Ми проаналізували близько півсотні байок В.Дідківського і виділили їх певну жанрову різноманітність [додаток 8]. Найчастіше В.Дідківський звертається до жанру власне байки, наслідуючи класиків – Л.Глібова, Є.Гребінку, П.Гулака-Артемовського та ін. Але в деяких байках ми зустрічаємо зосередженість більше на моралізаторській частині, тому виділяємо їх як байки-притчі. Також є значна кількість байок, яка тяжіє до найгострішої сатири, що інколи навіть переростає в сарказм. Такі байки є байками-епіграмами. У В.Дідківського зустрічаємо й кілька коротких байок-жартів, форма яких дещо відмінна від усталеної структури байки (інколи відсутня мораль), але котрі мають глибокий афористичний зміст.
Тематика байок досить різноманітна, та майже в усіх відчувається виразне соціальне спрямування. Власне, й оригінальність байкарської творчості Володимира Дідківського в тому, що він зумів осучаснити класичні езопівські сюжети, загострити конфлікт, відійшовши від доброзичливого висміювання суспільних вад до їх жорсткого сатиричного викриття. У полі зору поета як звичайні українці, так і „вищі верстви” – бізнесмени, чиновники всіх рангів, аж до народних депутатів.
Свої байки В.Дідківський писав, починаючи зі „славнозвісних” часів застою, коли за „криве словечко” проти влади можна було поплатитися свободою, а може, й головою. Отож правду життя доводилось ховати під „личиною алегорії” (така вже доля всіх байкарів). Окрім того, завдяки інакомовленню, казковій образності й неповторності байка справляє надзвичайно сильний вплив на читача.
Писати сатиру – справа непроста і почасти ризикована. Письменнику треба мати неабияку сміливість, щоб „змастити дьогтем” найтяжчі суспільні болячки. Може, хоч дошкульне слово зупинить розперезаного керівника-деспота, який тримає в страху підлеглих, бо обзавівся свитою блюдолизів і підлабузників.
Цю болючу проблему автор порушив у байках „Верблюжа звичка”, „Барбос і Шавка”, „Блазні”, „Собаче керівництво”, „Шаноба”.
Мораль напрошується сама собою: а хто ж іще залишається під владою такого керівника-деспота? Та чи довго протримався б такий керівник на посаді, якби не оточував себе підлими „блазнями” і „шавками”, „Рябками на ставках”.
Та Шавці ця робота до душі: „Допомагаю не по службі, а по дружбі!..” Тільки це пояснення Шавки викликає і в автора, і в читача зневажливу іронічну посмішку. Цікаво, чи „шавки” упізнають самі себе, прочитавши цю байку? Адже, як зауважує Володимир Дідківський, „при кожному хазяїну є шавка”. А як має вислужуватись перед начальством шавка, коли вона стає „Рябком на ставці”? Тут уже й без причини будеш гавкати.
Ох і не солодко живеться працівникам у тих „державних штатах”, де є такі „гавкуни на ставках!” Та в нашому суспільстві такі от свавільні керівники, як не дивно, почуваються впевнено і безкарно на своїх посадах. Вони вважають, що своїм зухвальством і жорстокістю забезпечили собі „місце під сонцем”. Адже он як кланяються вельможі Леву з байки „Шаноба” [2,20-21] його підлеглі Ведмідь, Вовчисько, Олень, Вепр, Лисиця.
Та невтямки „панам при владі”, що шанують не їх, а „шлють уклін посаді”.
Ось як легко і просто високопоставлені чини розправляються з невгодними їм підлеглими – руками тих же підлеглих, які будь-якої миті, не задумуючись, готові догодити своєму начальству. Це явище настільки огидне, але тим не менше і досі поширене в багатьох колективах.
Володимира Дідківського обурює не лише сваволя начальства, а й оте чинопоклонство, а ще більше – синдром байдужості й покірності з боку підлеглих. Цю байдужість народу до своєї долі таврував ще Тарас Шевченко:
Дошкульно розвінчує гуморист цю покірність і послужливість юрби в байках „Гласність і риба”, „Пастухи і худоба”, „Овеча гласність”.
