— Чи були у Вашому житті труднощі, котрі навчили співчувати іншим?
    - Серед людей мого покоління навряд чи кому пощастило уникнути навіть не труднощів, а таки справді страж-дань. З лихвою було їх і в моєму житті. Адже народився у 1939-ому році у селі Хомутець Брусилівського району на Житомирщині. Батьки-селяни були працьовитими. Та статків, як і переважна більшість людей тоді, не мали. Батьки були віруючі, співали у церковному хорі, молитви знали. Тож і я, ще в школу не ходив, а вже багато молитв знав. Першою молитвою, яку вивчив, була «Отче наш». 
     Скільки разів я читав цю молитву під час Великої Вітчизняної, що тривала з 1941 по 1945 рік! Й тоді, як під час жахливих стріляний сиділи у погребі. Й того дня, як побачив раптом: над нашою грушею летить велика чорна пляшка. Пролетіла вбік, метрів 300, і раптом щось гупнуло. Побіг туди з іншими хлопчаками... Той жах і нині перед очима: мертві, закривавлені чоловік, жінка і п'ятеро дітей. Одне, найменше дитя, жінка й мертва міцно притискала до грудей. Як йшла повз рівчак сім'я, так від бомби, що здалася мені чорною пляшкою, всі й загинули. 
     Багато чого довелося побачити. У нашому селі була передова. Нас вивезли у райцентр, Брусилів. Повернулися - всі шибки у вікнах нашої хати вибиті. Під вікном замаскована, закопана гармата, фотографії розкидані на снігу. А ікона Святителя Миколая як стояла на покуті, так і стоїть. Позакривали вікна ганчірками, так і жили доки війна не закінчилася. Запам'яталося, як німці тікали на мотоциклах з колясками. 
Раділи, звичайно. У 1946 пішов у школу.
 
    - Люди старшого покоління розповідають, що в 1947-ому році було голодно. 
    - Це не вигадка. 1947-ий для нашої сім'ї, односельчан був дуже важкий. Пам'ятаю, з двоюрідною сестричкою ходили на торф'яні залежі з мішечком - кінський щавель збирали. Мама змішувала цей щавель з половою з проса й пекла млинці. Недобрі вони були на смак, та їли. 
    Тоді ж, весною у 1947-ому, з мамою ходив копати городи людям. Зарплата за таку роботу - мерзла картопля, яку викопували, коли копали городи, і двічі їсти давали. Я зараз дивлюся на дітей семи-восьми років, маленькі. А я ж теж був таким, коли копав городи людям за ту мерзлу картоплю й скромну їжу. 
Поробив кілька днів, пішов у школу. А мама продовжувала копати. Після школи зайшов до хазяїв, де вона працювала. Мама каже:
- Миколо, сідай, зараз їсти будемо.
- А він що, працював? - обурилася хазяйка.
    Мама заплакала, не сіла за стіл, й ми пішли додому. А у мами ж дуже хворий, свого часу перебитий хребет був. Спина боліла, та мусила батрачити за мерзлу картоплю. Та більше, ніж від важкої роботи спину й руки, пекло душу жорстоке, хамське ставлення людей, таких, як та «справедлива» хазяйка. 
Тоді ж, у 1947-ому, 12 вересня, на Олександра Невського, наша сім'я переїхала у Червону Мотовилівку, що на Київщині. Свою хату продали, там купили. На той час тато вже після війни повернувся. Біля Києва легше було прожити. Хоча наскільки легше? Ввечері ми з татом їхали в Київ чергу за хлібом займати. Станем вдвох кілька разів у чергу - певний час були з хлібом. Потім знову їдемо. Тато на заводі «Більшовик» у Києві працював, гроші отримував, все-таки легше було.
     А щоб хати обігрівати, жінки в ліс ходили, за сухим гіллям. Мама через хвору спину не могла цього робити, ходив у ліс з жінками я. Назбираю гілля, зв'яжу. Вони піддадуть мені на спину, несу. Сніг саме танув, ноги грузнуть, черевики мокрі, хлюпають. Потім ревматизм давав і дає про себе знати. А раз лісник мотузки порізав, гілля те сухе пошкодував. Прийшли додому ні з чим. Добре сусідка, що на заводі працювала, трохи обрізків принесла. Нагріли піч, у маленьку пляшечку налили керосину, як лампадка засвітилася, закутались на печі. Я читаю - дуже любив читати, а мама слухає. Мама грамотна була, 3 класи закінчила, й мене навчила по-слов'янськи читати. І я третьокласником вже читав богослужбові псалми у церкві. 

