Середа, 23.10.2019, 16:54

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Учнівська творчість [16]
Методичні матеріали [14]
Сторінками книг [27]
Аматорська творчість [19]
Письменники-земляки [20]
Уроки літератури рідного краю [13]
Фольклор регіону [1]
Новорічні свята [5]
Свята літнього циклу [5]
Рослини-символи [12]
Вишивка [7]
Жанри фольклору [17]
Міфологічні персонажі [38]
Українська кухня [3]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:16:54


Останні надходження
[23.11.2018]
Галина Литовченко «Через всесвіт путівцями» (0)
[23.11.2018]
Галина Литовченко "Дитячі розваги" (0)
[06.11.2018]
Галина Литовченко "Зібрані розсипи" (0)
[06.08.2018]
Оппоков Євген Володимирович. До 75-х роковин від дня страти (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1400
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Літературне краєзнавство » Вишивка

Українська вишиванка
У барвисто-мінливому національному строї впродовж віків наша українська вишиванка і досі залишається бажаною в чоловічім та жіночім вбранні. 
Цю сорочку наші пращури вважали оберегом.
    А чи вміємо ми сьогодні прочитати грамоту мудрості наших бабусь, карбовану нитками на довговік? 
Світогляд наших пращурів був достатньо таємничий, отож "мову" вишитої сорочки ми сприймаємо здебільшого як сукупність візерунків, гру кольорів, майстерність вишивальниць. Але ж гаптований комір, вишиті полики (вуставки), рукави, погрудки (пазуха), гаптований мереживом і вишивкою долішній край сорочки (поділ, подолок), - не примха художньої уяви рукодільниць. Це зворушливе послання символів, яке сягає сивої давнини.
    Ромби, хрестики, лінії, кружальця, складені у візерунки - все це було прагненням людини зласкавити добро, обійти лихо. Геометричний та рослинний орнаменти, а також зооморфний (стилізоване зображення тварин та птахів) гармонійно сусідять один з одним, хоча кожна їх деталь має свій голос. Хвиляста чи ламана лінії - не що інше, як безкінечність життя. 
    Досить поширені у вишивці виноград, баранячі ріжки. Колись давно баранами та вівцями розраховувалися замість грошей. Відтоді, мріючи про достаток, люди малювали на писанках, вишивали баранячі ріжки як символ багатства. 
    Та чи не найбільше старалися вишивальниці, зображуючи квіти. Адже червона калина - символ цнотливості, барвінок - немеркнучого життя , яблучне коло - кохання. Люди відображали в шитті те, що бачили довкола себе і свято вірили, що, перенесене з любов’ю на сорочку, воно довго оберігатиме від хвороб та лиха. 
Україна знає близько ста способів вишивання та мережки. В 20 столітті найпоширенішим стало вишивання хрестиком.
   Колись до весілля дівчині треба було вишити сорочку собі й нареченому. Тож і сиділи над полотном довгими зимовими вечорами, на досвітках, на вечорницях. 
   Перша сорочечка, яку мати вишивала дитині, зберігалася аж до появи онука, якому також вишивали сорочечку подібним узором. Це мало принести йому щастя, а роду - продовження... 
   Українська сорочка була джерелом інформації: дивлячись на неї, з розташування на ній узорів, відмінностей у крої, із кольорів ниток можна було дізнатися, звідки вона, кому належить, ким вишита. 
Як правило, жіноча й чоловіча українські сорочки мають розріз спереду. Для молодої матері, яка годувала дитя, під складками такої сорочки робилися на лінії грудей ще два поздовжні розрізи.
   Цікаві враження залишив у своїй книзі "На Україні", виданій 1903 року , французький учений барон Де Бе. Наприкінці 19 століття він побував на Харківщині, Катеринославщині, Полтавщині та Київщині. Де Бе із захопленням та подивом відзначає, що в українському народі дуже люблять квіти, тому вони оточують його повсюди - в житті, поезії, а надто - у вишиванні. Особливо постеріг барон витонченість смаку в жінок, гармонію і багатство кольорів у витворах народного мистецтва. 
