Колишня військова медсестра, а нині пенсіонерка Збройних Сил, Катерина Василівна мала вже сорок шість літ. Демобілізувавшись, вона разом з форменим одягом ніби поховала всі спогади юності, втішалася чималою пенсією, переглядом телепередач вдень і вночі, читанням книг та щотижневим випіканням смачнющих пиріжків, якими залюбки ділилася з сусідами і споживала сама, від чого її осина талія почала потроху щезати.
Жінка помітила Настуню, коли та прошмигнула в сусідську хату, відчула, що зрадливо засвербіли повіки, зво-ложилися очі. «Це ж воно зголодніло на дитбудинківських харчах, — подумала Катерина Василівна. — Віднесу кілька пиріжків, хай дитина поласує перед Новим роком, бо мати її, легейда чортова, варити-пекти давно розучилася».
Ситні пахощі печеного тіста залоскотали ніздрі навіть крізь пасма тютюнового диму.
— О-о-о! Встати! Стру-у-унко! Товариш старша прапорщиця до нас завітала, пиріжечків принесла! — гукнув хтось із гостей.
— Дулю з маком тобі замість пиріжечків! Де твоя Настя? — запитала Катерина Василівна матір дівчинки.
— Там, мабуть! — байдуже вказала та на двері в сусідню кімнату. — Прийде, сховається і скиглить там, хникає. Тут і самій їсти нічого, а ще й вона з дитбудинку тікає!
— Слухай, віддай її мені, хай Настя моєю буде. Ну, донькою прийомною...
— Та це вже як вона сама... І я того... У мене ж її судом забрали, материнських прав позбавили... Ти там у дитбу-динку якось домовляйся...
— Василівно! То хоч сотнягу піджени зі своєї тисячної пенсійки! Як могрич!
Катерина Василівна поволі обернулася до того, хто щойно сказав таке. Всі затихли, затамували подих.
— На, бери дві «п'ятдесятки». Взяла? А тепер слухайте всі: якщо хтось Настю хоч словом зачепить, головешку розчереплю і сама йодом замащу! Чули?!
Жінка хотіла відчинити двері в сусідню маленьку кімнатку, але вони не відчинялися.
«Господи! Що ж вони, чорти п'яні, там роблять з маленькою?!» — вжахнулася Катерина Василівна, вибігаючи на подвір'я. Вікно було відчинене, маленькі сліди прямували до зламаної хвіртки.
«Утекла! Врятувалася!» — полегшено зітхнула Катерина Василівна, поспішаючи додому.

На її ошатному подвір'ї похитувала лапатим гіллям височенна ялина, яку покійний батько посадив на честь десятиліття єдиної доньки. Кажуть: ялина женихів відводить... Може, так є насправді, бо ось-ось п'ятдесят і в армії весь вік прослужила, а ні чоловіка, ні дітей...
«...Ой, ввижається мені, чи що? Якась біла потороча стоїть під ялиною!» — здивовано зупинилася Катерина Василівна.
«Потороча» в костюмі Білосніжки раптом голосно заридала:
— Що ж це вона мене?! Продала!!! Як кошеня на базарі!
— Ну-ну-ну! Годі! Тепер усе буде гаразд! Митися-купатися, потім Новий рік зустрічати! І заспокойся, не нюняй! Я тебе ніколи нікому не віддам...

Весною Катерина Василівна найняла хлопців-пильщиків, і ялинку таки зрубали, розпиляли та вивезли геть із подвір'я. Справжня мати Настуні померла, «отруївшись сурогатами алкоголю», як написали судмедексперти після розтину її тіла. Хату Катерина Василівна вирішила не продавати: «Для онуків буде».
Настуня бігає до школи, має мобільний телефон з вмонтованим фотоапаратом і на кожній перерві телефонує Катерині Василівні:
— Мамочко-о-о! Зі мною все гаразд! Твоє кошенятко дуже скучило за тобою, ось тільки послухай: няв-няв, няв-няв!..