- Оце заробила трохи грошей, щоб у Київ та з Києва вистачило. Поїду, постою біля будинку, хоч на мить, а синочка свого таки побачу... 

       Як хотіла, так і з 'їла 

     Надії вже сорок п'ять, а й досі не одружена. І не те, щоб розлучена там чи вдова - просто весь вік живе самотньо. І вродою Бог не обділив, і розумом. "А все через матусю!" - подейкують люди з її села, лихословлячи при цьому. 
    Траплялися Наді женихи - гарні хлопці й не дуже, старші, ровесники, навіть молодші. Бувало й так, що чорною "Волгою" (а це був найшикарніший автомобіль за радянських часів) якийсь підполковник приїздив... Усі облизня спіймали. 
   Може, Наді й хотілося заміж, але мати її... О, вже яга так яга! І згоду дасть, бувало, та тоді як заведе, як затужить: "На кого ти мене залишаєш?! Та я для тебе ночей не досипала, ласого шматка ніколи не з'їла, батька-п'яницю прогнала, іншого в хату не привела!" А Надька - безхарактерна. Кинеться матері на шию: "Нікого, - мовляв, - окрім тебе, найріднішої, мені не потрібно, ніколи я тебе не залишу!" 
    Нежонаті чоловіки, бувало, поглядів не можуть відірвати від Надьки-красуні. Та час нещадно віднімає вроду, здоров'я. Ось-ось Надя стане схожою на тих бабусь, які, стоячи біля магазину та жалісливо дивлячись їй услід, кажуть про Ті матір: "От, відьма стара! Як хотіла свою доньку з'їсти, так і з'їла!" 

     От тепер ми удвох 

    - Знайомтеся: моя люба доня, моя невістонька! - сивоволоса худорлява жінка кивнула в бік жінки молодшої, хоча теж, як то кажуть, у "літах". - Тепер ми оце зійшлися, щоб мені не нудно було самій вік доживати. 
   - Так-так, спрацювала давня наука мамина, - посміхнулася жінка молодша. 
     А потім вона, з мовчазної згоди старшої, почала свою розповідь: 
   - Заміж я вискочила молодою, відразу після школи. Чоловік, правда, вже інститут закінчив, інженером працював на заводі. У мене лише мама була - удвох жили, і він також жив лише зі своєю мамою. Ну, пішла я жити до нього. А ось її, - жінка кивнула у бік сивоволосої супутниці, - ніяк не могла "мамою" назвати. Свекрухою кликати якось незручно, то я її називала на ім'я й по батькові. Це дуже дражнило чоловіка. Він і мою маму став називати то тещею, то так само - на ім'я й по батькові. 
    Ще й синок наш єдиний на світ не з'явився, як гиркатися почали. І причин для сварок, чесно кажучи, майже не виникало, але всякий хотів, щоб ото його було зверху... 
    Нападу я на нього, він закриється з мамою в її кімнаті й скаржиться на мене. Скаже мені чоловік щось різке та неприємне, то я, бувало, й пізнього вечора через усе місто вже до мами своєї поспішаю. Виплачуся там досхочу, а на ранок таки ж додому. 
   Синочок народився - ще гірше стало. Вже деякі, з дозволу сказати, "доброзичливці" то мені, то чоловікові радили розірвати шлюб! Та хіба ж розірвеш його, хіба розлучишся, коли кохаєш? А хлопчик нас ще більше якось поєднав. Це з одного боку. З іншого ж - сварки почастішали, спалахували з-за якої дрібниці. Моя мама мене жаліє, його ж - за свого синулю стоїть горою. А в кімнаті, де ми мешкали, вже, здавалось, дідьки рогаті по кутках сидять. 
    Якось я поверталась з прогулянки по магазинах, і синочок зі мною в колясці. Гульк, а в дверях квартири записка: "Залишаю вас назавжди, живіть щасливо", - написано рукою моєї свекрухи! Тут і чоловік з роботи вернувся.  Божечку мій! Що тоді було! "Це ти маму з власної квартири вигризла!" - репетував чоловік, а тоді заридав-заплакав, як мала дитина, наговорив мені такого... Одним словом, потім уже більше від нього подібних слів ніколи не чула. Ну, я вибігла з квартири простоволоса, в автобус вскочила, поїхала до мами. Підіймалася на знайомий четвертий поверх, ковтаючи сльози, натискую кнопку дзвінка, і... тут мені й дух перехопило: стоять у дверях обидві - рідна моя матінка разом зі свекрухою. "Бігом додому! - гримнула мама. - Чоловік, дитина, мабуть, голодні, а ти скаржитися прибігла!" Свекруха, щоправда, повелася привітніше, провела мене до дверей під'їзду і пояснила, що тепер, мовляв, перебралася до свахи назавжди, обидві ж бо пенсіонерки. Попросила, на прощання, щоб у гості приходили лише втрьох. І, головне, щоб ніяких скарг... Ні від кого! 
    Відтоді чверть століття вже минуло. Моя мама рідна померла п'ять років тому, а чоловіка минулого року поховала -таки загнав його передчасно в могилу клятий Чорнобиль - він у мене в перших лавах ліквідаторів був, царство йому небесне. Синочок у Білоцерківському "сільгоспі" навчається, з гарною дівчиною познайомився. Оце рік по батькові справили, то вони й одружилися. А я тепер безробітна - вільний птах. Виходити заміж удруге? Пізнувато. Та й де кращого знайдеш, ніж був мій покійний? 
    Через три дні після негучного синового весілля переїхала я до маминої квартири, до другої, значить, своєї мами. І, знаєте, від того пам'ятного вечора я її свекрухою жодного разу не назвала. Тепер ми удвох, мабуть, назавжди. Чекатимемо онуків. 
 - І правнуків! - весело додала сивоволоса жінка, обіймаючи за плечі свою доню-невістоньку. 

