Рудосільські мотиви Лариси Масненької - Аматорська творчість - Літературне краєзнавство - Каталог статей - Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2
П`ятниця, 09.12.2016, 14:40

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Учнівська творчість [16]
Методичні матеріали [14]
Сторінками книг [24]
Аматорська творчість [18]
Письменники-земляки [20]
Уроки літератури рідного краю [13]
Фольклор регіону [1]
Новорічні свята [5]
Свята літнього циклу [5]
Рослини-символи [12]
Вишивка [7]
Жанри фольклору [17]
Міфологічні персонажі [38]
Українська кухня [3]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:14:40


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1300
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 4
Гостей: 4
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Літературне краєзнавство » Аматорська творчість

Рудосільські мотиви Лариси Масненької
Руде Село... Маленька Батьківщина,

Що потопаєш навесні в садах,

Купаєшся у співах солов'їних, —

Зорітимеш ти на моїх шляхах.

Руде Село... До тебе, як до світла,

Я поспішати буду з далини.

Як мрію я, щоб Батьківщина квітла,

А діти бачили щасливі сни.

Руде Село... Священний отчий краю,

Земля колосся щедрого і чистої води.

Де б не була в житті, та знаю:

 В моєму серці ти завжди 

Рідний край

В піснях злеліяний цей благодатній край,

Де вщерть добра й вітри хвилюють колос.

Де дивоцвітів сонячний розмай

І чистим кришталем дзвенить од щастя голос.

Для мене це - священная земля

Тут народилась я й почула рідну мову

Тут серцю миле все: річки, ліси, поля.

Бабусі казка й мами колискова.

Тож хай цвіте Володарська земля –

Земля батьків й довічна Берегиня.

Хай кожен з нас ділами прославля

Свій рідний край - найбільшую святиню!

Краса

А ви колись в захопленні були

Від квітки, що росте в саду чи в полі?

Вражала вас доглянута краса

Чи дика, викохана на роздоллі?

Цариця квітів гордо-осяйна,

Троянда пишна, квітка над квіткам

Велична і урочиста вона

З колючими і гострими шипами.

Мені ж дорожча польова краса

- Ромашка біла, скромна і тендітна.

Блищить на пелюстках дрібна роса,

Голівка нахиляється привітно.

Дитинно чиста квітка ця проcта

З тонким стеблом і листячком-руками

Хай непримітна, та не згірш, ніж та,

Що зовні гарна, а душа - з шипами.

Школа

Заквітчана великим гарним садом

Білявка-школа у зеленому вінку.

Кружляє яблунь цвіт чарівним зорепадом,

Дзвінок склика малечу гомінку.

І в дощ, і в сніг з усіх кінців села

Спішать до школи діти за знаннями.

Старанно вчаться, славлять край піснями,

А школа їм такий наказ дала:

Любити рідний край, для нього все віддати,

По правді жити і про інших дбать.

Добро робити, батька й матір шанувати

І рідну школу теж не забувать.

Ідуть роки - міцнішають пташата.

Готує всіх їх школа до польоту.

Старт у життя — це не проста робота:

Треба летіти й крил не обламати.

І відлітають з отчого гнізда

Десятки пташенят в ранкову тишу.

Верба вслід сумно вітами колише

Була вона й красива, й молода.

Натхненниця дитячих справ і мрій,

Біліє на горбочку рідна школа.

В життя нам відкриває видноколо.

Вклонюся я низенько їй!

Зорі

Зорі ясні, ви - Всесвіту діти,

Ви - бездонного неба очі.

Ви все можете зрозуміти,

Вам все видно крізь темряву ночі.

Ви - маленький ліхтарик мрії,

Ви — любові жаринка квола,

Ви - промінчик слабкий надії,

Вам підвладне усе навколо.

Ви — самотнє важке зітхання,

Ви — серденько, ніким не зігріте,

Ви - холодний подих прощання.

Зорі ясні, ви - Всесвіту діти.

Цілу вічність не бачились з Вами,

Бо ж давно залишили село..

Ви не слали мені телеграми,

І листів від Вас не було.