Автор, володіючи неабияким життєвим досвідом, запримітив, як часто відбуваються звітно-виборні збори в колективах. Про це читаємо в байці „Гласність і риба” [1,21]. Пані Видра (як влучно дібране ім’я начальниці!) довго звітувалась про те, як вона „усіх кохає і шанує”, „як їх недремно сторожує”. Коли ж головуючий Бобер надав слово бажаючим виступити, ніхто й словом не озвався.
Отож мовчали і Карась, і Линок та й інша дрібна риба, боячись стати наступними жертвами хижої Видри. І що ж? Лишили пані Видру на посаді. У кінці байки – мораль – влучна і афористична:
Дещо подібна ситуація змальована В. Дідківським у байці
„Овеча гласність” [2,23]. Пожадливий і лютий Сірий Вовк роздирає ягнят, ще й залякує їх, щоб не смів ніхто „писка розімкнуть”. Адже
...гласність – то примара,
Бекнув – і пітьма!
І отара змушена була мовчки підкоритися. Та чи врятувало це її?
Підкорилася отара...
Де ж вона? Катма!
Отож крізь алегорію байки ми чуємо авторський заклик – не коритися, не мовчати, протестувати проти жорстокості і свавілля. Адже наша мовчазна згода, отой суцільний „одобрямс” і породжує все зло в суспільстві.
Надзвичайно доречною і промовистою є в цьому плані мораль, висловлена в короткій, але яскравій і змістовній байці „Пастухи й худоба”:
Нагадаю (хоч набридло!)
Тим, хто мовчки лізе в хлів:
Не було б на світі Бидла–
Не було б і пастухів!
Ці слова перегукуються з рядками поетеси Наталки Поклад:
З нас люблять робити стадо...
А, може, ми ним і є?
Вважаємо, нам усім варто над цим замислитись.
Розділ 2.2 „Не хитруй, не мудруй, а чесно працюй”
В. Дідківського, як справжнього поета і громадянина, турбує все, що заважає Україні впевнено рухатися по шляху оновлення й демократичних змін. Про це свідчить цілий ряд байок, присвячених викриттю таких ганебних явищ, як пасивність, лінощі, байдужість народу до свого майбутнього, життя за принципом „моя хата скраю”, зневага і заздрість до ближнього, про вчорашніх „патріотів”, які хутко перефарбувались під нову владу, про тих трутнів, що присмоктались біля народної комори і пожинають плоди чужої праці, про розкрадачів народного добра і горе-чиновників, які на місцях вертять законами, мов дишлом.
Система тоталітаризму, яка упродовж багатьох десятиліть трималась на тиранії і деспотизмі, нарешті зруйнувалася. Із проголошенням незалежності розпочались у суспільстві демократичні зміни. Влада цілком перейшла в руки народу, який відтепер мав би стати господарем життя. Та його досі так уперто відучували бути господарем і натомість привчали бути лиш слугою „властьімущих”, що й тепер він не знає, що робити, як розпорядитися власним добром і чекає вказівок „зверху”. Саме про це йдеться в байках „Ярмо” [4,9-10] та „Бики” [4,40].
Воли (простий люд) звикли до ярма, і тепер, коли стара гарба тріснула, вони нарешті одержали волю. Всю принадність її автор змальовує ліричною картиною:
Майнули в степ, де все цвіло,
Нектаром сонячним налите,
Де не було ані погонича, ні пана...
Загоїлись на шиях рани...
Під світлом неба, не в пітьмі
Живуть тепер самі для себе...
Та одна біда: на шиях у волів так і залишилось старе ярмо. Отак і народу нашому – пора скинути з себе ярмо минулого, та він чогось чекає. Чи не нових погоничів? Своєрідним логічним продовженням цієї теми є байка „Бики” (алегорія та ж, що і в попередній байці).
