П`ятниця, 29.03.2024, 14:36

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Учнівська творчість [16]
Методичні матеріали [14]
Сторінками книг [27]
Аматорська творчість [19]
Письменники-земляки [20]
Уроки літератури рідного краю [13]
Фольклор регіону [1]
Новорічні свята [5]
Свята літнього циклу [5]
Рослини-символи [12]
Вишивка [7]
Жанри фольклору [17]
Міфологічні персонажі [38]
Українська кухня [3]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:14:36


Останні надходження
[23.11.2018]
Галина Литовченко «Через всесвіт путівцями» (0)
[23.11.2018]
Галина Литовченко "Дитячі розваги" (0)
[06.11.2018]
Галина Литовченко "Зібрані розсипи" (0)
[06.08.2018]
Оппоков Євген Володимирович. До 75-х роковин від дня страти (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1428
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Літературне краєзнавство » Сторінками книг

Антон Михайлевський. Чорнушка


Гудуть вітри близькі і дальні, димом біліють околиці сіл на сивих рівнинах, де переліски стоять впереміш з полями під вічним небом, так же повагом, як і тисячу літ тому, пасуться стада. Віє від них спокоєм, злагодою і неперебутністю людського життя.

Постарілий від немочі вдівець Тихін Леміш тримається на пристойній віддалі від будь-якої череди на громадських випасах — сам відлюдькуватий і корову свою привчив до самотності — не приживається його Чорнушка в товаристві собі подібних, нервується, реве протяжно і жалібно не знати чому, а то, голодна, стане, втупиться байдужим поглядом в орані степи чи просто у вигнутий небосхил, і до тої пори, аж поки сам хазяїн не виведе її із загіпнотизованого стану.

Пішли, маленька, шепне їй у лапате вухо.

І все. І більш нічого не треба. Чорнушка розуміє кожне слово господаря, більше того, вловлює його настрій, погляд, бажання. Єдине, чого не може, то це заговорити, звісно, безсловесна істота... Приязні вони друзі — білий, як лунь, Леміш і його Чорнушка.

Ось ідуть вони в росяний степ о благословенній досвітній порі, по дзвінкій, непокаліченій перехожими траві і течуть їхні сліди, як джерельна річечка з сусіднього лугу і будуть вони чорніти аж поки сонце їх не висушить і не розчинить в густих подорожниках. Вони першими будили довколишні поля. І здавалося, що усі фарби світу грали-переливалися для них двох.

Що ж ти, старосте, робиш з людиною? Був колись Тихін молодим та гарним, люди розповідають, що парубком таку силу мав, що підлазив під навантажений віз і, натужившись, перевертав його. А зараз зігнутий, з вицвілими очима і безсилим голосом. Лише бороду має пишну та важку, і здається, що то не старість, а борода тягне його донизу.

У людей усе як у людей: діти, внуки є і родичів вдосталь, а

у старого доброго діда Тихона нікого нема, крім Чорнушки. Так вийшло. Так доля розпорядилася. Тому і ставиться він до своєї Чорнушки, як до людини. Намовчиться в полі, намовчиться та й розмовляє з нею:

  Де хочеш пастися, маленька? На дикій конюшині? Ну
звичайно... Вона смачна, поживна... Пішли...

Тихін не попереду йде такого вияву зверхності він не дозволить собі, друзі, отже завжди поруч. Буває, Тихін покладе свою висохлу руку на малинову і теплу, як оксамит, шию Чорнушки так і йдуть вони, наче в обнімку, дві живі істоти, загублені в безмежнім просторі полів і часу. Чорнушка, як і усі тварини, любить ласку, їй приємний доторк хазяїна, а старому потрібна підпора...

  Пасись, маленька...

А сам сідає на пеньок, не на землю, саме на пеньок вранці земля сира, а крижі і так болять.

  Пасись, маленька, набирай молока...
Нічого собі маленька.

Корова лебединської породи. Довгий тулуб і об'ємисте черево. Крупне залозисте вим'я чашоподібної форми. Доброї півтонни живої ваги.

А чому її Чорнушкою звуть?