    - А вчителі не сварили, що школяр у церкві прислужує? 
   - Як не сварили? Кожного понеділка на лінійці перед всією школою суворо говорили: 
- Микола Сичевський вчора читав псалми у церкві. Так «склоняли» мене й сина місцевого батюшки. Так він
перестав ходити в церкву. Сміються ж! А я витримав. Ніхто мене не примушував, священик ніяких гостинців не давав. Тільки у стихар - церковний одяг - мене вдягали, коли прислужував. Та я з радістю ходив до церкви. Ні в піонери, ні в комсомол не вступав. Тільки на шкільні свята мені галстука одягали, бо я співав гарно.
Потім у сусідньому селі батюшці прислужував. Він гарно до мене ставився, та й далеченько те село було від нашого. Знайомі не бачили. Зате місцевим дітям було цікаво.
    -  Пішли, маленького попика побачимо, - казали одне одному. Їм було цікаво - я у стихарі, з кадилом. Ніколи такого не бачили. Та, мабуть, моє покликання вже тоді давало про себе знати. Я завжди ходив до церкви - й коли після 7 класу у ремісничому училищі вчився. Й коли потім два роки у Києві на мотоциклетному заводі працював. Хоч і втомлювався. Адже вставати доводилося о 5-ій годині ранку, щоб поїздом їхати у Київ, а там ще двома трамваями до заводу. А було ж лише 17 років. Потім працював молотобойцем у кузні в Жулянах, згодом електрослюсарем, старшим електрослюсарем електролабораторії сільенерго. 
І де б не був, завжди ходив до церкви. На роботі мене завжди питали, коли яке релігійне свято. Бо я все знав.

   - А чому ж не вступили одразу в семінарію? 
   - Про семінарію я думав і раніше. Та на все воля Божа. Коли час прийшов, тоді й поїхав у Ленінград вступати в семінарію. У Ленінграді співав у Преображенському соборі. Зачислили мене одразу на другий курс, оскільки напам'ять знав всі молитви, грамотно читав по-слов'янському. Гарно вчився. 

   - А чому приїхали саме в Ожегівку? 
     - У Ожегівці на той час саме не було батюшки, вільна парафія. Митрополит направив мене сюди у 1972 році на практику. Свято-Покровська церква с. Ожегівка побудована ще у 1884 році. З 1933 до 1941-го в ній була комора. З 1941-го вона діюча, та батюшки хто рік, хто два попрацюють, і виїжджали. Тому й не прагнули привести в ній все до ладу. 
    Коли я був ще на практиці, всередині, де все чорно було, ми пофарбували двічі. І зовні раз. Правив служби. 
Коли поїхав закінчувати навчання, люди говорили:
- Ми вас будемо чекати.
    Хіба можна було обманути їхню віру? Ще під час навчання 14 жовтня, на Покрову, приїхав, відслужив три служби. А постійно настоятелем Ожегівської Свято-Покровської церкви я з 19 грудня 1972 року, безперервно. 
Іконостас новий поставили, електропроводку нову провели, огорожу спочатку дерев'яну, тепер бетонну зробили. Тоді в Ожегівську церкву приїжджали люди й з Володарки, Логвина, Пархомівки, Городище-Пустоварівського, інших сіл. Адже лише 2 церкви було в районі, зараз їх всього 19.

   — А благочинним Ви скільки років? 
   - Вже 17. 

   — Що побажаєте людям у непростому сьогоденні? 
   - Щоб люди не гонилися за славою, грошима, а віру в Бога мали в душі, любов до ближнього. Язиком то всі вірять, а на ділі... Люди вищих посад із свічками у церквах стоять, щоб їх бачили. А треба в душі вірити, і робити добро. Казати ж одне, а робити інше - це протистояти собі. 

— Миколо Михайловичу, а що ви любите ще у житті?
- Музику люблю. Природу дуже люблю. Коли у лісі бачу пляшки, сміття, стає боляче. Адже ліс, трава - все
це Боже створіння, яке паскудити гріх. Дуже люблю гриби збирати. Взагалі світ наш прекрасний. Тільки цінувати, берегти його потрібно.

   — Коли Вам зустрічаються не дуже хороші люди, як Ви реагуєте? 
   - У мене в житті немає поганих людей. Не буває, щоб довго сердився. Трапляється скипів, і простив. 

    — Двоє дівчат на знімку на стіні поруч з Вами, хто вони? 
   — Мої дочки. Вони вже дорослі. Ірина живе у Києві, Наталя - в Одесі. Обидві мають по троє дітей. Тож у 
мене б онуків. Вже й правнучка є, Іринка, третій рік їй. Дочки, онуки приїжджають, я їх дуже люблю, завжди їм дуже радий. По можливості провідую їх.

    — Здоров'я, Миколо Михайловичу, Вам і Вашим рідним. Гарного сонячного настрою, довгих, щасливих, оточених людською шаною і любов'ю, років! 

С. Зінов’єва.- Голос Володарщини.- 17 жовтня 2009 року