Бики впряглися, щоб орати своє власне поле. Тягли важкого плуга, аж поки перед ними не постали „кручі” та „яруги”. Перші несподівані труднощі збили Биків з пантелику. Оперезані батогами,
Бики зірвалися притьмом,
Назад крутнули очманіло –
І налягли, аж рам’я зарипіло!..
З усього цього випливає мораль, у якій відчувається гіркий докір автора співвітчизникам:
Споконвіків
Самі собі за ворогів –
Не можем жить без батогів!
Дещо під іншим кутом зору подає В. Дідківський образ працьовитих Волів у однойменній байці [1,5-6]. Як завжди слухняні і покірні, Воли Не випрягалися з ярма,
Погоничам слухняно підкорялись:
Тягали гарби, сіяли, орали...
Та й дещицю щодня за те у яслах мали...
Та коли той мізерний заробіток (сіна копичку) „Погоничі нахабно розікрали”, „голодні Круторогі” „так заревли, що страх!” Гіпербола „від ревиська піднявся в стійлі дах” підкреслює безмежну міру протесту і обурення ошуканих Волів:
Лобами повивалювали брами,
Порозганяли всіх погоничів рогами!..
У висновку поет нагадує „усім голодним, що орють поля новим ясновельможним”: Воли та й ті ревуть,
Як ясла в них порожні!..
Отож знову ми чуємо прозорий заклик до непокори і протесту проти соціальної несправедливості.
Переважна більшість простих трудівників усвідомила необхідність демократичних змін у суспільстві й зрозуміла, що тільки самовідданою працею можна здобути краще життя для себе і для нащадків.
Натхненно працює „срібнокрила Бджілка” з байки „Бджолина втіха” [4,26] у садку, полі, на городі. Весь зібраний мед-нектар віддає людям. А для себе залишається лише „праці втіха”.
Не сприймає, як видно, автор філософської ідеї „сродної праці”, висловленої Г.Сковородою в байці „Бджола і Шершень”. Адже в суспільстві вона має ще і зворотний, суперечливий бік: бджілку (просту трудящу людину) хвалять за її безкорисливу працю, як правило, ті ледарі і трутні, які без останку ділять між собою „взяток”.
Така ж доля судилась і „маестро Півнику” з байки „Годівниця” [1,4]. На зароблені його талантом і працею крихти злітаються згори нахабні Синички і Горобчики. – Навіщо, – цвірінчать, – трудитись,
Як можна дурно поживитись?!
Як багато є в нашому суспільстві таких спритників, ласих на чуже добро. Іронічне звучання байки посилює вживання слів зі зменшувально-пестливими суфіксами: „горобчики”, „синички”, „мірочки”, „пшеничка”.
Простий трудівник, як це не прикро, сьогодні беззахисний і безправний. У нашому суспільстві виживає той, хто сильніший і нахабніший. Про це йдеться у байці „Такі закони” [4,36]:
Ягнятко розідрав голодний Вовк,
Лис Півника обпатрав у затишку,
Тхір пташенят ще в зародку потовк,
З’їв Мурчик у коморі сіру мишку...
Поцупив антилопу крокодил...
Клюють курчат безпомічних ворони...
Той виживає, в кого більше сил!..
Такі жорстокі в фауни закони...
Давно вже й ми (сказати в пору)
Живем законами природного добору!..
Та хіба ж повинно так бути в цивілізованому світі? Ні, не повинно! Ніяк не можна змиритися з таким становищем, особливо після прочитання байок „Оренда або Нові бички”, „Хижаки”, „Ведмідь-кожум’яка”, „Охоронці”, „Закономази”.
Із байки „Оренда або Нові бички” [1,17-18] постає перед нами образ так званого нового господаря, орендаря Бичка. Про те, що луг у його власність потрапив незаконно, свідчить вдало дібране дієслово з глузливим відтінком „вмудрився”. І які ж звірячі закони встановив цей дикий орендар на привласненій території:
В загін загнав телиць, корів...
Прогнав до біса косарів...
Над пасовиськом настановив Вовчиська!..