       "Хай ваша хата буде проклята!" 

    Стара Маруся, як стала вдовою, переписала і свою половину будинку на сина, котрий уже був одружений років з п'ятнадцять, мешкав у прибудові з боку невеличкого городу. Відверто кажучи, син саме цього й хотів, бо якось натякнув матері, що сестри, мовляв, мають гарних, забезпечених чоловіків, а йому, бачите, ні з професією не пощастило, ні з дружиною. Он яка вона - маленького зросту, хворенька на додачу. Хоча люди з їхньої вулиці давали жінці більш жорстку характеристику - "ледаченька". Вже під сорок, а трудового стажу - кіт наплакав. Це ниньки на безробіття повсюдне лінощі можна списати, а колись за дармоїдство й до в'язниці запроторювали. 
 ...Років через три сусіди вже жаліли ту жіночку і її чоловіка, Марусиного сина. 
     Ні світ ні зоря — човпе Маруся на синову половину. 
 - Сідайте, мамо, снідати з нами! - припрошує невістка. 
- Та ні, дякую. Куди мені, старій, із вами, молодими?
 І не їсть нічого: шматка хліба зі столу не візьме, до страви не доторкнеться, а все сидить, усе зирить на сина, невістку та вже дорослого онука, яким аж ніяково стає і їжа несмачною здається. 
    А то притарганиться пізно ввечері: 
- Не чекали бабу? Та хто мене тепер чекає? Кому я потрібна? Я все віддала, що в мене було - більше нічого не маю.
- Сідайте, мамо, телепередачу подивіться, - говорить син.
- Дивіться вже ви самі, бо я там нічого однак не втямлю.
    Сяде Маруся в іншій кімнаті й сидить собі мовчки, тільки зітхає тяжко. Перезирнуться син з невісткою, зітхнуть і собі, а потім хтось із них або й обоє йдуть до матері, сідають поруч. 
- Може, вечеряти будете, мамо? Або чайку вип'єте? Чи того? Чарочку на ніч, аби добре спалося?
 - Ні-ні-ні! І не припрошуйте!  їжте та пийте самі, я зараз піду від вас. Нащо я вам, стара мати? 
    Маруся ще з годину сидить, зітхає. Сидять біля неї син, невістка та онук. Нарешті, полегкість - пішла - можна лягати спати. Тільки сон десь утікав, здавалося, ніби щось важке, велике, брудне й волохате лежить посеред хати, тяжким свинцевим тягарем тисне на них. 
   Якось уже двадцятилітній онук запросив до себе дівчину, може, й майбутню наречену. Батько з матір'ю, посидівши разом з ними за частуванням, раптом згадали, що треба буцімто негайно побувати в своїх знайомих, що пробудуть там аж до пізнього вечора. 
     Син обдарував тата й маму вдячним поглядом, попросив не затримуватися. І тут, як сніг на голову, - заходить стара Маруся.

- Мамо, - делікатно бере за руку її син, - Ідіть з нами, я вам дещо розповім.

-  Ідіть, мамо, - почала також просити невістка, непомітно підморгуючи свекрусі, - я там вам на подвір’ї щось показати хотіла.

- Та не моргай, не моргай до мене, як до парубка,- в’їдливо проказала Маруся. - 3 хати випихаєте, яку я вам переписала? О, дожилася! Добре, хоч батько помер: такої наруги не зазнав!

    І тут із сусідньої кімнати вибіг зблідлий на виду онук:

- Бабо! Хай ця ваша хата буде навіки проклята! Пийте вже кров з батька-матері, копи терплять, а з мене - досить!

  Онук додому не повернувся. Через два дні вибралися до друзів на квартиру син та невістка. Невдовзі випав сніг, і жодного людського сліду немає на східцях ґанку їхнього житла. Маруся туди вже не ходить. Тепер вона вчащає до сусідки-п'янички, та чарка за чаркою випиває принесену  півлітрівку самогону, терпляче вислуховує розповіді про невдячних сина та невістку, про онука-грубіяна. А коли самогон кінчається, без церемоній бере Марусю за плечі й випихає з веранди, гукаючи вслід:

- На сьогодні, бабо, досить. Завтра приходьте, то знову посидимо. Горілка у вас - люкс!