Середа, 23.10.2019, 17:23

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Учнівська творчість [16]
Методичні матеріали [14]
Сторінками книг [27]
Аматорська творчість [19]
Письменники-земляки [20]
Уроки літератури рідного краю [13]
Фольклор регіону [1]
Новорічні свята [5]
Свята літнього циклу [5]
Рослини-символи [12]
Вишивка [7]
Жанри фольклору [17]
Міфологічні персонажі [38]
Українська кухня [3]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:17:23


Останні надходження
[23.11.2018]
Галина Литовченко «Через всесвіт путівцями» (0)
[23.11.2018]
Галина Литовченко "Дитячі розваги" (0)
[06.11.2018]
Галина Литовченко "Зібрані розсипи" (0)
[06.08.2018]
Оппоков Євген Володимирович. До 75-х роковин від дня страти (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1400
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Літературне краєзнавство » Аматорська творчість

«Зуміли краще організувати своє життя, стали достойними людьми саме сироти війни, її підранки»
Весна 1947 року, на мій погляд, була найважчою, найголоднішою за всі роки війни і післявоєнного періоду. Здавалося б, закінчилася війна, у 45-му, 46-му роках люди зібрали непоганий врожай. Але колгоспники одержали плату за свою роботу за рік по 200 грамів за трудодень, по невеликому мішку пшениці, а інше було відправлено в засіки держави. У нас у магазинах тоді хліб не продавався, і ми місяцями його не бачили. А податки на селян збільшувалися. Обкладали ними навіть садові дерева. 
    Пам'ятаю, як навесні 1947-го року до нас прийшов рудоволосий, фізично міцний, у модній тоді офіцерській формі без погонів, але з незмінною командирською сумкою, наш сільський податківець, почав рахувати у дворі і на городі молоді вишні, сливи, груші, кущі. Мама йому почала доводити, що рослини ще не плодоносять і тому ніякого доходу нам не дають. А він наполягав включити їх у число оподатковуваних. Молодняк ми відстояли, а за стару грушу-лимонку довелося сплачувати податки. 
    Жили дуже важко. Рятували, як і раніше, картопля і кукурудза. Батько був правий, коли казав, що треба саджати якнайбільше кукурудзи. Вона добре виростала і, незважаючи на те, що для її переробки було потрібно чимало ручної праці, ми з нею не пропали. А в тих, у кого не було такого великого городу, вдовам з дітьми, старим було тоді дуже важко. У тяжкому становищі опинилися мої дідусь і бабуся, родина тітоньки Олександри, котрі після закінчення війни знову жили разом. Навесні тітонька умовила свою подругу хоч на якийсь час улаштувати охлялого від голоду її сина Володю в дитячий будинок, що діяв недалеко, у селі Березна. Відвели його, та через пару тижнів відправили звідти додому. 
    Так він після цього мені розповідав, що дитбудинок знаходився недалеко від колгоспного поля, на якому росли цукрові буряки. Вихованців дитбудинку годували погано, вони були постійно голодними, і після сніданку йшли на ці польові грядки, висмикували маленькі, що тільки сформувалися, паростки бурячків, як могли, очищали їх від бруду і з'їдали до листочків. Підгодувавшись, вони йшли в дитячий будинок і з нетерпінням очікували обіду. Після його розповіді ми пішли на наш город, знайшли такі ж бурячки, спробували, але їсти не стали. Це були інші, кормові, несмачні, гіркі буряки. 
     Трохи пізніше я прийшов до діда. Він лежав, зігнувшись, на сіні, за льоховою будівлею. Підійшов до нього і запитав: 
   - Діду, що з вами? 
   Він повернув голову і відповів: 
     - А, це ти, Шурей? Тяжко мені. Зірви і принеси он ту, котра на межі, лободу. Рви найзеленішу. Я дуже хочу їсти. 
   Я приніс зірвані стебла лободи. Він почав їх жувати. Я дивився на його передні чотири зуби, розташовані в різних місцях верхньої і нижньої щелеп, жовті і довгі. Він ними розжовував принесену мною зелень і ковтав. Потім він попросив ще, і почали ми з ним разом їсти лободу. 
     - Подивися, Шурей, що в мене з ногою, - і він підняв холошу, а я побачив ногу великою і спухлою. Лише в декількох місцях шкіра маленькими ділянками залишалася прикріпленою до кістки. 
   - Ви занедужали, діду? 
   - Ні, Шурей, я опух тому, що давно нічого не їв. 
     Мені було шкода мого дідуся, він дуже страждав. Поміркувавши, я побіг додому і приніс йому маленький шматочок кукурудзяного коржа, залишений для сестрички Люби. Але дід відмовився його прийняти. Насварив мене, віднеси, мовляв, віддай дитині... 
