Як тобі тепер живеться, Світлано? Вдавати, що нічого не трапилося? Якби ж то так можна було! Ти не вірила в сни — і даремно. Справдився той віщий сон опівночі. Наче йшла Світлана Домагацька по густих заростях полину над Хаджибейським лиманом, ламала найгіркіші у світі стебла, а вони, немов ображені, хапали її за литки, дряпали до крові і не пускали далі. А там, де ступали скалічені ноги, в змиг ока проростали і зацвітали темно-синіми кольорами, як вночі небеса, війчасті волошки. І на чорнильній блакиті доріжки, по зірчастому плетиві квітів, розсуваючи його навсібіч, бігла за нею її крохотулька, донечка Ірочка, на неміцних ще ніжках, хитаючись і падаючи (а їй же всього п'ять місяців, і ходити вона не могла). І кричить Ірочка в туман, і чути далеко-далеко: «Мамочко, не покидай мене, бо я одна боюся, а я тебе вже майже не бачу...». Наче тоді була осінь, і кричали пізні журавлі. І в тому надривному клекоті Світлана шептала (саме шептала): «Ось я, донечко. Я тебе зараз візьму на руки». А дитя — в плач: «Мамо, це не ти. Твої руки такі холодні. Я замерзла...». «Тобто як це я — не я?» Але Ірочка виривається з рук, і треба ж так, не йде, а біжить, але в зворотний бік, далі і далі від мами. «Куди ти, дитино?» — Світлана кинулася за нею і не може наздогнати, лише здалеку бачить, як дитина падає і її не видно із диких трав, лиш чути приглушений крик із глибини. «Агов, донечко, де ти?» Плач чути, а дитини не видно. На тім і прокинулася з недобрим відчуттям на серці. Ірочка і справді плакала. Але лежала поруч. Світлана торкнулася дитини, аби упевнитися, що таки поруч, що ніяких лиманів і галяв тут нема, а дитина лежить в ліжечку, тобто там вона, де їй належить бути. Але що це за плач такий впереміш з кашлем? Надривний, болісний і здушений? Дитя, власне, й не дихало, а хапало повітря жадібними ковтками, а воно, повітря, десь застрявало, не доходячи до легень. Переповила, стрічку, якою перев'язала, зняла геть, щоб вільніше було. Нічого не допомагає. Донька заходиться важким нутряним кашлем і не може пригасити його судомними ковтками повітря. «Чим же тобі допомогти, дитино?» Ніч стоїть надворі глуха, як вічність, крізь неї ні до якої дитячої поліклініки не достукаєшся. Ще й чоловіка, як на те, нема. А коли він взагалі буває? Клята служба висотує увесь його час. Ось і знову на полігоні. Недавно повернувся — і знову туди ж. Та було б чого упадати! Прапорщиком був, прапорщиком і залишиться, і заробітної плати ні на копійку не додасться, хоч ти там місяцями ночуй. Лаяти його? Що з того? Він теж не винен. Бідоласі і без того дістається. «Ой, Колю, Колю, знав би ти, що з Ірочкою... Як же мені бути?» Насилу дочекалася досвітку. А потім чекала дев'ятої години, поки запрацюють всі установи. Ніколи не думала, що так повільно може тягнутися час. Нарешті від сусідів дозвонилася до дитячої поліклініки і просила-молила дільничного лікаря, аби приїхала скоріш, бо дитина задихається. Лікарка і справді незабаром приїхала. Оглянула змучену кашлем і температурою Ірочку і сказала. — Ви встигли. Ще б пару годин, і було б пізно. Швиденько дитину в укривальце — і в лікарню. Світлану кинуло в жар. Знала, серцем відчувала, що з донькою щось серйозне, але що так... Та не доведи господи... Як щось трапиться, я не переживу...». Раніше їй і на думку не спадало, що можна так фанатично і самовіддано любити крихітну істоту в п'ятимісячному віці, яка ще й нічого не розуміє і єдиного слова тобі не сказала. Ну там рік- два, то вже ніби дитя розумне. А