П`ятниця, 22.09.2017, 23:34

Кабінет літературного краєзнавства

Сайт Мірошник Інни Олексіївни

Головна
|RSS
Категорії розділу
Учнівська творчість [16]
Методичні матеріали [14]
Сторінками книг [24]
Аматорська творчість [19]
Письменники-земляки [20]
Уроки літератури рідного краю [13]
Фольклор регіону [1]
Новорічні свята [5]
Свята літнього циклу [5]
Рослини-символи [12]
Вишивка [7]
Жанри фольклору [17]
Міфологічні персонажі [38]
Українська кухня [3]
Користувач
Гість Повідомлення:
Аватар
Група:
Гості
Час:23:34


Останні надходження
[03.01.2017]
Чому ми так говоримо (0)
[03.01.2017]
Від піктограми до української абетки (0)
[03.01.2017]
Вправи з ключем (0)
[03.01.2017]
Календарне планування на 2015-2016 н.р (Журнал "Бібліотечка "Дивослова"") (0)
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 1339
Рекомендуємо
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
Головна » Статті » Літературне краєзнавство » Сторінками книг

Антон Михайлевський. Чужа дитина
Як тобі тепер живеться, Світлано? 
     Вдавати, що нічого не трапилося? Якби ж то так можна було! 
     Ти не вірила в сни — і даремно. Справдився той віщий сон опівночі. 
     Наче йшла Світлана Домагацька по густих заростях полину над Хаджибейським лиманом, ламала найгіркіші у світі стебла, а вони, немов ображені, хапали її за литки, дряпали до крові і не пускали далі. А там, де ступали скалічені ноги, в змиг ока проростали і зацвітали темно-синіми кольорами, як вночі небеса, війчасті волошки. І на чорнильній блакиті доріжки, по зірчастому плетиві квітів, розсуваючи його навсібіч, бігла за нею її крохотулька, донечка Ірочка, на неміцних ще ніжках, хитаючись і падаючи (а їй же всього п'ять місяців, і ходити вона не могла). І кричить Ірочка в туман, і чути далеко-далеко: «Мамочко, не покидай мене, бо я одна боюся, а я тебе вже майже не бачу...». 
      Наче тоді була осінь, і кричали пізні журавлі. І в тому надривному клекоті Світлана шептала (саме шептала): «Ось я, донечко. Я тебе зараз візьму на руки». А дитя — в плач: «Мамо, це не ти. Твої руки такі холодні. Я замерзла...». 
«Тобто як це я — не я?»
       Але Ірочка виривається з рук, і треба ж так, не йде, а біжить, але в зворотний бік, далі і далі від мами. «Куди ти, дитино?» — Світлана кинулася за нею і не може наздогнати, лише здалеку бачить, як дитина падає і її не видно із диких трав, лиш чути приглушений крик із глибини. «Агов, донечко, де ти?» Плач чути, а дитини не видно. 
     На тім і прокинулася з недобрим відчуттям на серці. Ірочка і справді плакала. Але лежала поруч. Світлана торкнулася дитини, аби упевнитися, що таки поруч, що ніяких лиманів і галяв тут нема, а дитина лежить в ліжечку, тобто там вона, де їй належить бути. 
     Але що це за плач такий впереміш з кашлем? Надривний, болісний і здушений? Дитя, власне, й не дихало, а хапало повітря жадібними ковтками, а воно, повітря, десь застрявало, не доходячи до легень. Переповила, стрічку, якою перев'язала, зняла геть, щоб вільніше було. Нічого не допомагає. Донька заходиться важким нутряним кашлем і не може пригасити його судомними ковтками повітря. 
«Чим же тобі допомогти, дитино?»
    Ніч стоїть надворі глуха, як вічність, крізь неї ні до якої дитячої поліклініки не достукаєшся. Ще й чоловіка, як на те, нема. А коли він взагалі буває? Клята служба висотує увесь його час. Ось і знову на полігоні. Недавно повернувся — і знову туди ж. Та було б чого упадати! Прапорщиком був, прапорщиком і залишиться, і заробітної плати ні на копійку не додасться, хоч ти там місяцями ночуй. Лаяти його? Що з того? Він теж не винен. Бідоласі і без того дістається. «Ой, Колю, Колю, знав би ти, що з Ірочкою... Як же мені бути?» 