   Серед сестер-сорочок чи не найяскравіша сорочка з Івано-Франківщини, яка називається "гуцулка". А от на Вінничині були "чорнянки" та "білянки". Перші (лише з чорним геометричним рисунком) носили літні жінки, другі (вишиті здебільшого червоним) полюбляли молодиці. 
   Ще вишиванку наші бабусі називали "українкою", в ній виходили заміж і берегли її, як святиню. Під час війни ховали в вузлику в потаємних мїсцях... 
   Збереглися перекази, що в битві з татарами між Серетом і Збручем полягло чимало наших воїнів. Вийшли жінки на долину їх шукати, а там, на чорнім полі - білі тіла захисників. Відтоді в Борщівському районі на Тернопільщині, як пам’ять про загиблих чоловіків, як свою розчахнуту навпіл душу, гаптують жінки чорним по білому. 
І звуться ті сорочки "борщівками"...
   А от там, де пороги на Дніпропетровщині, з’явилася колись лоцманська чоловіча сорочка з вишитою не лише пазухою, а й рукавами. 
   Та серед чоловічих найбільш поширена "чумачка" - сорочка з низеньким стоячим коміром і вишитою пазухою. У таких сорочках наші прадіди їздили в Крим по сіль - чумакували. 
   Зворушливе походження має сорока "полуботківка" В книзі письменника Івана Волошина "Прекрасне живе вічно" розповідається , що в 40-х роках після розкопки могили українського гетьмана Павла Полуботка було виявлено, що на небіжчику добре збереглася вишивана сорочка. Візерунок згодом виставили в музеї. Він так сподобався, що його стали вишивати всюди. Здобув візерунок визнання і на міжнародних ярмарках. А вишиті ним сорочки стали називатися "полуботківками". 
    Наскільки старанна, працьовита дівчина, можна було визнати по сорочці. Варто лише глянути, як визирає з-під плахти її долішній край. Чим довший і пишніше вишитий, тим достойніша наречена чи молодиця. 
В старовинних сорочках рукави "збиралися на пухлики" - рівненькі , добре затягненіі так з ’єднані з плечовим швом, щоб ні вузличка! Здебільшого змережували "городками" та "зубцями" обов’язково парної кількості - щоб усе життя в парі бути. А ще в кожен "зубчик" вкладали ниточку, щоб чоловік дому тримався. На рукавах після пухликів вишивали квіти голівочками догори- щоб гордо носити сорочку...
   За червоною стрічкою, протягненою в петлях вишитого коміра чоловічої сорочки, можна пізнати парубків. Такі стрічки дарували нареченим дівчата. А серед гурту жінок на всяких ярмарках, народних гуляннях можна було здогадатися, хто з них незаміжня. 
    Якщо пояс-крайка був зав’язаний спереду кінцями донизу - перед вами дівчина, якщо ззаду або ліворуч - молодиця. Ще один знак: якщо на жінці червоний очіпок, то вона вдова, не від того, аби вийти заміж. 
А придане дівчатам готували змалечку: потроху-потроху, а там дивись - і повна скриня добра! А сорочок - то десятка зо два - запас заледве не на все життя. І годилися вони під безрозмірну плахту чи так само із запасом пошиту спідницю на всі випадки: коли був стан тонкий й коли жінка дитину чекала, й коли малого годувала, й коли поправлялася, й коли худла, й коли до весілля йшла, й коли в останню путь споряджали...
Нині мало хто знає давно складені приповідки про сорочку. А в них стільки гордощів, любові й пошанування:
Пізнають хлопці і в драній сорочці, аби полики вишиті.
   У наших хазяйок та по сто сорочок, а у мене одна - біла щодня. 
   До речі, українська сорочка завжди біла. Це її національний характер. Тому саме про білу сорочку, її цнотливу чистоту, свіжу святковість найбільше приповідок: 
К Великодню сорочка хоч і лихенька, аби біленька.
Як мати рідненька, то й сорочка біленька.