це ж тільки плачем просить та мовчанням дякує, ось і вся мова, але ж яке дороге та рідне! Лягла з нею в лікарню. Обстановка там важка. Стіни тз'їдені сирістю та грибком. Палати переповнені. Вночі таргани шарудять по шпалерах і падають прямо в ліжко. Плач не стихає. Одна дитина втомиться і замовкне, натомість інша в такий спосіб виплескує свій біль. І так із дня в день, із ночі в ніч. А Ірочці уколи дають. У вену, що на скроні. До тої, що на руці, не дістатися. Які там вени? Голка у два рази товща за них. Кололи її в одну венку, що на скроні, — та трошечки більша. Світлана при цій процедурі відвертається, краще б, думає, мені ця божа кара, ніж їй, крихітці. З божою поміччю виходила вона доньку. На початку березня, на зорі вітряного дня, по останніх льодинах минулої зими везла вона своє щастя, свій найдорожчий у світі скарб в тім же верблюжім укривальці, що й місяць назад. Везла в чужу, холодну й незатишну квартиру, що наймали за коїнтрактом на три роки в офіцера, що відбув служити за кордон. Про власну ще й мріяти страшно. Щоб одержати її, треба чоловікові п'ять років відслужити прапорщиком, аж потім його по на чергу поставлять, а ще років через п'ять-шість може й дадуть. Чоловікові сказала: «Ну от, поки ти там воюєш на своїх полігонах, я врятувала доньку». Він нічого не відповів. Натомість одягнувся і вийшов мовчки, а через півгодини повернувся з букетом червоних і білих гвоздик. Далекий від ніжності чоловік, вихований в спартанських умовах казарми, ніколи після весілля не дарував їй квіти, а це розчулився — і отакий сюрприз... — Це за доньку, — сказав, соромлячись, ніби чимось завинив. Наче життя увійшло в береги. Разом з лагідним весняним сонцем зазирнуло в бідну необставлену квартиру Домагацьких просте людське щастя. Є хліб, є до хліба, за комір не капає, грошенят хоч і не вистачає, проте кінці з кінцями навчилися якось зводити. Ірина, пустунка, росте на радість і клопоти і скрашує невибагливий побут. Ніхто гадки не мав і в страшному сні нікому не снилося, що це лиш перерва, короткий перепочинок душі, що головне випробування і незагойна сімейна драма чекає їх попереду. Якось надійшла цидулка із пологового будинку: у п'ятницю о дев'ятій годині прибути туди з дитиною. Світлана не могла збагнути: чого раптом? Півроку як вона звідти. Що там забула? Може, з документами щось негаразд і треба дещо уточнити? Виявляється, забула. Дитину — в коляску і покотила два квартали по місту. Вона поспішала, щоб об одинадцятій встигнути погодувати Ірочку, бо та звикла до режиму і буде скімлити. Але ж якби знала Світлана Домагацька, навіщо її викликають, аби знала, вона б через кожен крок зупинялась. Втім, що тепер говорити? Лише невідомо за які гріхи доля приготувала їй таке страшне випробування? Адже нікому нічого лихого не заподіяла. В пологовому будинку зустріли її ввічливо, але якось розгублено і винувато. Лікарка справилась про стан здоров'я дитини, її розвиток, звала хом'ячком за пухлі щічки, а потім сіла за свій робочий стіл, опустила очі і, повільно підбираючи слова, заговорила: — Розумієте, Світлано Іванівно... Трапилося порозуміння. Ми винуваті перед вами, і дуже... Хочете, подавайте на нас до суду, хочете — вибачте великодушно, але ваша дитина — не ваша, вона чужа. Просто нянечка переплутала бирки. Коли на ручку одягала вперше... Щойно це з'ясувалося. І поки не пізно, ми вирішили на свій страх і ризик оповістити вас... щоб усе поставити на місце. Щоб ви обмінялися дітьми.. Почуте приголомшило