Вже й навіть кози
Без дозволу не сміли гризти лози...
Всяк змушений за сіно був платити...
Ще й за дорогу через луг здирав Бик мито!..
Ще більшу огиду викликає його огидна поведінка.
Щовечора з чужими Бугаями
З цеберка брагу пив,
А опівночі
(Як наливались кров’ю очі)
Телиць в загоні колотив...
Хвицав усіх, колов рогами...
Смішним здається намагання цього новоспеченого бізнесмена прикрити свою обмеженість зовнішньою шляхетністю:
Весь кабінет в літературі:
Бальзак, Шекспір і Меріме...
Хоча в культурі,
Звичайна річ, ні „бе” ні „ме”...
Мораль байки ще раз доводить читачеві, що ні котеджі, ні лімузини, ні червоні піджаки і краватки – жоден зовнішній блиск не зможе приховати бридкої натури так званого „нового українця”.
Вчепи хоч ріжки золоті!..
Їй-богу,
Оті „круті” –
Лиш круторогі!..
Непросто в нашому суспільстві ставати на ноги пересічному українцю. Щоб облаштувати своє господарство, відкрити свій чесний бізнес, треба подолати силу-силенну всіляких перешкод. Потрібно сплатити мита, податки в державу, та ще й постійно бути в боргу в мафіозних кланів, які швидко „накладають лапу” на кожного дрібного чи великого підприємця. Це типове явище майстерно розкрито В.Дідківським у байці „Охоронці” [4,28-29].
Ведмідь узяв шефство над пасікою, щоб не набрели сюди інші хижаки – Кабани, Вовки, Лисиці (алегоричні образи інших представників мафіозних структур). Безпорадність і розгубленість бджілок автор передає метафорою: „забились бджілоньки в тривозі”. Та що вдіють?
Трудились бджілки день при дні –
Ведмідь хропів у курені.
І зрештою така опіка закінчилась тим, що ... в сотах лиш медок заграв –
Тут охоронець не дрімав:
Цеберками нектар тягав,
Сопів, немов ковальський міх...
На осінь спорудив барліг,
Медком запасся й спатки ліг!..
Отак і збагачуються „порядку охоронці”, привласнюючи плоди чужої праці, а потім зводять за містом собі „ясні барлоги, високі аж до неба” (вдалий метафоричний зворот).
Цю ж проблему порушив автор і в байці „Ведмідь-кожум’яка” [4,34-35]. Тут уже в ролі постраждалого – Михайло (ведмідь), який очолив артіль по вичинці овечих шкур. Добра то була справа. Адже із цих шкур вони шили кожухи і „на галяві продавали, звірят у хугу зігрівали”. Та ось про цю справу „пронюхали” Шакали (уособлення горезвісних охоронців), які нав’язали свої „послуги”. А тут і Лев (персоніфікований державний посадовець) „позаздрив на достатки” і наклав на прибутки лапу у вигляді податків.
Невдовзі вже артіль
За сіль платила і за воду,
Окремо за торгівлю...
Ще й штраф за шкоду,
Заподіяну довкіллю!..
Захиріла артіль, заборгувала –
Та й лапки склала!..
І, як того треба було сподіватися, збанкрутілу артіль перебирають у свої лапи „ситенькі Вепри-кабанці”, посланці від того ж таки Лева.
Вкотре переконуєшся, прочитавши ці байки, що таки в нашій країні діють не цивілізовані закони, а скоріше „закони джунглів”. І запроваджують їх здебільшого самі ж „державні мужі”.
Вже не сміх, а радше болючу гримасу може викликати прочитання байки „Хижаки” [4,42]. Спостерігаючи хазяйнування „неситого кодла кабанів”, „свинюк восьмипудових” (такими влучними характеристиками наділяє автор нових господарів життя) виразно бачимо алегоричну і страшну в своїй суті картину розореної, розграбованої України – колись прекрасної, квітучої діброви. Гіркий висновок автора: Не буде раю в тому краї, земляки,
Де свині верховодять і вовки! –
наводить усіх нас на глибокі роздуми і кличе до дії: пора вже зупинити цих варварів.