   ...Переповідають такуі історію: у Токіо, під час одного з концертів української капели бандуристів, слухачів зібралося чимало. Та виступи сприймали стримано... Тоді відомий японський композитор Гоо Кітагава, котрий вів концерт, пішов за лаштунки, вдягнув вишиту українську сорочку й знову вийшов на цену... Всі присутні встали... Наша вишиванка справила свою магічну дію... 

Історія української вишивки
   Вишивка, як вид мистецтва, виник давно. Але хто і коли самевперше здогадався втілити в узори красу рідної природи, свої переживання та відчуття, ми ніколи не зможемо довідатися. На жаль, тканини та нитки недовговічні, тому наука не може точно визначити час виникнення цього мистецтва. Зразки найдавнішої вишивки у музеях Європи відносять до V ст. н. е., а пам’ятки української вишивки збереглися лише за кілька останніх століть. 
   Дані археологічних розкопок, свідчення літописців імандрівників минулого доводять нам, що початки мистецтва вишивання на території, яку займає сучасна Україна, сягають сивої давнини і розвиток його не переривався ніколи - починаючи з незапам’ятних часів і до наших днів. 
   Наприклад, у часи Київської Русі мистецтво художньої вишивкидуже високо цінувалося. Сестра Володимира Мономаха Анна-Янка організувала в Києві, в Андріївському монастирі, школу, де молоді дівчата вчилися вишиватизолотом і сріблом. 
   Археологічні розкопки підтверджують значне поширення вишивання у стародавньому Києві: на фібулах і срібних браслетах XIII ст.зображено постаті в сорочках з широкими вишиваними манишками. 
В Іпатіївському літописі від 1252 р. говориться, що князьДанило Галицький під час зустрічі з королем був одягнений в кожух, обшитийзолотими плоскими мережками.
   На рубежі XVI-XVII ст. починається могутня хвиля відродження української культури, розвитку різних видів мистецтва, в тому числі й вишивання. Арабський мандрівник Павло Алеппський, який у 1654 та 1656 рр.проїздив через Україну, описуючи побут українців, зазначав, що у дочокуманських міщан та київських вельмож головні убори гаптовані золотою ниткою. 
   В умовах патріархального укладу сільського життя з натуральними формами господарювання більшість речей домашнього вжитку здебільшого виготовлялася господарем та його сім’єю. Майже в кожній хаті ткали полотно і шили з нього одяг. А вишивка була найпоширенішим способом прикрасити тканину. Вишиванням на Україні займалися майже виключно жінки. Для цієї роботи використовувалась кожна зручна нагода: досвітки та вечорниці, на які дівчата збиралися довгими осінніми та зимовими вечорами, і години відпочинку від польових робіт - навесні та взимку. 
    Готуючись вийти заміж, кожна дівчина, як правило, повинна була мати багато різних вишиванок. Більш заможні дівчата готували собі по 50, 80, а іноді і по 100 сорочок з тонко виробленого полотна: для буденної роботи,свята, посагу, на весілля, навіть на смерть, тобто для потреб протягом усього життя. Дівчата змагалися між собою в доборі узору, у загальній композиції елементів орнаменту, в майстерності вишивання. Одяг був свого роду характеристикою майстерності дівчини, її працьовитості. Поганою нареченною вважалася та дівчина, яка не оволоділа цією майстерністю змалку. В одній з народних пісень сестра радить братові кращу обраницю, вказуючи на її перевагу: 
Вона вміє шити-вишивати
І гарних пісень співати.
   У XVIII-XIX ст. майже в усіх поміщицьких господарствах та при монастирях існували майстерні художньої вишивки, вироби яких не лише використовувалися для власних потреб, а й частково йшли на продаж. Саме тому жіночий одяг оздоблювався надзвичайно гарно. Кольорова плахта, вишита старанно підібраними ніжними тонами, яскрава корсетка, яскрава шовкова попередниця, барвиста вишивана сорочка - в такому одязі дівчина виглядала мальовничо, нагадуючи букет живих квітів. Звичайно, не всі дівчата в той час могли дозволити собі мати одяг з тонкого полотна, бідні одягалися в сорочки з грубого полотна, але за оздобленням їхній одяг не поступався перед одягом багатших. 