    Але з кожним днем усе яскравіше світило сонце, буяла весна. За лободою поспіли ранні плоди, полегшало, дідусь зміцнів і залишився таким же неквапливо діяльним і мудрим. 
Тоді ж, навесні 1947-го року, ми дуже бідували. І люди виживали, як могли. Нас, чотирьох дітей, спасла наша мама, її природна передбачливість, працьовитість і вимогливість. Вона часом нещадно змушувала кожного з нас виконувати свою роботу. Я, маленький, худенький, після школи встигав принести з лісу в'язку дров, а увечері важким пестом у великій чавунній ступі стовкти підготовлені до цього часу сестрами сухі кукурудзяні зерна, щоб з них спекти трохи маленьких, хрустких на зубах коржів і зварити чавунець рідкого картопляно-кукурудзяного супу.
     Улітку, коли починалося збирання колгоспного врожаю, для мене наставав найвідповідальніший період. Мама зі світанком ішла в колгосп, на роботу. А перед цим будила мене, ставила в сінях порожнє оцинковане цебро і говорила, щоб до вечора я наповнив його пшеницею. Хоч по зернятку збирай, а завдання виконай. Як я тільки не ухитрявся? Крав з зернових візків, коли вони їхали від комбайна на тік, по-воєнному підкрадався до буртів, набирав повні кишені, кашкет і тікав у кущі, зсипав видобуток у маленький мішечок і готувався до чергового нальоту. Нерідко я одержував від конюхів, сторожів батогом по спині, але продовжував трошки набирати свою торбу в кущах. Приходив додому, висипав вміст у цебро і вимірював, скільки ще треба добути зерна, щоб виконати мамине завдання. Я поспішав, мені дуже хотілося встигнути наповнити таку велику ємкість, а потім уже з хлопцями купатися в річці. Хотілося погуляти, але добре знали: якщо не підготуємося до зими, не буде в нас свого зерна, то голодуватимемо. 
    Щоб уникнути голоду, мама, повернувшись з роботи на колгоспній ділянці цукрових буряків, після вечері йшла в нічну зміну на зерновий склад. Щоб після закінчення роботи, на світанку принести додому у своїх кишенях якусь добавку до наших хлібних запасів на зиму. А ранком, поспавши 2-3 години, вона за командою колглспного бригадира знову йшла на поле, на роботу. 
     Запам'яталося, як наприкінці липня 1947-го року в нас нагромадився перший пуд нової пшениці. Мама відсипала мені кілограмів 10 зерна у новеньку торбу і зранку відправила з нею до млина. Там було вже чимало таких бажаючих змолоти трохі свого нового хлібного врожаю. На помел моя черга підійшла тільки ввечері, і я своє ще тепле від мірошницьких жорен борошно приніс додому. 
    Одразу ж мама замісила тісто, я розтопив піч, і всі ми з нетерпінням почали очікувати перші справжні пшеничні коржі. 
    З першої сковорідки по одному гарячому коржу дісталося сестрам, а з другої вже мені й мамі. Пекли ми свої коржі доти, поки вдосталь не наїлися. Але такими ж ситими, щасливими були тоді деякі мої однолітки значно раніше, вже в 1944-му, 1945-му роках, коли закінчувалася війна. 
Це правда. Пам'ятаю, як у 1945-му, з Німеччини повернувся на німецькій легковій машині наш земляк, здається офіцер, красивий такий. Говорили, що він був ад'ютантом якогось великого начальника. Сину його Воло-димирові, моєму ровеснику, для розваг він привіз німецький дамський велосипед. Батько після приїзду відразу ж одержав гарну хлібну посаду, був якимсь районним керівником, а його син Вовка нам на заздрість розка-тував по центру села на шикарному велосипеді.
   Також не можу забути, як у травні 1947-го року, після посівної наш сусід, що повернувся після Перемоги, як і батько Володі, став високим районним начальником, одержав по сусідству з нами непоганий земельний наділ, почав будувати будинок. Підготувавшись, він за місцевим звичаєм скликав сусідів на толоку. Треба було в один день з перемішаної у воді глини і соломи зробити таке місиво, щоб з нього зробити стіни української хати. Було запрошено на ту толоку і мою маму. Я прийшов до неї, коли роботи закінчилися, і хазяїн пригощав сусідів вечерею. Стіл у нього на той час був знатним, із хлібом, м'ясом і ковбасою. Я з заздрістю подивився на таку кількість уже забутої мною їжі і пішов. А мама, поївши, залишки хліба, три шматочки, взяла у свою кишеню, прийшла додому, і почастувала молодших за мене сестер. Я прийшов, коли вони уже доїдали свої шматочки. Мені не дісталося, а я так хотів хоч трошечки хліба. Я заплакав. Мама присіла поруч, погладила мене по голові й нагадала, що я в неї найстарший і повинен терпіти. 