Розділ 2.3. Проблеми політичного життя в Україні
Біда всієї України в тому, що закони (як правило, мудрі та справедливі) зазвичай не виконуються місцевими чиновниками. Кожен з них, сидячи в м’якому кріслі, прагне правити на свій аршин, як йому вигідно.
Ніхто й ніщо не сховається від спостережливого ока байкаря. Він не може обминути увагою тих спритних ділків, які під прикриттям владних структур творять беззаконня. Про це читаємо в байці „Чужа стріха” [1,19]. Сита і гладка Сіренька Мишка жила під будкою в Рябка і з ним була „на ти”. Всі її боялися й „годили їй, болячці наче”. Та ось Рябка хтось отруїв. Така йому „дяка від людей за те, що їв курей та Свинку якось розідрав...”
Господар будку розібрав...
І Мишу з’їв хазяйський кіт.
Авторська мораль застерігає:
Хто небезпечну гру веде
Під стріхою чужою,
Той вслід за мишкою піде,
Як за водою!..
Те, що лиш ескізно подається в цій байці, а саме „собача смерть” Рябка, на повну силу зазвучало в байці „Булька” [2,28]. Як і Рябко, Булька – високопоставлений чин, скоріш за все діячка державного масштабу. Це типове породження прогнилої Колоди, тобто старої державної системи. Володимир Дідківський майстерно за допомогою дошкульної іронії показує пихатість пустопорожньої Бульки.
Пливе пихата і пихтить,
Бундючиться, горить
На сонці, ніби рожа...
Та лиш подув легенький вітерець, вона лопнула і тільки сморід пустила.
Підтекст байки дуже глибокий. Скільки їх було, а може, й досі ще не перевелося у вищих елементах влади отих „бульок”, справжня суть яких постала лиш під подувом вітру демократичних змін у суспільстві. І коли лопають такі-от Бульки, тобто коли розкривається їх брудне нутро, то „носами крутить вся Європа”.
Виразне соціальне спрямування відчувається також у байці „Маркіз та Васько” [2,13]. Сюжет близький до байки Л. Глібова „Цуцик”. Хто треться в панських покоях, як Цуцик, або при коморі (тобто біля державного корита), як Маркіз, той завжди і чистенький, і ситий. А дворовим Рябкам чи бродячим Васькам хоч весь вік каторжно трудись, то ні шани, ні багатства не матимеш. Така невтішна мораль об’єднує ці дві байки.
Але невже немає нікого, хто б заступився за просту людину? Чому нема? А депутати? Саме вони покликані відстоювати інтереси трудящих у найвищому органі влади. Якими ж постають народні обранці під прискіпливим оком сатирика В.Дідківського? Певна річ, багато з них справді вболівають за народну справу і гідні похвали за свою невтомну працю. Але сьогодні мова не про них. Під сатиричний приціл потрапляють ті, у кого слово розходиться із ділом, хто пробрався до чинів виключно заради задоволення власних амбіцій.
Про те, як входили в довіру до електорату так звані кандидати в депутати йдеться в байці „Вовчик-братик” [4,31]. Всім відомий хижак Вовчисько дивно змінив свою поведінку: „перестав... споживать м’ясиво”, став вегетаріанцем, більше того, „кумом Вівцям став і сватом”. Тож і обрала його овеча отара своїм депутатом. Мовляв „про овечок вовк подбає...” Мораль байки влучна і сповнена їдкої іронії. Справді, краще й не скажеш, ніж як перефразувати відоме народне прислів’я: „Дбає, як вовк про овець”.
Зате як комфортно почуваються депутати під „дахом” недоторканості. Можна дозволити собі все – навіть „наплювати на всі закони”. Адже Зайцеві із байки „Заячий імунітет” [2,44] все сходило з рук. Він жив, „як сам хотів” і „давно забув про страх”, міг лаятись із хижаками, навіть Лева міг „послати” – одним словом „плював на всі лісові закони”. А все тому, що був той Заєць депутатом”. У байці відчувається прихований сарказм через змалювання невластивої героєві поведінки. Адже Заєць, якого ми у фольклорі звикли бачити полохливим, раптом стає „крутим”, отримавши депутатську недоторканість. Природно, це не може не викликати в читача обурення: як можуть ті, що пишуть закони, безцеремонно порушувати їх?..
