Микола Осика. Пропита донька - Аматорська творчість - Літературне краєзнавство - Каталог статей - Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2
Субота, 03.12.2016, 22:45

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Учнівська творчість [16]
Методичні матеріали [14]
Сторінками книг [24]
Аматорська творчість [18]
Письменники-земляки [20]
Уроки літератури рідного краю [13]
Фольклор регіону [1]
Новорічні свята [5]
Свята літнього циклу [5]
Рослини-символи [12]
Вишивка [7]
Жанри фольклору [17]
Міфологічні персонажі [38]
Українська кухня [3]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:22:45


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1297
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Літературне краєзнавство » Аматорська творчість

Микола Осика. Пропита донька

Та Настуні хотілося не дитбудинківського повсюдного гамору, а тиші, самотності, своєї, хай навіть крихітної, мов для великої ляльки, кімнатки. От вона й утікала частенько до рідної домівки, ховалася в тому запічку, де колись вони жили з бабусею Валею і де бабуся й померла два роки тому. Цього разу дівчинка втекла сюди, щоб поплакати самотиною, бо в школі хтось із хлопців-однокласників, привселюдно принюхавшись до її, загалом непоганого, маскарадного костюма Білосніжки, голосно сказав: «Лікарнею смердить!» Інший, виклацуючи мелодії на своєму мобільному телефоні, також понюхав Настуню й поважно заперечив: «Ні-і-і, пахне... будинком престарілих...».
...Грюкнули й відчинилися двері, в сусідній із запічком кімнаті залунали гучні голоси. Настуня зіщулилася, зга-давши, як восени погані дяді вдерлися до неї, вирвали з рук портфель-ранець і відібрали цілих п'ять гривень сорок копійок, що лежали в гаманці. А вихователька сказала: «Не ходи більше додому, дурненька, бо ті дяді, трясця їм на голови, ще й не таке колись з тобою зроблять...».

Колишня військова медсестра, а нині пенсіонерка Збройних Сил, Катерина Василівна мала вже сорок шість літ. Демобілізувавшись, вона разом з форменим одягом ніби поховала всі спогади юності, втішалася чималою пенсією, переглядом телепередач вдень і вночі, читанням книг та щотижневим випіканням смачнющих пиріжків, якими залюбки ділилася з сусідами і споживала сама, від чого її осина талія почала потроху щезати.
Жінка помітила Настуню, коли та прошмигнула в сусідську хату, відчула, що зрадливо засвербіли повіки, зво-ложилися очі. «Це ж воно зголодніло на дитбудинківських харчах, — подумала Катерина Василівна. — Віднесу кілька пиріжків, хай дитина поласує перед Новим роком, бо мати її, легейда чортова, варити-пекти давно розучилася».
Ситні пахощі печеного тіста залоскотали ніздрі навіть крізь пасма тютюнового диму.
— О-о-о! Встати! Стру-у-унко! Товариш старша прапорщиця до нас завітала, пиріжечків принесла! — гукнув хтось із гостей.
— Дулю з маком тобі замість пиріжечків! Де твоя Настя? — запитала Катерина Василівна матір дівчинки.
— Там, мабуть! — байдуже вказала та на двері в сусідню кімнату. — Прийде, сховається і скиглить там, хникає. Тут і самій їсти нічого, а ще й вона з дитбудинку тікає!
— Слухай, віддай її мені, хай Настя моєю буде. Ну, донькою прийомною...
— Та це вже як вона сама... І я того... У мене ж її судом забрали, материнських прав позбавили... Ти там у дитбу-динку якось домовляйся...
— Василівно! То хоч сотнягу піджени зі своєї тисячної пенсійки! Як могрич!
Катерина Василівна поволі обернулася до того, хто щойно сказав таке. Всі затихли, затамували подих.
— На, бери дві «п'ятдесятки». Взяла? А тепер слухайте всі: якщо хтось Настю хоч словом зачепить, головешку розчереплю і сама йодом замащу! Чули?!
Жінка хотіла відчинити двері в сусідню маленьку кімнатку, але вони не відчинялися.
«Господи! Що ж вони, чорти п'яні, там роблять з маленькою?!» — вжахнулася Катерина Василівна, вибігаючи на подвір'я. Вікно було відчинене, маленькі сліди прямували до зламаної хвіртки.
«Утекла! Врятувалася!» — полегшено зітхнула Катерина Василівна, поспішаючи додому.

На її ошатному подвір'ї похитувала лапатим гіллям височенна ялина, яку покійний батько посадив на честь десятиліття єдиної доньки. Кажуть: ялина женихів відводить... Може, так є насправді, бо ось-ось п'ятдесят і в армії весь вік прослужила, а ні чоловіка, ні дітей...
«...Ой, ввижається мені, чи що? Якась біла потороча стоїть під ялиною!» — здивовано зупинилася Катерина Василівна.
«Потороча» в костюмі Білосніжки раптом голосно заридала:
— Що ж це вона мене?! Продала!!! Як кошеня на базарі!
— Ну-ну-ну! Годі! Тепер усе буде гаразд! Митися-купатися, потім Новий рік зустрічати! І заспокойся, не нюняй! Я тебе ніколи нікому не віддам...

Весною Катерина Василівна найняла хлопців-пильщиків, і ялинку таки зрубали, розпиляли та вивезли геть із подвір'я. Справжня мати Настуні померла, «отруївшись сурогатами алкоголю», як написали судмедексперти після розтину її тіла. Хату Катерина Василівна вирішила не продавати: «Для онуків буде».
Настуня бігає до школи, має мобільний телефон з вмонтованим фотоапаратом і на кожній перерві телефонує Катерині Василівні:
— Мамочко-о-о! Зі мною все гаразд! Твоє кошенятко дуже скучило за тобою, ось тільки послухай: няв-няв, няв-няв!..

Категорія: Аматорська творчість | Додав: genamir (01.08.2010)
Переглядів: 784 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2016