навідувався до молодої жінки. Старший поліцай Красовський заспокоював селян: «Не тікайте, вам від німців нічого поганого не буде». А молодший поліцай попередив, щоб тікали, бо будуть розстрілювати й палити село. За те цього поліцая через кілька днів розстріляли, а його сім'ю в с. Черепинці повністю знищили, навіть вагітній дружині розпороли живіт і вона в муках померла. Ми ще не встигли відпочити з дороги, як в хату забіг най-менший син Михайло. Захекавшись, він прокричав: «Німці з пагорбів оточують село». Після цього бабуся зі своїми дітьми та нами, прихопивши з собою необхідні речі, побігла лісом в бік села П'ятигори. За нами бігло ще чимало людей, але німці з собаками встигли їх перейняти.
    Нам, напевне, повезло, що хата була крайньою від лісу. Пам'ятаю, як мама мене тримала за руку, а я із заплющеними очима біг по снігу разом з нею. В лице та очі боляче било гілля. До ночі ми дісталися П'ятигір, потім пішки протягом доби через Тетіїв, Кашперівку дійшли всі додому в Руде Село. 
Минуло багато років після цієї події. Дмитро Трохимович, працюючи військовим керівником Рудосільської середньої школи, щорічно здійснював походи зі своїми вихованцями в Нове Життя, де відвідували пам'ятник та місце поховання безневинно розстріляних та спалених фашистами у трьох сільських хатах місцевих жителів. А влітку 1978 року Дмитро Трохимович разом зі своїм колегою С. К. Чернієм, військовим керівником Березнянської середньої школи, до того ж його вчителем, бо Семен Кирилович в повоєнні роки вчителював у Рудосільській середній школі і навчав учня Дмитра, побували в Новому Житті. Вони відвідали місцеву, похилого віку жінку Тетяну Циганенко, котру в той страшний день 1943 року німці та поліцаї також вважали розстрі¬ляною та спаленою. Жінка повідала страшну історію.
    ...Післяобідньої пори в той страхітливий день 23 грудня 1943 року німці та поліцаї оточили село, зігнали всіх жителів до трьох сусідніх хат скраю села, біля кладовища. А це в основному жінки, діти та старі чоловіки і діди, бо молоді були на фронті та в партизанах. Півдня в цих оточених німцями хатах лунали одинокі постріли. Це поліцаї стріляли селян в потилиці і складали на купи трупи посеред хат. Одна з таких хат належала саме Тетяні Циганенко. Вона хоч і заховалася у комірчину, поки стріляли інших, проте поліцаї зробили обшук після завершення розстрілу, витягли її зі схованки, та, поставивши обличчям до великої купи вбитих людських тіл, вистрелили в потилицю. Але завдяки товстому каракулевому коміру зимового пальта куля зменшила вбивчу силу, тож жінка була лише важко поранена і знепритомніла. Завершивши чорну справу, поліцаї вийшли з хати, коли вже почало сутеніти підпалили солом'яну стріху з усіх боків. Хата вмить спалахнула. Отоді Тетяна прийшла до тями і виповзла в сіни, а потім і на вулицю. Німці та поліцаї відійшли подалі від хати, а важко поранена жінка відповзла далі в садок і заховалася поміж дерев і кущів., втративши при цьому свідомість. Лише вночі Тетянин брат Федот Веретільний, який був у партизанах, знайшов непритомну сестру і разом з партизанами доставили її в П'ятигори до знайомого ветеринарного фельдшера, який і врятував жінку. Після цього страхіття Тетяну Циганенко лікували понад десять років від психічної травми: адже двоє її ще маленьких дітей були тоді розстріляні і спалені в своїй хаті. В 1956 році Тетяна Циганенко повернулася в рідне село, збудувала хату, де й доживала свій вік самотньою. 
    Свої шкільні роки Дмитро Трохимович пам'ятає добре. З теплом згадує свою першу вчительку Катерину Федорівну Гетьман, пам'ятає своїх вчителів, директорів шкіл. Важко було вчитися в післявоєнний період. Залишившись з мамою, вже з 9-ти років ранесенько ходив з нею на ферму. Мама працювала дояркою, а щоб трохи більше заробляти, брала доглядати ще групу телят. Тож син допомагав їй, бо треба було будувати хату, адже їхню стареньку оселю зносили через розширення території колгоспної ферми. Канікули з першого до останнього дня проходили на роботі в колгоспі. 
    - Все доводилося робити, - згадує Дмитро Трохимович. - Кіньми в жнива тягати жатку, перевозити безтаркою зерно. А скільки перевіз глини, піску, каміння, коли будувалися ферми, комори та інші колгоспні будівлі! Пізніше, коли з'явились в колгоспах автомобілі, омріяним заняттям сільських школярів було стати вантажником. А ще коли деякі водії давали покерувати автомобілем. Це було найвищою насолодою для сільських підлітків. По десять-дванадцять ходок за день робили, перевозячи пісок або каміння на будівництво колгоспної комори. А вантажити ж доводилося вручну. За роботу з дитячих років до призову в армію Дмитру Трохимовичу зарахували 9 років колгоспного трудового стажу. 