І ось, нарешті, настали часи демократичних змін: Україна стала незалежною. Але чомусь замість прогресивних перетворень ми спостерігаємо руїну. То чому ж людям не стало краще жити? Відповідь на це питання дає байка „Фарбований Лис” [4,25]. Усім відомо, як хитрий Лис дорвався до влади – перефарбувався.
Був червоний – скнів голодний,
А коли злукавив,
Пив напої благородні,
Панські їв потрави!..
Тут відчувається прямий натяк на те, як колишні відчайдушні захисники комуністичних ідей після 1991 року одразу „перефарбувалися” у демократи, аби залишитися при владі. Ті події перегукуються із більш сучасними, коли більшість представників владних структур, особливо місцевої влади, колишні противники Помаранчевої революції, після її перемоги одразу стали „помаранчевими”. І ось тепер вони розкошують, зовсім не думаючи про народ і державу, у якій все більше поширюється безлад. Так, саме оці „фарбовані лиси” і гальмують поступ уперед, саме вони не дають втілитись у життя ідеям Помаранчевої революції. І автор байки гірко констатує:
Нині в кожнім регіоні
Лис фарбований на троні.
Часом до владного керма вдається проштовхнутися і порядній талановитій людині. Пригадаємо, скільки творчих людей – поетів, прозаїків, акторів перебували і перебувають нині на міністерських посадах чи творять закони, сидячи в залі Верховної Ради. Вони здебільшого сумлінно і досить результативно виконують свої обов’язки. Здавалось би, все добре. Та, виявляється, є гіркий зворотний бік. Саме про це – байка „Талант і керівництво” [1,43-44].
Сім’я пернатих звільнила з посади Дятла „за зловживання різні влади”, а натомість благословила Солов’я – співця, таланта, лауреата. І Соловей став керувати Сороками, Орлами, „займався гніздобудуванням, насіннєзбором, птаховлаштуван-ням”. І досяг у цьому великих успіхів:
Став схожий ліс на райський сад!..
Всі задоволені були таким начальством,
Бо щезли лицемірство і зухвальство...
Чого ніколи в лісі не бувало...
І все було б добре, та в лісі... „пісень не стало”.
Закерувався Соловейко-неборак...
А був який мастак!..
Ці останні рядки руйнують загальний мажорний тон байки. Напрошується запитання: чи потрібні такі жертви? Адже як буде жити ліс без солов’їних пісень? У кінці байки автор робить невтішний висновок:
І в нас отак:
Де „дятли” не виконують обов’язки свої,
Так мусять клопотати солов’ї!.. Байка „Партоманія” (влучний авторський
неологізм!) [2,30]
розкриває ще одну болячку нашого суспільства. У радянські часи, щоб не
прогнівити Лева (вождя), у „царську партію” конче мусив вступити „усякий звір”.
Та
Лев добра нацарював –
І хвостом лиш помахав!
(Тут, певно, йдеться про
комуністичних лідерів). А звірі опісля ніяк не могли поділити влади. От і заснували
Льоха – партію „свинячу”,
”Вовчу” – Вовк, Осел – „ослячу”,
Дереза свою – „козину”,
Комашня ще й „комашину”...
І слід би ще додати, що кожна з
них б’ється за „місце під сонцем”. Мораль байки автор вкладає в уста старого
пастуха Микити:
Вже ж і в нас до біса партій!
Лиш чого вони всі варті?..
То біда була одна,
Нині ж партій, мов лайна!
І ще дотепнішим є застереження:
Обережно слід ходити,
Щоб нікуди не вступити!
