Антон Михайлевський. Три чорні сухарики - Сторінками книг - Літературне краєзнавство - Каталог статей - Кабінет літературного краєзнавства Володарської ЗОШ №2
П`ятниця, 09.12.2016, 06:56

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Учнівська творчість [16]
Методичні матеріали [14]
Сторінками книг [24]
Аматорська творчість [18]
Письменники-земляки [20]
Уроки літератури рідного краю [13]
Фольклор регіону [1]
Новорічні свята [5]
Свята літнього циклу [5]
Рослини-символи [12]
Вишивка [7]
Жанри фольклору [17]
Міфологічні персонажі [38]
Українська кухня [3]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:06:56


Останні надходження
[22.06.2016]
24 СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ ВАРТО ПРОЧИТАТИ (0)
[19.06.2016]
Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» (0)
[01.12.2015]
Відповіді до завдань ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
[01.12.2015]
Завдання для проведення ІІ етапу ХVІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1299
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Літературне краєзнавство » Сторінками книг

Антон Михайлевський. Три чорні сухарики
Це було ще в ті часи, коли був живий «вождь усіх часів і народів», вусатий самодержець тов. Сталін, коли ощасливлені радянські люди насолоджувалися свободою (пили її, як нектар), кожен (а як же інакше) почувався хазяїном не лише у своїй квартирі, але й в усій країні. Люди лягали спати, знаючи, що завтра прокинуться разом із сонцем, соковитим боєм кремлівських курантів (у кого є радіо) і, співаючи, знову стануть до праці з усвідомленням того, що будують світле майбутнє — комунізм для себе, дітей і внуків. 
    Але ось до хатини Холощаків, що на околиці райцентру Володарка, постукали не вдень і не ввечері, як це роблять порядні люди, а далеко за північ, коли мутний кисіль хмаровиння висів над сирою землею, додаючи їй темряви, коли кричали сичі на осичині і вовтузилися чорти в погребах. 
    Стук був настирливий і вимогливий. Били вже ногами. В хаті схопилися усі разом: Іван, Марія, дванадцятирічний Сергійко. 
— Кого ще нечиста сила несе о такій порі? — пробурчав непрочуманий хазяїн і, як спав, у спідній білизні навпомацки поплентався виясняти, що за непрошені гості завітали і чого треба.
    Не дуже злий за натурою Шарко цього разу захлинався від люті і рвав ланцюг: ясно — чужі люди на обійсті. 
— Ваню, зачекай, не відчиняй, — бігла слідом стривожена Марія, поправляючи волосся, — спитай спочатку — хто? Щось мені страшно...
    Осіння темна ніч, хоч око виколи. Дужий вітер ви димарі. Зірване пізнє листя то шкребеться, то гатить у вікна. Відчуття одинокості і беззахисності. 
    Не відчиняти уже не можна. Напір такий шалений, через хвилину пришельці взагалі могли висадити двері — гамселили чобітьми. 
    Іван, відчуваючи недобре, на всяк випадок прихопив в сінях ломик. 
— Хто?
— Міліція, — гримнув хриплий голос. Відсмикнув засув і став збоку, у тіні.
    Ввалилися троє в чорних шкіряних плащах, один в кепочці з гострим козирком, двоє з непокритими головами. Високі, міцні, самовпевнені. 
    Марія засвітила каганець. Накинула на себе якусь одежину і ні жива ні мертва стоїть біля печі. 
У чоловіків, що прийшли, кам'яні обличчя.
— Холощак Іван Степанович?
— Так.
— Ордер на арешт, — тицьнув один із них пальцем в якийсь жовтий папірець. — Отже, збирайтеся... А ми тим часом зробимо обшук...
— На який ще арешт? — сторопів Іван. — Я нічого недозволеного не вчинив... Я не завинив...
— Там розберуться.
    Несподівана і жорстока вість настільки ошелешила сім'ю Холощака, що усі троє стояли, як вкопані, і не могли не те що противитися, а й сказати що-небудь на своє виправдання. 
    Враження було таке, ніби в хаті вибухнула граната і контужені мешканці насилу приходять до тями. 