     Звичайно, вона була права. Але потім з образою я думав: ну чому в нового сусіда є хліб, а в нас немає, чому Вовка катається на велосипеді, а в мене вже третій рік одна полотняна сорочка і штани з німецького намету? Тоді я не міг відповісти на ці запитання. Але вважав, що це несправедливо і не по-християнськи. 
Ну та бог з нею, з тією несправедливістю. Час лікує не тільки тілесні рани, але й душевні. Не хотілося б, щоб моя розповідь про минуле вилилась в жалісливе оповідання про те, що у війну і післявоєнний час ми те й робили, що бідували і страждали. Ні, ми по-людськи раділи життю, сміялися і веселилися.
    Після закінчення війни прикладом у наших іграх, розвагах були молоді, сильні і красиві хлопці, що повернулися після демобілізації додому. Вони в селі стали першими читачами бібліотек, створили драматичний гурток, футбольну команду. На шкільному стадіоні, волейбольній площадці щовечора почали відбуватися ігри і змагання. Іноді до нас приїжджали футболісти із сусідніх районів. Тоді у Володарці усі, від малих і до старих, поспішали на футбольний матч. Вболівали за наших щиро і жагуче. Грали не тільки фронтовики, але й наші сільські хлопці, ті, кому не вистачило років, щоб піти на війну, Анатолій Леміщенко, Федір П'яткун, мій дядько Анатолій Ткачук. 
    Ми ж, молодші, теж захоплено грали у футбол. Правда, справжніх футбольних м'ячів в нас не було, та ми виходили зі становища. Адже з весни і до глибокої осені ми ходили босоніж, і тому нам зручніше було шпинати великі гумові дитячі м'ячі. Виходило. Вже влітку 1947-го року всі сільські галявини, вигони перетворювалися на дитячі футбольні площадки. Ворота з кожної сторони ми відміряли кроками, а замість штанг клали свої кашкети. Грали, розділившись на рівні по силі команди, чи вулиця на вулицю. У мене виходило непогано, був у числі ударних нападаючих. 
     Дідусь, особливо мій наймолодший дядя Анатолій, що грав лівим крайнім нападаючим у володарській районній команді, усіляко підтримували і заохочували наші спортивні успіхи. Вони часто спостерігали за нашою грою, а Анатолій нерідко дорікав комусь з нас, якщо в змаганні хто-небудь не виявляв належної ретельності і завзятості в досягненні перемоги. 
    Узимку було складніше. Ковзани були тільки в декого із хлопців. Ділилися. Спочатку доводилося кататися, стрибати на одному ковзані, а потім ставали і пробували кататися на двох. Ковзани, звичайно, прив'язували мотузками до черевиків, чобіт, валянок. Сковзали по замерзлій річці чи на озері, що восени наповнювалося водою і замерзало. Лижі старші хлопці робили самі, на них переважно й каталися з гірок. 
Увечері на нашій горі, біля млина, збиралися всі діти, малі й підлітки, каталися на санках, бляшанках, перекидалися і голосно сміялися. Дитячий лемент стояв до темної зимової ночі.
    Таким було моє дитинство. Але, зрештою, я навіть пишаюся і радію тепер, що пережив той час. Не шкодую, що не було в мене велосипеда, гарної їжі й одягу. Ті роки і труднощі навчили мене краще розбиратися і безпомилково відрізняти зло і добро, привчили працьовитості і відповідальності за сьогоднішній день і далеке майбутнє. Одного разу, у мій приїзд додому, я і мій добрий товариш дитинства Володимир Тарасович Змієвець, сиділи на березі ріки і згадували наше дитинство, багатьох наших друзів і знайомих, потім почали називати їхні досягнення і життєві успіхи. І якось само собою дійшли висновку, що краще організували своє життя, стали достойними людьми, умілими керівниками, вченими, полковниками ми - сироти війни, її підранки. А з тих, у кого було не таке вже бідне, а благополучне дитинство, досягти цього зуміли не усі. Тоді, пам'ятається, Володимир Тарасович, людина розумна, розважлива порівняв нас з тими жабенятами, яких кинули в сметану. Там вони, не одержуючи благ і підтримки, стали більш кмітливими, і щоб не потонути, вижити, так працювали своїми лапками, що збили масло і, спираючись на нього, вистрибнули з глечика, жваво поскакали по життю, легко утвердили себе у своєму житті. Звичайно, це тільки припущення, але воно, напевно, не позбавлене людського змісту. Що було, те було. 

                                             0. НАКОРЖЕВИЙ. - Голос Володарщини - 4 вересня 2007 року

Категорія: Аматорська творчість | Додав: genamir (31.07.2010)
Переглядів: 1154 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2019