Цілу вічність я Вас кохала,

Мій далекий жаданий такий.

Ви не будете мій - я знала,

Бо ж любові трунок гіркий.

Цілу вічність на Вас чекала,

Все плекала надії мить.

А душа від болю все кричала

Вона й досі мене болить.

Матусі

Завжди світить мені вогник рідної хати.

Мій життєвий маяк, ясний оберіг.

В тій хатині живе добра лагідна мати.

Посріблили роки її коси, як сніг.

Скільки горя і бід довелось пережити,

Скільки виплакати сліз, недоспати ночей.

Та не вміла ніколи душею кривити

І творила добро, і любила людей.

Як те сонце ясне, віддавала нам світло,

Працювала завжди, щоб усьому дать лад.

Щоб життя молоде і буяло, і квітло..

А роки пролітали — не повернеш назад.

Поспішаю в село рідну неньку обняти,

Якнайшвидше ступити на мамин поріг

Завжди світить мені вогник рідної хати,

Мій життєвий маяк, ясний оберіг.

Одні у світ приходять для любові,

А доля інших - муки зі сльозами.

Одним життя дає вінки лаврові,

А іншим шлях з терновими голками.

Доня

Моя маленька доня підросла,

Мале дівчатко вже дорослим стало.

Такою крихітною донечка була,

Та пролетіло вже часу немало.

Як та берізка навесні, струнка,

Тендітна й чиста, як в росі лілея.

Як сонечко гарнесенька така.

Милуюся й захоплююся нею.

І прошу Бога, щоб моє дитя

Не знало ані кривди, ані болю.

Безхмарним щоб було її життя,

Щоб мало щедру і щасливу долю


Довгий час окрасою Рудого Села був панський будинок - архітектурна пам'ятка ХІХ століття, але через людську байдужість та недбалість від нього залишилася руїна. Особливо боляче дивитись на неї взимку, коли на фоні засніжених дерев залишки будинку — як чорна рана на тілі землі.

Про що задумавсь, парку-друже?
Сумуєш, що прийшла зима?
Старенький ти, самотній дуже,
І друга вірного нема.

Колись давно будинок панський
Тебе, як перло, прикрашав.
Мов красень той венеціанський,
Всіх досконалістю вражав.

Білів поміж зелені віти,
Як диво-лебідь на воді.
Приходили дорослі й діти
Ним милувалися тоді.

Тепер - зосталася руїна,
Будинку панського нема...
Про що задумавсь, парку-друже?
Сумуєш, що прийшла зима?.

Осінь у Рудому Селі
Осінь в жовтій газовій хустинці,
З фарбами і пензликом в руках
Золота червінного гостинці
Залишала в парку на гілках.
Потім збігла вниз, аж до місточка,
Пензликом майстерно провела,
Нахилила верби у рядочках
До тонкого річкового скла.
Ще травичку ледь підфарбувала
Й далі - на пташиному крилі.
Дуже гарно та святково стало
Із приходом осені в селі.

Світлій пам'яті лікаря від Бога Іванова Павла Івановича

Він не мав вихідних і не знав, що є свята,
Поспішав у завії, у дощ і пітьму.
Рятівним маяком була лікаря хата,
Рятувати людей - було щастям йому.
Він роботі віддав все життя, до останку,
Він зі смертю змагався, як справжній боєць.
Від безсоння чорнішали крила світанку,
А уста шепотіли: „Іще не кінець"...
Він, як сонця промінчик, як ніжне тепло,
Цілував діточок, що з'являлись на світ.
Поряд з лікарем їм було затишно й тепло,
Він, немов оберіг, захищав їх від бід.
Йшла про лікаря вмілого слава далеко,
Був він добрий і чесний, як правда сама.
Посміхався й співав, як вертались лелеки,
Хвилювався, що сина зі школи нема.
Вже лелеки не раз і не два повертались,
Лист жовтів і хурделила снігом зима.
Вже онуки такими дорослими стали.
 Тільки лікаря більше на світі нема

Категорія: Аматорська творчість | Додав: genamir (24.01.2010)
Переглядів: 769 | Рейтинг: 3.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2016