Четвер, 24.10.2019, 08:26

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Учнівська творчість [16]
Методичні матеріали [14]
Сторінками книг [27]
Аматорська творчість [19]
Письменники-земляки [20]
Уроки літератури рідного краю [13]
Фольклор регіону [1]
Новорічні свята [5]
Свята літнього циклу [5]
Рослини-символи [12]
Вишивка [7]
Жанри фольклору [17]
Міфологічні персонажі [38]
Українська кухня [3]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:08:26


Останні надходження
[23.11.2018]
Галина Литовченко «Через всесвіт путівцями» (0)
[23.11.2018]
Галина Литовченко "Дитячі розваги" (0)
[06.11.2018]
Галина Литовченко "Зібрані розсипи" (0)
[06.08.2018]
Оппоков Євген Володимирович. До 75-х роковин від дня страти (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1400
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Літературне краєзнавство » Аматорська творчість

Оповідання Миколи Осики

     Пропита донька

Додому Настуню тягло здорово, хоча дівчинка була досить дорослою для своїх десяти років і добре знала, що в хатині холодно, хоч собак ганяй, бо газ «відрізали» ще рік тому; що замість електричного світла блимає свічка; що до мами вчащають погані дяді, які напиваються до нестями, гидко лаються і, буває, лягають на ліжко в брудному взутті... 

     Та Настуні хотілося не дитбудинківського повсюдного гамору, а тиші, самотності, своєї, хай навіть крихітної, мов для великої ляльки, кімнатки. От вона й утікала частенько до рідної домівки, ховалася в тому запічку, де колись вони жили з бабусею Валею і де бабуся й померла два роки тому. Цього разу дівчинка втекла сюди, щоб поплакати самотиною, бо в школі хтось із хлопців-однокласників, привселюдно принюхавшись до її, загалом непоганого, маскарадного костюма Білосніжки, голосно сказав: «Лікарнею смердить!» Інший, виклацуючи мелодії на своєму мобільному телефоні, також понюхав Настуню й поважно заперечив: «Ні-і-і, пахне... будинком престарілих...». 
    ...Грюкнули й відчинилися двері, в сусідній із запічком кімнаті залунали гучні голоси. Настуня зіщулилася, зга-давши, як восени погані дяді вдерлися до неї, вирвали з рук портфель-ранець і відібрали цілих п'ять гривень сорок копійок, що лежали в гаманці. А вихователька сказала: «Не ходи більше додому, дурненька, бо ті дяді, трясця їм на голови, ще й не таке колись з тобою зроблять...». 

    Колишня військова медсестра, а нині пенсіонерка Збройних Сил, Катерина Василівна мала вже сорок шість літ. Демобілізувавшись, вона разом з форменим одягом ніби поховала всі спогади юності, втішалася чималою пенсією, переглядом телепередач вдень і вночі, читанням книг та щотижневим випіканням смачнющих пиріжків, якими залюбки ділилася з сусідами і споживала сама, від чого її осина талія почала потроху щезати. 
Жінка помітила Настуню, коли та прошмигнула в сусідську хату, відчула, що зрадливо засвербіли повіки, зво-ложилися очі. «Це ж воно зголодніло на дитбудинківських харчах, — подумала Катерина Василівна. — Віднесу кілька пиріжків, хай дитина поласує перед Новим роком, бо мати її, легейда чортова, варити-пекти давно розучилася».
    Ситні пахощі печеного тіста залоскотали ніздрі навіть крізь пасма тютюнового диму. 
— О-о-о! Встати! Стру-у-унко! Товариш старша прапорщиця до нас завітала, пиріжечків принесла! — гукнув хтось із гостей.
— Дулю з маком тобі замість пиріжечків! Де твоя Настя? — запитала Катерина Василівна матір дівчинки.
— Там, мабуть! — байдуже вказала та на двері в сусідню кімнату. — Прийде, сховається і скиглить там, хникає. Тут і самій їсти нічого, а ще й вона з дитбудинку тікає!
— Слухай, віддай її мені, хай Настя моєю буде. Ну, донькою прийомною...
— Та це вже як вона сама... І я того... У мене ж її судом забрали, материнських прав позбавили... Ти там у дитбу-динку якось домовляйся...
— Василівно! То хоч сотнягу піджени зі своєї тисячної пенсійки! Як могрич!
Катерина Василівна поволі обернулася до того, хто щойно сказав таке. Всі затихли, затамували подих.
— На, бери дві «п'ятдесятки». Взяла? А тепер слухайте всі: якщо хтось Настю хоч словом зачепить, головешку розчереплю і сама йодом замащу! Чули?!
     Жінка хотіла відчинити двері в сусідню маленьку кімнатку, але вони не відчинялися. 
«Господи! Що ж вони, чорти п'яні, там роблять з маленькою?!» — вжахнулася Катерина Василівна, вибігаючи на подвір'я. Вікно було відчинене, маленькі сліди прямували до зламаної хвіртки.
«Утекла! Врятувалася!» — полегшено зітхнула Катерина Василівна, поспішаючи додому.