А як же іще, коли вона чорними плямами обляпана уся, лиш де-не-де білі смуги по ній, як грайливі розводи. Може, комусь і неприємний чорний колір, хтось, може, і ставиться до нього упереджено, але не Тихін Леміш, бо для Тихона Лемеша кращої корови, ніж Чорнушка, на усім білім світі нема. Ви лишень гляньте в її очі. Чорні та великі, як два Чорних моря, налиті солоною печаллю. Тихін не раз думав: ну чому у них стільки журби? І ситно їй, Чорнушці, і тепло на зимовім утриманні, тим паче зараз, і поводження з нею лагідне, а гляне, буває, на хазяїна коров'ячим печальним поглядом і таким глибоким та невимовним болем обдасть, що уся душа сколихнеться. Може, то від якогось важкого передчуття, а може, споконвічні людські образи та знущання над тваринами трагічно відбилися саме в коров'ячих очах. Розповідають же ті, хто на бойні працює, що коли до корови ідуть з ножем, вона плаче, сльози великі, людські, чисті сльози котяться у бідолашної, розуміє, що зараз убивати будуть, та стоїть приречено і нічого не може вдіяти. Тихін взагалі не розуміє, як можна опуститися до такої жорстокості, щоб убити корову. Варто їй лиш в очі подивитися, щоб відпало бажання чинити цей злочин. У Голландії корову називають мамою і прекрасний пам'ятник їй спорудили. В Індії недарма корову вважають священною, мільйони людей так вважають, ціла країна, отже, щось у цім ставленні до неї є, отже, варто б і прислухатися до голосу розуму.

Слава Богу, його Чорнушка не обділена любов'ю.

А сусіди скільки разів казали: «Діду Тихоне, навіщо вам ціла корова? І половини вистачить...».

Він хитро мружив вересневої голубизни очі:

Як це половина? Тулуб мені, зад ще комусь?

Він добре розуміє, що йдеться про те, аби по черзі, ну, скажімо, по тижневі з кимось удвох тримати худобину. Так легше її прогодувати. У його віці вже непросто заготовляти корми, важкими йому стали коса, вила та граблі, а треба ж косити, сушити, возити з узлісь гай-гай скільки сіна, не менш як на два горища. Можна було б, звичайно, позбавити себе зайвих клопотів, зменшити навантаження, але ж як уявить, що доведеться віддавати Чорнушку в чужі руки, моторошно стає... Та й Чорнушка це не переживе. Он яка вона віддана! Варто відійти на якийсь метр далі, уже непокоїться, не пасеться, шукає його... Це люди можуть запросто міняти друзів дивись, уже й переметнувся до когось іншого, а тварини чесніші.

Якщо розібратися, то й молока йому стільки непотрібно. В літню пору, коли від трав важчають береги, Чорнушка дає до двадцяти літрів на добу. А скільки дідові треба? Пару склянок. Що з ним робити? Є в достатнім запасі і свіже, і квасне, і сметана, навіть масло є хоч і важко його збивати у пляшці, та поволеньки... Тому і запрошує дід Тихін: «Беріть, люди добрі, молочка досхочу. Нема грошей? То беріть так...». І приходять люди добрі о досвітній порі і в час вечірнього доїння, з глечиками і трилітровими банками і беруть ще тепле, з піною молоко прямо з-під корови. Отак усе літо кілька сімей, можна сказати, і харчуються біля Чорнушки. Можна було б, як і в Голландії, принагідно назвати її мамою, адже годує... На те вони й люди добрі, щоб якось віддячити гостинному хазяїнові: той восени, після обмолоту хлібів, хуру соломи завезе, той конюшини підкине, той кукурудзяні стебла із власного городу віддасть. І хоч Чорнушка не куштувала таких коров'ячих делікатесів, як маляс, бруква чи висівки, проте завжди мала ситу зимівлю.

* * *

Нічого нема вічного під вічним небом. Старість і хвороби доконали старого Лемеша.

Помер він на початку червня, в пору, коли в дальніх закутках саду разом із росою скапували останні перецвітини бузку.

Добрій людини дав Бог легку смерть ліг Тихін звечора спати, бо немоглося йому в той день, думав, що на погоду кості ниють, і не прокинувся.

Він і не знає, що помер.