    Після закінчення школи він вступає до Полтавського льотного училища. Тоді він і його ровесники виховувалися на патріотичних бойових традиціях. В душі кожного юнака був свій прообраз героя. Але сталась прикра історія - інструктор льотчиків-винищувачів, виконуючи тренувальний політ, розбився, а групу курсантів розформували і відправили по домівках на реабілітацію. Після деяких вагань Дмитро через місяць виявив бажання йти на строкову службу у військово-морський флот. Спочатку зі своїми земляками Миколою Кучером з Володарки, Павлом Кіліхевичем з Володимирівки та ще з кількома хлопцями з Рудого Села й Рубченок потрапляють в навчальну частину Балтійського флоту. Після навчання, в травні 1958 року, молодого моряка Дмитра Миколаєнка направили на базу Північного флоту в м. Сєвероморськ, де він проходив службу на ескадренному міноносці «Отзывчивый». 
    Служба на флоті загартувала молодих хлопців, стала свого роду університетом життя, випробуванням на міцність, взаємовиручку, міцну дружбу, дисципліну. 
    - Шторми в Баренцовому та Північному морях не йдуть ні в яке порівняння, - зауважує Д. Т. Миколаєнко, - з штормами в Керченській протоці, які останнім часом показують по телебаченню, де баржі, танкери та суховантажі тонуть та стають некерованими екіпажами. Напевне, це через халатність, невміння капітанів та 
команд працювати в таких умовах. Бували у нас під час штормів такі миттєвості, що навіть виникала думка: більше не побачимо рідної землі. В штормову погоду, яка інколи тривала по 3 - 4 доби, стотридцятиметровий міноносець кидало з хвилі на хвилю, як сірничок, з верхньої палуби все змивало, а мінні доріжки (це рейки, по яких вагонетками транспортуються важкі морські міни), зривало і гнуло, як звичайні дротики. Корабельна обшивка навіть в деяких місцях тріскала, а весь корабель стогнав і гудів, як жива істота. В такі дні всі члени екіпажу не могли їсти, обличчя ставали зеленими. Але життєдіяльність корабля та його команди витримувалась завдяки залізній дисципліні та дотриманні чітких команд капітана та офіцерів.
    В багатьох походах, які здійснював міноносець в парі з крейсером, побував старшина групи управління артилерійською стрільбою бойової частини міноносця Д. Миколаєнко. В морях Баренцовому та Північному, Північному Льодовитому океані, доходили до островів Нової Землі та Франца-Йосифа, острова Ведмежого, поблизу якого в 1961 році зато нула атомна підводна лодка «Комсомолець» - в той час наймогутніша в Радянському Союзі. Побував у всіх військових портах Прибалтики, біля берегів Швеції, Данії, Норвегії. 
 За військову службу Дмитро Трохимович має багато відзнак, грамот, нагород. Після армії мріяв вступити в сільськогосподарський інститут, вабила професія агронома. Але спортивні досягнення на флоті, відмінна характеристика, з десяток грамот, двадцять шість подяк, з них три від командуючого Північним флотом, напевне, внесли свої корективи у мрії. Після демобілізації в 1961 році йому запропонували працювати вчителем фізичного виховання в Рудосільській школі. На той час школа почала завойовувати передові позиції не тільки в районі, але й області. Тут запроваджувався передовий досвід не тільки навчально-виховного проце-су, але й трудового виховання. Досвід виробничого навчання, створення виробничих бригад Рудосільської середньої школи заслуговував уваги не тільки в області, а й в республіці. В школі сформувався високопрофесійний, згуртований педагогічний колектив однодумців на чолі з директором В. В. Кравчуком. 
    Тож ще недавній випускник цієї школи вагався, чи зможе він нарівні працювати з колишніми своїми вчителями. Адже в характері Дмитра Трохимовича ще з дитячих років було життєве кредо - за що б не брався, де б не працював, бути в числі кращих, будь-якій справі віддаватися сповна. З теплотою згадує свого першого наставника на педагогічній ниві Станіслава Митрофановича Остапця, котрий був дуже розумною, грамотною людиною, гарним старшим товаришем. 
    Розуміючи, що потрібні знання та освіта, в 1962 році Дмитро Трохимович вступає на заочне відділення престижного Київського державного інституту фізичної культури та спорту, де навчається разом із знаменитими спортсменами, зокрема, футболістами А. Бібою, Й. Сабо, 0. Базилевичем, В. Каневським, Ф. Медведем, борцями І. Богданом, М. Шмаковим. 