Світлану. Вона зів'яла на очах, як зірвана квітка. Її кругловиде, з вічно співчутливими синіми очима обличчя витягнулося і поблідло, як вилиняле на сонці полотно. Світ захитався, вкрився тремтливим туманом. З очей бризнули сльози. Вона уже не бачила жінки в білому халаті, бачила лиш розпливчастий силует і чула одні і ті ж жахливі слова, які загнаними птахами билися в лікарняні стіни і могли вилетіти геть: дитина не ваша, не ваша, не ваша... — А чия? — закричала вона несамовито і сама злякалася свого голосу. — Родини Перегудьків... Вони теж тут. У сусідній кімнаті. Зараз ви обміняєтесь... Вимушена пауза важким повітряним пресом навалилась на обох. Життя Світлани Домагацької розколювалось на несумісні половини, і серце це відчуло перш ніж розум і штовхнуло її до дії — жінка рвучко скочила з крісла, схопила живий згорточок, міцно притисла до себе і не своїм, глухим від страждання голосом заголосила: — Не віддам, не віддам... Нікому. Нізащо. Ви не помилились, ви помиляєтеся зараз... Ірочка моя. Ви на оченята гляньте, на личко — усе моє... Вона ж викапана... — Випийте... їй піднесли склянку з валер'янкою. А потім, у ослаблої і притихлої, відібрали дитину. А потім звідкілясь, мов з берегового туману, винесли і сказали: «Твоя». А може, й нічого не казали. Далі Світлана подробиць не пам'ятає. Наступив якийсь психологічний перепад і її опанувала байдужа слухняність, мов хтось діяв гіпнозом і подавав команди, яким не могла протистояти, — вона покірно виконувала все, що говорив жорсткий голос. Тремтіли і підкошувалися ноги, і лікарка, стурбована її ст аном, цілком обгрунтовано побоялася відпустити одну додому, вона запитала телефон чоловіка, ледве пробилася до нього крізь перепони військового комутатора. — Домагацький? — Так. — Приїздіть у пологовий будинок, заберіть дитину з дружиною... — Я ж її звідти один раз забирав, — очевидно, сприйняв є як розіграш чоловік. — Нам не до жартів. Приїздіть швиденько... — А що, власне, сталося? — Нічого особливого. Приїздіть — дізнаєтесь... Для кого нічого особливого? Для підстаркуватої огрядної лікарки? Медсестер? Нянечки? І для них драма. А що вже казати про батьків?
* * * Принесли додому іншу — чужу, рідну дитину. Оксаночкою зуть. З пухкими щічками, як у Ірочки. Але ж дика вона якась, усього боїться, Світлани не визнає, а побачила Миколу - відразу в крик. Світлана потай карає себе, що нічого в тої жінки не розпитала про характер дитини. Але ж в тім запаморочливім стані хіба до цього було? Тепер треба надолужувати прогаяне. Пісеньку їй співає — затихає і слухає. І тут спохопилася Світлана: а що, власне, я їй співаю? Навіщо такі тужливі? Найперш собі серце краю. На відміну від Ірочки вона здоровенька. Пху, пху, пху, але : ні апчхи, ні кахи. Правда, за ніч разів п'ять піднімала і без будь-якої причини покричить-покричить, поплямкає губами - і знову в сон. Що поробиш, треба звикати. Своє, рідне. А за Ірочкою душа болить. Щоночі та дівчинка сниться. Обнімає її Світлана, цілує, а прокинеться — в ліжечку інша дитина лежить. О, яка це мука — роздвоєність душі! Раніше, коли не знала цього, попри бідність і невлаштованість все-таки мала якщо не душевний комфорт, то стійку рівновагу. А тепер гіркі думки крають душу, висотують спокій, і нема радості, яку слід було б чекати від того, що повернула своє дитя. Нема і все. Натомість є надрив, який ніколи не вилікуєш. — Іди сюди, моя маленька, ну йди ж! Не йде. Не реагує навіть. Втягне голову в ковдру і злякано водить синіми оченятами. Ірочка