Середа, 18.09.2019, 19:03

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Учнівська творчість [16]
Методичні матеріали [14]
Сторінками книг [27]
Аматорська творчість [19]
Письменники-земляки [20]
Уроки літератури рідного краю [13]
Фольклор регіону [1]
Новорічні свята [5]
Свята літнього циклу [5]
Рослини-символи [12]
Вишивка [7]
Жанри фольклору [17]
Міфологічні персонажі [38]
Українська кухня [3]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:19:03


Останні надходження
[23.11.2018]
Галина Литовченко «Через всесвіт путівцями» (0)
[23.11.2018]
Галина Литовченко "Дитячі розваги" (0)
[06.11.2018]
Галина Литовченко "Зібрані розсипи" (0)
[06.08.2018]
Оппоков Євген Володимирович. До 75-х роковин від дня страти (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1398
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Літературне краєзнавство » Сторінками книг

Антон Михайлевський. Вороги народу
Марійка в школу не прийшла. Взимку, коли засвистять білі вітри, вона часто пропускала уроки, і на те була поважна причина: на двох з сестричкою ділили одні чоботята, а відтак ходили до школи по черзі: день — одна, день — друга. Сьогодні Марійчина черга, а її нема. 
— І не буде, — сказала як відрізала Настя Федорівна, не вельми перейнявшись її відсутністю. — Нам куркулів не треба...
      Настя Федорівна — товста неповоротка жінка років сорока, з опасистим обличчям і ретельно зализаним волоссям, за натурою — полум'яна революціонерка. Вона страх ненавиділа класових ворогів: буржуїв, куркулів та їх  підспівувачів — підкуркульників. А Марійка Турелич, хоч і гарненька, мила дівчинка, хоч і вчиться на відмінно, проте типове куркуленя. За всіма ознаками підпадає під карну статтю: сім’я має тільну корову, табун гусей і молотарку. Батька, правда нема — загинув десь під Перекопом, і, кажуть, на боці червоних. 
     Але ж хіба це щось міняє? Сім'я переродилася. Була ж, як і більшість у селі, злиденна, з облагороджуючими людей нестатками і ось із круглих бідарів необачно вибилася в заможні хазяї: корова, табун гусей і молотарка. Ну, корова, припустимо і у бідного може завестися — таке буває. А молотарка? Це ж уже засіб експлуатації. І видобув же її десь підприємливий Лаврін перед самим відбуттям на фронт! На все село одну. Молотарка старенька, розхитана, скрипуча, проте вправно працює, і Килина, мати Марійчина, в гарячу пору жнив пускає 
її по колу, так би мовити, в позичку, щоб люди вимолотили сяке-таке збіжжя, так їй за ту послугу якесь відерце зерна перепадало. Власне, це і тримало її на світі з двома дітьми. Інакше давно уже відпочивали б на цвинтарі, як багато односельчан, кого звів у могилу голодомор.
    Килина усією душею упадала біля своїх дівчаток, гадала, що то її Бог нагородив за бідність і муки та за раннє вдівство: такі ж вони миленькі та лагідні. 
     Старшенька, Марійка, з золотими кучериками, як у батька, і хвора на додачу, а стоїть і усміхається, наче радість ніколи не полишає її. Вона і хату прибере, і посуд перемиє, і корову впорає, і усе з пісенькою, працює і мурличе, і Килині від того легше на душі. «Що б я без вас робила, діточки? — обніме обох і мліє від напливу материнського щастя. — Хоч доля до мене неласкава, але спасибі їй, що таких діток дала». 
Доля і справді неласкава до Килини. Треба ж так: із вічними своїми злиднями потрапити до числа куркулів. І люди не вірять, і вона не вірить, але ж факт залишається фактом: куркулька. Так вирішив комітет бідноти на чолі з головою сільради Яковом Гнатовичем Швидуном. І тепер хоч криком кричи — нічого не зміниш. Постанова сільради — закон.
    Яків Гнатович — чоловік Насті Федорівни. Тому вона знала, кого сьогодні будуть розкуркулювати і, відповідно, з якої причини Марійка Турелич не прийшла до школи. 
    Учителька стала спиною до вікна, поміж рамами котрого помалу танув сніг, склала руки на грудях, вона завжди так робила, коли мала оголосити щось важливе, і промовила урочистим голосом: 
— Сьогодні, дітки, у селі важлива акція: починається рішуча і непримиренна боротьба з заклятими ворогами трудового народу — куркулями. Будемо винищувати чортове зілля під корінь, щоб не засмічувало наше чисте поле. В акції беруть участь кращі учні нашого класу Ваня Ліщинський, Льоня Таранчук та Зоя Капська... Названих учнів прошу вийти поперед класу.
     Діти майже безшумно вийшли. Наче за командою поправили червоні галстучки так, аби їх добре було видно із-під сіреньких перелатаних пальт, і стали по ранжиру, точнісінько так, як учора на репетиції. 
— Пісню пам'ятаєте? — уточнила Настя Федорівна.
— Аякже, звичайно... — запевнили разом.
— Проспівайте. Нехай усі почують...
    І непоказне тріо, голодне і бідне, набравши бадьорого вигляду затягнуло дзвінкими голосами: 
Завелась такая звичка
У прихвостня-кулака:
На дворі стоїть колода,
Під колодою — мука.
— Добре! Молодці! — похвалила Настя Федорівна. А головну заповідь пам'ятаєте?
— Аякже! — знову усі в один голос.
— Повторіть.
— Юний піонер повинен бути безжальним до ворогів народу.
— Правильно. Отже, за діло. Ваш час настав. Завтра утрьох підете на обійстя Килини Турелич, станете біля воріт і коли їх будуть виселяти, кілька разів упідряд проспіваєте пісню. Зрозуміли?
— Аякже!