— Ви помилилися... — після тривалої мовчанки нарешті вичавив Іван. — Не туди потрапили.
— Потрапили саме туди, — осік його булькатий. — Одягайся. Чи так в кальсонах і поїдеш?
Механічно, не повністю усвідомлюючи, що робить, пішов до спальні по штани і довго не міг їх знайти.
— Не лаштуйся під дурня, — кинув один із прибульців, — нічого уже не переховаєш. Краще чесно скажи, де зброя?
    І тут мовчкуватого і витриманого Івана прорвало. На зміну остовпінню хлинула злість. Характер у нього такий: терпить до тієї миті, поки не зроблять боляче, потім вибухає гнівом. 
— Яка зброя? Що ви тут комедію ламаєте? Увірвалися вночі і знущаєтесь, — і він зопалу схопився за ломика, але дужа рука його перехопила.
— Це теж зброя, але холодна. А нам потрібна вогнепальна. Де вона? Обріз? Рушниця? Гвинтівка?
    Після побіжного огляду представники влади розпочали справжній обшук. По хаті мало не до стелі летіло лахміття. Із розірваного напірника посипалося пір'я, липло до одягу і облич, і вони з огидою струшували його і відпльовувалися. 
    Із скрині викинули увесь небагатий скарб. Перебрали кожен горщик у миснику, в кожен глечик зазирнули — нема зброї. Обличчя прибульців зробилися ще злішими. 
— Контра смердюча! Де зброя, запитую? — гарячкував булькатий, що, певне, був за старшого в них.
— Сергійку, давай усе, що в тебе є, — безпорадно зітхнув батько.
     Дванадцятилітній хлопчина метнувся в куток, видобув зі шкільної торби саморобну присмалку і з готовністю простягнув її чорним дядям. 
— Що це? — з цікавістю розглядав дивний предмет булькатий.
— Присмалка, — охоче взявся пояснювати хлопчина, це ми самі із люф робимо, ну, із мідних трубок. Туди три-чотири сірнички скришиш і бахкає, як рушниця, але вона нічого не вб’є, так собі, горобців лякає... Ми об голову стріляємо, я навколо носа, але сірки нагнало, ось дивіться, — і Сергійко довірливо наблизив кирпатого носа до дядька, щоб той розгледів.
— Все, вистачить балачок! — грюкнув кулаком об стіл булькатий. — Збирайте манатки, поїхали...
— А що мені збиратися? — уже з байдужим виглядом стенув плечима Іван. — Усе моє при мені: штани, сорочка, куфайка. Більше нічого не маю...
— Сухарів візьми. Хоч спочатку на своїх харчах побудеш. А то багато вас у держави нахлібників.
    Марія — як з хреста знята — кинулася до мисника, ковтає гіркі сльози і шукає, що б зібрати чоловікові на страшну дорогу. Але нічого путящого не знаходить. Ось окраєць хліба — Вона якусь мить потримала його в руках: черствий, як камінець, пекла ще на тому тижні, потім наче схаменулася, видобула із сільниці пучку солі і густо посипала нею той покороблений окраєць. Взяла хустину, свою єдину білу хустину, і загорнула в неї той святий хліб, вузликом зав'язала і заприказувала: 
— Ваню, дорогенький, це непорозуміння якесь... Тебе відпустять. От побачиш, випустять... Лише не гарячкуй, не бійся, не ображай, борони Боже, начальство — і випустять... Ти ж чистий, як сльозинка.
    Іван одягнув засмальцовану куфайку і усім своїм виглядом «казав, що готовий іти, куди накаже влада". 
— А недоліток чого стоїть? — булькатий зневажливо вказав кивком голови на хлопця. — Чому не одягається? Обох забираємо...
    І тут Марію, мов ножем полоснуло. Вона заголосила, як за мерцями і загородила руками сина: 
— Не віддам, дитини не віддам! Мене забирайте, якщо хочете, а його — зась...
— А тебе ніхто і не питатиме, — хмуро, спокійно і цинічно сказав булькатий і крутим плечем відсторонив жінку, і вона, худенька, відлетіла вбік, як пір'їна.
    Обох — батька і сина — вивели в глибоку осінню ніч і штовхнули в чорний міліцейський «воронок». 