була цікавішою. «Як ти так можеш? — подумки напосідає на себе Світлана. — Що ти, дурепа, плещеш язиком? То чуже, а це своя, рідна дитина. І матері вона наймиліша, якою б не була..." Микола підіграє Світлані: — Слухай, а вона справді на тебе схожа... — Досить, Колю, не треба цих утішань. Як на нього будеш злитися і за що? Йому теж важко, але він чоловік, тримається і виду не подає. Час, звичайно, усе розставить на свої місця, але ж він потрібен, той час. Поступово, день за днем, звикало до своєї Оксанки подружжя Домагацьких. Обоє навіть повеселішали, ночами за Ірочкою потай плакали і відвертали вранці один від одного почервонілі очі. І тим, і другим батькам несолодко довелося — нормальна людина не могла безболісно пережити таку жорстоку драму. Адже не надмір щастя привів їх на поріг Домагацьких. У неділю завітали всі троє. Світлана відчинила двері на несміливий дзвінок і одразу впізнала їх, хоч і бачила тоді, в лікарні, крізь туман. - Ну чого вам ще треба? — гримнула замість того, щоб привітатися, наче вони прийшли і цю дитину відбирати. - Вибачте, жіночко добра, скучили ми за Оксаночкою, та й ви за Ірочкою, певне. Нічого ж не станеться, якщо ми гляне+мо... - Та ради бога... Звичайно ж... Заходьте, заходьте, — а сама плаче, не соромлячись сліз. Ірочка як побачила Світлану, враз завовтузилася в укривальці іВпізнала, малесенька. - Ну йди сюди, йди... Впізнала. Ой, як легко стало на душі, як добре! " І чому ж я сама до цього не дійшла?" — подумки дивується повеселіла Світлана. — Це ж єдиний порятунок — дружній контакт». При усій злиденності нашого життя жінки зуміли організувати маленьке свято — своєрідну віддушину за ту скруту і сльози, якими останнім часом були переповнені їхні одноманітні будні. Перегудьки з тортом прийшли. А пляшка мускатного вина стояла у шафці Домагацьких. Сиділи при свічках, добрі, вистраждані люди, слухали заспокійливу музику і по черзі тримали на руках дівчаток, цілуючи й обнімаючи їх. Свіітлана уважно придивлялась до гостей, можна сказати, вивчала їх, і з однією метою — переконатися, що вони не образять Ірочку. Та начеб ні. Люди інтелігентні: Тамара — фармацепт за фахом, Віталій — геолог, півсвіту об'їздив і сходив, знає, що таке самотність і сім'єю, по усьому видно, дорожить. Добре, хоч сім'я порядна. Не гультяї, не п'яниці, не наркомани. А могло ж бути усякого. Усе начеб стало на місця. Якими довершеними законами не керуйся, як не виправдовуй себе, серцю не накажеш: забудь і не люби. Серце прихильне, особливо до дітей і особливо до тих, кого з немовляти няньчив. Це уже на все життя. Тому і Світлана Домагацька, і Тамара Перегудько однаковою мірою відчувають себе матерями дівчаток, обидві готові їм небо прихилити. Їх уже не розділити на дві чужі сім'ї, не роз'єднати раз і назавжди, їх можна лише поріднити. І вони знайшли, як це узаконити, справедливо й мудро. Вирішили дівчаток охрестити і стати їм обопільно хрещеними батьками. За древнім слов'янським звичаєм це вже справжня рідня.
Нещодавно також думала, яку дитину можна вважати СВОЄЮ, РІДНОЮ ту, яку народила, чи яку викохала? Одна із знайомих не могла мати дітей, тому усиновила прекрасного хлопчика - ТАК як вона піклується, любить цю дитину, не кожна кровна мати може. В іншої ж помер 12-літній син, і більше дітей вона не має і мати не може, тому взяла із притулку дівчинку - таке відчуття, що взяли песика погратись. Хоч, звичайно, не суди і не будеш суджений, але важко дивитись в сумні очі ні в чому не винного немовляти