    Через короткий час учні Рудосільської школи під керівництвом Дмитра Трохимовича на районних, обласних спортивних змаганнях займають призові місця, виграють міжрайонні спартакіади. Найпрестижнішою грою в учнів стає волейбол. В 1963 - 1964 роках шкільна команда займає друге місце в обласній першості. А в 1965 році юні волейболісти стають чемпіонами Київщини, перегравши в фіналі команди спеціалізованих спортивних шкіл Ірпеня, Броварів. В 1969 році рудосільські школярі знову повторюють свій успіх, стають чемпіонами області, перегравши в фіналі знову ж таки юних волейболістів з Броварів. 
    У 1970 році в середніх школах країни ввели обов'язковий курс початкової військової підготовки для учнів 9-10 класів. Організовувати цю важливу справу в Рудосільській школі районний відділ освіти доручає офіцеру запасу Дмитру Миколаєнку. Новопризначений військовий керівник школи за короткий термін створює базу для занять військовою підготовкою, облаштувавши спортивно-стрілецький тир, кімнату для збереження зброї, військовий кабінет. Обласний інспектор генерал-лейтенант В. Царенко, перевіряючи готовність шкіл області до впровадження нової шкільної дисципліни, високо оцінив зразкову підготовку Рудосільської середньої школи в цій справі. А старшокласників наче хтось підмінив: всі намагалися ходити підтягнутими, у випрасуваному одязі, охайними, з акуратними зачісками, начищеним взуттям. В кожного юнака для уроків військової підготовки та стройових занять була офіцерська сорочка з краваткою зеленого кольору. Всі намагались брати приклад зі свого вчителя, який завжди був охайним, чисто виголеним, у випрасуваній, начищеній формі морського офіцера. У Дмитра Трохимовича завжди був залізний принцип - висока дисципліна, охайність, відповідальність, причому незалежно чи на уроці, чи в позаурочнии час. Його суворого погляду наче й боялися, а насправді більшість учнів цей погляд завжди поважали, а у хвилини послаблення його примружені, блакитного кольору очі випромінювали лише тепло і доброту характеру цієї людини. 
    В Рудосільській середній школі військово-патріотичне виховання зайняло чільне місце. Команди школи на чолі зі своїм військовим керівником в той час у популярних військових іграх «Зірниця», «Орлятко» часто перемагали в районних змаганнях та відстоювали честь району на обласних змаганнях, завойовуючи призові місця. Старшокласники з великим бажанням брали участь в п'ятиденних зборах і військових таборах, що влаштовувалися на базах Рудосільської, Лобачівської середніх шкіл та військових полігонах Великополовецька і Білої Церкви. За військово-патріотичне виховання Дмитро Трохимович в 1973 році отримав звання «Відмінник народної освіти», пізніше був нагороджений двома грамотами Міністерства освіти УРСР, а в 1978 році орденом Трудового Червоного Прапора (до речі, таку нагороду отримували одиниці серед вчителів області). З-поміж вчителів Дмитро Трохимович відрізнявся організаторськими здібностями, почуттям відповідальності за будь-яку доручену йому справу. Протягом десяти років очолював профспілковий комітет, 15 років обирався секретарем партійної організації школи. Коли в 1982 році розпочали будівництво нової школи, він як партійний секретар докладав зусиль, організовував вчителів, учнів та місцевих жителів на допомогу будівельникам. Лише з липня 1984 року ними в три зміни було відпрацьовано 3,5 тисячі вихододнів. В останні дні перед 1 вересня будівельники здавали приміщення нової школи в експлуатацію. До пізнього вечора прибирали та облаштовували класні кімнати і кабінети новими меблями та навчальним обладнанням, приводили в порядок територію. А вже з самого ранку 1 вересня 1984 року щасливі та раді стрічали учнів та багатьох гостей на відкритті нової школи. 
    В 1985 році, коли директора школи В. В. Кравчука провели на пенсію, очолити школу запропонували Дмитру Трохимовичу. Після деяких вагань він дав згоду. Хоча й раніше йому пропонували очолити Гайворонську середню школу, а потім Володарську № 2, не дуже його приваблювала адміністративна робота, більше любив працювати зі школярами на уроках та в позаурочнии час, організовувати різні заходи, походи, змагання. 
Очоливши школу, він продовжив прекрасні традиції у навчанні та вихованні. За його керівництва школа тричі ставала переможцем змагання між школами району, виборювала перехідні прапори.
В 1996 році Дмитро Трохимович пішов на заслужений відпочинок, маючи 37 років педагогічного при 48 роках загального трудового стажу, отримавши на той час мізерну пенсію - 49 гривень з копійками.
     - Людяність, відвертість, принциповість Дмитра Трохимовича завжди притягують до себе людей, - говорить про свого наставника та колегу по вчительській праці сільський голова Віталій Борисович Федорчук. - Його активна життєва позиція допомагає сільській громаді й сьогодні. 

А. Бевзюк. - Голос Володарщини. - 19 лютого 2008 року

Категорія: Портрет сучасника | Додав: genamir (28.07.2010)
Переглядів: 633 | Рейтинг: 2.3/3
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2016