Насилу дочекалася досвітку. А потім чекала дев'ятої години, поки запрацюють всі установи. Ніколи не думала, що так повільно може тягнутися час.
     Нарешті від сусідів дозвонилася до дитячої поліклініки і просила-молила дільничного лікаря, аби приїхала скоріш, бо дитина задихається. 
     Лікарка і справді незабаром приїхала. Оглянула змучену кашлем і температурою Ірочку і сказала. 
— Ви встигли. Ще б пару годин, і було б пізно. Швиденько дитину в укривальце — і в лікарню.
Світлану кинуло в жар. Знала, серцем відчувала, що з донькою щось серйозне, але що так... Та не доведи господи... Як щось трапиться, я не переживу...».
     Раніше їй і на думку не спадало, що можна так фанатично і самовіддано любити крихітну істоту в п'ятимісячному віці, яка ще й нічого не розуміє і єдиного слова тобі не сказала. Ну там рік- два, то вже ніби дитя розумне. А це ж тільки плачем просить та мовчанням дякує, ось і вся мова, але ж яке дороге та рідне! 
Лягла з нею в лікарню. Обстановка там важка. Стіни тз'їдені сирістю та грибком. Палати переповнені. Вночі таргани шарудять по шпалерах і падають прямо в ліжко. Плач не стихає. Одна дитина втомиться і замовкне, натомість інша в такий спосіб виплескує свій біль. І так із дня в день, із ночі в ніч. А Ірочці уколи дають. У вену, що на скроні. До тої, що на руці, не дістатися. Які там вени? Голка у два рази товща за них. Кололи її в одну венку, що на скроні, — та трошечки більша. Світлана при цій процедурі відвертається, краще б, думає, мені ця божа кара, ніж їй, крихітці.
      З божою поміччю виходила вона доньку. На початку березня, на зорі вітряного дня, по останніх льодинах минулої зими везла вона своє щастя, свій найдорожчий у світі скарб в тім же верблюжім укривальці, що й місяць назад. Везла в чужу, холодну й незатишну квартиру, що наймали за коїнтрактом на три роки в офіцера, що відбув служити за кордон. Про власну ще й мріяти страшно. Щоб одержати її, треба чоловікові п'ять років відслужити прапорщиком, аж потім його по на чергу поставлять, а ще років через п'ять-шість може й дадуть. Чоловікові сказала: «Ну от, поки ти там воюєш на своїх полігонах, я врятувала доньку». 
Він нічого не відповів. Натомість одягнувся і вийшов мовчки, а через півгодини повернувся з букетом червоних і білих гвоздик. Далекий від ніжності чоловік, вихований в спартанських умовах казарми, ніколи після весілля не дарував їй квіти, а це розчулився — і отакий сюрприз...
— Це за доньку, — сказав, соромлячись, ніби чимось завинив.
      Наче життя увійшло в береги. Разом з лагідним весняним сонцем зазирнуло в бідну необставлену квартиру Домагацьких просте людське щастя. Є хліб, є до хліба, за комір не капає, грошенят хоч і не вистачає, проте кінці з кінцями навчилися якось зводити. Ірина, пустунка, росте на радість і клопоти і скрашує невибагливий побут. 
      Ніхто гадки не мав і в страшному сні нікому не снилося, що це лиш перерва, короткий перепочинок душі, що головне випробування і незагойна сімейна драма чекає їх попереду. Якось надійшла цидулка із пологового будинку: у п'ятницю о дев'ятій годині прибути туди з дитиною. Світлана не могла збагнути: чого раптом? Півроку як вона звідти. Що там забула? Може, з документами щось негаразд і треба дещо уточнити? Виявляється, забула. 