Риба псується,
кажуть, з голови. А яка ж позиція простого народу? Як пересічний громадянин пристосовується
до нового життя? Зазвичай його позиція обмежена і поміркована, як у персонажа
попередньої байки – діда Микити. Та чи цього достатньо? Чи ж можна сьогодні
жити за горезвісним принципом „моя хата скраю”? В Дідківський категорично не
сприймає цього постулату. Свідченням того є байки „Свиняче гасло”, „Про пельку
та земельку”, „Коти і риба”.
У байці „Свиняче гасло” [1,38] Льоха навчає
діток:
З’їдайте все, що є в кориті...
Не залишайте ані трохи...
Бо ви потрібні людям ситі!..
Така собі невеличка баєчка схиляє до глибоких роздумів.
Були колись і ми щасливі
Такій свинячій перспективі... –
моралізує поет.
А й справді, у
минулі десятиліття народ думав про одне: аби сито жити, тяжко працювати,
віддаючи зароблене на збереження державі. А вона усім тим легко поживилась. То
чи варто було дбати лиш про те, щоб насититись? Ми ж не свині, отож можемо
підняти очі до неба!
Вражає
поета-сатирика і хиже, споживацьке ставлення людей до землі (байка „Про пельку та земельку” [4,38]). В алегоричних
образах Мишки, яка „волочить... по зернині пшеничку в темну дірку”, Ховраха,
який „схопив у комірчині ячменю мірку”, Кіз та Зайців, що „скубуть озимі”,
Кабанців, що „в кукурудзі... жирок нагулюють на зиму”, а також численного
пташиного роду, який клює, довбе „неспіле жниво”, автор натякає на людей, що
прагнуть бути лише споживачами, а працювати на землі не хочуть. В. Дідківський
порушив тут надзвичайно болючу соціальну проблему – проблему українського села,
яке вимирає, оскільки молодь їде в міста і на землі нікому працювати.
Цікава, мудра і
актуальна байка „Коти і рибка” [4,44]. Її нехитрий
сюжет приховує в собі глибокий підтекст. Ледачі два коти добряче зголодніли,
тягнучи невід вздовж Росі, адже їм „господар не давав і хліба скибки”. Тому
вони і мусили „вмочить хвости”.
Впіймали кільканадцять коропів,
Линочків, окунів...
Та ще маленьку рибку...
І не просту,
А Золоту!
(Ледачому щастить завжди).
Звісно, Рибка пообіцяла виконати
всі їхні бажання, аби лиш вони її відпустили. Та у Котів було одне бажання...
За мить на жовтому піску
Прозора хвиля пустотлива
Перемивала хвостики й луску!..
Мораль проста:
Ледачого кота
Не звабить Рибка Золота.
Суть цієї байки
в тому, що Золота Рибка – це наша незалежність, яку народ здобув відносно
легко. Але це був лише початок. У людей з’явився шанс здійснити свою мрію,
побудувати демократичне і справедливе суспільство не лише для себе, а й для
наступних поколінь. Проте кожен прагнув задовольнитись лише малим... І гарна
ідея потонула в череві ледачого люду.
Розділ
2.4. Алкоголізм – болюча проблема українців
Чи можна думати
про незалежність держави, коли значна частина суспільства з головою потонула в
алкогольній залежності? Ця трагедія торкнулася багатьох сімей, де чоловіки, а
часто й жінки, забуваючи про відповідальність перед дітьми, пропивають заробіток,
прирікаючи їх на злиденне існування.
Про те, як
стають п’яницями, автор повідав нам у байці „Коняча згуба” [1,32‑33]. Просто треба
потрапити у момент спраги на такого „друга”, який підкаже, як її втамувати. Так
трапилось із довірливим Гнідком, якому Свиня порадила напитися замість води
браги. І як не бридко було Коневі, та все ж „здолать несила спрагу” І він
До корита нахилився,
Насмоктався... і звалився
Просто мордою у брагу!..
Не впізнать було Коня:
Не Гнідко – бридка Свиня!..
Правда, неприваблива картина?
Певно, що багато хто, прочитавши цю б