* * *
    Знялася хуртовина. Чорні хмари з півночі наповзли на приморожене село і накрили його рваними кожухами. Вітер дошкуляв, бив навідмаш з такою шаленою силою, що перехоплював дихання, і діти раз по раз поверталися до нього спиною, щоб на якусь мить відігріти обличчя, і йшли навмання задом наперед. 
Грузли у свіжім снігу, що набивався в халяви чобіт і обпікав суглоби.
    Вітер вибив із дітей радість, ту первісну і бурхливу, з якою рушили на почесну і відповідальну акцію, хоча й не до кінця усвідомлювали сам смисл дивного і ніколи раніше не вживаого слова. Заодно непомітно щезла і гордість. Натомість в остуджених душах дітей з'явилася гризуча тривога. 
— Мені страшно, — першою виказала сумнів Зойка Капська.
— О, вже розпустила нюні! — осік її Льоня Таранчук, маленький, чорнявий і верткий хлопчина.
    Ваня Ліщинський промовчав. Йому було зле з самого початку. Десь у глибині свідомості настирливо копошилося неприємне відчуття, що ніяка це не почесна акція, що за цим незрозумілим і гучним словом стоїть якась ганебна справа. Його насторожило уже те, що третій день не відвідує школу Марійка. Вона надто серйозна, щоб без поважної причини пропустити заняття. А ще Ваня таємно і по-дитячому палко кохав Марійку. Таку вродливу, як ніхто у світі. Ваня жив не стільки школою, скільки нею, золотокосою, вічно усміхненою, і з нетерпінням чекав кожного наступного дня, аби знову побачити Марійку — Марієчку, або Чаєчку, як ін її називав. Але ж хіба у селі може бути таємниця, про яку ніхто не довідався? Отже, і про його небайдуже ставлення до сусідки по парті знав увесь шостий клас, і при нагоді хлопчаки дражнилися з обох, скандуючи: чоловік і жінка — чортова печінка! А Вані байдуже! Нехай дражняться, як дурні, а йому Чаєчка мила, і він щасливий з того. 
    Ось і її солом'яна хата на узгірку під лісом. Дах почорнів від часу і дощів. Загата обставлена кукурудзяними цурпалками, картоплинням — це щоб тепліше було. І як Марійці не страшно тут мешкати? Ліс сосновий стіною стоїть, чорний навіть вдень і в час снігопаду. А що в нім діється в глуху ніч? Певне, вовки рискають і чорти свистять у соснинні і, розважаючись, трощать сухе гілля. Жах! 
     На подвір'ї стояли якісь люди. Один зовсім чужий. В новім білім кожусі, підперезаний військовим ременем. Певне, начальник із району. А он і Яків Гнатович — голова сільради. 
Його по одному череву за кілометр можна упізнати.
__ О, червона піонерія прийшла! — вмить пожвавішав Яків Гнатович. — Сюди, сюди ідіть, гвардійці. Ось тутечки ставайте. О! Пісню не забули на холоді?
__ Ні, — один за всіх відповів Льоня Таранчук.
— Зараз будете співати.
    Він діловито шаснув до хати. І після того, як щез в отворі сінешніх дверей, дітьми вмить опанувало якесь заціпеніння. Навіть страшний своєю невідомістю ліс перестав стогнати важким верховіттям. А потім білу тишу зими роздер розпачливий жіночий крик: 