     Дитину — в коляску і покотила два квартали по місту. Вона поспішала, щоб об одинадцятій встигнути погодувати Ірочку, бо та звикла до режиму і буде скімлити. Але ж якби знала Світлана Домагацька, навіщо її викликають, аби знала, вона б через кожен крок зупинялась. 
Втім, що тепер говорити?
      Лише невідомо за які гріхи доля приготувала їй таке страшне випробування? Адже нікому нічого лихого не заподіяла. 
     В пологовому будинку зустріли її ввічливо, але якось розгублено і винувато. Лікарка справилась про стан здоров'я дитини, її розвиток, звала хом'ячком за пухлі щічки, а потім сіла за свій робочий стіл, опустила очі і, повільно підбираючи слова, заговорила: 
— Розумієте, Світлано Іванівно... Трапилося порозуміння. Ми винуваті перед вами, і дуже... Хочете, подавайте на нас до суду, хочете — вибачте великодушно, але ваша дитина — не ваша, вона чужа. Просто нянечка переплутала бирки. Коли на ручку одягала вперше... Щойно це з'ясувалося. І поки не пізно, ми вирішили на свій страх і ризик оповістити вас... щоб усе поставити на місце. Щоб ви обмінялися дітьми..
      Почуте приголомшило Світлану. Вона зів'яла на очах, як зірвана квітка. Її кругловиде, з вічно співчутливими синіми очима обличчя витягнулося і поблідло, як вилиняле на сонці полотно. Світ захитався, вкрився тремтливим туманом. З очей бризнули сльози. Вона уже не бачила жінки в білому халаті, бачила лиш розпливчастий силует і чула одні і ті ж жахливі слова, які загнаними птахами билися в лікарняні стіни і могли вилетіти геть: дитина не ваша, не ваша, не ваша... 
— А чия? — закричала вона несамовито і сама злякалася свого голосу.
— Родини Перегудьків... Вони теж тут. У сусідній кімнаті. Зараз ви обміняєтесь...
       Вимушена пауза важким повітряним пресом навалилась на обох. 
Життя Світлани Домагацької розколювалось на несумісні половини, і серце це відчуло перш ніж розум і штовхнуло її до дії — жінка рвучко скочила з крісла, схопила живий згорточок, міцно притисла до себе і не своїм, глухим від страждання голосом заголосила:
— Не віддам, не віддам... Нікому. Нізащо. Ви не помилились, ви помиляєтеся зараз... Ірочка моя. Ви на оченята гляньте, на личко — усе моє... Вона ж викапана...
— Випийте...
їй піднесли склянку з валер'янкою.
    А потім, у ослаблої і притихлої, відібрали дитину. 
     А потім звідкілясь, мов з берегового туману, винесли і сказали: «Твоя». А може, й нічого не казали. Далі Світлана подробиць не пам'ятає. Наступив якийсь психологічний перепад і її опанувала байдужа слухняність, мов хтось діяв гіпнозом і подавав команди, яким не могла протистояти, — вона покірно виконувала все, що говорив жорсткий голос. 
     Тремтіли і підкошувалися ноги, і лікарка, стурбована її ст аном, цілком обгрунтовано побоялася відпустити одну додому, вона запитала телефон чоловіка, ледве пробилася до нього крізь перепони військового комутатора. 
— Домагацький?
— Так.
— Приїздіть у пологовий будинок, заберіть дитину з дружиною...
— Я ж її звідти один раз забирав, — очевидно, сприйняв є як розіграш чоловік.
— Нам не до жартів. Приїздіть швиденько...
— А що, власне, сталося?
— Нічого особливого. Приїздіть — дізнаєтесь...
     Для кого нічого особливого? Для підстаркуватої огрядної лікарки? Медсестер? Нянечки? І для них драма. А що вже казати про батьків? 