Орнаменти українських вишиванок
    За мотивами орнаменти вишивок бувають геометричні (абстрактні), рослинні, зооморфні (тваринні). 
Геометричні орнаменти притаманні всій слов’янській міфології. Вони дуже прості: кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії,хрести.
   В основі рослинного орнаменту лежить прагнення перенести у вишивку красу природи. В українській вишивці часто використовуються такі мотиви, як "виноград", "хміль", "дубове листя","барвінок" тощо. Деякі з них несуть на собі відбиток стародавніх символічних уявлень народу. Так, мотив "барвінку" є символом немеркнучого життя, узор "яблучне коло", поділений на чотири сектори, з вишиванням протилежних частин в одному кольорі - символом кохання. 
    У вишивках зооморфних (тваринних) орнаментів зображуються кінь, заєць , риба, жаба ; з птахів - півень, сова, голуб, зозуля; з комах -муха, метелик, павук, летючі жуки. У подібних орнаментах виступають у різноманітних, часто химерних сплетіннях заячі та вовчі зуби, волове око, коропова луска, баранячі роги тощо. 
Вирішальний вплив на характер орнаментальних мотивів мають різноманітні вишивальні шви, так звані "техніки", яких відомо в Україні близько ста. Окремі вишивальні шви характерні тільки для тих чи інших етнографічних районів України, а деякі зустрічаються також у інших народів.
   Складна техніка "низі" з її різновидами ("занизування") дійшла до нас з глибини віків. Ймовірно, що колись вона була панівною, а може, й єдиною технікою. Вишивальні шви, виконані в цій техніці, в наш час широко відомі по всій Україні, але найчастіше використовуються у вишивках Поділля. Вишивці в цій техніці притаманні специфічні форми та колір. Вишивки Поділля зберегли в собі певні елементи давнього орнаменту: вони переважно чорного кольору з невеликим вкрапленням теплих кольорів - червоного, жовтогарячого й жовтого. 
Техніка "занизування" поширена також на Волині. Вона повністю імітує візерункове човникове ткацтво. До найдавніших належить також техніка "заволікання", що наслідує перетикання на ткацькому верстаті і дає суворо геометричні візерунки. Найбільш поширена вона на Поліссі та в деяких районах Карпат.
   Методи вишивання на зразок ткання спостерігалися в різних етнографічних зонах ще в XIX ст., але пізніше плоскі стібки на зразок ткання витісняються поверхневим вишиванням: "хрестиком","гаптуванням" тощо. 
Для Чернігівщини та Київщини найхарактернішими старовинними швами є "набирування" - це шви, що шиються зліва направо дуже дрібними стібками і нагадують бісерні вишивки. Орнамент чіткий, простий, завжди геометричний.
   Майже по всій Україні відома техніка "вирізування", що комбінується із "лиштвою". Вирізування виконується білими та сірими нитками, на Поділлі - кольоровими. Ця техніка поєднувалася з іншими способами вишивання. 
Українській народній вишивці притаманні також інші шви: стебнівка, верхоплут, кучері, вирізування, мережка тощо, які раніше часто поєднувалися в одному узорі. Так лиштва з мережками або вирізуванням дає один з художньо найдосконаліших типів вишивки, що був особливо поширений на Полтавщині, Київщині та Поділлі.
На початку XX ст., вищеназвані техніки дещо витісняються швом "хрестик". Це, безумовно, менш складна техніка, узори хрестиком, звичайно вишиваються дещо грубіше, ніж зволіканням або низзю. Проте окремі майстри досягають в техніці "хрестик" значних мистецьких ефектів.
   Чи не найяскравішим втіленням багатого і розмаїтого мистецтва народної вишивки є біла вишивана сорочка - невід’ємна складова частина народного вбрання як жіночого, так і чоловічого. 
 Вишивана сорочка була характерною ознакою кожної місцевості, і порівняно легко відрізнити полтавську від подільської, гуцульську від поліської тощо. Вони розрізняються орнаментом, технікою виконання та гамою барв.

Категорія: Вишивка | Додав: genamir (15.11.2010)
Переглядів: 10201 | Рейтинг: 3.0/5
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2019