- Змилуйтесь, люди добрі! Ми ж ні в чому не винні...! У нас ні крихточки чужої нема. Ми ж чесно жили, у вас же на очах... Куди ж нас серед зими виселяти? Діточок пожалійте.. 
    Люди не змилувалися. Ні Яків Гнатович. Ні той чолов'яг з району у білім кожусі. 
   Першими вилетіли на подвір'я дівчатка. Схоже, чиясь дужа рука вишпурнула їх із хати, бо вони за інерцією відбігли ще кілька метрів від порогу. 
    А вже потім вибігла тітка Килина. Однією рукою вона тримала якийсь вузлик, а другою намагалася застібнути гудзики на старенькім заяложенім кожушку. 
— Зачекай, стерво, — загорлав десь із глибини сіней Яків Гнатович. — Зачекай, кому кажу...
    Тітка Килина бігла й не бігла, вона, мов сліпа, кружляла по витоптаному подвір'ї. Та ось Яків Гнатович наздогнав ззаду, зробив підніжку, і жінка з розбігу занурилась обличчям сніг. Сніг тієї ж миті густо зачервонів. Проте Якова Гнатовича це не зупинило. Він, як яструб на жертву, напосів на розпластану жінку і почав знімати з неї кожуха. 
— Віддай, сучко, народне добро, — хрипів і лаявся на все подвір'я.
    І таки здер. Втаковив його під пахву і з виглядом переможця оглянув присутніх. І раптом наче схаменувся: 
— А ви чому мовчите, сучі діти? Ану співайте... За чим вас прислали?
     Перелякана піонерія згуртувалася, випросталася і поспішливо затягнула неприродними голосами: 
Завелася така звичка
У прихвостня-кулака:
Надворі стоїть колода,
Під колодою — мука.
    Тітка Килина схопила обох дітей, пригасла до себе і стояла бліда, як перед стратою. Вітер шмагав її обличчя, куйовдив дочасно посивіле волосся, а вона тої холоднечі і не відчувала. Щось страшне і божевільне було в її погляді. 
    Коли Яків Гнатович клацнув замком на вхідних дверях, жінка, відчувши, що це уже все, що ніколи більше не ступить її нога в рідну хатину, знову розпанахала околицю надривним криком: 
— Що ж ви чините, антихристи? Куди ж мені тепер з дітками?
— До сільради, — діловито відповів Яків Гнатович. — А звідти до білих ведмедів. На вас уже чекають підводи... Пісню, собачі діти, — знову гаркнув на спантеличену піонерію.
Пісня не вийшла.
    Зоя Капська плакала, схлипуючи, і витирала сльози брудним рукавом. Ваня Ліщинський довго тримався, але коли помітив, що Марійка, його найкраща у світі Марійка, стоїть боса на снігу, бо чоботи ж у них одні на двох з сестричкою, і переминається від лютого холоду з ноги на ногу і дивиться на нього сумними і докірливими очима, прикусив губи і відчув на них солоний смак сліз. Він не відчував, що плакав, сльози самі котилися і котилися по заледенілому обличчі — і він дав їм волю. Лише Льоня Таранчук був до кінця безпощадним до ворогів народу і цокотів, не попадаючи зуб на зуб чи то від усього побаченого, чи то від дикого холоду. 
Надворі стоїть колода,
Під колодою — мука...мука...мука...
     І під його пісню пішли битим сільським шляхом у безвість, а може, і в небуття, босі й роздягнені люди.

Категорія: Сторінками книг | Додав: genamir (10.08.2010)
Переглядів: 1250 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2019