                                      * * * 
   Принесли додому іншу — чужу, рідну дитину. Оксаночкою зуть. З пухкими щічками, як у Ірочки. Але ж дика вона якась, усього боїться, Світлани не визнає, а побачила Миколу - відразу в крик. 
Світлана потай карає себе, що нічого в тої жінки не розпитала про характер дитини. Але ж в тім запаморочливім стані хіба до цього було? Тепер треба надолужувати прогаяне.
    Пісеньку їй співає — затихає і слухає. І тут спохопилася Світлана: а що, власне, я їй співаю? Навіщо такі тужливі? Найперш собі серце краю. 
    На відміну від Ірочки вона здоровенька. Пху, пху, пху, але : ні апчхи, ні кахи. Правда, за ніч разів п'ять піднімала і без будь-якої причини покричить-покричить, поплямкає губами - і знову в сон. Що поробиш, треба звикати. Своє, рідне. А за Ірочкою душа болить. Щоночі та дівчинка сниться. 
    Обнімає її Світлана, цілує, а прокинеться — в ліжечку інша дитина лежить. 
   О, яка це мука — роздвоєність душі! 
    Раніше, коли не знала цього, попри бідність і невлаштованість все-таки мала якщо не душевний комфорт, то стійку рівновагу.  А тепер гіркі думки крають душу, висотують спокій, і нема радості, яку слід було б чекати від того, що повернула своє дитя. Нема і все. 
    Натомість є надрив, який ніколи не вилікуєш. 
— Іди сюди, моя маленька, ну йди ж!
    Не йде. Не реагує навіть. Втягне голову в ковдру і злякано водить синіми оченятами. 
    Ірочка була цікавішою. 
 «Як ти так можеш? — подумки напосідає на себе Світлана. — Що ти, дурепа, плещеш язиком? То чуже, а це  своя, рідна дитина. І матері вона наймиліша, якою б не була..." 
    Микола підіграє Світлані: 
— Слухай, а вона справді на тебе схожа...
— Досить, Колю, не треба цих утішань.
    Як на нього будеш злитися і за що? Йому теж важко, але він чоловік, тримається і виду не подає. 
    Час, звичайно, усе розставить на свої місця, але ж він потрібен, той час. 
     Поступово, день за днем, звикало до своєї Оксанки подружжя Домагацьких. Обоє навіть повеселішали, ночами за Ірочкою потай плакали і відвертали вранці один від одного почервонілі очі. 
    І тим, і другим батькам несолодко довелося — нормальна людина не могла безболісно пережити таку жорстоку драму. 
    Адже не надмір щастя привів їх на поріг Домагацьких. У неділю завітали всі троє. Світлана відчинила двері на несміливий  дзвінок і одразу впізнала їх, хоч і бачила тоді, в лікарні, крізь туман. 
 - Ну чого вам ще треба? — гримнула замість того, щоб привітатися, наче вони прийшли і цю дитину відбирати.
- Вибачте, жіночко добра, скучили ми за Оксаночкою, та й ви за Ірочкою, певне. Нічого ж не станеться, якщо ми гляне+мо... 
- Та ради бога... Звичайно ж... Заходьте, заходьте, — а сама плаче, не соромлячись сліз.
Ірочка як побачила Світлану, враз завовтузилася в укривальці
іВпізнала, малесенька.
- Ну йди сюди, йди...
Впізнала.
Ой, як легко стало на душі, як добре!
   " І чому ж я сама до цього не дійшла?" — подумки дивується повеселіла Світлана. — Це ж єдиний порятунок — дружній контакт». 
    При усій злиденності нашого життя жінки зуміли організувати маленьке свято — своєрідну віддушину за ту скруту і сльози, якими останнім часом були переповнені їхні одноманітні будні. 
Перегудьки з тортом прийшли. А пляшка мускатного вина стояла у шафці Домагацьких.
    Сиділи при свічках, добрі, вистраждані люди, слухали заспокійливу музику і по черзі тримали на руках дівчаток, цілуючи й обнімаючи їх. 
     Свіітлана уважно придивлялась до гостей, можна сказати, вивчала їх, і з однією метою — переконатися, що вони не образять Ірочку. Та начеб ні. Люди інтелігентні: Тамара — фармацепт за фахом, Віталій — геолог, півсвіту об'їздив і сходив, знає, що таке самотність і сім'єю, по усьому видно, дорожить. 
Добре, хоч сім'я порядна. Не гультяї, не п'яниці, не наркомани. А могло ж бути усякого.
   Усе начеб стало на місця. Якими довершеними законами не керуйся, як не виправдовуй себе, серцю не накажеш: забудь і не люби. Серце прихильне, особливо до дітей і особливо до тих, кого з немовляти няньчив. Це уже на все життя. Тому і Світлана Домагацька, і Тамара Перегудько однаковою мірою відчувають себе матерями дівчаток, обидві готові їм небо прихилити. Їх уже не розділити на дві чужі сім'ї, не роз'єднати раз і назавжди, їх можна лише поріднити. 
    І вони знайшли, як це узаконити, справедливо й мудро. Вирішили дівчаток охрестити і стати їм обопільно хрещеними батьками. За древнім слов'янським звичаєм це вже справжня рідня.
Категорія: Сторінками книг | Додав: genamir (09.08.2010)
Переглядів: 1094 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 2
2  
Нещодавно також думала, яку дитину можна вважати СВОЄЮ, РІДНОЮ ту, яку народила, чи яку викохала?
Одна із знайомих не могла мати дітей, тому усиновила прекрасного хлопчика - ТАК як вона піклується, любить цю дитину, не кожна кровна мати може.
В іншої ж помер 12-літній син, і більше дітей вона не має і мати не може, тому взяла із притулку дівчинку - таке відчуття, що взяли песика погратись. Хоч, звичайно, не суди і не будеш суджений, але важко дивитись в сумні очі ні в чому не винного немовляти

1  
Зачепило...

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мірошник Інна Олексіївна © 2017