Марія бігла за ними по розгаслій і розбитій колесами сільській дорозі, доки фари проколювали темінь, і кричала в нічний морок:
— Віддайте! Хоч синочка віддайте! Антихристи!
    А потім упала, спіткнувшися об вибоїну, і безпорадно і страшно, якимсь важким внутрішнім плачем заголосила. 
    Далекі ліси понесли по осінній землі відлуння людського болю. 

                                  * * * 
    В'язнів розмістили у вузькій, вологій, подекуди взятій цвіллю, камері. Напівпідвал. Цементна підлога. Прорізи вікон загратовані. Гнітюча тиша, лише крізь стіну чути, як набридливо клекоче клозетна вода. 
    Якщо в такій камері довго сидіти одному, то можна збожеволіти. А так — удвох. Все ж легше. Є з ким словом перемовитися. 
    Хоч як Холощаки жили бідно, але та хатина на узгірку у вишневому садочку тепер здавалася раєм. Ну і що з того, що без підмурка і на земляній підлозі? Зате завжди опоряджена, влітку встелена свіжою осокою, восени і взимку натоплена до жару не одним скіпком дров, уквітчана вишитими рушниками. Добре їм утрьох жилося у тій хатині, де панували любов та злагода. Тому так важко було зараз батькові з сином у цьому затворництві. 
   Як там мама? Бідна, далека мама! Чи переживе вона це горе? І де воно взялося? Хто наврочив? Яка відьомська сила навернула його? 
    А вночі — допити. Саме вночі. Щоб не спали. То Івана мучать кілька годин підряд, то сина. Івану серйозну справу шиють, звинувачують у намаганні вчинити тяжкий злочин. 
— Зізнайся, що ти готував замах на товариша Сталіна
Іван вжахнувся:
— Та що ви, люди добрі! Який замах? Мені нічого подібного і на думку не спадало.
— Не відкручуйся. Є точні докази.
— Брехня собача!
— Тихо, тихо, ти, контра... Упиратися марно. Я ж тебе попереджав: щиросерде зізнання пом'якшує вину.
— Та яку вину? Що ви вигадуєте? — уже не церемонився він зі слідчим, довготелесим і тонкошиїм старшим лейтенантом, що увесь час прискіпливо оглядав його крізь товсті скельця окулярів, наче намагався десь видивитися ту вину.
    За непоступливість покарали. 
  Не давали спати дві ночі підряд і йому, і Сергійку. Наказали перебувати весь час навстоячки. І лиш присядеш на краєчок нар, як наглядач одразу рявкає у віконце: встати! 
Сам Іван стоїчно боровся з цією карою, а хлопця шкода: Сергійка вже заносило, він падав від перевтоми.
    І знову — допит. 
    Іван уже не гарячкує, а тихо і терпляче намагається переконати слідчого. 
— Громадянине начальнику, ну ви ж розумна людина, — підлещує він хаму, — тож самі посудіть: як я, засмиканий їздовий із глухого, загубленого в лісах колгоспу, можу влаштувати замах на товариша Сталіна? Як я, приміром, доберуся до Москви? І за які шиші? У мене й грошенят на квиток не вистачить. Ну, припустимо, дістався я туди. А хто мене допустить аж у Кремль у цій заяложеній куфайці?
— Є точні дані, — старший лейтенант повторює одне й і саме, як папуга. — На вас донесли ті, хто вас добре знає...
— Ех, дурень ти битий, товаришу старший лейтенант!

                                        * * * 
    Через два тижні їх роз'єднали. Батька залишили в цій же камері, а Сергійка перевели в іншу. 
Обом стало ще важче. Нікуди тепер подітися від виснажливої самотності.
    Іван вголос лаяв на чім світ стоїть і довготелесого слідчого, весь НКВС. Він уже і перегорів, і перетлів душею, і нічого не боявся, зрозумів і переконався, що перед ним кати, а від катів милості чекати годі. 
— Ну і щастям ви нас обдарували, товариші начальники! Чи ж таке обіцяли? Чи за таке я гнив в окопах чотири роки? Чи за таке пішки дійшов до Берліна? Ну спасибі вам, спасибочки за щастя, — манірно кланявся він слідчому, а той у відповідь бив його навідмаш досхочу, аж поки непокірний в’зень не вмивався червоною юшкою.