     На її ошатному подвір'ї похитувала лапатим гіллям височенна ялина, яку покійний батько посадив на честь десятиліття єдиної доньки. Кажуть: ялина женихів відводить... Може, так є насправді, бо ось-ось п'ятдесят і в армії весь вік прослужила, а ні чоловіка, ні дітей... 
     «...Ой, ввижається мені, чи що? Якась біла потороча стоїть під ялиною!» — здивовано зупинилася Катерина Василівна. 
     Потороча» в костюмі Білосніжки раптом голосно заридала: 
— Що ж це вона мене?! Продала!!! Як кошеня на базарі!
— Ну-ну-ну! Годі! Тепер усе буде гаразд! Митися-купатися, потім Новий рік зустрічати! І заспокойся, не нюняй! Я тебе ніколи нікому не віддам...

     Весною Катерина Василівна найняла хлопців-пильщиків, і ялинку таки зрубали, розпиляли та вивезли геть із подвір'я. Справжня мати Настуні померла, «отруївшись сурогатами алкоголю», як написали судмедексперти після розтину її тіла. Хату Катерина Василівна вирішила не продавати: «Для онуків буде». 
Настуня бігає до школи, має мобільний телефон з вмонтованим фотоапаратом і на кожній перерві телефонує Катерині Василівні:
    — Мамочко-о-о! Зі мною все гаразд! Твоє кошенятко дуже скучило за тобою, ось тільки послухай: няв-няв, няв-няв!.. 