Прийшла Докія, дружина тесляра Лукіяна, удосвіта за молоком, а на подвір'ї старого Лемеша тихо і хлівець зачинено на засув. Жінка відчула щось лихе і до світлиці. Добре, що хата була незачинена ізсередини, Леміш нікого не боявся і ні від кого не ховався красти у нього нічого було, тому і обходився без замків.

Увійшла Докія до кімнати, що слугувала дідові за спальню. Долівка посипана свіжою осокою впереміш з квітами боліт певне, учора старий приніс на зворотному шляху в'язочку хатньої

устілки. Бачить, лежить Тихін під вишмуляним кожушком на лівому боці, згорнувся калачиком, і такий маленький, як дитина.

  Дідуню, вставайте... Уже сонечко зійшло...
Мовчить дідуньо і поруху ніякого.

  Тихоне Матвійовичу, що ж це ви так, га? Час Чорнушку
гнати на пасовисько.

Ніякої реакції.

Жінка до нього а він холодний.

Поховали діда Тихона в складчину, бо похорони тепер дорого коштують. Зібрав він за усе довге життя аж три тисячі карбованців і заповідав при нагоді, що ці гроші призначені на похорон і щоб якось ними обійшлися. Але згодом грянула інфляція, і тих трьох тисяч вистачило хіба що на буханку білого хліба. Отже, село взяло на себе усі витрати. І дуже щедро повелося. Батюшка усю ніч одспівував небіжчика. А у труні Тихін лежав на такій білій подушці, на якій за життя спати так і не довелося. Село хоч і маленьке, а на цвинтарі уже тісно. Що вдієш? У землі людей набагато більше, ніж на землі. Розчистили чагарничок і поховали його під берізкою, яка стояла в головах, як свіча скорботи.

А що ж із Чорнушкою?

Ясно що віддали до колгоспної череди. Куди ж іще?

Але це осиротілу корову не влаштовувало. Вона утікала. Ще поки пастухи поруч стоять і загрозливо гарчить кудлатий пес Шарко, вдавала, що пасеться, хоча й травинки не скубла нагнеться, обнюхає усе довкіл і знову стоїть біля якої-небудь купини полину з очима такими печальними, що краще в них не дивитися.

Пастухи Василько і Микита, хлопці призивного віку, що мали восени йти до війська, незлюбили Чорнушку. Усе строкате за звичками стадо не завдавало їм стільки клопоту, як Тихонова корова. Вони увесь день те й робили, що ганялися за нею по перелісках та ярах, і прудка ж вона, клята, не по-коров'ячому.

Лемешем. По високій траві поміж вишеньками дійшла Артюшенчиха аж до чагарничка. І раптом стала, як укопана. Хотіла втекти, та ноги не послухалися. Якась здоровенна тварюка заворушилась у тріпотливім листі. Свят, свят, свят осінила себе хрестом перелякана баба, згинь, нечиста сило... Та нікуди та сила не дівалася. Жіноча допитливість усе-таки взяла гору над страхом. Напружила баба зір і, о леле, упізнала Чорнушку. Корова лежала біля могили хазяїна і в свою чергу насторожено вивчала пришельця, а потім, переконавшись, що ніхто її бити не збирається, почала задумливо жувати жуйку.

«До хазяїна прийшла, до хазяїна, оговтавшись, шептала вкрай розчулена бабуся. Як же ти, біднесенька, узнала, що він тут, під цим пагорбком? Як узнала?»

Артюшенчиха не потривожила Чорнушки.

Вона мерщій подалася до села і розповіла людям усе, що бачила. Люди не вірили, подумали, що баба від старості з глузду з'їхала, проте знайшлися ентузіасти, які вирішили пересвідчитися в сказанім. Усе підтвердилося. Чорнушка то пасеться неподалік, то лежить біля могилки хазяїна. На людей майже не реагує, певне, вирішила, що при хазяїнові її ніхто бити не посміє.

Так і живе Чорнушка на цвинтарнім покої, за оточеним віковими лісами селом, з такими печальними очима, що краще в них не дивитися.


 

Категорія: Сторінками книг | Додав: genamir (02.05.2010)
Переглядів: 7379 | Рейтинг: 4.8/4
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2024