    Іван витирав долонею гарячу кров і нишкнув, як спінене кипінням молоко, коли в нього лийнуть льодової води, і вже з виглядом жалісливим просив: 
— Товаришу начальник, ну нехай я, нехай мене, а за віще ж дитину? Воно ж мале... І невинне... Не беріть гріх на душу, відпустіть...
— Тобто як відпустіть? — слідчий імітував щирий подив — Він же тобі допомагав, а отже спільник, отже повинен нести свою долю відповідальності...
— Ну гади, — на Холощака знову кипучою хвилею накочувалася злість. — Зачекайте... Дайте мені лишень вирватися звідси. Я вам червоного півня підпущу... Я вас познищую... Так, так, я збирався вчинити замах. Це хочет почути? Слухайте. Збирався. Пишіть, пишіть... Більше скажу. В хліві у мене стоїть новісінький танк, прикритий сіном, в лісі схована пушка з боєкомплектом, а в погребі повно гранат, лежать впереміш з картоплею. Усе це завантажу і потягну танком до Москви. Хай усі бачать і бояться: терорист їде...
Ревнитель правосуддя почав поспіхом записувати звинувачувальну тираду, але на якомусь слові зрозумів, що доведений до крайнощів в'язень просто насміхається над ним і, демонстративно відклавши авторучку, напався на нього лайкою:
— Буржуйський блазень! Німецький шпигун! Стерво ти таке... Ще загрожувати? Не вирвешся ти звідси. Не вирвешся... І думати облиш. Скоріш згниєш у землі, міндобривом станеш...
    Врешті-решт сільському їздовому Івану Холощаку інкримінували знамениту 58-му статтю, яка кваліфікує подібні вчинки як зраду батьківщині, і засудили його до страти. 
Останнє бажання було — побачитися з сином.
— Зробіть для мене таку ласку, — благав Іван, — не як для в'язня, а як для фронтовика, орденоносця, двічі пораненого. Дайте перед смерттю чесно глянути синові в очі. Я ж нічого поганого не вчинив. Я хіба що Богові душу винен...
    Побачення дозволили. Перед тим, як вести на розстріл. 
   Зустрілися вони на сходовій площадці. 
    Змарнів Сергійко, схуд, кісточками світить із-під рваної одежини, оченята запали, залохматів. 
Батько й син якусь мить мовчки дивилися один на одного, з останніх сил стримуючись, аби не розридатися, бо обоє розуміли, що це остання зустріч, що більше ніколи не побачаться вони на грішній землі.
І раптом Сергійко в сльози.
— Тату, пробач мені, ріднесенький. Я зізнався... Мені багато ночей не давали спати, і я вже більше не міг терпіти, я зізнався...
— В чому, сину?
— Ну що ти хотів убити товариша Сталіна. Пам'ятаєш, одного разу, коли ти був п'яний, то бігав по подвір'ї і погрожував, що все одно уб'єш... А нам учителька сказала, щоб ми повідомляли їй про всякі підозрілі розмови вдома.
— Сергійку, синку, то ж я в гніві на сусіда так. Він випустив теля, і воно зламало нам дві щепи.
— А слідчий сказав, що ті погрози стосувалися саме товариша Сталіна... Ой, що я наробив, що наробив! — як старий заголосив хлопець. — Тату, це ж я тебе погубив... Я занапастив... Прокляни мене, тату, відцурайся!
Іван ніжно обняв сина за худі плечики.
— Сергійку, я вже йду туди, звідки не повертаються. Не згадуй лихом. Ні на кого зла не маю. Певне, така моя доля. Я чистий перед Богом і перед людьми. Будеш вдома — кланяйся мамі, бережи її. І ось тобі... візьми... це сухарики. Чорні. Сухі, але їстівні. Я для тебе зберіг... Підкріпися... Ти так схуд, рідний мій, — і тицьнув йому в долоньку три чорні сухарики.

Категорія: Сторінками книг | Додав: genamir (10.08.2010)
Переглядів: 832 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2016