       Сковорідка смаженої картоплі 

     Картоплю в Степана розкуповували-розхапували відразу, щойно він, тягнучи клунок і повнісіньке відро, виходив з автобуса. Напередодні увечері Степан кожну бульбу дбайливо обтирав ганчіркою. А того дня ніби щось завадило: підходили, прицінювались знічев'я, але й кілограма не купили. 
— Сидиш, Стьопко? — почувся десь угорі жіночий голос.
— Холодно, зима не забарилась, зараз тікатиму на автобус, день сьогодні якийсь невдалий, — звично відповів він, і аж тоді підвів голову, подивився на жінку, що стояла поруч.
— Це я, я, Стьопко, ти не обізнався. Знаєш що, бери свою картоплю, пішли до мене — ось тут поруч у малосімейці живу.
    У ліфт зайшли разом. В обшмульганій, запльованій і засміченій кабінці Степан розглядав зблизька свою однокласницю Ліду: сиві пасма з-під капелюшка, худорляве обличчя, лише носик так само задерикувато пнеться вгору, ніби кепкуючи з усіх і всього. 
     На найвищому, дев'ятому поверсі вчувався сморід смаленого, чорніли закіптюжені стіни коридора. 
— Не дивуйся. Ниньки нікому й нічого не потрібно. А в квартирці затишно, ось дивися.
     Степан переступив поріг, ніяково поглянув на свої зашкарублі чоботи. 
— Проходь на кухню, Стьопо, не роззувайся.
— Тіснувато в тебе. І трохи страшно, коли з вікна вниз поглянеш, — кашлянув Степан. — Ось у мене кухня, хоч конем ганяй, та тільки ніхто там уже не куховарить...
— Це вже скільки Олюньки немає?
— Третій рік пішов...
— Царство небесне! Ну, ти сиди, а я швиденько картопельки підсмажу та попоїмо, бо вже й обідати час. До речі, скільки з мене за твою чистеньку бульбочку?
— Бог з тобою, Лідко! Ображаєш...
     Картопля вийшла підрум'янена, хрустка, духмяна. Ліда посипала її якоюсь червоною приправою, і пахощі, мабуть, сягнули донизу, аж до першого поверху. Господиня швиденько порізала ковбасу, накраяла чорного хліба, дістала з холодильника спітнілу пляшку самогону. 
— Наливай, Стьопко, ти ж мужик.
    Обоє розчервонілися на виду, стали говорючішими, згадали свою сільську школу і свій клас, раз-по-раз сумно хитали головами, бо вже ледь не половина однокласників залишили цей світ. 
— Поганкувато тобі без дітей? Сумно? Нудно? — допитувалась Ліда.
— Я б не сказав... Зате ніхто моєї смерті не чекатиме, — гірко посміхнувся Степан.
— А моєї, ти знаєш, чекають, — спохмурніла на виду Ліда. — Ну, може, самої смерті й не бажають, тільки з квартири єдиний синок сплавляє вперто.
— Квартира на тобі?
— Еге ж, чоловік покійний одержав ще на шинному двадцять літ тому. Синок пристав до якоїсь, прости Господи, лахудри. Пиячать, курять разом. А це надумалися квартиру мою продати, авто якесь дешевеньке купити, щоб таксувати, значить, заробляти гроші — обоє ж ніде не працюють.
— А тебе, матір рідну, куди?! Попід тинами блукати, чи що?!
 — Ні-і-і... Знайшли для мене «вигідну партійку» — якогось військового відставника з житлом і великою пенсією... 
    ...Зашварготів у дверях ключ, не давши договорити. На порозі постали двоє — Лідин син і молодиця з обличчям 
блідо-бузкового кольору.
— Гуляємо, Лідіє Тимофіївно? — хрипло запитала вона, косуючи очима на пляшку.
— Та ось... Однокласник завітав... Степан Іванович...
— Сільський дядя хоче в місто старістю перебратися? Хіба не вгадав? — недобре хихикнув Лідин син. — Давай, вийдемо, поговоримо.
— Говори тут, при матері!
     Молодий чоловік, умить зробившись на виду синьо-буряковим, хотів ухопити Степана за лацкани піджака, 
але відразу ж заскімлив на всю кухню: Степан вправно перехопив його руку, крутонув так, що аж хруснули суглоби.
— Вбива-а-ають! Убива-а-ають!!! — несамовито закричала молодиця.
    Вона кинулась до столу, змела на підлогу сковорідку зі смаженою картоплею, миски, чарки, хліб. 
— Ми пішли, ми пішли, — сичав син, погладжуючи суглоб кисті своєї правиці. — Та ось повернуся. І не са-а-м-м-м! І полетиш ти, кугутяра, он туди, вниз, черепушкою об асфальт!..
     Ліда та Степан мовчали довго, відколи за молодими з гуркотом зачинилися двері. 
Господиня тремтячими рукави взяла віник, почала підмітати підлогу, згрібати й викидати у відро перепсовану їжу. З її очей бризнули сльози.
— Давай так, Лідо, — Степан поклав свої важкі руки на плечі жінки. — Давай — до мене!.. Зараз! Збери клумака, ну, своє жіноче лахміття, чи пак одежу. Автобус буде за двадцять хвилин.
— Ой, лахміття того... В одну сумку влізе. Нажилася й нажила, як то кажуть, і при тій, і при нинішній владі...
     Степан мовчки дивився, як спритно метушиться Ліда, пакуючи сумку, ніби бачив її білявенькою першокласницею з двома довгими кісками, гінкою дівчиною-підлітком, розквітлою, мов пишна ружа, випускницею. 
— А це навіщо? — запитально здійняв брови, коли Ліда загорнула в пакет і всунула в сумку між одяг сковороду.
— Картоплю смажити для тебе! Геть же, бачу, захляв.
— Для нас обох. Для обох! Усмажемо! — посміхнувся Степан, легко закидаючи напхану сумку за свої могутні плечі. — Хоча вдома у нас сковорідки й свої є.
     - Вінчається раб Божий Степан рабі Божій Лідії! — виголосив незабаром у старовинній дерев'яній сільській церкві також їхній однокласник Васько, а нині поважний протоієрей — отець Василій. 
Лідин син зі своєю «цивільною» дружиною на вінчання не приїхали.
    Побачила Ліда свого одинака аж улітку, коли її викликали для офіційного опізнання тіла. 
В квартирі малосімейки кілька діб вирувала бучна гулянка. А тоді хтось із гостей шпортонув ножем у груди синову співмешканку; його ж самого, страшенно побитого, викинули з дев'ятого поверху. Ховали молодих у один день. Її десь у селі, Лідиного сина, в закритій домовині, на одному з міських цвинтарів, біля батька, на місці, яке Ліда спочатку хотіла приберегти для себе.
     Степан з Лідою відбули дев'ять днів і справили сороковини, шоб усе було по-людському. Квартиру в малосімейці виставили на продаж, та покупці все чомусь не трапляються... 

Микола ОСИКА.

Категорія: Аматорська творчість | Додав: genamir (01.08.2010)
Переглядів: 1294 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2019